6

Того ж вечора, за триста кілометрів від Грушки, Мирослав Нагнибіда прокинувся так різко, ніби його хтось штовхнув.

Сів.

Темно.

Гуртожиток бойового факультету спав.

За вікном шумів дощ.

У сусідньому ліжку хропів Богдан так голосно, ніби особисто воював із ведмедем.

Мирослав потер очі.

Щось було не так.

Дивне відчуття.

Наче…

Наче щось змінилось.

Він видихнув.

Провів долонею по обличчю.

І завмер.

Під ребрами глухо, ледь помітно щось тягнуло.

Дивно.

Тихо.

Живо.

Наче...Наче хтось далеко-далеко раптом…З’явився.

— Та ну...— пробурмотів він.

Заплющив очі.

Посидів хвилину.

Ще хвилину.

Прислухаючись до себе, але відчуття не зникло.

Навпаки.

Стало трохи сильнішим.

Наче хтось замаячив на його горизонті...

— О ніііі. — простогнав Мирослав у темряву.

З верхнього ліжка звісилась сонна голова Богдана.

— Що “о ні”?

Мирослав помовчав.

Потім дуже повільно потер перенісся.

— Здається… в мене проблеми.

— Знову?

— Гірше.

— Тебе декан викликав?

— Ні.

Пауза.

— Мені здається, моя пара скоро обявиться.

Тиша.

Богдан кліпнув.

Ще кліпнув.

— Та ти здурів.

— Я б теж хотів.

— Може, то шлунок?

— Богдане.

— Ну а раптом.

Мирослав повільно відкинувся назад на подушку.

Подивився в стелю.

Відчуття не зникало. Навпаки, намертво поселилося в грудях.

Тепле.

Живе.

І страшенно дратівливе.

Бо він був на третьому курсі.

У нього практика.

Відпрацювання після академії.

Купа проблем.

І абсолютно не було часу на якусь там…

Пару.

Десь.

Невідомо де.

І невідомо кого.

— Сподіваюсь, це мені наснилося. — пробурмотів він у стелю.