Вихідний день

Розділ 5. Вихідний день

– Таня! ТА-АНЯ! ТЕТЯНО! Пусти додому! Таня! Пусти додому! Синочок! Дамірка! Синку! Пусти додому!

Дамір підхопився на ліжку: тато. Знову п’яний, і знову мама його не пустила, тепер тато кричить під вікнами, він так довго може, всі сусіди чують, потім дивляться із жалем. А Дамір хоче розсипатися попелом: пуф! - як пурхавка під ногою.

– ТАНЯ! ПУСТИ! ТАНЯ!

Він заплющив очі і закусив щоку. Мама врешті-решт не витримує, пускає. Вижене, потім знову пустить. Інколи він, брудний і обісцяний, спить на килимку під дверима, буває, в нього пробита голова, або синець під оком, або ніс поламаний. І смердить жахливо. А потім мама його пускає, тато миється, і знову перетворюється на звичайного татка… ненадовго. Кожного разу ненадовго, і кожного разу Дамір сподівається, що назавжди, як тато обіцяє.

– Дамірка! Синочок!

Дамір підійшов до вікна, смикнув мотузок, підняв штору і спробував розгледіти тата внизу, але гілля заважало.

– Таня! Дамірка! Пустіть! Пустіть додому!

– Це не треба пускати, - сказали за плечем, Дамір скрикнув, розвернувся.

Сарф, цього разу в маминому блакитному халаті поверх спортивного костюма, повторив:

– Не треба пускати, Даміре. Навіть не думай.

– Але ж це тато!

І згадав. Картинка склалася: якщо тут Сарф, то тата давно немає, і мама у Португалії. І розсипалася: якщо тата давно немає, а мама в Португалії, хто кричить під вікнами?

– Це голосне - не твій батько, Даміре.

Сарф став поруч, поклав руку на плече і зазирнув в очі.

– Спогадник. Не треба пускати, не треба слухати, тоді відчепиться. Їх то чуєш, то бачиш. Небезпечне. Можна повірити, піти за ним, шукати, заблукати. Воно тебе кличе, щоб ти вийшов.

– А навіщо я йому?

– Іноді жре, інколи грається.

Даміра пересмикнуло. Він відійшов від вікна і вирішив, що сьогодні більше не дивитиметься на вулицю. Все одно там мряка, дощ, дощ, туман. І духи, які жеруть людей. Сарф вже якось згадував, що деякі істоти їдять людей. Як у казках. Недобре.

Втім, Сарф вважав “недобрим” звичне Даміру місто, місто людей.

– Ми працюватимемо сьогодні?

Дамір дуже хотів почути “ні”. Ми сьогодні відпочиватимемо, будемо байдики бити, Дамір зможе, нарешті, пограти, а не патрулювати, спати, їсти і знову патрулювати місто, квартал за кварталом - і так весь тиждень.

Головне, в тому немає сенсу.

Єдине, що Дамір бачив з умовно цікавого - оковитники, але він бачив їх і раніше, приймаючи за дідів-алкашів. Вони й були, власне, вічними дідами-алкашами. І ще виявилося, що дрібні бліді хробачки, які плавають у темній смердючій воді вічної калюжі біля двадцять п’ятого будинку, то дрібні створіння. Чи то відповідають за дощ у місті, чи то його притягують - Дамір мало що зрозумів з пояснень Сарфа.

“Занадто різне”, - говорив Сарф.

– Працюємо. Як можна не працювати? Чому ти питаєш?

– Тому що я заїбався, - чесно відповив Дамір і протиснувся повз Сарфа до ліжка. 

Заліз у постіль і демонстративно натягнув на себе ковдру, хоча можна було вже вставати. І хотілося в туалет.

– Ти спиш щоночі, - не повірив Сарф. - Ти відпочиваєш.

Чи спить Сарф, Дамір не знав. Вони, як пішло з першої ночі, лягали в одне ліжко, Сарф клав долоню на груди Даміру, і той одразу відрубався. А коли прокидався, Сарф був вже бадьорий і вдягнутий.

– Так то - сон! - застогнав Дамір. - А я хочу відпочити. Нікуди не ходити, нікого не шукати. Якщо тебе так пре, може, ти один сходиш? У людей бувають вихідні, знаєш, а ми вже тиждень тиняємося під дощем. І там, виявляється, можуть зжерти.

– Людське, - хмикнув Сарф і присів на краєчок ліжка біля Даміра. - Можуть зжерти, можуть не зжерти. Можуть погратися. Я потім навчу, як з ними поводитися, Даміре.

Він пестив волосся Даміра, той аж замружився від задоволення. Дамір здатний був провести так якщо не весь день, то декілька годин: Сарф гладить його по голові, робиться тепло, безпечно, спати тягне.

– Не спи, Даміре, - Сарф легенько потягнув його за волосся. - Розкажи, як тобі потрібно відпочивати, щоб відновлюватися.

– Ось так, - буркнув він і перевернувся на бік, торкнувшись коліном стегна Сарфа. - Руку не прибирай.

– Дитина нерозумна. Якщо ти втомився і не відновлювався, чому не сказав раніше? Звідки мені про це знати? До тебе я не виховував дітей.

– Я не дитина!

Марно. Сарф продовжував періодично його так називати, коли Дамір, на його думку, поводився мов “нерозумна дитина”.

– Добре. Відпочивай і нікуди не виходь. 

Він прибрав руку, і Дамір незадоволено зітхнув. Однак, Сарф не поспішав вставати і йти, він дивився на Даміра, примружившись. Такий зосереджений вираз обличчя (Дамір вже майже розібрався у міміці Сарфа) в нього робився, коли Сарф слухав місто.

– Тобі легко нашкодити. Крихке. Розкажи, як ти відпочиваєш, я маю знати.

– У комп граю. Музику слухаю. Кіно дивлюсь. Як люди відпочивають? Книжки читаю… - це він, звичайно, трохи збрехав, він сто років нічого не читав. - А ти як?

– Навіщо мені відпочивати? - здивувався Сарф.

– А коли ти не працюєш? Таке буває?

– Ходжу до друзів. Вони хороші, і виводок у них славний. Милі діти, я їх трохи навчаю, трохи з ними граю. Ще до інших ходжу інколи, поговорити. Ось в тебе сплю, у лігві. В мене раніше не було лігва, мені не треба.

Дамір вже зрозумів, хоча Сарф нічого не розповідав про своє дитинство: його так виховали, що для Сарфа єдиним важливим стала “робота”. Ходити містом, слухати, дивитися, боротися з “негідю” - істотами, які порушували таємничі закони. Через це Сарф спокійно бомжевав і навіть не думав про власний комфорт.

– Давай ти теж нікуди не підеш і спробуєш відпочити зі мною? - запропонував Дамір. - Кіно подивимося. Їжу замовимо.

– Ти хочеш, щоб я залишився?

– Так, - з ним краще говорити прямо.

– Ти відчуваєш ззовні щось недобре?

Дамір засміявся. 

– Та я просто хочу, щоб ти нормально відпочив хоч раз в житті!

Спати у ліжку, митися і їсти звичайну їжу він Сарфа навчив, може, іншому також навчить. Піклуватися про себе… “Ти собі раду не даєш!” Це неправда, мама. Я даю собі раду.

Сарф знову зробився зосередженим.

– Гаразд. Можна. Що таке “кіно”?

Не просто дика людина, а цілком дика.

– Я покажу, але потім. Давай поснідаємо.

Заради першої зустрічі з чарівним світом кінематографу Дамір вирішив обрати щось реалістичне, хоча, звичайно, цікаво було би подивитися, як Сарф відреагує на фільм про супергероїв. У кіно вони всі сильні й мужні, а справжній борець зі злом донедавна одягався на смітнику і спав, певно, саме там.

– Що ти хочеш дивитися? Комедію - це всяке смішне, або, наприклад, бойовик, або про війну?

– Даміре, я навіть не уявляю, що ми робитимемо. Я не можу вибирати між невідомим та невідомим, обирай ти.

Сарф по-турецьки сидів на ліжку і уважно роздивлявся піцу у відкритій коробці. Принюхався. Дамір усміхнувся: Сарф був зараз неможливо милий, він взагалі був милий і наївний. 

Якщо не знати іншого Сарфа. Дамір кілька разів бачив його холодним або сердитим, і волів про це не згадувати. Вдома Сарф завжди був турботливим і ніжним. 

– Це кругле - з чого воно зроблено?

– Хліб, сир, кетчуп, ковбаса. Їж, це смачне.

Дамір відкрив застосунок і завзявся щолкати по афішах фільмів. Може, “Горбату гору” йому показати, натякнути? Ага, увімкни вже одразу порнуху, щоб напевно шокувати людину…

– Ось. Типу, історичний, але про легендарну особистість. Типу, чувак мешкав у Карпатах і воював зі всякими загарбниками. 

Сарф припинив розглядати піцу і подивився на екран.

Дамір натиснув play. Сарф завмер. Він мовчки втупився у телевізор, а Дамір мовчки спостерігав за Сарфом, намагаючись зрозуміти, чи йому подобається. Навіть за сюжетом не стежив - Сарф цікавіший за будь-який фільм. Але обличчя Сарфа залишалося непроникним, зосередженим, і хвилин за п’ять Сарф здивовано звернувся до Даміра:

– Це неживе.

– Блядь, так. Це кіно. Картинка, що рухається.

– Навіщо тобі дивитися на неживе? Ти так відпочиваєш? Неживе і метушливе.

Дамір відчув розчарування. Він припускав, що Сарф буде принаймні вражений, ставитиме сотні запитань типу “як люди потрапили в цю плоску коробку”, а він… “Неживе”.

– Ти засмутився.

– Ні.

– Ти брешеш, і ти засмутився, Даміре. Але кіно… воно зайве.

Дамір відвернувся. Ну, засмутився я. Ну й що з того. Зараз скаже, що я дитина нерозумна, і буде цілком правий.

– Існує багато того, на що варто дивитися, - сказав Сарф, - і варто слухати. Кумедне. Химерне. Дивне. Спокійне. Страшне. Дуже багато всього. Навіщо несправжнє і неживе?

– Цікаво, - буркнув він, - там пригоди, все таке.

– Тобі замало цікавого?

Зараз запропонує піти “працювати” і продемонструє цікавих хробаків. Або духів, які жеруть людей. Або ще якусь гидоту. Дамір розумів, що зараз він накручує себе через дрібницю, але він був такий радий, так тішився, плануючи день - і все пішло поза планом. Могли як нормальні люди… Він підтягнув до грудей коліна і обійняв їх.

Сарф поклав долоню на його шию, і Дамір застиг. Він вже звик до дотиків і полюбив їх, користувався будь-якою нагодую отримати хвилину тепла. Для Сарфа дотики й обійми - нормальна частина життя, вони ні на що не натякають, нічого не потребують взамін. На жаль.

Але зараз Дамір відчував щось нове. Як того разу, коли Сарф торкнувся його щоки. Або він це “нове” придумав, і насправді…

Сарф гладив його шию. Аж сироти виступили на спині, і волосся на потилиці і руках піднялося дибки. І…

– Неприємно?

Голос почувся геть зблизька, наче Сарф посунувся впритул. Ні, не може бути. Він з монастиря. Хоча хто його зна. А раптом?

– Приємно, - хрипко прошепотів Дамір і міцно замружився.

Що ж ти робиш. Я живий молодий парень. Я не можу на це не реагувати. Пальці Сарфа легко стиснулись, Дамір схлипнув. Сарф застиг.

– Я зробив тобі боляче?

– Нє. Ні. Навіщо ти так робиш?

– Тому що тобі приємно. Я думав, що тобі сподобається.

Гарячі жорсткі пальці. Дамір закусив щоку, намагаючись контролювати дихання. Він не може не розуміти. Це очевидно.

Давай, Дамір, є тільки один спосіб перевірити, чи Сарф розуміє, що відбувається. Повернись до нього і почни діяти.

…а якщо він піде?

Дамір спробував проковтнути в’язку слину, горло смикнулось.

– Даміре, що з тобою? З тобою все гаразд? Ти наляканий.

– Ні.

Сарф відпустив його, рушив по колу і з’явився перед обличчям.

– Дамір.

Він дивився на покривало і ні за що на світі не збирався змінювати позу. Ні, ніколи, в жодному разі.

– Чого ти боїшся?

Тільки не чіпай мене. Тільки не чіпай. Тільки не.

Сарф потягнув його за волосся на маківці і змусив підняти голову. Дамір заплющив, а потім розплющив очі. Чому, цікаво, в Сарфа щетина завжди однакової довжини? Дуже сексуальна. Либонь, колюча. Блін. Ні, про це не можна навіть думати.

– Чого ти боїшся? Скажи мені.

Дамір не збирався нічого казати. Це як повинно звучати? “Зараз ти зрозумієш, що я тебе хочу, і підеш - ось чого я боюсь”. “Я дрочу, уявляючи тебе”. Чудово.

– Кажи, Даміре.

Сарф вимовив це м’яко, проте Дамір не міг не підкоритися.

– Що ти зараз підеш.

– Я наче обіцяв відпочивати з тобою. Я збираюся відпочивати. Чому я повинен піти?

– Тому що. Не питай.

– Ні, Даміре, я питатиму.

Дамір зчепив пальці на колінах так сильно, що стало боляче. Похитав головою.

– Кажи. Чому я повинен піти?

– Бля, ти сам не бачиш? - з відчаєм видихнув він. - Ти нічого не помічаєш? Ну чому я повинен пояснювати? Щоб що?

– Я помічаю, що ти наляканий. Ти боїшся мене? Я не розумію. Я не збираюся нікуди йти. Поясни мені, Даміре.

Добре. Гаразд. Сарф сам цього просив. Дамір подивився йому просто в очі:

– Я гей. - нуль реакції. - Я люблю чоловіків. - все ще нуль реакції. - Я займаюсь з чоловіками сексом. - о, брови ледве підняв. - Зрозуміло? А тут ти. І ось.

– Незрозуміле. Що страшного?

– Ти взагалі второпав, що я сказав? - Дамір трохи нахилився вперед, вдивляючись в обличчя.

Приколюється? Знущається? Клеїть дурня?

– Ти злягаєшся з чоловіками, - спокійно відповів Сарф. - Це зрозуміло. Чого ти боїшся і через що думаєш, наче я піду?

Даміра розібрав нервовий сміх. Може, в Сарфа якась рівень розумової недостатності? В нормі людина не може бути настільки наївною.

– Тому що багатьом не подобається.

– Тим, з ким ти злягаєшся?

– Блядь, ні! Іншим людям. Багатьом людям не подобається, коли інші займаються сексом з людьми своєї статі. Я злякався, що ти подумаєш… ну що я до тебе… ну типу. Багато хто думає, що раз гей - почне домагатися, все таке.

Він розгубився і знову злякався, тому що у випадку з Сарфом це було правдою.

– Знову людське, - сумно сказав Сарф.

Дамір подумав, що зараз помре. Візьме і помре від ніяковості. Просто на ліжку. І його труп охолоне поруч із піцою. Краще вже нам тинятися під дощем. Більше ніколи, ніколи не відпочиватиму. Ніякого кіно. Тільки патрулювання міста, тільки хардкор!

Зате збудження згасло.

– Мене не лякає.

Він щойно сказав те, що Дамір почув? Ні. Ні, він просто сказав, що його не лякає моя орієнтація, і все. Чудово. Треба заспокоїтися. Зараз поїмо піци. Ще раз спробуємо подивитися кіно. Або мультик.

Сарф схилив голову до плеча і легко всміхнувся. Наче чекав на якісь ще слова або дії.

– Мені в туалет потрібно, - пробурмотів Дамір.

Не ганебна втеча, а тактичний відступ. Вмитися холодною водою. Він навіть встиг встати з ліжка.

Сарф схопив його за руку.

– Або ти сказав не все. Або ти мені збрехав. Я хочу почути правду, Даміре. Мені не потрібна брехня у лігві, мені не потрібна брехня від тебе. Я не хочу читати твою душу, так не роблять із друзями. Чого ти мені не сказав?

Дамір сіпнувся, але, певно, без результату. Як в торговельному центрі. Сарф дико сильний, хоч так і не скажеш.

Він сіпнувся ще раз, а Сарф потягнув його на себе і кинув на ліжко. Кров стукала у вухах. Дамір дивився на Сарфа знизу вгору, і ось зараз він по-справжньому перелякався. Холодне, спокійне обличчя. Дуже спокійне. Він може плеснути в долоні - і ніякого Даміра більше не буде.

– Правду, Даміре. Зараз.

– Я… ти… - він волів би цього не говорити, але фізично не в силах був промовчати, наче Сарф мав право питати, а Дамір зобов’язаний був відповісти. - Ти мені подобаєшся. В сенсі. У цьому сенсі.

Сарф відпустив його, Дамір розтер зап’ястя. Можна вже вставати і йти топитися в унітазі?

– Ти відчуваєш до мене потяг. Тебе це лякає? Твоя похіть?

– Все. Мене лякає все. Давай припинимо цю розмову. Будь ласка. Я не можу так розмовляти.

Сарф схилився над його обличчям.

– Людське. Це не про мене, Дамір. Ти мене не лякаєш, ти мене не відштовхуєш. Все добре. Дитина нерозумна.

– Я не дитина!

Либонь, він хотів це довести, тому що підвівся і поцілував Сарфа. Губи в нього були гарячі, м’які і слухняні. Дамір забув, як дихати, взагалі забув, що дихати потрібно, і голова закрутилася. Сарф ледве розімкнув губи, дозволив цілувати себе, не відштовхнув. Дамір зупинився сам. Впав горілиць на матрац і затулив обличчя руками.

Пиздець.

– Знову злякався?

Дамір почув усмішку і глянув на Сарфа крізь розчепірені пальці. Сарф усміхався.

– Не бійся, Даміре. Не треба боятися. Ти лякливий, мов жабка. Я не зроблю тобі поганого. Це кругле із ковбасою скоро геть охолоне. Ми його їстимемо?

***

До хлопця приходили спогадники, це не було чимось винятковим: спогадники приходять і до людей, і до створінь, інколи - навіть до духів, які сумують за кимось близьким. Не дивно, що спогадник кликав Даміра: спогаднику також потрібно харчуватися. Хлопець запевнив Сарфа, що втомлюється і не відновлюється, просив залишитися вдома - і це здавалося природним, Сарф раніше не виховував людей, а Кусини діти, наприклад, багато спали, коли були немовлятами, а як трохи підросли - багато жерли, а спали, де заманеться, іноді у геть невідповідних місцях. Одну Кусину дитину  Сарф витяг за хвіст зі смітника, нерозумне заснуло там, награвшись.

Сарф придивлявся до Даміра. Одинокий хлопець, який бачив давнього і слухав місто. 

Сарф не хотів читати його душу, так не вчиняють із друзями, це неправильно. Він знайомився і спостерігав, збирав вчинки Даміра, і розпитував. Дамір не виходив без нього з дому, нічого дивного не робив, був слухняним хлопчиком, не часто сперечався, старанно вчився слухати місто і дивитися. За минулі дні вони не зустріли нічого чужого або недоброго. Все у місті йшло як заведено, підкоряючись законам, тільки холод був неприродним, у ньому застигав час.

І раптом Дамір налякався. Неочікуване. Сарфа боялись лише ті, за ким він приходив. Він не міг залишити дивну емоцію без уваги, і натиснув, примусив, і почув відповідь, яка його вкрай заплутала.

Людське і зовсім незрозуміле. Даміра лякала звичайна похіть, а чому, що в неї поганого? Сарф навіть подумав, чи не дати йому потрібне, але Дамір знову перелякався.

Напевно, то було пов’язано з людськими звичаями.

Тому Сарф перемкнув його увагу на їжу, і страх Даміра вщух. Вони жували достатньо смачний коржик з томатним соусом, що була посипана сиром та ковбасою. І Дамір знову вмовляв Сарфа “подивитися кіно”. “Давай спробуємо мультик”.

Навіщо це робити, Сарф не розумів, але він обіцяв Даміру відпочити, як людина. Боса була би в захваті: Сарф вже набагато краще розумів людей, вивчав їх. Точніше, вивчав одного конкретного хлопця. 

Він погодився знову дивитися кіно, і майже одразу відсторонився від мерехтливих картинок і несправжнього звуку. 

Дамір обережно, сантиметр за сантиметром, підповзав до Сарфа, гадаючи, що той не помічає. Сарф чув, як швидко б’ється його серце. Він спостерігав: хлопець ворухнувся. Ще трохи. Ще.

Що він зібрався робити?

Дамір всівся впритул, торкаючись Сарфа стегном і плечем.

Складне. Якщо хочеш доторкнутися - обійми або попроси обійняти тебе. Навіщо робити це ніби ненавмисно? Ритуали і звичаї…

Хлопець знову боявся. Перелякана нерозумна дитина. Сарфу було цікаво, як він зібрався діяти, якщо не хоче говорити прямо. Дамір, важко дихаючи, сидів поруч і боявся. Потім несміливо торкнувся кисті руки. Погладив.

Сарф збирався сказати Даміру, що той нерозумний, але стримався: хлопець образиться. Дамір сопів, боявся, був увесь напружений, Сарф розвеселився, і ледве не розсміявся.

Знову погладив. Притулився.

Це ритуал залицяння?

Холості водяники під час нересту кумкають (дружина водяника, який мешкає в Кам’янці, останній раз ледь зябри йому не повисмикувала). Пісочники риють ями, демонструючи, яке добре лігво можуть побудувати. Дрібні шкідники, що мешкають у заростях борщівника, трусять його парасольки, приваблюючи партнерів. Кожен, хто цікавиться зляганням, має власні ритуали, напевно, в людей вони також є.

– Ти чого зараз від мене хочеш, Даміре?

Хлопець відсмикнув руку і відсахнувся. Щоки в нього зробилися червоними. Кумедне.

– Н-нічого.

– Обійняти тебе?

Дамір заплющив очі. Сарф багато разів обіймав його, щоб заспокоїти, тримав за руку, коли вони ходили містом. Що зараз трапилось? Сарф обійняв його, притиснув до грудей, Дамір зіщулився, закам'янів, але поступово розслабився. 

Дамір незграбно погладив його по боку, грудях, шиї. Трохи посунувся і, дивлячись повз Сарфа, доторкнувся до щоки, носа. Провів пальцем по брові. Вустам. Сарф чекав. 

Ця частина життя мало цікавила його. Давні не розмножуються, не шукають задоволення в зляганні з духами, створіннями, тваринами або людьми. Виняток - ритуали циклу, але тоді діють інші бажання і сили, не похіть, і цьому немає місця у повсякденному житті. Він знав, що створіння і духи утворюють пари та інші союзи, будують або займають лігва, потім приводять потомство, розходяться, інколи зі скандалами, можуть увести чужу дружину або чоловіка… в людей, наскільки він розумів, відбувалося приблизно те саме. Лігва, партнери. Дамір сприймає його як потенційного партнера? Можливо.

– Сарф?

– Що, Дамір?

– Можна тебе поцілувати?

– Можна.

Очі Даміра широко розплющилися, наче Сарф зробив йому боляче. Дивне. А потім хлопець знову притиснувся вустами до його вуст. Сарф дозволив себе цілувати, дотик не здавався небезпечним або неприємним, трохи смішним - і все. Ласкаве. Довірливе. Дамір відсторонився, хапаючи повітря, ошаліло подивився.

Напевно, варто було першим поцілувати його.

Врешті-решт, поцілунки цікавіші за рухливі картинки в “телевізорі”.

“Ти не повинен зв’язуватися з людьми, якщо вони не негідь. Залиш людей для мене, духів і створінь”, - казала йому Боса, і зараз Сарф пригадав її слова. Але він не порушував закону, і не робив поганого. Сарф поклав Даміра на спину і поцілував його - не як це робиться під час ритуалів циклу, а як робив сам Дамір, легко і ніжно. Губи хлопця зробилися гарячими і мокрими, а пальці вп’ялися у його плечі. Сарф подумав, що варто зупинитися.

Ніхто не повинен злягатись з дитиною, це порушує закон. Варто будь-якій істоті так зробити, за нею прийде Сарф - якщо постраждала дитина створіння або духа, або Боса - якщо йдеться про людську дитину. Дамір, звісно, багато разів запевняв, що він не дитина, але Сарф не був впевненим. Люди дивно рахують вік і не зрозуміло, що в них вважається зрілістю.

Він знову всівся по-турецьки і усміхнувся Даміру. Хлопець виглядав скуйовдженим і здивованим, але задоволеним. Дамір також сів, розпустив хвіст і знову зібрав, більш акуратно. Він часто кліпав очима і мовчав. Сарф зробив висновок, що вчинив вірно.

І раптом в Даміра заграла несправжня музика в “телефоні”. Дамір із жахом втупився у екран.

– Мама, - прошепотів він.

***

За час, поки Сарф мешкав у нього, мама вже багато разів дзвонила, і тітка дзвонила - контролювала ситуацію, але кожного разу говорили голосом. А тут - відеодзвінок. 

– Не виходь зі спальні. Не можна, щоб вона тебе побачила.

Дамір схопив телефон, вибіг в іншу кімнату і зачинив за собою двері. Чому?! Чому саме зараз, у мами що, чуйка, як в Сарфа на “негідь”? Дамір знову поправив волосся. Будемо сподіватися, що мама нічого не зрозуміє. Вона ж не читає по очах? 

– Привіт, мам.

– Що в тебе з обличчям? Що трапилось?

– Нічого. Вдома сиджу. Кіно дивлюсь. В нас знову дощ…

– Дамір, не бреши. Що трапилося?

Він би ще зрозумів подібний допит, якби повсякчас у щось влипав, але Дамір мамі клопоту ніколи не завдавав. Крім того року, коли зійшов з розуму. Але зараз він здоровий.

– Все добре, мам.

– А щоки чому такі червоні? Ти пив?

– Холодно. Завітрив обличчя.

– Дамірка, не бреши мені. Я бачу, з тобою щось не те. Ти пив?

– Мам, нє! Я не п’ю. Ти знаєш.

– Наркотики?

– Мам, ти про що зараз взагалі?!?

– Чуєш, покажи-но мені квартиру.

– Що-о?

– Ну раз ти не п’єш, наркотики не приймаєш, ти можеш показати мені квартиру по відео. Всі кімнати.

Ситуація - гімно. Як вона могла про щось здогадатися? Дамір струснув головою, і телефон у руці затрусився. Мамин голос здавався тихим, пронизливим, далеким - вона за тисячі кілометрів.

– Дамір, я хочу знати правду. Я хочу розуміти, що відбувається. До тебе ходять якісь мутні типи…

Мутний тип сидів у спальні, і ніяк не міг знати, що Дамір подумки благає його сховатися під ліжком. Дамір знову струснув головою.

– Дамірка, я хвилююся. Ти там сам-один, - мама змінила тактику, - ти зовсім дитина, і ти нездоровий. І твоя спадковість…

Починається. Він. Просто. Не. Покаже. Не буде демонструвати квартиру по відео. Це принизливо. І це його життя.

– Дамір! Негайно покажи, що ти там ховаєш!

– А якщо в мене дівчина?

Мама відкрила і закрила рота. Знову відкрила і закрила. І, нарешті, вимовила:

– Ну тоді познайом нас. 

– Нє. Мам, я цього не планував. Отже, ні.

Мама примружилась. Дамір буквально почув, як у неї в голові клацає, складаючись, величезний 3-D пазл.

– Це не дівчина, - оголосила вирок мама. - Тьотя Люда з третього, значить, казала правду. Дамір. Ти кого додому притягнув?!

– Нікого. 

– Брешеш! Дамір, в очі мені подивись. Ти що накоїв? Хто там в тебе? Негайно покажи!

– Все, мам, па-па.

Він натиснув відбій, вимкнув звук і сунув телефон під подушку дивана. Серце калатало. Ну, тьотя Люда, сука. Ну, блядь, дякую. І мама тепер не заспокоїться, ні, вона подзвонить тітці, та за годину примчить перевіряти, чи не п’є Дамір і чи не веде аморальний спосіб життя. 

Двері спальні прочинилися.

– Твоя мама на тебе кричала. Через те, що я тут?

– Угу.

– Так не прийнято?

– Ніхуя не прийнято! - Дамір застогнав і схопився за голову. - Все, що я роблю - не прийнято ніхуя! І тепер мені пиздець! Тітка примчить - і все!

– Що - все? - не зрозумів Сарф.

– І пиздець.

Він навіть не міг уявити, що - все. Наслідки могли бути найгімняніші: наприклад, мама більше не присилатиме грошей. Ладно, це можна вирішити, давно час працювати. Або. Або, і це справді пиздець, тітка переїде сюди. Доглядати за дитиною.

– Ти не хочеш, щоб вона мене бачила?

– Тільки не йди, будь ласка! - запанікував Дамір. - Не треба. Я розберуся.

– Даміре, я можу зробити так, щоб мене не бачили. Я можу виглядати як хтось, кого вони хочуть бачити. Я можу зробити так, щоб твоя тітка не змогла увійти сюди. Я можу захистити тебе. Не треба боятися.

Даміру здалося, що в нього зараз пара з вух попре. 

Сарф сів на диван поруч і обійняв його. Як завжди, його дотики заспокоювали, давали почуття безпеки, і Дамір подумав, що тітка - взагалі не проблема. І мама з Португалії ніц не зробить. І навіть якщо раптом мама прилетить - знову нічого не зробить. Він повнолітній, законів не порушує, і взагалі.

– Не треба боятися, - говорив Сарф. - Вони люди. Я можу впоратися з людьми. Я можу впоратися з усіма, якщо потрібно. Я захищатиму тебе від недоброго. Не дам поганому до тебе наблизитися. Повір мені, Даміре. Ти мені віриш? Ти у безпеці.

Він у безпеці, і все буде добре.

– Ага, - Дамір шморгнув носом. - Я просто… ну, це ж мама. То я злякався, мов маленький. Треба було одразу попросити тебе стати невидимим.

Він наче перечепився об власні слова. Друг, а може, не просто друг, якого бачить лише він. Невидимий друг - тому що неіснуючий. Він вірив, вірив, вірив у Сарфа, але сама ситуація нагадувала… “Тьотя-сука-Люда з третього його бачила і настукала мамі. Він справжній”.

– Ти знову наляканий.

– Не треба ставати невидимим, - вирішив Дамір. - Врешті-решт, я дорослий мужик. Я можу жити з ким завгодно.

– Розумне. Але інколи батьки не хочуть відпускати дітей з лігва. Твоя мама не хоче? Вона хоче повернути тебе і жити з тобою разом у одному лігві?

– Навіть якщо вона хоче, я не хочу.

Телефон під подушкою, певно, дзвонив. Дамір замружився, збираючись з думками: в обіймах Сарфа вони розбігалися. Треба просто сказати мамі, і всі діла. Просто показати. І потім мама прилетить і вижене їх, і будуть вони разом бомжувати.

– Я хочу, щоб мама тебе побачила. Але ти, блін, парень.

– Дивне знову. Давай я буду дівчина.

Руки його раптом змінилися, стали тонкими, і тіло, що до нього притискався Дамір, зробилося меншим. Він скрикнув, ледве не впав з дивана, і витріщився на симпатичну білявку, яка походила на Сарфа, наче сестра.

– Бля. Бля, бля, бля.

– Це я, Даміре, - сказала білявка тоненьким дівочим голосом. - Нестрашне. Не треба боятися, це я.

– Т-ти таким залишишся? 

– Мені більше подобається виглядати, як я виглядаю зазвичай, Даміре.

Він нервово зареготав. Дамірові також більше подобалось, як Сарф виглядав зазвичай. А зміна зовнішності нагадувала божевілля, післясмак якого Дамір відчував на язику - солодкий і гіркий водночас, мов від таблетки гідазепаму, що розтанула. Білявка погладила його по коліну - від гарячих пальців йшло знайоме тепло, та сама сонячна літня спека, через яку в серпні вигорає трава, а яблука на гілках і вода у ставках стають гарячими.

– До-обре, - він повільно видихнув. - Значить, ти - моя дівчина. Нічого?

– Дивне. Як - твоя?

– Просто запам’ятай, гаразд? Дівчина, в сенсі, пара, - Сарф усміхнувся, - ми зустрічаємося. Сьогодні в тебе вихідний, і ти приїхав до мене. Приїхала. Бля. Уф. Окей. Ми дивимось кіно й їмо піцу. Тебе звати… а як тебе звати? Сарф - не схоже на жіноче ім’я. Ти ще говорив, тебе звати…

– Ще мене звати Жеті. Дивне. Ім’я - це просто ім’я, воно не про стать.

– У людей про стать. Будеш Жеті. Працюєш… у Зеленбуді працюєш. Типу, садівниця. Запам’ятав? Вона ж питатиме.

– Я запам’ятав. Навіщо ти нервуєш?

– Говори про себе у жіночому, ага? “Запам’ятала”.

– Я намагатимусь, Даміре. Твоя мама буде в телефоні? Не тут?

– Ні. В телефоні, типу, як по телевизору. 

– Несправжнє, - зітхнув Сарф. 

Бачити і чути дівчину замість нього було дико. Дамір набрав побільше повітря: чим скоріше продемонструє мамі свою “дівчину”, тим скоріше поверне собі нормального Сарфа. Він витягнув телефон з-під подушки. Мама, звісно, дзвонила. Дамір знову глибоко вдихнув і відповів.

– Привіт ще раз, мам. Це Жеті.

Він посунув телефон так, щоб мама побачила Сарфа. Той дивився на екран з подивом. Дамір ткнув його у стегно.

– Добридень, мамо Даміра, - ввічливо привітався Сарф.

– Же… Хто? Дамір, це хто?!

– Моя дівчина, - Дамір обійняв Сарфа за талію, струнку і ніжну, і схилив голову до його голови, щоб обидва опинилися у кадрі.

– Вітаю, - крижаним тоном відгукнулась мама. - А одразу сказати не можна було?!

– Мам, я казав. Мам, ну не починай, ну. Ну не зараз.

Сарф мовчав. Його ахуй міг зійти за ніяковість. Мовчазна така дівчина. Чарівна. В усіх сенсах. З хорошої сім’ї.

– А хто той хлопець, що до тебе ходить?

– Колега, - ляпнув Дамір. - Я тепер працюю. Влаштувався. Неофіційно. На випробувальний термін. У Зеленбуд.

Дався мені той Зеленбуд!

Мама з підозрою мружилась, але прикопатися не могла. Дивись, мама, який я хороший і правильний. Ось в мене дівчина. Ось я працюватиму.

– І як давно ви разом?

Замість того, щоб відповісти, Дамір закотив очі. Однак мама так просто здаватися не збиралася.

– А ви чим займаєтесь? Перепрошую, як вас звати?..

– Жеті. Я - Сміттяр. Я прибираю негідь.

Блядь. Даміру важко було стримати усмішку.

– Прибиральниця? - не зрозуміла мама.

Він наступив Сарфу на ногу.

– Так. Сьогодні в мене вихідний, ми дивимось неживе кіно і їмо піцу. Навіщо ви кричите на Даміра? Навіщо таке? 

– Хвилювалася, - зашарілася мама.

– Зрозуміле. Ми дивимося кіно і відпочиваємо, сьогодні не працюємо. Ваша дитина у безпеці. З Даміром усе гаразд. Не треба хвилюватися, не треба кричати.

– Ми взагалі були зайняті, мам, - дорікнув Дамір.

Мама зніяковіла.

– Ви там приглядайте за ним, Жеті. Ми з вами ще якось побазікаємо, добре?

– Добре. Ми поговоримо. Я доглядаю за Даміром.

Мамина усмішка не була щирою. Мама ще не зрозуміла, як поводитися за новими обставинами, і не наважилась сваритися з ним, коли поруч “дівчина”. Тому вийшло попрощатися і повісити трубку

– Перетворишся назад?

Сарф перетворився назад на себе. 

І ще три дні нічого не відбувалося.