Розділ 1.

Вони знову зустрілися в безликому сірому місці десь між світами, де була лише мерзла земля, сірі скелі та мовчазне насуплене небо. Все повторювалось по тому ж сценарію, що й попередня сотня разів. Вони знову билися, довго, змучено, дві постаті - одна в чорному, інша в білому, сходилися й  розходилися в поєдинку, ніхто не хотів здаватися, а для  перемоги не вистачало сили.

Врешті могутній Демон впав на одне коліно й божественні ланцюги миттєво оповили його зап’ястя: Відпусти! – Прогарчав низький голос. – Відпусти мене, ти, мерзенний сонцесяйний! Я все одно тебе вб’ю!

Сяюче Божество підійшло ближче до скованої постаті, ясний погляд сірих очей ковзнув по перекошеному від злоби прекрасному обличчю, по напружених сильних м’язах рук, що билися в ланцюгах, по чорному одягу, просякнутому кров’ю.

-                 Я лиш прошу тебе поговорити. Дозволь мені пояснити, – тихий голос прозвучав дивно благально, особливо зважаючи на те, як вони щойно билися не на життя, а на смерть.

-                 Нам немає про що говорити, – Демон знову люто забився в ланцюгах, намагаючись їх розірвати: – Я просто вб’ю тебе і назавжди покінчу з цим болем, я так тебе ненавиджу, сонцесяйний!

 Божество зітхає. Він знає, що це надовго. Скільки раз він пробував поговорити з Демоном, скільки раз хотів порозумітися – кожного разу все закінчувалось лютою сваркою, звинуваченнями та погрозами. Але ніколи – смертю Божества. Навіть в останній момент, коли Демон тримав меч біля його горла – здавалося, що щось всередині не дозволяє йому зробити цей останній крок, що щось не пускає його перейти останню межу.

Отож, вони знову сваряться, Демон озлоблено гримить ланцюгами та продовжує звинувачувати Божество в усіх смертних гріхах. Це триває довго, дуже довго, надто довго. В якийсь момент сяюча постать не витримує і різко тикає своїм тонким пальцем в лоб Демона. Той смикається і затихає, чорні, наче підведені очі широко відкриваються і їх затоплює срібляста лавина спогадів, яка тонкою ниткою тягнеться від божественного пальця.

Зелена долина залита сонячним світлом, вітер легенько колише соковиту зелену траву та розносить пахощі лугових квітів. В центрі долини росте величезне розлоге дерево. Це і є Демон, його душа охороняє цю землю багато десятиліть. Темно-зелений плющ обвиває стовбур, з кожним роком він плететься по гілкам все вище,  розростається все більше, закриває дереву сонце та п’є його соки. Дерево росте високим, але плющ розвивається швидше, обплутує його все більше і в якийсь момент просто давить його. За кілька років дерево засихає – в центрі долини стирчить лише високий сухий остов мертвої деревини.

Демон відкриває очі в їх сірій реальності: Що ти хочеш, щоб я побачив? Дивись, навіть тут ти вбив мене, я засох через тебе, я не міг витримати твого тиску, ти пив мої соки, ти закривав мені сонце! Я був деревом і мені все одно було боляче!

 Погляд Божества зупиняється на безкраїх кам’яних просторах їхнього Міжсвіття, його голос такий самий безбарвний, як і одинокі хмари на фоні свинцевого неба: Але саме завдяки тобі я зміг піднятися так високо, прожити багато років, відчути тепло сонця і свіжість вітру, бачити, як летять птахи в небі. І навіть коли ти засох, я покривав кожну твою гілочку своїм зеленим листям, я обіймав тебе, і ти ще багато років стояв зеленим, навіть коли думав, що помер…

Новий спогад приніс Демону запах річки, мокрих сіток та старого човна. Тут він – бідний рибалка, який щодня ловив рибу, щоб прогодувати сім’ю. Якось він зловив яскраву маленьку рибку, настільки гарну, що рука не піднялася її засмажити. Він випустив малька, з надією, що той виросте, і тоді він точно його зловить. З того дня рибка кожного дня підпливала до його човна, непомітно з’їдала наживку та жодного разу не втрапила на гачок. За кілька місяців з малька виросла надзвичайно гарна риба, яка дуже нагадувала морського півня (Trigla), і якої, по ідеї, взагалі не повинно було бути в прісній воді провінційної річечки, яка не мала жодного відношення до моря. Спогад обривався на моменті, коли оранжеві плавники трігли яскраво миготіли в прозорій повільній течії.

Демон стискає кулаки так, що нігті до болю впинаються в долоні: Ти! Такий манірний! Звісно, як ти міг бути простим окунем! А чи знаєш ти, карась ти грьобаний, що в тому житті мій син був дуже хворий, і мені треба було зловити дуже багато риби, щоб обміняти її на ліки! А ти лиш об’їдав мою наживку і не дався мені в руки! Ти був такою гарною та яскравою рибою – справжнім скарбом, я міг так дорого продати тебе!

Божество знову зітхає (сьогодні воно, безсумнівно, виграє всі чемпіонати по зітханню у всіх світах): Так, я з’їдав твою наживку – тому і виріс таким помітним. І саме тому, що я був таким яскравим, на мене полювало багато хижої риби. І так, я постійно крутився біля твого човна, щоб ти міг ловити всю ту велику рибу…

Зненацька білий чобіток сонцесяйного роздратовано штурхає плоского камінця: Та кому я це все кажу! Стільки раз… Все дарма… – Зітхає.

Наступний спогад навалився дикими криками та гарячим полум’ям. Демон був там молодим воїном північного племені, яке напало на поселення південних земель. Бойові кличі, брязкання зброї, лемент жінок та дітей, сморід від пожежі, свіжий запах крові – все це затопило його свідомість в один момент. Північне плем’я було нестримним і жорстоким: вбити всіх, кого не можна забрати в рабство, спалити все, що не можна взяти з собою. Забирали в основному молодих чоловіків, перетворюючи їх на рабів, та жінок – для розваг. Малих та старих просто вбивали.

 Шукаючи ще якісь заховані пожитки, Демон розкидав купу старих смердючих шкур, і несподівано почув з-під них тихий зойк. Гаркнув, не переймаючись, чи розуміють його мову: Вилазь! – З-під накиданих шкур та ганчір’я на нього дивилися несподівано чисті блакитні очі. Від несподіванки голос зірвався на юнацький дискант: Вилазь! – Потім підійшов ближче, скинув ще кілька шкур і витягнув на світ молоденьку дівчину, яка тихо пручалася, прикриваючи рукою величенький живіт. Його долоня мимовільно розжалася, відпускаючи тонкий брудний зап’ясток – вагітних точно вбивають, в дорозі вона буде лиш заважати, з таким великим животом її ніяк не сховати.

Звісно, дівчина знала, що на неї чекає, тому склала руки в благальному жесті і швидко заговорила, показуючи то на свій живіт, то на сірий осінній ліс за поселенням. Демон не знав її мови, але добре розумів, про що вона просить: відпустити, врятувати, піти проти жорстких законів свого племені.

Він був ще занадто юним, його серце не встигло огрубіти, він ще не пізнав ні жінки, ні кохання, а очі тієї дівчини були такі блакитні і в них було стільки болю, страху та благання… Юнак відійшов від неї, оглянувся, і не побачивши поряд нікого з воїнів, махнув їй рукою: біжи. Дівчина, не вірячи,  відступила кілька кроків спиною вперед, і лиш переконавшись, що він стоїть на місці, повернулася і побігла, притримуючи рукою живіт.

-        Що, вирішив побавитись? Хочеш живого полювання? Дивись-но, малий-малий, а вже знаєш толк в розвагах! – пролунав над вухом Демона грубий голос. Здоровенний чолов’яга, один з найсильніших воїнів його племені, з посмішкою спостерігав за маленькою постаттю втікачки.

-        Стріляй, чого тягнеш? Ну! – Здоровань штурхнув його в плече і підняв свій лук: як не хочеш, то я сам, гарна здобич буде!

Не розуміючи, що робить, юнак зненацька вчепився в чужий лук і потягнув його донизу. – Ти чого? – заревів здоровило, відштовхуючи хлопця: Геть здурів від чужої дівки? – Та малий знову потягнувся до лука однією рукою, одночасно вихоплюючи з-за пояса ніж іншою і пригинаючись, щоб ухилитись від удару.

На шум підійшло ще кілька воїнів з їхнього племені: бій є бій, навіть  якщо між своїми. Грубі вигуки підбадьорювали то одного, то іншого, але всі добре розуміли, на чиїй стороні сьогодні удача.

Сутичка була короткою: важкий меч здорованя наздогнав юнака надто швидко, його коліна підігнулись, а голова вдарилась об камінь, заливши пожухлу траву гарячою кров’ю.

Подих Демона збивається, ніби він ще продовжує той поєдинок: Я загинув! Мене вбили через тебе! Я врятував тебе – і яка мені плата? Смерть? Я міг стати могутнім воїном, я міг стати вождем! А через тебе загинув геть юним! – його груди різко піднімаються від збитого дихання, а погляд горить такою ненавистю, що якби міг – спопелив би сонцесяйного в три секунди.

Постать в білому здригається від того дикого погляду і відводить погляд вбік, туди, де безмежними хребтами тягнуться в сіру безкінечність мертві гори: Мені справді шкода, що ти жив лише чотирнадцять років, але знаєш… Син тієї дівчини став могутнім воїном та великим вождем, він об’єднав північні та південні племена, і до людей тієї землі на багато років прийшов мир.