Равлики

Розділ 2. Равлики

Голодно і холодно. І все не таке, незрозуміло, яке, але не те, не насичує, мучишся, страждаєш, просиш: дай поїсти. А вони кажуть: не дамо. Вони кажуть: тобі не дамо, ти кончений. Ми, кажуть, не дамо тобі поїсти, ти, кажуть, нікому нічого хорошого, а чому ми тобі?

Голодно і холодно, і вокруг небезпечно.

Виходив, просив знову: я їсти хочу. Я їсти хочу! Ну що тобі, жалко? Мені голодно, а в тебе їжа, то дай її мені.

Виходив далече, шукав.

Знайшов таке файне, блискуче, надів на палець. Дуже гарне, блищить, метал. А вони кажуть: ти, блядь, прикалуєшся? Ти що, блядь, начепив?

А їсти не давали.

Злився. Сердився, і плакав, і кричав, і знову кричав, давали: та на, жри, блядь, жри.

Не те давали.

Їжа пахла, їжа набивала живіт, але не насичувала. Не тепло, а просто їжа. Просив інше. Говорив: солодке, солодкого хочу, привези мені цукру. Цукру, так. І ще солодкого.

Ти, казали, наркоман кончений. Ти лікуватися підеш?

Дай мені солодкого. Солодкого! Ну що тобі, жалко, чи що? Жалко, так? Помру же.

Помирай, казали, всім краще буде. Добре, казали, хуй з тобою, привезу.

А солодке також не було теплим.

Їв, закидував до рота з надірваної пачки. Поки зубам не стало боляче. Пив воду з-під крану і знову сипав до рота, і живіт потім болів, а тепло не стало.

Нічого не розумів.

Хто я? Хто я? Де я? Чому холодно і голодно?

Але знову дзвонив і просив, дуже просив, дуже, не знаючи, кого. А. Тітку прошу, дядька прошу: мені їсти хочеться.

Потім вийшов. Темно і холодно, і дощ, і там повзає. Воно таке, маленьке. Тепле. Розчавити. Хрусь. Розчавити. Хрусь. І ще. Ще, так, ще, ще, ще, ще, ще. Хрусь.

Роздивився. Ніч, ліхтарі, калюжі. Голоси. Мокрий, знову голодний, але не так. Пішов туди, де бухають, на майданчику бухають, під навісом. Привітався, сів. Налили. Розказав, що не годують, і що конченим звуть, поскаржився. Вони також пожалілися. Покликав до себе, чого мокнути. В мене хата тут недалече.

Поки йшов, ще: хрусь, хрусь, хрусь.

Розвиднілося, зрозуміліше стало. Ось дружбани йдуть, кореша, нормально так. Посидимо зараз, ще одну візьмемо. А я що? В мене хата, там стіл, і не мокнути. І я друзям завжди допоможу, я за друзів на всьо готовий!

Хороший ти, кажуть, парень.

Парень?

А, так, парень, так. Хороший. Хороший дуже.

***

Равлик заповз йому на кросівок, Сарф ввічливо постукав по мушлі, щоб той сховався - якщо одразу потягнути, можна пошкодити створінню ногу. Равлик зіщулився, Сарф підняв його і посадив на долоню. Почекав, поки висунеться. Равлики лякливі, навіть коли самі приходять - бояться.

– Добрий ранок, створіння, - Сарф підніс равлика до очей.

Звісно, равлик не вмів розмовляти, йому немає, чим. Але Сарфу це ніколи не заважало. Знову періщив дощ, вода стікала з волосся за комір, і Сарф підозрював, що після ночі костюм Даміра такий самий брудний, як і старі джинси. Сарфа це не бентежило, але людину, здається, хвилювало. Дивні людські уявлення про довкілля, дивні людські правила. Бруд - то частина міста, вода також, що в них може бути поганого?

Равлик повільно та липко розправляв ногу. Сарф чекав. Створіння, нарешті, висунулося повністю і влаштувалося на долоні зручніше, рухаючи очима. 

Воно думало до нього, як равлики думають одне до одного, і Сарф зрозумів. “Нас вбивають, - бідкалося створіння. - Нас вбивали цією ніччю!”

– Вас завжди вбивають. Вас багато, ви маленькі та вразливі.

“Ти не розумієш. Нас вбивають навмисно!”

– Жорстокі діти? Дурні люди? Автівки?

“Ми не знаємо, Сміттяр, воно вбивало нас і насичувалося, але воно нас не їло. Воно насичувалося через вбивство. Ми чули наші крики цієї ночі. Ми налякані й просимо про захист”.

– Захищати - не моя робота, я прибираю негідь. Проси дорожників берегти вас на дорогах…

“Сміттяр, ми просимо прибрати того, хто вбиває нас”.

– Справедливе. Де мені відшукати його?

“Місто дуже велике для маленьких створінь, Сміттяр, ми не знаємо, ми не розуміємо про місця”.

– Я знайду його і подивлюсь. Якщо воно - негідь, я приберу його.

“Воно чуже, Сміттяр. Ми, які кричали від жаху, кричали, що воно чуже”.

Сарф схилив голову до плеча, роздивляючись равлика. В маленьких створінь коротке життя, вони гинуть і з’являються нові, що пов’язані з рештою. Коротке життя, пам’ять, і жодного уявлення щодо простору.

Чуже навмисно вбивало равликів, не випадково і не для харчування. Такого він не міг пригадати.

– Чуже - що ти маєш на увазі, створіння? Людина? Тварина? Механізм? Речовина?

“Ми не знаємо, Сміттяр, це заскладно для нас. Його ніколи не було у місті, тепер є. Воно чуже і вбиває нас. Через це ми прийшли до тебе. Ти - Сміттяр, Жеті, ми знаємо, що то твоя робота”.

– Так, це моя робота. Я зроблю її. Куди мені віднести тебе?

“На дикий виноград. Ми любимо виноград”.

Сарф залишив його на дикому винограді, що вкривав стіну будинку. Равликів там повзало безліч, він ввічливо привітався з усіма разом. Вже зійшло, сховавшись за важкими непрозорими хмарами, сонце, і він збирався піти до Даміра, але не знав, чи люди вважають схід сонця ранком. На світанку навесні й влітку люди ховалися по домах, тільки сміттяри, лікарі на машинах з мигалками та двірники працювали - але вони ближче до духів, ніж звичайні мешканці квартир.

Чуже, яке вбиває равликів… Сарф не пригадував такого, але, може, пам’ятали інші. Тільки в кого би спитати? Оковитники знають все, вони обожнюють плітки, але прив’язані до кварталу або двору. Дорожники? Не їхня робота. Куся і Підземний тут ні до чого. Кульгавий… Ні, він також - ні. Кар’єрник? Водяник? Пісочник? Може, Боса? Ні, загибель равликів - то не до неї.

Зупинившись біля під’їзду Даміра, він посмикав ручку дверей. Зачинено. Тоді Сарф всівся на лавочці під березою, відкинувся на спинку і заплющив очі. Він не пам’ятав не тільки, щоб хтось чужий вбивав створінь міста, він не пам’ятав такого холодного травня. Холод його не бентежив сам по собі, але бентежило почуття, наче вогка сірість просочується всередину, ворушиться у грудях.

І цей малий, Дамір. Людина, яку Сарф прийняв за духа: люди не бачать його, поки він не покажеться. Але Дамір бачить, і говорить, і чує, і повірив, коли Сарф наказав йому повірити, як дух або створіння. Запросив Сарфа до оселі, піклувався про нього. Дивне. Небувале. Треба познайомитися і придивитися, зрозуміти - так казала чуйка, а його чуйка не помиляється, тож Сарф ще вчора вирішив: хай хлопець буде біля нього, познайомиться з містом по-справжньому, а не як його знають люди, а Сарф познайомиться з ним. 

Скрипнули двері, з під’їзду вийшов двірник. Зачепив стулку гачком, залишив відкритою - і тоді Сарф прослизнув всередину, дозвіл у нього вже був, і піднявся на останній поверх, дивуючись, навіщо жити так високо, якщо не вмієш літати. Двері в квартиру також виявилися зачиненими, він постукав. Ще раз постукав. Достатньо довго довелося стукати, коли, нарешті, Дамір відчинив.

– Ще рано, - застогнав він.

Як Сарф і підозрював, люди не активні влітку на світанку. Він вибачився, і Дамір впустив його в квартиру. Хлопець виглядав сонним, позіхав, його сплутане чорне волосся стирчало вусібіч. Дамір схожий був на вороненя під час ліньки, такий самий носатий, і очі круглі. Сарф усміхнувся.

– Заходь… я зараз. Одягнусь.

Він, на погляд Сарфа, був цілком одягнений: кофта і картаті штани, - але люди бувають дивними. Сарф вже второпав, що, увійшовши в квартиру, потрібно зняти взуття і омити обличчя та руки водою. В кожного свої ритуали, Сарф поважав чужі.

Після ритуалу він зайняв вчорашнє місце на кухні й став чекати на хазяїна дому.

***

– Кави немає, жерти нема, чого. Привіт. Ранок - це не п’ята… - Дамір позіхнув так, що сльози з очей виступили. - Ти чого так рано?

– За звичаєм я повинен був принести тобі їжу?

Вчорашній костюм він чимось заляпав, і добре, якщо просто багнюкою. Дамір відчинив і зачинив шафку, наче кава могла там з’явитися. Ні, такі чудеса з ним не траплялися, у шафці було порожньо. Сарф з ним трапився, а скатертина-самобранка, чомусь, ні. 

– Нє. Я до “Наталки” зганяю. Там на дивані у великій кімнаті твій одяг. Короче, будь як удома. 

Він настільки не виспався, що ледь не впав на сходах, не з першого разу вписався у двері, і тільки на холоді, під дощем, трохи отямився. Продавчиня в “У Наталки” - крихітному магазинчику біля дому - здається, також засипала стоячи, і Дамір дуже їй співчував. Він втупився у вітрину з сосисками. Що брати? Гість вдома, гостей прийнято годувати, як слід, а не половиною бургера. “Ти себе прогодувати не можеш, ще й гостя?!” Мама, ну не починай.

– Тобі чого, пива? 

– Кави, - прокинувся Дамір.

Нахапав цілий пакет всього, потрібного і не дуже. Мамі би не сподобалося, що він не склав список, але мама взагалі була би незадоволена. Пустив додому чужого, ще й не зрозуміло, кого. Сміттяра. Який “прибирає негідь”.

Дамір ще вчора, коли Сарф пішов, намагався зрозуміти, хто він такий. Надумав тільки таємне товариство, що зайняте напівмістичними справами. Типу обрані, бачать те, чого немає, і мають надприродні сили. Якщо помріяти обережно, виходило, Дамір щось таке вмів, тому Сарф прийшов до нього.

А потім він заснув, і снилася йому відбірна говнина, ще гірша, ніж зазвичай. Крики страху та болю, п’яний регіт, сморід перегару і сигарет, знову п’яний регот. “Травматичний досвід”, короче. 

Дамір натягнув капюшон, і тільки зараз усвідомив, що вийшов з дому в кігурумі. Тепер зрозуміло, чому йому пива запропонували. 

Було ще дуже рано, ні машин, ані перехожих, лише горбатий двірник, смокчучи вічну самокрутку, замітав тротуар. Мітла вжухала по воді, згоняла в купу листочки, дрібні гілочки, шматочки паперу, що прилипли до асфальту. З-під мітли, наче живий, вивернувся кульочок, перекинувся у повітрі й полетів собі. Дамір провів його поглядом.

Сарф казав, кульочки створені для польоту. Напевно. Гарно летить. На медузу схожий.

Даміру здалося, кульочок мимохідь подумав про нього, типу, привітався. Він ошелешено струснув головою і погнав додому. 

Сарф не був галюцинацією, і те, про що він розповідав, не було божевіллям, але пакетики, що вміли вітатися, не вміщалися у картину світу, як не запихуй.  

Гість знайшовся у великій, прохідній, кімнаті, він розглядав книги на стелажі біля комп’ютерного стола. Татові книги, мама їх не викинула. Все винесла, від шкарпеток до куртки, навіть татову улюблену чашку, а книги залишила - рука не піднялася. У Даміра також не піднялася.

– Я поїсти приніс, ходім.

– В тебе багато книжок. Ти вчений?

– Та це татові. Він детективи любив і бойову фантастику. На тебе каву робити?

– Те неїстівне? Ні. Що таке “детективи і бойова фантастика”?

Мати Василева. Йосип босий. Охуїти. “Негідь” він прибирає, а що таке фантастика - не в курсі,  детектива в житті не бачив. Дамір закотив очі. 

– Давай я тобі потім поясню, добре? Я ще не прокинувся. Ходімо їсти.

Сарф провів пальцем по запилених політурках, і слухняно поплентався за ним на кухню. Він так й не перевдягнувся, залишився у мокрому костюмі, але Дамір вирішив не нагадувати. Дорослий мужик, врешті-решт. Скільки йому? Двадцять три, двадцять п’ять? Розбереться самостійно.

– Яєшню будеш? Із сосисками?

– Так. Дякую, Даміре. Цю їжу я знаю.

Ну хоч щось… Дамір дістав пательню, поставив на газ, чайник поставив, насипав у кружку три з гіркою ложки кави.

– Спати хочу, - пояснив він, хоча Сарф не питав, - фігня якась снилася всю ніч. Типу кошмару, знаєш… 

– Яка? 

Він уточнив дуже серйозно.

– Та всяка. Хтось кричить, типу… страшно так кричить. Ну його. Чуєш, я хотів спитати: то кульочки - живі?

– Не зовсім. Не як ти або я. Вони - створіння, не духи, не люди, не тварини. Не завжди були, з’явилися нещодавно. І стали частиною міста. Трапляється, з’являється щось нове. Зазвичай люди роблять, або воно само…

Ото пояснив, дякую велике. Дамір залив каву окропом, почистив чотири сосиски, відправив на гарячу пательню, масло почало плюватися, і він відступив від плити.

– Наприклад, автівки. - продовжив Сарф. - Вони служать людям, але інколи - ні. Те синє біля твого під’їзду, старе.

– Жигуль? Так він сто років вже не на ходу, в землю вріс.

– Я не знаю, як його кличуть. Воно не створіння, але існує і майже розуміє.

– А я ніхуя не розумію.

Кава була дуже, дуже гарячою, гірко-кислою, мерзенною і міцною. Дамір вже після другого ковтка відчув себе краще, хоча подумки погодився із Сарфом: неїстивне. Дамір хотів розпитати Сарфа щодо всього: як він дійшов до такого життя, що макдака не їв, детективів не читав. Членів таємного товариства вирощують у закритих школах? Як варіант. Типу Хогвартса, значить, і потім випускають у світ геть диких людей, які…

– Тобі наснилися крики болю, Даміре?

– Ну типу. Мені кошмари сняться. Іноді. Тобі скільки яєць?

– Чотири. Про що тобі сняться кошмари?

– Не хочу про це говорити. А ти взагалі спав?

– Ні. Чому ти не хочеш говорити?

– Тому що не хочу, - буркнув Дамір і зробив вигляд, наче яєчня потребує всієї його уваги. - Хліб поріж.

Розклав яйця з сосисками по тарілках і обернувся до столу. Сарф хліб порізав, так. Тільки не кухонним ножем. Дамір не помітив, де він ховав дивний ніж з вигнутим і тонким темним клинком, типу серпа.

“Ти навіть не знаєш, кого пустив до себе!” Мама, відчепися. Я в нього вірю й вірю йому.

– Крутий ніж.

Сарф кивнув і сховав ніж у карман спортивних штанів. Туди ніж влізти не міг, але чомусь вмістився.

“Гаразд, - сказав собі Дамір, - гаразд, це не дивніше за кульочки. Ну, ніж. Подумаєш, ніж”.

– Смачного.

Сарф їв акуратно: ні, не за правилами етикету, він тримав виделку в кулаці, і лікоть виставив, і до тарілки низько нахилився. Але ні крихти не впало на стіл чи підлогу, і його зосередженість на їжі схожа була на зосередженість вірян під час літургії. Тітка, яка вважала, ніби з глузду зводить диявол, якось таскала Даміра до церкви, і там в парафіян були такі обличчя. Процес поглинув їх повністю.

– Смачне. Дякую. В тебе багато запитань, Даміре. Але я все покажу. Розповідати, пояснювати - ти все одно не зрозумієш, я не вмію гарно пояснювати, не таке. Потрібно бачити і чути. Ходімо?

Дамір підібрав залишки жовтка хлібною скоринкою і допив каву. Куди - ходімо? Що, ось так, ще навіть не шоста ранку, а ми підемо?

– Куди?

– В місто, - знизав плечима Сарф.

– Шоста ранку, - проникливо почав Дамір, - дощ і холод. Ми можемо не йти просто зараз?

– Чому? Чому “зараз” гірше, ніж “не зараз”? Це людський звичай?

Так, наприклад, звичай спати, коли хочеш, і не пертися під дощ, якщо не хочеш.

– Ти казав, що не спав. Може, тобі треба відпочити…

Сарф схилив голову до плеча і насупився. В нього були прямі, пухнасті брови, хотілося пальцем пригладити.

Дамір поспіхом заходився прибирати зі столу. 

Відпочити, ага. Запропонуй йому одразу ліжко, чого соромитися. 

– Наразі я не можу хотіти відпочити, Дамір. В мене є робота, і чуйка каже, що важлива. Тому ми йдемо зараз.

Чомусь Дамір не міг сперечатися. 

***

Здавалося, вони вешталися районом без цілі і маршруту. Вже перші сумні собачники вивели радісних улюбленців, і Дамір волочився поруч з Сарфом, як на повідку. Сарф крутив головою, неочікувано звертав на неасфальтовані стежки, що через дощ перетворилися на брудні струмки. Яблуні здавалися вкритими не квітами, а снігом, настільки було вогко і холодно, і навіть бузок не мав запаху - всі аромати пізньої весни зжер холод. Біле і зелене на тлі сірого. Шурхотіння крапель і раптові пташині співи. Горлові стогони припутнів: уррррр, уррррр…

– Ми куди йдемо?

– Ходимо. Шукаємо. Слухаємо, раптом чуже. Просто вір мені та йди поруч. Ти зрозумієш.

Дамір щиро намагався підлаштуватися під темп кроків і хід думок, але не уявляв, про що і як міркує Сарф. Він не міг навіть зрозуміти, що Сарф відчуває зараз, а зазвичай Дамір одразу розумів емоції інших людей - з першого погляду.

З дитинства він знав кожен кущ на районі. Зараз вони йшли вздовж шкільного паркану, під березами. Що тут слухати? Що розуміти?

Окей, йти поруч і вірити. Добре, Дамір йому вірив. Повірив вчора, і сумнівів не залишилося, він, звичайно, пам’ятав, як прийняв Сарфа за галюцинацію, але то була просто пам’ять. А віра і знання: Сарф справжній, і каже правду. 

Сарф крокував попереду вузенькою стежкою, і, коли він раптом зупинився, Дамір врізався у його спину.

– Слухай, - рівно наказав Сарф. - Слухай місто.

Дамір посунувся і знову спробував. Голуб. Дрізд співає. Ще якийсь птах цвірінькає. Собака залаяла. Звичайні звуки двору. Сарф дихає, рівно, тихо, спокійно. Вдих, видих. Здається, чутно, як б'ється його серце. Чи то б’ється серце Даміра? Чи щось більше за них: тук-тук-тук. І пропустило удар. Звук заповнив Даміра, підкорив його власний пульс, повів за собою: тук-тук. Пауза. Тук-тук-тук-тук. Пауза. Швидше: туктуктуктук. І пауза. Холодна пауза, на кінець якої вже навіть не чекаєш. За її межами тільки розпахнуті сліпі очі, нерухома зіниця…

Дамір похитнувся і знову уткнувся обличчям у спину Сарфа.

– Недобре поруч. Чуєш? Недобре.

Він не міг відповісти, він ледве стояв. Намагався втриматися на ногах, що тремтіли, не чути: ритм повернувся, але стишився, і Дамір боявся нової паузи, боявся власного страху і надії. Він же зараз отямиться. Він не може просто припинити бути. Очі, що вже не заплющаться самостійно. Податлива шкіра на шиї: притиснув пальці, а пульсу немає. І власна слабкість, крик - не зрозуміти, хто кричить, аж поки не починає боліти горло. А, це я. Я кричу.

– Даміре. Даміре! 

Дамір сидів у багнюці, а Сарф сидів навпочіпки поряд і тримав за плечі.

– Дивись на мене, Даміре.

Він не міг, мертве татове обличчя затуляло Сарфа. Тільки тоді Дамір ще не зрозумів і не прийняв, що мертве…

– Дивись на мене. Відчувай.

Від його пальців по плечах, шиї, щоках поширювалося тепло, і дихати стало легше.

– Вразливе. Дивись на мене. Не розчиняйся. Дивись на мене, Даміре.

Тепло і спокійно. Приходиш влітку на скелі, сідаєш на гранітний уступ - а він пече крізь одяг. А зверху палить сонце, прогріває до самих кісток, і вже не згадати ту зиму. Нескінченне навіть в останні свої дні літо. Спокійна вода під скелями. Ліс на іншому березі. І безмежне синє небо. 

– Тобі ще не можна одному, Даміре. Люди крихкі. То я не подумав, мало знаю людей. Тобі треба тільки зі мною.

Тепло.

– Ти знаєш, що ти почув?

– Серце, - хрипко прошепотів він і замружився. 

Сарф легенько його струсонув.

– Воно стукало, потім припинило. І знову.

– Недобре. В місті недобре. Підемо шукати далі. Тільки не провалюйся.

Дамір розплющив очі - Сарф, примружившись, кусав губу. Нервував чи про щось напружено розмірковував. Підвівся і простягнув Даміру руку, легко підняв.

– Слухай обережніше.

– Як?! - простогнав Дамір. - Блядь, як? Надай мені хоч якусь інструкцію, тебе ж з дитинства цьому вчили, так? А я не розумію. І ти нічогісінько мені не пояснюєш!

– Мене вчили? Я не знаю, Даміре. Кожен робить на свій спосіб. Ти пускаєш в себе місто і слухаєш його, або дивишся - кому як зручніше, якщо є очі та вуха. Але ти роби це обережніше. Якщо провалюєшся - бери мене за руку або кажи. Навчишся. 

Пояснив, дякую, дуже дякую. Дамір рушив вперед, обігнув Сарфа по траві, і тут під підошвою хруснуло - равлик трапився. Дамір навіть смикнувся, здалося, наче хтось зойкнув. Відлуння сну. 

– Ти його вбив. - почувся холодний голос за спиною.

***

Він вбив равлика. Діти жорстокі, а люди сліпі, і равликів гине багато. Але ось Дамір розлютився, і потім наступив на равлика, а равлик закричав, помираючи. 

Це не той вчинок, після якого за людиною приходить Сміттяр, але й не дрібниця, і Сарф не міг не приділити цьому уваги, тому що Дамір зараз йшов з ним разом, слухав місто.

– Ти його вбив.

Дамір повернувся, витріщився на Сарфа, різко зблід. Невисокий, худорлявий хлопчик з карими очима, довгим мокрим волоссям, в одязі, завеликому для нього. 

Як виглядає негідь?

Як завгодно.

Сарфу доводилося прибирати сор різного віку. 

Він зважив вчинки Даміра, про які знав напевно: запросив додому, дав свій одяг, піклувався, годував, пропонував відпочити. Почув недобре у ритмі міста - звісно, з допомогою. Пішов за Сарфом і почув. Саме так він вчив слухати виводок Кусі, зухвалих, ненажерливих духів: ви не тільки жріть, а йдіть за мною і навчайтеся їсти те, що можна, не руйнуючи місто, не порушуючи закон. Якщо порушите, дядя Сарф прибере вас, як негідь. Дамір почув місто, ледве впорався і розчавив равлика. Випадкова помилка. 

– К-кого?

– Равлика. Ти щойно вбив равлика.

– Так це ж просто равлик, їх мільйони! Ти ще скажи, не наступав жодного разу!

Люди. Дамір - людина. Хлопає очима, трохи злиться на Сарфа через звинувачення. Не розуміє… цікаво, те, що знищувало равликів вночі, принаймні, розуміло, що робить? Певна річ. Равлики кажуть, воно так насичувалося - значить, розуміло.

– Вони - створіння. Провісники весни в місті. Равликів не можна вбивати.

– Ем. Ну ок. Добре, я намагатимуся. Я їх, якщо що, навіть з асфальту прибираю, коли помічаю.

Він повернувся на стежинку, уважно дивлячись під ноги.

– Ти сердишся? Я ненавмисно. Я не знав.

– Тепер ти знаєш. Рухайся обережніше, не вбивай створінь. 

Дамір роздивився у пошуках інших равликів. Зітхнув, знизав плечима, сунув руки в кишені. Знову зітхнув. 

– А комарів теж не можна вбивати?

– Комарів можна. 

Дамір потопцював на місці й з відчаєм зазирнув йому в очі:

– І що мені робити далі?

Він же майже дитина, Сарф не дуже орієнтувався у людському віці, але Дамір був, як створіння, яке щойно вибралося з логова у вільне життя. Зовні схоже на дорослого, а досвіду нуль і мізків - мов у кульочка. 

– Дай мені руку. Йди поруч і слухай.

Долоня в Даміра була льодяна. Люди крихкі, вони мерзнуть і страждають від спраги, і змінюють все під себе. Сарфа завжди це дивувало. Приводять у місто нових створінь, не помічаючи цього. Руйнують і створюють, не звертаючи уваги на результат. Люди побудували місто, і не зрозуміли, що саме побудували.

Він пішов далі, прислуховуючись і дивлячись, тримав Даміра за руку, той підлаштовувався під ритм кроків. Дамір зосереджено сопів. Сарф відпустив думки й чуйку, спостерігаючи і оцінюючи. 

Бузок і трава, калюжі й стежинка, мокра лавочка - а ондо оковитники, вже наливають, помітили, кивнули, він кивнув у відповідь. Равлик на стежці: постукав по мушлі, прибрав. Собака - просто собака, не створіння, не нащадок Тьотки, кудлата, руда. 

Ні, більше не було недоброго, воно з’явилося спалахом і відступило.

Назустріч поспішав чоловік, ледве в них не врізався, Сарф смикнув Даміра в бік.

– Сліпий, чи що, - буркнув Дамір.

– Люди не бачать мене, якщо я того не хочу. Коли ти йдеш зі мною, вони не бачать тебе. Чому ти тремтиш? 

– Я змерз. Нам ще довго, того, патрулювати?

Одне з людських питань, на які складно відповісти, на кшталт “ми можемо не йти зараз?” або чи не хоче Сарф перепочити. Нібито робота має обмежений час.

– Ми можемо зробити перерву.

Сарф відпустив його руку. Дамір потрусив головою, наче комар до вуха залетів. Сарф припустив, що хлопець відчуває себе зараз сліпим і глухим - в нього знову залишилися тільки людські відчуття.

– А… а, ага, так, добре. Сарф. Ти… ти також змерз? Може, зайдеш до мене?

Чому б ні? Він не мерз, але йому все ще було цікаво, і чуйка підштовхувала: йди з ним, дізнавайся про нього та його звичаї, слідуй дивним ритуалам. Це важливо.

Сарф кивнув.