7

Два місяці пройшли у зборах, прощаннях і тому дивному стані, коли все звичне раптом стає надважливим, бо скоро його не буде.

Останні тиждні ми з бабою ходили до лісу — вранці і ввечері, поки не падала роса. Вона показувала, що брати. Валеріана дика, корінь і сухий цвіт. Звіробій тільки з сонячного схилу, той, що у тіні, слабший. Деревій. Чортополох. Материнка від застуди і в чай від смутку. І болотна м'ята її тільки в нашому лісі і знайдеш, більше такої ніде нема, я перевіряла по карті поширення рослин у березневому віснику.

— Оце продаси. — Баба дала папірець. — Пані Горностай, Подільська вулиця. Скажеш, що від мене, вона купить в тебе за чесну ціну.

— Ти звідки знаєш пані з Хмельницького?

— Колись там бувала от і познайомилися.

— Давно?

— Давно.

Ось так коротко відповіла, без пояснень, що означало одне -- тема закрита.

***

В останній вечір мама спекла пиріжки. Сиділи всі разом, їли, мовчали. Тато сказав «пиши». Я сказала «звісно писатиму». Мама пішла до кухні, де вже нічого не треба було робити.

Баба дивилась на мене через стіл.

— Іскра в тебе сильна. — сказала тихо. — Не бійся її. Будь обережною, в місті люди не такі як у нас на селі.

Я кивнула.

— Мама там плаче. — сказала я нарешті.

— Буде плакати ще довго. А потім пишатиметься. Матері так влаштовані.

— А якщо я не хочу їхати?

Вона подивилась на мене, уважно, так подивилася ніби, знає відповідь краще за мене.

— Хочеш.

Я відкрила рота, щоб заперечити.

Закрила.

— Бабо. Я боюсь.

— Знаю.

— Що мені робити?

Вона поклала пиріжок. Подивилась таким поглядом, яким дивляться, коли хочуть, щоб слова запам'ятались назавжди.

— Їдь, і не думай лишнього.

А потім додала те чого не було в жодній газеті.

— Іскру не сховаєш, Касю. Вона або служить тобі, або їсть тебе. Третього я не бачила. — Пауза, коротка, в удар серця. — А я бачила багато.

Два слова «їдь» вистачило б на все.

Але оце «а я бачила багато»... червячком сумнів посилилося в мені, треба буде потім розпитати бабу детальніше.