Розділ 2.

Погляд сонцесяйного повернувся до Демона. Майданчик, на якому вони знаходились, не мав розміру, він був і великим і малим, він існував і не існував одночасно – Міжсвіття має свої закони і свою власну фізику. І посеред цього майданчику між двох вкопаних в саму основу їхнього світу стовпів стояла навколішки могутня постать в чорному, закута в сяючі божественні ланцюги. Низьке темно-сіре небо нависало над ними, безбарвні рідкі хмари зачіплялись за вершини голих скель, вдалині над мертвими хребтами гір спалахували блідо-фіолетові блискавки, мерзла земля тут завжди була холодною і народжувала лише чорне каміння. Таким було їхнє Міжсвіття, світ, де вони зустрілися тисячу років тому, світ, де Демон ненавидів, а Божество…чекало?

Байдуже! Демону було абсолютно байдуже, що там робило те Божество: чекало, терпіло, хотіло… Яка йому різниця? Йому треба просто вибратись з цих кайданів, вбити цього праведника в білій рясі і йти собі далі в світи, бо в нього ще багато роботи.

Ланцюги знову здригнулися від рвучких рухів Демона: Відпусти, козел! Кажу тобі, відпусти! Досить тикати в мене своїми пальцями, припини, перестань, я не хочу цього всього бачити!

Але нитка спогадів не зупинялася, образи яскраво спалахували перед очима і або згасали відразу або розгорталися цілими картинами. Та незалежно від сюжету, єдиним, що їх об’єднувало, був його біль.

Він на пласі, його голова лежить на колоді, яка огидно смердить залізом та старою кров’ю. Кат заносить сокиру і каже так, щоб почув лиш він: Прости мене, я зроблю це швидко, тобі не буде боляче. – Демон сіпається, ніби все ще уникаючи удару: Це було боляче, мразь!

Він – дівчина, яку використали і покинули. Аптекар потай продає їй щось отруйне, аби позбавити її плоду. Вона вмирає від кровотечі і аптекар хоронить її тіло не в могилі для самогубць, а в тихому лісі під молодою сосною. – Демон з силою лупить кулаком в землю: Ненавиджу сосни!

Він – могутній воїн, і в бою стикається з таким же воїном. Вони сходяться в багатьох поєдинках і не можуть перемогти. Вічні вороги, які ненавидять одне одного і захоплюються одне одним. І багато років по тому він стоїть на могилі свого ворога і виливає чашу вина на землю в знак поваги: Ти покинув мене, але так і не дав мені перемогти. – Демон киває, ніби посміхаючись далеким спогадам : Ну хоч щось було круто!

Він – жінка, якій багато років тому обіцяв любов і щастя молодий воїн. Він не повернувся з свого першого бою, а вона прочекала його все життя, не пізнавши ні любові, ні сімейного щастя. А наречений привидом проходив те ж життя біля неї, знаючи, що вона мала померти при народженні їхнього первістка. – Демон від злості плює сонцеликому під ноги: Що за ідіотський сценарій! Кого ти хотів вразити, придурок!

Він – зраджений чиновник, якого найкращий товариш звинуватив в отриманні хабаря. В нього відбирають дім та майно, а його разом з сім’єю, відправляють у вигнання, де він до смерті живе на копійки, які заробляє переписуванням текстів. І той друг, який мусив написати донос про хабар, бо знав, що вороги вже сплели таку пастку, з якої він би не вибрався живим. – Демон сіпається від злості: Зрадник, сволота, як ти міг так зі мною? Друг, який же ти друг, – голос зривається й переходить в завивання.

Він – юна відьма, яку спалюють на вогнищі під огидні вигуки поважних матрон та пузатих чоловіків. Відьма, бо надто гарна, надто юна, надто чиста для того брудного містечка, яке живе лише плітками, заздрістю та злобою. Монах-єзуїт підносить смолоскип до купи хмизу, одночасно читає занудні молитви латиною, виганяючи з неї диявола: Тільки так я можу врятувати тебе від цього світу.

Божественні ланцюги натягуються як струни, в стогоні Демона важко розрізнити слова: Ненавиджу тебе! Припини! Досить! Скільки ще? Чого ти від мене хочеш?

Біль.

 Все, що він відчуває – лише біль.

Самотність. Зрада. Зневага.

І БІЛЬ.

Десь на краю Міжсвіття знову спалахнули блискавки, розливаючи своє мертве світло по знесиленій постаті Демона, яка зараз майже висіла на ланцюгах: його голова була схилена на груди, довге чорне волосся розсипалося пасмами, ноги судомно рухалися, ніби хотіли зірватись і втекти звідси, а голос… Зірваний, хрипкий, ледь чутний, він завивав, плакав і проклинав одночасно… Він був схожий на дикого вовка, загнаного, наляканого, виснаженого, але все одно живого і небезпечного. Його хотілося погладити і в той же час було дуже страшно за свою руку.

Божество знову зітхає. Потім тріпає долонею і срібляста павутинка спогадів розсипається дрібними іскрами. Його ніжний голос видається сумним та безкінечно втомленим: Невже ти не бачиш? Ти справді не бачиш? Придивися – кожного разу за твоїм болем з’являється світло. Ти не просто вмираєш. Ти рятуєш. Даруєш віру. Вселяєш надію. Показуєш сенс життя. Даєш силу витримати і вижити. Кожного разу твоя смерть стає початком для когось, стає тим відправним моментом, який змінює чуже життя і наповнює його силою і світлом.

Монах, який виступив проти жорстокості інквізиції і став Папою, змінивши закони.

Чиновник, який зміг зупинити державний переворот, зберігши мир в державі.

Воїн, який відмовився вбивати просто заради вбивства.

Аптекар, який винайшов ліки, що лікують, а не вбивають.

Голос запнувся. Рука піднялася, щоб торкнутися схиленої голови, але зависла в повітрі і безсило впала, ніби втративши останню надію: Ти бачиш це? Твоя смерть – це насправді не смерть. Твоє життя – це та сила, яка рухає цей світ.

Демон не хоче нічого чути. Він дико рветься з кайданів, до болю викручуючи руки, кров скапує з його зап’ясть, а по обличчю котяться сльози: Я ненавиджу тебе. Чуєш, ваше сонцесяйшество? Не-на-вид-жу…Ти, божество, ти, такий величний, ти вважаєш себе … Та ким ти взагалі себе вважаєш? Ти думаєш, що маєш право розпоряджатись моїм життям? Думаєш, що можеш весь час кидати моє життя під ноги тим людиськам, приносити мене в жертву ради своїх уявних великих цілей, нищити мене, робити мені боляче, щоб комусь потім було добре?

Демон підіймає голову і впирається почервонілими очима в обличчя Божества: Лиш зачекай, я придумаю як вирватись з твоїх «праведних» ланцюгів, я звільнюся і ти побачиш, якою буде твоя смерть від моїх рук! О так, раз ти дав мені свій «величний» дар, раз ти повернув мені всю пам’ять, то я пригадаю всі ці мерзотні життя і всі ті «чудові» смерті, які ти для мене придумав! Лиш дочекайся мене – я змішаю отруту цих смертей з своєю кров’ю та напою тебе цим вишуканим вином! І повір – на цей раз я не зупинюся!

Божество гірко зітхає (хто рахує – вкотре?), підходить ближче до Демона і підіймає руку, щоб витерти йому сльози. Той з огидою відвертає своє обличчя і ніжна рука в білому знову застигає в повітрі.

-        Знаєш, – ніжний голос затремтів від стриманого болю. – Ми прожили надто багато життів. Я ще не все тобі показав:  Тонкий палець знову торкається  Демонового чола і срібляста нитка протягується в повітрі, на мить освітивши бездонні й дикі чорні очі.

Знову миготіння образів, навала картин, звуків та подій заполонили голову Демона. Але тепер без масок – за кожним обличчям антагоніста він бачив світло Божества. Знову і знову вони спліталися у нескінченному вирі життів і танцювали безкінечний танок буття: зустрічалися, ненавиділи, товаришували, сперечалися, вбивали, рятували, змагалися, ворогували, нищили, втрачали і знаходили.

Вони були разом в кожному житті. Обличчя Демона навпроти обличчя Божества, очі в очі – в кожному житті. Спогади крутилися настільки швидко, закручувалися в такий потужний вихор, що в якийсь момент Демон втратив їм лік – емоції, переживання, безкінечний біль злилися в такий вогненний клубок, що його серце просто не витримало, і якби його не тримали ланцюги, то він би просто впав до ніг сонцесяйного.

-        Досить, – прохрипів змучений голос. Голова Демона безсило схилилась на груди, а волосся впало довгими сумними пасмами-ріками: Я не хочу цього знати. Досить. Я не розумію. Кожне життя – це тільки біль. Для чого це все? Чому ми стільки життів були разом, але приносили одне одному лише біль, смуток, ненависть, страх, злобу? Я справді не розумію… Я не хочу цього, я не хочу цих життів. І тебе.

Голос Демона тремтить і зривається, його долоні вже обдерті нігтями до крові, але він продовжує: Для чого це все? Чому ти йдеш за мною в кожне життя? Чому переслідуєш? В жодному житті ти не дав мені спокою, в жодному житті ти не залишив мене самого. Чого ти хочеш від мене? – Голос зірвався на крик, який злетів до майже чорного неба і впав донизу вбитою птахою.

Сяюча постать в білому схиляються до змученого тіла, ніжні долоні обхоплюють заплакане обличчя і як можуть витирають сльози: Тихо, тихо, тихо… Подивись ще раз… Невже не бачиш?

 Ти – не Демон!  Ти – той, хто зробив мене Божеством!

 Всі ці життя саме ти давав мені силу, ти рятував мене, оберігав, підтримував мене, цінував мене, вірив в мене… Заставляв мене зробити на крок більше, коли в мене не вистачало снаги, віддавав свій подих, коли в мене бракувало сили дихати… Ти зробив мене Божеством і ти для мене – не Демон. Ти ніколи не був демоном для мене...

Очі Божества засвітились лагідним сріблястим світлом, яке, здавалось, оповило темну постать сяючою димкою: Ти завжди був тим, кого я любив. І тим, з ким я завжди хотів бути.