Кошмари

Розділ 4. Кошмари

Дамір прокинувся і зрозумів, що нарешті тепло і сонячно, вже пізній ранок, пахне шкварками - то мама готує сніданок, знову ігноруючи, що Дамір таке не любить. Канікули…

Мама у Португалії.

У нього не буває канікул. Він дорослий.

Дамір розплющив очі й опинився у сірому, похмурому дні - або ранку. Але запах шкварок нікуди не подівся, на кухні щось впало, і знайомий голос пробурмотів:

– Незручне.

Дамір усміхнувся. Значить, ранок, Сарф вже повернувся…

І тієї миті все згадав: і свій кошмар, і пробудження, і власну істерику. Сарф його у ліжко вклав, як дитину, і… заколисав? Тримав за руку, повторював: “наснилося, це сон”, “страшне далеко, воно тобі не загрожує”, “я поруч, Даміре, я не підпущу до тебе недобре”.

Ох. Бля. Соромно.

Він застогнав і натягнув ковдру на обличчя.

Йобаний сором!

Як йому в очі дивитися тепер? Ревів, мов дівча! Сарф тепер не безпідставно вважатиме його “нерозумною дитиною”. Злякався кошмару, можна подумати, перший кошмар у житті. Тьху! Краще не висовуватися з-під ковдри і померти просто зараз, щоб уникнути ганьби: ось-ось Сарф зайде у спальню, й…

– Даміре, я приготував їжу.

Він застогнав, ховаючись під ковдрою, але ковдру потягли за краєчок, і довелося зустрітися з ганьбою віч-на-віч. Сарф одягнув-таки мамин светр, мабуть, колір його приваблював.

– Тобі потрібні вода та їжа. Вставай, я приготував. Смачне.

– Вибач, - застогнав Дамір і знову спробував сховатися.

Сарф не дозволив, зірвав ковдру.

– За що ти вибачаєшся? - він схилив голову до плеча.

– Це був лише сон, - ледве рухаючи язиком, прошепотів Дамір, гарячі сльози сорому підступили геть близько. - Вибач, що розпсихувався. 

– Дивне. Ти злякався і плакав. Ти не завдав мені шкоди, за що ти просиш тобі пробачити? Це людський звичай?

– Типу того.

Дамір встав і, похитуючись, пішов вмиватися і їсти. Сарф ішов за ним слідом, наче Дамір збирався збігти або знову забитися в істериці. Він навіть у ванну сунувся за Даміром.

– Вийди, будь ласка.

– Чому?

Господи, ну неможливо з ним інколи.

– Тому що мені незручно. Розумієш?

– Ні.

Дамір нервово розсміявся, уявивши, як зараз все буде робити на очах у Сарфа. А той - дивитися.

– Люди ходять в туалет наодинці. І миються самі. Ага?

Сарф серйозно кивнув і, нарешті, вийшов.

“Смачне” виявилося засмаженою на салі яєчнею. Дамір взагалі-то таке не їв, і за інших обставин відмовився б, але зараз крутити жалом не став. Попоїли мовчки, потім Дамір зробив собі каву, і тільки після Сарф попросив:

– Розкажи мені про свій сон.

– Та ну. Нічого цікавого. Звичайний кошмар.

– Розкажи мені про свій сон, Даміре.

Обличчя в нього було серйозне, а тон - такий, що сперечатися не хотілося. Дамір спробував пояснити, що його так перелякало: відображення, яке не мало очей, жило власним життям, холод, порожнеча за вікном.

– Воно було схожим на тебе?

– Не знаю, - кава була занадто кислою і гіркою, - спочатку - так. А потім змінилося. Типу, знаєш, наче з того боку хтось ліз у вікно. Карочі, фігня. 

– Недобре, - кивнув Сарф. - Воно дуже недобре. Воно не зайшло?

– Так це просто сон! Підсвідомість! Нічого там не було і не могло увійти!

– Воно не зайшло у дім, Даміре? Ти його не пустив?

Маячня. Заболіла голова, Дамір стиснув скроні. Чого Сарф до нього доколупався? Що йому треба?

– Даміре?

Він відсунув кружку так різко, що кава плеснула на стіл, скочив і одвернувся до вікна. Мжичка. Сірий день. Як очі того відображення…

Сарф притулився зі спини, обійняв, наче сховав.

– То недобре, Дамір. Подивись на весну, не повинно бути такої весни. Навіть квіти не пахнуть. Ніхто його не чує, я спитав Босу, я спитав оковитників, і ми запитаємо усіх, кого зустрінемо. Будемо ходити, і слухати, і дивитися. Може статися, воно прийде до тебе. Тоді я буду поруч, я захищу.

– Воно? - видихнув Дамір.

Слова Сарфа, либонь, повинні були його налякати, але голос і руки, навпаки, заспокоювали.

– Недобре, - повторив Сарф і потерся о його скроню носом.

Дамір зрозумів, що його лякає не загадкове “недобре”, а геть інші речі: наприклад, реакція на Сарфа і те, що Сарф помітить реакцію. Сарф продовжував обіймати його.

– Воно виявилося неспроможним знайти тебе, але воно тебе шукало. Ти бачиш його і чуєш, єдиний у місті. Ще чую я, але тільки поки поруч із тобою. Через це я в тебе залишуся. Поживу в твоєму лігві.

– Ем. Так. Добре.

– Ти будеш у безпеці, я догляну за тобою. В нас дітей не залишають самих, без догляду.

– Я не дитина, - Дамір примружився, поглинаючи тепло. - Я дорослий парень. Повнолітній.

– Ти дитина нерозумна, що тільки вибралася з лігва. Чому поруч із тобою немає дорослих?

Сарф відпустив його, і Дамір зітхнув з розчаруванням. “Дитина нерозумна”. Показав би я тобі “дитину”, але в тебе виховання, наче ти з монастиря, налякаю ще. Він продовжив дивитися у вікно, відчуваючи Сарфа поруч, вже не впритул, але дуже близько - так відчуваєш тепло батареї. Опалення б увімкнули знову, чи що…

– Чому ти сам, Даміре? - наполегливо повторив Сарф.

– Мама за кордоном. Поїхала, одружилася. Я з нею рік жив, потім повернувся. Мені там не сподобалося.

– А батько?

– А тато помер. Бабусі й дідусі також. Тітка є, вона в Бердичеві. І все. І доглядати за мною не треба, але якщо хочеш тут пожити - я буду радий. 

– А друзі?

От причепився! Один я, один, немає в мене друзів. Коли ти сходиш з розуму, потім лікуєшся, потім живеш з мамою в Португалії, друзів не залишається. Замість того, щоб відповісти, Дамір знизав плечима. Дурість - говорити, не дивлячась на співрозмовника, але повертатися до вікна спиною все ще не хотілося.

– Можна я також спитаю? Ну типу. Ти звідки взявся? Тобто, де вчився, все таке. Вас таких багато?

– Вчився? - з подивом перепитав Сарф. - Чому вчився? Читати?

Дамір повернувся, спині стало холодно. Сарф насупився.

– Те, що ти робиш. Прибиратися, чи як ти казав. Ось цьому.

– Я завжди був такий, навіщо цьому вчитися? Відколи з’явилися духи, і створіння, і люди. Я - Сміттяр. Ти - людина, я - Сміттяр, ти ж не вчишся бути людиною.

Ну, тут як подивитися… 

– У вас якась організація, так? Таємне товариство? - Дамір намагався добитися чіткої відповіді хоча б на одне запитання.

– Незрозуміле. Чому - таємне? У кого - у нас?

– Ти же не один! Ти казав, що когось питав. Таких, як ти.

– А! Боса - так, вона також давня. А оковитники - вони створіння. Розумні, звичайно, але то інше, вони не давні, навіть не духи.

Зрозуміліше не стало. Дамір зачекав, чи не додасть Сарф що-небудь. Сарф обома руками зкуйовдив волосся, усміхнувся. Рожевий светр, що щільно прилягав до тіла, йому дивним чином пасував. Головне - не згадувати, що светр мамин.

– В тебе багато запитань, а я не знаю, як відповідати, Дамір. Те, що бачать люди, і те, що знаю я - занадто різне. Для тебе незрозуміле, дивне. Я не вмію таке пояснювати. Я показуватиму. Ми ходитиме, я показуватиму, ти - питатимеш. Так простіше за все: діти питають, дорослі відповідають.

– Я не дитина! Блядь, досить називати мене дитиною!

Сарф хмикнув.

– Ось ти на скільки старший? Років на п’ять? Сім?

Він вперше почув сміх Сарфа. Тихий, незлий - шурхіт вітру, плескіт води біля берега.

– Я не пам’ятаю, коли з’явився, не пам’ятаю, щоб мене не було.

Пафос-пафос-пафос! Дамір міг присягнутися, що Сарф не старший за двадцять п’ять, а скоріше - молодший.

– Ти не можеш не знати, коли народився, хоча би приблизно.

– То великі цифри, Даміре. Коли я з’явився, ніхто ще не рахував роки, і я не рахую. Я знаю, що з’явився в серпне.

– Гаразд, позер, не хочеш, не кажи, буду вважати тебе за стародавнього старця. 

– Я не стародавній, - виправив Сарф, - я давній.

– Дід, - Даміру зробилося смішно. - Гаразд, діду, які в нас плани? Якщо хочеш жити в мене, треба твої речі перевезти?

– Які речі? 

– Ну які. Одяг. Комп, - ага, звісно, в нього є комп, а як же! він, либонь, телефона жодного разу не бачив. - Улюблена подушка. Звичайні твої речі.

– В мене немає речей. Одяг є, він тут, ти його забрав, щоб випрати.

– А де ти живеш? - спитав Дамір те, що, мабуть, потрібно було спитати на початку знайомства.

– У місті. Лігва в мене немає, мені воно не потрібно. Іноді відпочиваю у Кусі з Підземним. Чи просто…

Бомж-аскет на прізвисько Давній.

– Гаразд. - Дамір стиснув скроні й струснув головою.

“Ти з глузду з’їхав?! Дамір, подивись на нього! Він же безхатько! Ти притягнув додому безхатька, може, навіть наркомана! Ти навіть не спитав у нього паспорт подивитися!” Мамо, я йому вірю. Неможливо не вірити Сарфу. Він просто мешкає у геть іншому світі, де в людей немає віку, дому, улюблених подушок.

– Гаразд. Окей. То які в нас плани?

***

Сарф взяв Даміра за руку і зробив так, щоб їх обох бачили - інакше люди на них натикалися. Немає різниці, звідки слухати місто, проте зазвичай Сарф уникав натовпу, незатишних місць: люди для Боси, Сарф переважно перетинався з духами та створіннями. Будівля мала назву “Торговельний центр”, і викликала бажання зібратися звідси якомога швидше. Всередині виявилося голосливо та метушливо, і багато дивних, штучних запахів. Сарф не заходив сюди раніше, хоча в сквері навпроти…

– Незатишне. 

– Тобі потрібен одяг, мені потрібен одяг, бо мій ти зіпсував, і нам потрібна їжа. Сарф, відпусти мене. Люди дивляться. 

Знов якісь їхні звичаї. Люди водять за руку дітей, люди беруть одне одного за руки, обіймають і цілують, це приємно. Чому він не може тримати Даміра за руку, щоб той не загубився?

– Чому?

– Тому що ми обидва парні.

Незрозуміле. Він зітхнув, Дамір, вивільняючись, смикнув рукою. Гаразд. Сарф не відчував тут чужого, але “торговельний центр” був занадто людським, навмисно штучним, створіння у такі місця не ходять. Створінню тут немає, чим дихати, немає, чим харчуватися. Духові тут ще важче. Несправжнє освітлення, як у Даміровому лігві - але до його квартири Сарф вже звик, навіть спромігся розвести синє полум’я, приготувати сніданок - запам’ятав, як то робить Дамір.

Він вирішив покластися на Даміра: це його світ, його середовище.

Сарф досить швидко поринув у думки і почуття, механічно з усім погоджуючись. Даміру подобалося піклуватись про нього. Люди дуже турботливі, але на свій лад, не як створіння або духи. Людям подобається давати іншим речі, і наполягати на тому, щоб інші виконували ритуали, як-от, милися. Певною мірою все це властиво Кусі - вона вічно намагалася його перевдягнути…

Чужого не було, або воно губилося у метушні.

Були люди, молоді, старі, геть маленькі. Такі, які не подобалися Сарфу з першого погляду - за ними, коли настане час, прийде Боса або, якщо вони образять створіння чи духа - Сарф. І достатньо приємні, які мимоволі затримували на Сарфі погляд, майже відчуваючи в ньому невідомий бік життя. Але ніхто не переступав за межу, і ніхто не розумів. Давні, духи, створіння, люди і тварини. Деякі звіри мають здібність відчувати, поодинокі перетинають межу і залишаються в іншому світі. Люди помічають створінь і духів, можуть завдати їм шкоди, але не відчувають і не чують, і не розуміють.

Лише Дамір.

Він побачив не просто створіння або духа, побачив давнього, коли той не хотів показуватися. Дамір відчував чуже, воно приходило до нього вночі.

Чому саме до дитини, яка живе на самоті, без дорослих і друзів? До цього хлопця, який побачив Сарфа, запросив його додому і з першої спроби навчився слухати місто?

– Ось, йди, поміряй.

Речі. Сарф з подивом поглянув на речі в руках Даміра.

– Іди он тудой, в кабінку. І поміряй речі.

– Вдягнутися?

– Ага. Вдягнути, потім зняти. Те, що сподобається, купимо. В тебе гроші є?

Сарф слабо уявляв, як це - гроші, ніколи не користувався. Звичайно, грошей в нього не було.

– Гаразд, я куплю. Поміряєш?

Він слухняно роздягнувся і вдягнувся у маленькій кімнатці. Потім ще раз роздягнувся і вдягнувся. І ще. Потім повернув все, як було. Дамір відніс речі до усміхненої дівчини за високим столом.

То чуже, недобре приходить за Даміром або до Даміра. Хлопця тривалий час не було у місті, в нього тут нікого немає. 

Нерозв’язне. Підозріле.

Сарф поки замало знав і розумів про хлопця: Дамір майже дитина, і любить піклуватися. Багато, чого боїться, і боїться боятися. Чує, але легко провалюється і розчиняється. Вірить Сарфу, слухається його наказів, якщо торкатися - заспокоюється. 

Він не хотів читати душу Даміра. Так не вчиняють без необхідності, а необхідності Сарф не бачив. Потрібно познайомитися ближче. Сарф поки залишиться з ним, буде водити Даміра із собою - і все проясниться.

– Добре, тепер взуття. Нам потрібні гумові чоботи. Сарф, ти чого такий? Не подобається шопінг? Мені також не дуже, але потрібно це зробити.

– Що таке - шопінг?

– Закупи.

– Я ніколи раніше цього не робив.

Дамір зітхнув і потягнув його далі. Сарф терпів. Як хочеш ближче познайомитися зі створінням або духом, потрібно побувати у його лігві, поговорити, походити з ним, подивитися на світ його очима. Тільки так можна зрозуміти. Всі бачать світ у різний спосіб. Кульочки сприймають город як повітряні реки і пастки кущів і дерев. Для оковитників місто - гаражи та лавочки во дворах. Скорботники мешкають на цвинтарях. Все це - одне місто, але для кожного воно своє.

– А де ти зазвичай береш одяг? Ти же не бігаєш голяка.

– Знаходжу…

Дамір хіхікнув і потер щоки. Сарф виринув із міркувань і помітив, що хлопець виглядає блідніше, ніж зазвичай.

– Тобі зле, Даміре?

– Та щось. Наче. Гаразд, забий. Душно. Підемо звідси.

– Наче - що?

Вони стояли на середині внутрішньої стежинки, по сторонах - скляні стіни і різні речі, люди вештаються туди-сюди. Дамір швидко озирнувся.

– Не знаю. Голова болить. Ходім.

Либонь, він щось відчував, і не розумів, що саме. Сарф взяв хлопця за руку - Дамір не сперечався - і прислухався. Шурхіт ніг, розмови, музика, запах дивної їжі, ще один нав'язливий, несправжній запах, схожий на аромат квітів. Сміх. Плач. Плач, так! Хтось ображено плаче - не розрізнити за іншими звуками “торговельного центру”, якщо не вміти слухати.

– Ходімо. - він потягнув Даміра праворуч, і той раптом запручався.

– Не треба. Підемо звідси. Сарф, будь ласка.

Його голос дзвенів. Дамір смикнув рукою, проте Сарф не відпустив.

– Ходімо, Даміре. Я не знайду його без тебе. Я знаю, там недобре, але я поруч. Воно не загрожує тобі. Ходімо. Покажи мені, куди. Туди?

Дамір судомно проковтнув слину, і припинив впиратися. Вони звернули за ріг і пішли прямо - тут було більше місця, і чомусь стояло безліч ліжок, в яких ніхто не спав. Плач звучав ясніше, Сарф вже розрізняв, що то не дитина голосить, а дорослий, який вдає з себе дитину.

Потім вони опинилися серед вішаків і лотків з речами. Це нагадувало базар, тільки під спільним дахом - на ринку Сарф часто бував, там багато створінь, і багато, що відбувається, особливо коли його зачинено для людей.

Тепер той, що голосив, почав рюмсати, вмовляти когось.

Чуйка казала: це важливо. Дамір раптом зупинився, хапаючи ротом повітря. Він тремтів. Хлопець струснув головою, Сарф роздратовано смикнув його: ми же майже знайшли…

Плач припинився.

Сарф відпустив Даміра (хлопець сів на підлогу) і кинувся, розтовхуючи людей, вперед, але того, кого вони шукали, вже не було. Він добіг до кінця коридору і повернувся до Даміра, сів навпочіпки, погладив плече:

– Втекло. Нічого, знайдемо іншим разом.

– Я. Не хочу. Його. Шукати. 

– Це робота, як можна її не хотіти? Вставай. Візьми мене за руку. Підемо на свіже повітря.

***

В них багато, а мені не дають. У них все є, а в мене - нічого немає. А мені треба! В них грошей повно, в мене немає, я кажу: дай, вони кажуть: забирайся звідси, жебрак. Ми, кажуть, поліцію на тебе викличемо. Треба? То йди працювати. І ніхто їсти не дає. І нічого не дають. І грошей.

Ображають. Холодно, голодно, і друзі ображають, кажуть: не дамо, самим мало.

А хто їх додому пустив?

Йду, шукаю, де багато, де можна взяти. Весь безпечний, маленький, дуже маленький, усім мене шкода. Зіщулився, і вже маленька-маленька, холодно дуже, я така маленька, що холодно. Прошу: дай. Пиріжок дали.

Пиріжок смачний, замало пиріжка, хочу ще. Хочу принести і на стіл покласти: ось, я принесла, я багато принесла. Тоді буде весело, будуть друзі. І я буду не маленька, я буду великий, і потрібний буду.

Йди, кажуть, звідси. Бачимо, кажуть, чого ти тут трешся. Нумо брись, охорону позову. 

А там багато всякого, всякого доброго. Можна взяти, потім продати, будуть гроші. Якщо просити, не дають, а повинні дати, в них багато, в мене немає, я візьму. Я маленька, я швидка. Хапаю туфлі і біжу. Туфлі тітці з третього віддам, вона самогону наллє. Самогон краще за їжу, їжу принесуть, якщо його поставити.

Я біжу, і біжу, туфлі до грудей притискаю. Маленька, швидка. Хапай її, хапай! Хапай!

Дядька великий і товстий, а я маленька зараз. Руки розчепирів, я під руки, до виходу, а там ще один. І за комір, і за вухо. Ах ти, дрянь мала. Ось зараз поліцію!

Дяденька, відпусти! Пусти, дяденька!

Можна стати великим і сильним, і відпустить, і втекти, але я маленька і налякана, і сил на великого і сильного немає, нікому я не потрібна, не захистять. Я плачу і прошу, щоб дяденька пустив, і тітонько, вибачте, кушать дуже хочеться. Я така маленька, всім так шкода, що прошу, і вмовляю, і кажуть: йди собі, щоб більше не бачили. Куди батьки дивляться. А ви, каже дядька, як думаєте, які в неї батьки, ви на неї подивіться. Вали звідси, мала.

Я йду, вони мене образили, дуже образили, мене всі ображають і не люблять. І друзі не будуть любити, якщо так. Мені потрібно, щоб мене любили.

Голодно і холодно, і ображають.

Я ще прошу грошей, але приходять інші, це наша точка, кажуть. Іди, кажуть, поки не прибили.

Дуже-дуже обидно. Дуже-дуже.