Розділ 3.

Демон завмирає. Чорні очі важко впираються в сяючі сірі навпроти, а гостра думка блискавкою пронизує його розтерзаний мозок, і він різко висмикує своє обличчя з божественних долонь: Ти там геть здурів в своїй божественності? Що за дурню ти несеш! В якому, скажи, в якому з цих тисяч життів, які я тільки що побачив, ти любив мене? Там було все, будь-які емоції, але любові там не було! – Його голос скотився до цинічної зневаги і кожне слово било, наче ляпас: Там не було лю-бо-ві! Покажи, покажи мені, де була твоя огидна любов, коли я безкінечно вмирав, де була твоя гидотна любов, коли мені було так боляче, де була твоя мерзенна любов, коли я корчився в муках? Я ніколи, чуєш, ніколи не бачив її!

Сонцесяйний аж захлинається від болю, відступає назад, а потім знову кидається вперед, до Демона, намагаючись переконати його:

-        Але я любив тебе! Любив завжди! Я хотів бути з тобою, я так хотів показати тобі мою любов! – Ніжні руки, наче білі крила, знову тягнуться до обличчя Демона і знову падають без сил, коли той зло відсахується. – Але це ж ти завжди хотів йти вперед, ти завжди хотів підкорити цей світ! Ти ніколи не погоджувався просто жити! Кожного разу перед втіленням я благав тебе зупинитись, благав дати мені шанс. А ти кожного разу просто змінював рівень складності, вибирав все важчі завдання, бо знав, що кожна твоя смерть подарує тому світові шанс на краще життя. Що залишалось мені? Я просто йшов за тобою і грав вибрані тобою ролі. Я справді старався, бо вірив, кожного разу вірив, що ти згадаєш мене там і вибереш мене і відчуєш, як я тебе люблю.
Але ти не згадував. І не вибирав.

Божество опускається на коліна перед Демоном, срібні сльози течуть по його прекрасному обличчю і маленьким перлинками залишаються на холодній землі: Ти ніколи не вибирав мене в тих життях. І після кожної смерті ти повертався сюди з єдиною ціллю – вбити мене тут. Ти пам’ятаєш, скільки раз ми бились на цьому місці? Сотні! Кожного разу після повернення ти ненавидів мене так, що не чув жодного мого слова, кожного разу ти просто хотів вбити мене. І не мало значення, хто кого перемагав тут, в Міжсвітті, бо ти знову йшов в ті життя, а я йшов за тобою.

Десь там над мертвими хребтами знову спалахнули блискавки і мав вдарити грім… І затих, підкорившись невидимому поруху чорних демонічних очей. Тиша. Абсолютна тиша накрила їхній світ.

Демон повільно підіймає голову і вперше за тисячу років дивиться в очі Божеству. Його зустрічає лагідне світло сірих очей. В якийсь момент ці очі накладаються на сотні інших очей, які він бачив в тих життях, і всі вони світяться оцим м’яким ніжним світлом… Легка срібляста хвиля затоплює всі закутки пам’яті Демона, і він відчуває, як десь глибоко в його голові щось тріскає, ніби ламається якийсь бар’єр.

 Він закриває очі і зболено стогне.

-        Згадав. 

Одне лиш слово падає з його уст і розбиває цю жахливу, темну, мертву, абсолютну тишу.

Демон стомлено хитає головою і скрушно зітхає: Так, я згадав. Тепер я знаю, чому так ненавидів тебе. Ще на початках, після перших повернень, я зрозумів, що не хочу пам’ятати біль своїх смертей, зрозумів, що в якийсь момент не витримаю і зірвусь, зрозумів, що від цього постійного болю не зможу заставити себе знову йти в ті життя. І сам наклав на себе закляття забуття. Тому кожного разу після смерті та повернення сюди я нічого не пам’ятав.

 Але навіть при такому заклятті я все одно відчував цей біль і хотів знищити того, хто робив мені боляче.

Я навіть не уявляв тоді, що все буде так. Я не знав, що ти взагалі сюди прийдеш. І тим більше, я не розумів, чому мені весь час було так боляче поряд з тобою.

Демон невпевнено смикає рукою, ніби хоче торкнутися обличчя Божества: Знаєш, тепер я починаю розуміти… Скільки разів ми бились тут… Але в твоїх очах я ніколи не бачив ненависті до мене. Ти дивився на мене… Так як зараз… Це світло в твоїх очах… Я не розумію, я не знав і не знаю, що воно означає. А тоді я й не хотів знати, не хотів дивитись тобі в очі, лиш хотів знищити тебе і той твій погляд. Знищити і більше ніколи не бачити і не згадувати тебе.

Божество робить непомітний рух тонкими пальцями і товсті ланцюги зникають, звільняючи руки Демона, який знесилено осідає на землю. Скінчено. На цей раз все скінчено.

 Демон міг встати й піти, міг так само ворухнути пальцями і переміститись на інший край безкінечного Міжсвіття, але вибрав сидіти на холодній землі поряд з Божеством і дивитися йому в очі. Раз в тисячу років він міг дозволити собі такий вибір.

Так вони й сиділи одне навпроти одного і дивилися один одному в очі. Це була довга, дуже довга пауза. Але в ній вже не було протистояння. В ній була тиша, було світло, було бажання побачити щось більше, заглянути глибше, відчути сильніше.

Тонкі білі пальці невпевнено ковзнули по землі і легенько, ніби ненароком, торкнулися скривавленої долоні. Завмерли на хвильку, а тоді знову подалися вперед і ніжним порухом накрили чужі, але такі бажані пальці. Демон застиг: це було так дивно, так несподівано, так неправильно, так…тепло… Він… не забрав руку…

Врешті, лагідний голос (він навіть звучав сріблясто) порушив таку крихку мовчанку: Будь ласка, дозволь в цьому житті вирішувати мені. Я не хочу тебе ні перемагати, ні вбивати. І не хочу, щоб ти перемагав, рятував чи підтримував мене.

Я розумію твою ненависть краще за тебе. Але дай мені відповідь на просте питання: якщо ти ніколи мене не любив, то чому в тих життях ти рятував і захищав мене? І чому ні разу не вбив в цьому світі? – Демон здригнувся, ніби ці тихі слова були батогом на його спині, різко вдихнув повітря, а потім якось розгублено здвигнув плечима і нічого не відповів.

-        Я хочу зупинити це безкінечне коло твоїх жертв! Я прошу тебе – не жертвуй собою, закінчи цей цикл, вийди з нього!

Божество наблизило своє прегарне обличчя впритул до виточеного з каменю обличчя Демона: Я молю тебе! Не жертвуй собою! Дозволь, я попрошу тебе про інше…

Величезні сірі очі сором’язливо блимнули, а голос затнувся: Ти можеш…в цьому житті…любити мене? Хоча б в одному житті? Ти можеш розділити це життя зі мною?

-        Якщо ні…То я почекаю наступного життя – в ньому я знову піду за тобою.

Демон мовчав і дивився в сторону мертвих гір. Божество затихло в очікуванні, але коли пауза затягнулася хто зна на скільки (а хто ж його насправді знає, як в них там тече час, в тому Міжсвітті), різко тріпнуло головою і змістилось так, щоб впертися рішучим поглядом в чорні бездонні очі: Бо я люблю тебе! І хочу бути з тобою вічність! І хочу, щоб ти, нарешті, зрозумів, що ти теж любиш мене!

Демон поволі повернув своє обличчя до Божества: Знаєш, сонцесяйшество, ти такий нетерплячий… Але тут в мене якраз нова місія є, я думаю – тобі сподобається. Якщо захочеш, можемо навіть ролями помінятись, може на цей раз я тобі голову відрубаю. Що скажеш? – Він повільно піднявся на ноги і подав руку сонцесяйному. Той завмер на мить від несподіванки, а потім схопився за чорний демонський рукав: Ой, знаєш, демонюга, ти не нагнітай отут, захочу, то й відрубаю, подумаєш, цяця яка!

Міжсвіття зависло, як перегрітий процесор: величний Демон в чорному, який тисячу років знав лише біль, йшов до точки входу в нове переродження, а поряд з ним, тримаючись за його рукав, і трішки підскакуючи від надлишку емоцій, балакало без упину і сяяло прекрасне Божество в білому, яке, нарешті, дочекалося.