Чуже й недобре

Розділ 3. Чуже й недобре

Пиздець, який дивний досвід. Дамір жодного разу не куштував наркотиків - божевільним не можна - але припускав, що від них схожий ефект. Розширення свідомості, все таке. Бачиш те, чого немає, чуєш величезне серце, а потім виявляється, що не можна наступати на равликів. І все, привіт, ти вже поїхавший праноїд, який вважає капусту розумною. 

Коли він зійшов з розуму…

Але про це Дамір не хотів думати. Він взагалі ні про що не хотів думати, крім гарячого душу. Треба дощовик купити, та гумові чоботи на випадок таких “патрулювань”. 

І було би непогано дізнатися у Сарфа, що відбувається, кого або що вони шукають, які інструкції існують для цього блукання вулицями, а також перелік “створінь”, яким не можна завдавати шкоди.

У таємному товаристві повинні бути подібні інструкції. А може, навіть вчителі - Сарф в жодному разі не був схожим на вчителя, він нічого не пояснював і, здається, не очікував результату.

Коли він розсердився, Дамір ледве не всрався з переляку.

Але про це він також не хотів думати.

Він довго просидів у ванні, підставляючи спину струменям води, і в якусь мить вирубився, почув плаксивий п’яний голос: “Ну, двадцять гривень! Ну що тобі, шкода?” Голос висмикнув Даміра зі сну, наче холодною водою облили.

В квартирі було тихо, Дамір перелякався, що Сарф пішов. Не можна ж його взяти й так просто залишити собі, це ж не кошеня, яке підібрали на вулиці, а доросла самостійна людина. Але ж Дамір хотів, щоб він затримався тут. Ненадовго. Як вийде.

“Ти зовсім не розумієшся на людях! Довіряєш усім без розбору!” Мама, я дуже добре розуміюся на людях, ти навіть не уявляєш, наскільки добре, мені психіатр казав, то через моє дитинство. Я не помиляюся. Сарф не поганий, я знаю напевно. Дивакуватий, звичайно. Загадковий. Але не поганий.

Сарф знайшовся у спальні, він сопів на краєчку ліжка, обійнявши подушку, загорнувшись у покривало - стирчала тільки кудлата голова, і супився уві сні. На підлозі грудою валявся одяг. 

Даміру стало гаряче. Він, звичайно, сказав: “Будь як вдома, відпочивай, я у душ залізу, зігріюся”. А Сарф ліг у його постіль і спить. Дамір завмер, зніяковів, не розуміючи, куди себе подіти. На диван піти? Чи залізти на ліжко з іншого боку, воно широке… угу, чудова ідея.

Мамин внутрішній голос навіть не прокоментував: Дамір гадки не мав, що би на це сказала його реальна мама. Напевно, знепритомніла би, і Дамір був би винуватий-винуватий-винуватий у тому, що мамі погано. Мама і так сама все тягне, на батька жодної надії, його в магазин пішлеш, так гроші проп’є. А тут ще син!..

Він сів навпочіпки і зазирнув в обличчя Сарфа. Треба його про все розпитати: як він зростав. Які в нього надприродні здібності. Скільки у місті членів таємного товариства і все таке інше.

Дикий, геть до життя не пристосований.

Дамір не втримався, доторкнувся до його вологого волосся, відвів пасмо з лоба. Він ніколи не роздивлявся сплячу людину, і нікого не приводив сюди. А те, що було в Португалії, залишилося в Португалії.

Сарф миттєво прокинувся, Дамір не встиг відсмикнути руку.

– Чому ти на мене дивишся? - з подивом спитав Сарф.

– Перевіряв, чи ти спиш. 

– Сплю, - він заплющив очі. - Ти також лягай. Ти втомився. Коли втомлюєшся, потрібен відпочинок, люди крихкі. Лягай, Даміре.

Горло та язик зробилися геть сухими. Дамір боязко підвівся. Лягти на диван?

Але Сарф посунувся від краю ліжка, як величезна гусениця, все ще загорнутий в покривало. Випростав руку, поплескав поряд із собою.

– Лягай спати і грітися.

Може, в їхньому таємному товаристві так заведено. Все може бути, Сарфа не зрозумієш. Дамір примостився поруч, намагаючись не торкатися, склавши на грудях руки. Сарф заворушився, розмотав покривало і накрив Даміра. Потім перевернувся на бік і поклав долоню на його груди:

– Спи.

І Дамір ковзнув, як з гірки в аквапарку, у сільське літо, коли його відправили до бабусі, у будинок навпроти цвинтаря. Він вже біг до ставка, перекинувши через плече рушник, у шортах і шльопках, підстрибуючи, і мовчки вопив від захвату: вчора літо, і завтра - літо, і через місяць - літо. Бабусин суворий голос, жорсткі долоні, м’яке тепло пирогів, і крізь білі фіранки - сонце просто в обличчя, пилинки танцюють над смугастою “доріжкою”, а перед літньою кухнею у траві копирсаються курки. 

Вчора, і завтра, і через місяць. Вода тепла, пахне тиною та рибою, можна стрибати з тарзанки, вереща від захвату. Молоко з-під корови - гидота, а полуниця, брудна, з городу, смачна навіть, якщо зелена.

І друзі також кричать, поки летять через застиглу спеку в спокійну воду…

…кричать. Всі разом і кожен окремо. Не розібрати, що саме: язики заплітаються. Ревіння і стогін. А потім проривається крізь нього: Мені! Ти мені! Не налив! Ти що?! Ти охуїв?! Да я бля! Да я бля принес! Зрозумів? - Я приніс! Я купив! Ти не хуя не робиш, пойняв? Пойняв, да? Ти не-вдяч-ний! - Чмо ти кончене! Ти блядь в мене вдома!

Холод. Застарілий тютюновий дим. Блювотина, сцяки, перегар. Гранчаки зі слідами жирних пальців. Хлібні кірки. Жовтий шмат сала. Я! Мені! Не налив!

Дамір застиг.

Що принес? Що ти блядь принес? Хлебину зі смітника? А бутилки хто здавав? А хто на це заробив?

Ні, ні, ні, будь ласочка, тільки не це. Він позадкував і вперся спиною у зачинені двері. Такий щільний дим - не розгледіти обличчя. Червоні мордяки, однакові, як у чортів. 

Розмахують руками, і щось блищить у повітрі. 

– Тихо-тихо. Тихо-тихо. Сон прийшов, сон пішов. Тихо-тихо. Наснилося страшне?

Все було мутне. Дамір із силою протер очі й побачив власну спальню. Люстру на два ріжки, білу скелю. Поглянув скоса: Сарф, спираючись на лікоть, дивився на нього. Відчув долоню на сонячному сплетінні, і тепло, що від неї розливалося, розчиняло кошмар.

– Страшне? Недобре?

– Ага.

– Діти часто бачать страшне. Збираєшся ще поспати?

– Ні. Я. Дякую.

Він виплутався з ковдри, доплентався у ванну, довго вмивався холодною водою, стоячи босими ногами на крижаній плитці підлоги. Змерз, але все ще чув крізь дзюрчання люте: н-на! н-на, сука! н-на!

Сарфа Дамір не помічав, поки той не доторкнувся до його плеча. Скрикнув від несподіванки.

– Ти зовсім змерзнеш. Давай я прожену страшне. Я дітям Кусі проганяю.

Ніяка я тобі не дитина. Дамір випростався і повернувся, щоб це сказати, і не встиг: Сарф знову його обійняв, як вчора, коли прощався. Страх розплавився, зник, крики затихли. Дамір також обійняв Сарфа, притулився лобом до його плеча. Серце стукає. І від нього пахне, наче він довго пробув на сонці, гарячою шкірою, і…

– Дитина нерозумна, - сказав Сарф у його скроню.

Пха. Можна подумати, сам - дід п’ятдесятирічний! Дамір міцно заплющив очі, щоб не розревитися. Прикусив щоку. Час його відпустити, так обійматися - непристойно. Він тільки зараз, відчуваючи долонями гарячу шкіру, второпав, що Сарф майже голий - на ньому лише труси, і Дамір притискається занадто міцно. Але посунутися не було сил.

– В місті недобре. Неладне. Ти відчуваєш… воно тобі не нашкодить, не торкнеться. Ти його просто чуєш, воно не близько. Я знайду його і приберу. Воно далеко, не страшне.

Сарф говорив розмірено, ще й похитувався ледь-ледь, наче заколисував. Даміру від цих рухів зробилося геть ніяково, і він, розтиснувши руки, відсторонився. Відступати не було, куди - позаду раковина, а Сарф стояв майже впритул, і Дамір знову заплющив очі.

Сарф торкнувся його щоки. Дамір схлипнув.

– Тобі потрібно їсти й відпочивати, і нікуди більше не ходити сьогодні.

Коли Сарф відсторонився, стало прохолодніше. Дамір дивився на нього із розчаруванням і полегшенням водночас. Не відійшов би він - і що потім? “Незрозуміле”, як то каже Сарф. 

– Нікуди не ходи сьогодні.

– А ти?

– Я відпочив і буду працювати, Даміре.

– Може, поїси?

– Ти піклуєшся про мене, - зазначив Сарф. - Приємне. Так, я буду їсти. Але зрозуміле, добре? У тебе буває дивна їжа. 

– Зрозуміле, - усміхнувся Дамір і обійшов його. Через плечо додав: - Візьми в шафі щось з одягу, окей?

“Ти тепер його годувати й одягати будеш? Речі його прати? А за чий рахунок, дозволь поцікавитися, Дамірка?” Мама, відчепись. Йому що, багато треба? А я не сам. Я про нього піклуюся, він же геть не від світу сього, але, бачиш, може прогнати кошмар. Навіть нейролептики не могли, до речі. 

І в нього офігенна, гаряча, суха шкіра. І м’язи…

– Я знайшов це. 

Дамір виринув з холодильника і завмер, кліпаючи й роззявивши рота. Він намагався підібрати слова. Сарф виглядав… екстравагантно, во. Як міський божевільний. У старих Дамірових спортивках з діркою на коліні, а також рожевому светрі та жилетці зі стриженого світлого хутра, які мама чомусь залишила вдома. Светр був на Сарфа замалий, обліплював плечі, а жилетка не застібалася. Образ доповнювали трекінгові шкарпетки: в них Сарф заправив штани. 

– Я люблю жилетки, - пояснив він і погладив хутро.

Дамір порскнув. 

– Я зробив щось не те?

– Це жіночий светр. І жіноча жилетка. - здавлено пояснив Дамір.

– Не розумію, - насупився Сарф, - і що?

– Це не прийнято вдягати. Ти чоловік, Сарф, а це - жіночі речі!

– Чоловік, - він хмикнув. - Нелогічне. 

– Давай я щось інше тобі дам, добре? В мене є чудова жилетка. З капюшоном. Хоча б твого розміру.

І Сарф ще назвав його “нерозумною дитиною”!

“Адже, - розмірковував Дамір, риючись у шафі, - вони там зростають без інтернету і телебачення. В бібліотеці, либонь, тільки підручники “як зловити монстра” чи типу того. Вони тренуються, все таке, як відьмаки. Одяг, мабуть, в усіх однаковий. Сирота з дитбудинку. З обтяженим анамнезом”. 

– Ось тобі зручне. - Дамір кинув на ліжко черговий комплект власного одягу. - Бутерброди будеш? З чаєм?

– Буду. - Сарф зняв мамину жилетку і дивився на неї із жалем.

Дамір присягнувся купити йому нормальних речей. Можна навіть щось хутряне. Коли гроші будуть, звичайно, ось на роботу влаштується - і поведе дикуна до магазину.

Він знову спостерігав, як Сарф їсть, зосереджено, з повагою до їжі, і прислуховувався до свого бажання не відпускати гостя. Очевидячки, не відпускати було неможливо, Дамір  це чудово усвідомлював. Сарф пробув із ним тривалий час, намагався вчити, спав поруч (щокам стало гаряче), заспокоював (Дамір засувався на табуретці). 

Сарф облизав пальці (Дамір прикусив щоку). Ковтнув чаю. Замружив очі, обличчя в нього зробилося відстороненим. 

Дамір чекав, затаївши дихання. Йому знову почулося биття величезного серця, рівне, без пауз. 

Сарф поглянув просто на нього і усміхнувся. Ямочки на щоках. Вії довжелезні. Дамір втупився у стіл.

– Нікуди не виходь сьогодні, - повторив Сарф. - Даміре, це важливо. Ти розумієш?

– Угу.

– Дуже важливо: нікуди не ходи. 

– Що, весь день вдома сидіти?

– День, вечір і ніч. Так, сидіти у лігві та нікуди не ходити.

– А чому?

Він подивився на Сарфа. Той більше не усміхався, був дуже серйозним. 

– Ти чуєш і відчуваєш. Якщо ти підеш один і провалишся - хто тебе дістане, Даміре?

– Ну тоді, може, я піду з тобою?

– Зарано. Ти втомився, - Дамір відкрив був рота, щоб заперечити, але Сарф похитав головою і повів далі. - Забагато для тебе. Ти не будеш виходити?

– Не буду, - буркнув Дамір. - Посиджу пограюся. А завтра хоч можна?

– Я приду вранці.

Ще не було полудня, і Дамір сумно зітхнув. За вікном так само сіро, здається, мряка стала навіть щільнишою. І попереду цілий такий день, а за ним - одинока, холодна ніч, що не має кінця.

– Взагалі-то я не втомився.

Сарф знову похитав головою і піднявся. Ну, гаразд. Не можна, справді, поводитися, як вередлива ображена дитина.

– Ти не вийдеш на вулицю? - запитав Сарф ще раз вже в коридорі.

– Ні. Правда. Обіцяю.

Він дуже сподівався, що Сарф обійме його на прощання, і Сарф обійняв.

***

– Привіт, колего!

Боса сиділа на довгій, низькій, Сарфу ледь до стегна, огорожі, що оточувала Замкову гору. Від замку давно нічого не залишилося: люди руйнували так само легко, як створювали, і тепер тут був сквер з великою гранітною брилою посередині.

– Добридень, Босо.

Він присів поруч. Боса закурила.

– Хочеш сигаретку, Жеті?

– Несмачне й отруйне.

– Ти не дізнаєшся людей краще, якщо не будеш пробувати те, що їм до вподоби.

– Мені не треба їх знати, я людей не жру.

Боса усміхнулася, гострі зуби заблищали, і Сарф усміхнувся у відповідь. Вони сперечалися про це дуже довго, і жоден не міг переконати іншого. Сарфу не потрібно знати людей. Це Босі потрібно знати, кого жерти, а до кого не приходити. Боса похитала широкими, вкритими густим чорним хутром, стопами. Потерла п’яту о п’яту. Сарф помахав долонею перед обличчям, розганяючи дим.

– Але я рада, що ти змінив імідж. Хто вдягнув тебе як людину, давній?

– Людина. Людська дитина. Босо, в мене питання. У місті з’явилося щось недобре. Ти чуєш?

– То не моя робота, Жеті, - вона затягнулася.

Видихнула дим крізь довгий, гачком зігнутий, ніс. 

– Хтось вбиває равликів. 

– І це - не моя робота. Якщо воно вбиває створінь - прибери сміття, Сміттяр.

– Босо, я тебе прошу. Послухай місто. Придивись. Чуже, недобре. Я не прошу прибирати, це моя робота. Я прошу придивитися.

– Ну добре, добре, вмовив. З тебе сто грам і пончик.

– Незрозуміле, - зітхнув Сарф.

– Спитай свою людину. До речі, звідкиля в тебе раптом людина? Дитина?

– Помічник. Він мене побачив, і тепер я з ним знайомлюся.

– Ну-ну. Помічник. У тебе, Жеті.

– Помічник, - повторив він і відвернувся.

Боса нестерпна. З нею ніхто не дружив, її ніхто не кликав у гості до лігва, і діти її лякалися. Її робота, її ставлення до інших - нічого в Босі не могло подобатися. Але Сарф був давнім і був “колегою”, Боса його не лякала, лише дратувала.

– Жеті, не зв’язуйся з людьми, - з несподіваною турботою попросила Боса.

Від подиву Сарф ледь не впав з огорожі. За все їхнє життя Боса жодного разу не турбувалася про нього, вона цього не вміє.

– Це не твоє. Ти не повинен зв’язуватися з людьми, якщо вони не негідь. Залиш людей для мене, духів і створінь.

– Я шаную закон, Босо. Я не порушую його.

– Добре, Жеті. Тому що навіть за тобою можна прийти, пам’ятай про це. За тобою, за мною, хоча ми - давні.

– Я лише вчу хлопця. Може, він чийсь нащадок. Хтось злягався з людиною. Може, він нове створіння. Цікаве.

– Ти не повинен виправдовуватися, ти в курсі? - звичні, глузливі інтонації повернулися до Боси. - Люди називають це “берегти власні кордони”, типу, знаєш, це не моє діло. Але будь обережним, давній. А я послухаю місто.

Сарф зісковзнув з огорожі, махнув рукою - Боса знову закурила. Майже квадратна, з гачкуватим носом і великим ротом, в яскравому сучасному сарафані. Тонке темне волосся Боса зібрала в гульку на маківці.

Боса лише трохи молодше за нього і Підземного, вона з’явилася одразу після людей. Боса почує неладне, навіть якщо це не її робота, Боса знає місто так само добре, як знає його Сарф.

Сарф засунув руки в кишені, мимохідь пошкодувавши про хутряну жилетку, і поплентався через сквер до обриву. У погожі дні тут було багато людей, а зараз - тихо, лише на оглядовому майданчику, звідки можна побачити тільки приватний сектор і дерева, цілувалася парочка. Він взяв правіше, звернув на вузеньку стежку, яка привела просто до гаражів. То був невеличкий кооператив, два ряди над крутим схилом, однак оковитники там, звичайно, водилися. Трійка, як воно має бути.

Сиділи перед відчиненими дверима гаража і наливали “по п’ятдесят”. 

– Добридень, оковитники.

Оковитники заметушилися, засовалися, один підхопився з розкладного табурета, вказав широким жестом:

– С-сідай, Сміттяр!

Вони певно наробили дрібної шкоди, може, когось пограбували, може, побили. І з’явлення Сарфа їх налякало. Він похитав головою і залишився стояти, нависаючи над столом. У пляшці було щось майже біле і геть неїстивне. За запахом схоже на бензин або фарбу.

Оковитники мовчали і навіть забули про налите. Витріщилися на Сарфа однаковими очима, мутними, як рідина у пляшці.

– У місті недобре, чуже. Помічали? 

– Ми такого не помічаємо, Сміттяр. Ти спитай, хто де, що бачили - ми скажемо. Ми тут, в гаражах, всіх знаємо, якщо когось шукаєш. - шанобливо відповів оковитник, який пропонував сісти.

Оковитники схожі. В них обличчя без ознак віку, розтягнуті штани, сиве волосся дибки, червона бугриста шкіра. Сарф похитав головою: інші мешканці гаражів його не цікавили.

– Вчора Водяник заходив, посидів із нами…

– А ще Боса шукала хлопа з п’ятого гаража, але його не було.

– А більше нікого, Сміттяр, нікого по твоєму профілю. 

Щось вони накоїли, і, певна річ, із Водяником. Сарф придивився уважніше, а раптом негідь. Ні, вони бояться помірно, і думками бігають, і очима. Зовсім не так бояться ті, за ким він приходить.

– Що накоїли? - спитав він прямо.

– Та тойво. Цейво. Та нічого…

– Брехливе.

Ось це йому не подобалося: коли брешуть. Створінням не ввести давнього в оману, проте весь час намагаються.

– Сітку встановили, - буркнув той, що сидів ліворуч. - “Павука”. Водяник сварився, тобою погрожував.

Якщо погрожував, але не покликав, значить, невеличка шкода.

– Ми його вже прибрали, прибрали!

– Дурне. Біля річки живете, з Водяником дружите, а самі робите капості. Дограєтеся, прийде до мене, приберу тут, - про всяк випадок нагадав він і додав без паузи, - послухайте місто.

Вони разом кивнули. Послухають.

Від гаражей Сарф пройшов до Архіву, але до Кам’янки, до скель, не спустився, звернув на майдан. Здавалося, що стало холодніше, і почало темнішати попри те, що був день. Сарф пішов далі, без цілі, без маршруту, довіряючи місту більше, ніж власним планам.

***

До третьої ночі Дамір грав, а потім не міг заснути. Поки граєш, не приходить жодної думки, а варто припинити, навалюються, шкрябуть у голові, блискавично змінюють одна одну. Сарф, який спить, і Сарф, який не спить. Величезне серце, що б'ється нерівно. Розчавлений равлик і його короткий зойк, який зараз, у спогадах, звучав голосніше і повторювався. Дамір крутився з боку на бік, подушка нагрілася, ноги мерзли, ковдра намагалася придушити, простирадло збилося в джгут. Він не витримав, встав. Поглянув на телефон - була четверта ранку. 

Запалив світло у всій квартирі, в обох кімнатах, коридорі, і ванні, і на кухні. У темному вікні відбивалася кухня і Дамір, скло здавалося непрозорим, а темрява ззовні - космічним вакуумом.

Дамір позадкував.

Тиша тиснула. Ні тобі машин, ані п’яних криків чи собачого лаю. 

Там, за вікном, щось взагалі залишилося? Чи все скінчилося, зникло, як той бомж? Раз - і немає. 

Так дихає, Дамір впізнав подих, божевілля. Він примерз до підлоги, без відриву дивився на своє відображення, не мав сили поворушитися. Коли ти сходиш з розуму, світ стає крихким, мінливим. Немає опори, навіть всередині себе. Правила весь час змінюються, не можна покладатися на те, що ти бачиш чи чуєш: вірогідно, його не існує. Божевілля підступає, стискає тебе, душить, заповзає у вуха і рот, заповнює ізсередини. 

Дамір не знав, за що йому вхопитися, щоб не зійти з розуму. Він мовби балансував, розчепіривши руки, намагався триматися за повітря. Сарф. Серце міста. Дотик до щоки. Коли Дамір був у ванній, Сарф торкнувся його щоки. Це реальність.

У склі відбивався блідий розпатланий хлопець. Відображення змінювалося, рухалося незалежно від Даміра. Посміхалося гострими зубами. Водило язиком по верхній губі. Підморгувало.

Це що - я?!

Дамір хотів замружитися, але було занадто страшно. Серце калатало в горлі, у роті зробилося сухо, у вухах дзвеніло.

Відображення наблизилося, наче хтось притиснув обличчя до іншої сторони скла. Хтось чужий. Геть чужий, незнайомий, неправильний. Щось, чого не повинно тут бути.

“Недобре”.

Дуже-дуже холодно, кров замерзає. То його, Даміра, риси обличчя, чи вже інші? Вони плавляться, мнуться, не зрозуміти. Відображення кривиться, міміка в нього химерна, як у п’яної людини, очі пусті. У прямому сенсі - пусті, немає очних яблук, тільки вирує нічна непрозора мряка.

Він знову спробував згадати Сарфа, тепло, безпеку, щоб звільнитися з-під влади відображення, але не виходило, у вікно стукали чи то краплі дощу, чи то гілля, чи то пальці. Все голосніше, голосніше, го…

Дамір впав на підлогу, заплутавшись у ковдрі, струснув головою. Вже розвиднілося. Стукають. У двері стукають, і, здається, кулаком або ногами.

– Зара! 

Вийшов придушений писк. Дамір зішкріб себе з підлоги і пішов відчиняти, уникаючи навіть дивитися у бік кухні. Повернув замок, не спитавши, хто там. Втупився у підлогу. Відступив у бік, пропустив Сарфа всередину. Думав тільки про те, щоб не зомліти і не впасти йому на руки: це вже буде занадто.

– Добрий ранок, Даміре. Я знову прийшов зарано?

Сарф поставив на підлогу якийсь пакет. Дамір струснув головою. Спробував привітатися, але голос не слухався.

– Даміре? З тобою все гаразд?

Він не знепритомнів. Наосліп зробив крок до Сарфа, схопився за жилетку і вткнувся обличчям у його плече.