Негідь і кульочки

Частина 1. Холодний травень

Розділ 1. Негідь і кульочки

Безхатько встановив намет на газоні, біля дороги. Намет від народження був чи то фіолетовим, чи то блакитним, а тепер став брудним, рваним та обдертим. Бомж копирсався, перекладаючи лахи: порожні пляшки, сплющені коробки, їжу, - з однієї ашанівської сумки в іншу. Коли безхатько безшумно бурмотів собі під носа, його сиві вуса рухалися, наче жили своє життя.

Холодний дощ розігнав усіх людей. Ні біля фонтану в сквері, ані на дитячому майданчику ніхто не гуляв, і навіть якби тут були люди, вони б не побачили Сарфа.

Сарф сів навпочіпки за два кроки від безхатька, звісив долоні між колін. Бомж, очевидячки, був негіддю, яку слід прибрати, але Сарф мав у цьому переконатися. Він не хотів читати його душу, занадто сірий був день, щоб дивитися у душу безхатька. Бомж відкрив чергову сумку і зайнявся трамбувати кульочки - Сарф почув їх придушений зойк. Болісне. Кульочки існують, щоб літати, вони живуть у повітрі, і в сумці повільно гинуть.

Так, безхатько - негідь. Сарф прибрав з обличчя мокре волосся і почухав ніс. 

Автівки здіймали дрібний водяний пил, він просочував місто від низьких хмар до гранітної основи, до коріння у підземному царстві та нор Стародавнього, най буде спокійний. На світлофорі увімкнувся червоний, перед “зеброю” зупинилися дві легкові автівки та велосипед. Сарфу здалося, наче велосипедист дивиться на нього. Молодий, із вузьким обличчям, довгим носом, чіпкими, чорними очима. Так, дивиться. Незнайомий дух або створіння, Сарф такого не пам’ятав. Схожий на дорожника.

Проте, це не мало значення, він не міг знати всіх духів міста. В нього була робота, і були обов’язки.

Час прибрати негідь і випустити кульочки - вони відчували страх і безнадію, і Сарф співчував нерозумним. Так не повинно бути.

Сарф підвівся і плеснув у долоні. 

***

Якого біса його понесло кататися по такій погоді, Дамір не знав. Імпульс, типу, я вдома засидівся, незабаром в крісло вросту, а невдовзі, за пророцтвом тітоньки, перетворюся на маніяка, поїду дахом через ігри. Дощ не думав припинятися, як на початку травня вперіщив, так й лив. Перетворював травень на листопад. 

Але, принаймні, хоча Дамір був мокрий до трусів, джинси прилипли до стегон, а з хвоста текло, він зігрівся, їдучи в гору. Зупинився на світлофорі й помітив, що місцевий псих знову встановив намета на тротуарі. Дамір трохи заздрив бомжу: де впав, там і оселя, роби, що заманеться. Та й взагалі, це був нормальний безхатько, зразковий. Не смердів, не бухав, нікому не заважав. 

Десь у метрі від бомжа, що копирсався у сумках, сидів навпочіпки, звісивши руки між колін, хлопець, одягнений в оранжеву жилетку комунальних служб. 

Молодий, ледь старше за Даміра, русяве волосся змокло і неохайно падає на обличчя. Комунальник спостерігав за безхатьком. Може, той отаборився просто на каналізаційному люці. 

Світлофор був “довгий”. Дамір терпляче чекав. 

Комунальник байдуже поглянув на Даміра. Піднявся, витер руки об брудні джинси і плеснув у долоні. 

Бомж зник.

Разом із наметом.

Як не було.

Дамір втратив рівновагу і впав, велосипед впав зверху, боляче притиснув ногу, позаду одразу засигналили. 

Він лежав на мокрому асфальті, в якому відбивався зелений сигнал, і дивився на комунальника, а той - на Даміра.

Бомж просто зник.

Цей парень плеснув у долоні - і немає безхатька.

У роті пересохло, і щось зробилося з координацією. Дамір намагався посунути велосипед і встати, але не виходило. Знову засигналили. Дамір сіпнувся сильніше, і ще раз. 

Просто перед носом опинилися розбиті, колись білі, кросівки. Дамір завмер і підвів погляд. Комунальник простягав йому руку.

– Із тобою все гаразд, духу?

Одного разу Дамір збожеволів, і йому не сподобалося. Деякі галюцинації не відрізниш від реальності: люди, яких не існує, можуть розмовляти і діяти, але оточуючі їх не бачать. Головне - не вдивлятися, не припускати, що це насправді, щоб не затягло у чорний туман божевілля, у його глибину.

Ігноруючи руку, Дамір відвернувся і, нарешті, витягнув ногу з-під велосипеду. Сів поруч. Боляче. Біль - це добре, це по-справжньому, сигнал тіла, не божевільного мозку. Тіло не обдуриш.  

– Дивне. Тебе чимось вдарило, духу? Автівкою?

Головне - не дивитися на галюцинацію.

Подивився. Комунальник на вигляд здавався дружелюбним. У вухах тоненько дзвінило. Дамір заплющив очі й струснув головою.

– Із тобою все гаразд, духу?

Не гаразд. Він все ще бачив, попри заплющені очі, як повторюється одне і те саме: русявий плескає в долоні - бомж зникає. І знов. І знов. 

Краще вже дивитися на галюцинацію.

Комунальник все пропонував йому руку, недобре примружившись, наче збирався запитати, з якого Дамір району.

Він вхопився за долонь, попри очікування, гарячу і справжню. Галюцинацію не можна відчути на дотик, принаймні, раніше такого не траплялось. Комунальник потягнув його догори, Дамір встав, похитуючись, спробував нахилитися за велосипедом, але комунальник встиг першим: підняв, витягнув на газон, а Дамір пошкутильгав за ним. 

Бомжа не було. Залишилася лише ашанівська торба, вона ледь помітно рухалася, наче туди напхали кошенят. Дамір поглянув на комунальника, що тримав його велосипеда. 

– Дякую. Я в нормі.

Комунальник похитав головою. Звичайнісінький парень, на Нижній таких - кожен другий. Худорлявий, неголений, волосся по мочку вуха, очі сірі. 

Ага, звичайнісінький. Звичайні не плескають в долоні…

“Стоп, - зупинив себе Дамір, - стоп, стоп, дістанешся додому - подзвониш в психдиспансер, запишешся до чергового психіатра. А поки не згадуй. Або комунальник - галюцинація, або - бомж. Поп’єш пігулок, будеш мов новенький”.

– Дякую, - знову сказав він і потягнувся до керма велосипеда, але комунальник похитав головою.

– Я тебе не знаю. Ти - дорожник?

– Ні. Я поїду, дякую вам велике…

– А хто ти? Я не бачив тебе раніше.

А, ну звісно. А чого такий волохатий, а де живеш, а дай закурити. Діалог з дитинства звичний і зрозумілий - на таке Дамір вмів реагувати.

– Да я місцевий, - Дамір намагався говорити нейтральним тоном, щоб не провокувати. - Ондо там, за “Наталкою” живу. З народження.

– Я тебе не знаю.

Ось причепився. Дамір не був впевненим, що впорається з ним. Не в цьому стані. Тут би кукуху на місці втримати…

Здається, сумка за спиною комунальника знову ворухнулася і ще примарилося, наче комусь всередині дуже страшно. Дамір прикусив щоку, щоб не закричати від жаху і не заплакати. Повернутися в реальний день, де ніхто не щезає, сумка не ворушиться, мов жива, а до нього просто приїбався поїхавший гопник.

У роті зробилося солоно. Допомогло. Біль допомагає, біль - найкращий друг божевільного.

– Ну, давай тоді знайомитись. Дамір!

Він сунув комунальнику руку, і той здивовано витріщився на долоню.

– Ти не дорожник.

– Нє. Приємно було познайомитися і таке інше, але мені вже час, в мене тітка приїздить.

Комунальник знизав плечима. Руку він так і не потиснув, і Дамір взявся за руль велосипеда, потягнув на себе - комунальник відпустив. Якийсь пришелепкуватий.

– Ну, бувай.

З третього разу осідлав велосипеда і рвонув (точніше, поповз) в гору, додому. У маленьке дзеркальце заднього виду помітив, як комунальник заходився щось виймати зі сумки. 

Пусті пластикові кульочки.

***

Він змерз в одну мить і сильно, як буває через стрес. Трусило так, що зуби клацали, наче Дамір повернувся з Північного полюсу, а не підняв на п’ятий поверх десять кіло заліза. Він кинув велосипед у коридорі, ледве впорався з мокрими, важкими кросівками, ледь-ледь дістався до ванної. Відкрутив кран гарячої води, і, поки вона стікала, роздягнувся. Пальці скрючилися, м’язи тремтіли, усі разом і кожен окремо, і дуже, дуже хотілося плакати.

Він же вилікувався. 

Лікар сказав, цього більше не станеться. 

“Гострий стресовий розлад із психотичним елементом. Наслідок травми”. 

Він вже три роки, як в ремісії. Він здоровий!

Дамір вмостився у ванні і підставив воді потилицю і спину, але чомусь стало ще холодніше. Обхопив коліна, притягнув до грудей.

Все же було добре.

Жодної галюцинації! 

Він же бачив те саме, що інші люди.

Аж раптом зник бомж.

Дамір заплакав. Він гриз кулака, скавчав, з носа текло, і нікого не було поруч, щоб сказати, що врешті-решт все буде добре. Що його не відправлять на дурку, не прилетить мама і не забере до себе в Португалію, до цього нового хуя. Не буде більше галюцинацій, настане нормальне спекотне літо, будуть вода і сонце на голому животі, повернеться звичний світ.

Дрижаки поступово відпустили, тіло розслабилося, Дамір зрозумів, що сидить майже в окропі, виліз і завернувся у рушник. Увімкнув світло в обох кімнатах і коридорі. Натягнув кігурумі-крокодила (після гарячої води здається, наче тепло, але насправді в квартирі вологий дубак), втупився у вікно. Вітер дув у його бік, кидав воду на скло, і за струменями дощу видно було лише вікна сусіднього будинку. Ліхтарі поки не запалили, хоча вже стемніло, щоправда, у таку погоду темно зі самого ранку.

Думки пропливали важкі, однотонні. 

Либонь, мама із тіткою правду кажуть, і він не дає собі ради. Може, він “зовсім ще хлопчик”. І багатозначний погляд: лікар, звичайно, сказав, що ти здоровий, але ми зна-аємо. І ти сам знаєш про себе.

Дочовгав до кухні, поставив чайник на вогонь. З цього боку квартири вікно було чистим, і Дамір бачив город, не весь, звісно, але частку: поодинокі ліхтарі приватного сектора, далі - багатоповерхівки, вулиця, якою з характерним для дощу гулом їдуть машини. Місто виглядало маленьким, скуйовдженим, незадоволеним.

– Окей, - сказав Дамір чайнику. - Окей, то була галюцинація. Поодинока. Одненька коротка галюцинація. Я навіть не прийняв її за реальність. І не вважав, наче мені її навіяли. А зараз я в нормі.

Люди, в яких все гаразд, не розмовляють із чайниками, але кота він так і не взяв - а якщо раптом щось? І кіт один вдома? Непорядок.

Чайник, закипаючи, задеренчав. 

– Мені просто здалося. У всіх буває. Я втомився, і мені намарилося.

Чайник засвистів, Дамір вимкнув газ.

Пошукав по шухлядах чай, але згадав, що він давно закінчився, вже декілька днів Дамір збирався його купити. І кава закінчилася. І, здається, Дамір зазирнув до холодильника, ні, не здається, так воно і є, закінчилася їжа. Збирався же покататися і забігти до АТБ, аж раптом… відволікся.

“Дамірка, ну як ти будеш один?” Ось так, мама, й буду. “Хлопцю одному погано”. Мені, мама, одному чудово. Зараз я переодягнуся, кігурумі-крокодила в нас навряд зрозуміють, і сходжу до магазину. Приготую собі вечерю. Попоїм, вип’ю чаю, буду мов новенький.

Він знову визирнув у вікно і зітхнув.

Не просто незатишно й холодно. Безнадійно. Як у дурці, у палаті без дверей. Лежиш під крапельницею, дивишся в стелю, і тобі безнадійно.

– Замовлю доставку, - повідомив Дамір чайнику. - Врешті-решт.

“Ти так всі гроші протренькаєш!” Ой, тітонька, просто мовчить.

Якщо вже замовляти доставку, то не продукти, а щось смачне. Макдак, наприклад - його привозять швидше за все. Поки обирав, поки сплачував, аж настрій покращився. Все під контролем, він дає собі раду. Жодних галюцинацій. Примарилося. Трапляється.

Кур’єр відмовився підійматися на п’ятий, попросив спуститися, і Дамір, натягнувши капюшон, збіг вниз. Жерти хотілося до нестями, у животі бурчало, Дамір передчував жирну, гарячу, смачну до того ж, їжу. 

Розчахнув двері під’їзду і спершу побачив кур’єра зі зеленим квадратним наплічником, а згодом, на лавочці під березою, - комунальника. 

Того самого.

Дамір застиг, підпираючи двері під’їзду плечем, щоб не захлопнулися. Писк у вухах повернувся, і з’явилася ватна слабкість. Комунальник махнув рукою, кивнув і пішов до нього. Кур’єр щось сказав, Дамір зі зусиллям зосередився. А, так. Моє замовлення. Дякую.

Паперовий пакет він ледве не впустив, а ще була картона підставка з двома паперовими стаканами - кола і кава, Дамір не міг збагнути, як би то її вхопити, щоб все тримати.

Комунальник забрав напої.

Дамір стояв перед ним, закриваючи прохід до під’їзду. З волосся комунальника стікала вода.

– Привіт, Даміре. Чи пустиш мене додому?

Що йому треба?!?

Чітке, просте знання, що прийшло нізвідки: не дивись на нього надто пильно. Не слухай його і не розмовляй з ним. Не торкайся його і не підпускай близько. Ніколи, ні за яких обставин, не запрошуй до свого дому.

Подивився.

Комунальник посміхався. Ямочки на щоках. Ніс, червоний від холоду.

“Куди незнайомого хлопця додому?!? А якщо він - злодій?” Спокійно, мама, я взагалі-то не п’ятирічка, я впораюся. Він же змерз. І мокрий весь.

…і, плеснувши у долоні, прибирає…

А ось про це ми думати не будемо.

– Пустиш мене додому, Даміре? 

– Так, проходь давай. На п’ятий.

І знову просте знання: не залишай його за спиною. “Ножем! Заріже!” Мамо, та йди ти в сраку, ну який ніж. В Даміра аж лопатки свело, поки він підіймався, а комунальник підіймався слідом.

Він відчинив двері:

– Проходь. Розувайся. 

Комунальник протиснувся повз Даміра в коридор, шморгнув носом, Дамір почуяв його запах - не мастила якогось, попри очікування, а дощу та, немного, поту.

Він взяв у комунальника напої, заніс на кухню разом із їжею. Гость возився в коридорі, знімав взуття. Дамір обернувся. 

– Давай я тобі щось дам. Ну там, шкарпетки сухі, чи що. Хочеш?

– Так, - він знову шморгнув носом. - Дякую, Даміре.

І залишився стояти посеред коридору. Роздивлявся зацікавлено, хоча чого тут може бути цікавого, звичайна двушка зі звичайним ремонтом, у звичайній хрущовці. Дамір припинив боятися комунальника і повеселішав. Жива людина. При електричному яскравому освітленні - брудна, але не так, щоб гопота.

– Сюди йди, - він зайшов у спальню і пірнув у шафу.

Дякуватибогу, чисті шкарпетки були. І спортивки. І худі. Дамір виклав все на ліжко поверх ковдри.

– Піде?

– Це мені?

– Ну а кому, мені? Тобі. Ти весь мокрий.

І брудний, але про таке виховані люди не говорять. Комунальник зняв помаранчеву жилетку і невпевнено закрутив головою.

– Давай, - Дамір простягнув руку. - Хочеш, у пралку кину на швидкий цикл? Вона в мене із сушаркою.

– Ага. Так.

І жодного загадкового “дух”, і “ти дорожник?” Через стрес чого тільки не вигадаєш. Навіть побачиш в цілком звичайному, безпечному, парні щось моторошне.

Комунальник стягнув товстовку і також протягнув Даміру. Дамір швиденько відвернувся. Встиг, звичайно, побачити плечі, достатньо широкі, і впалий живіт, і доріжку рудих волос на ньому.

– Ти перевдягайся, занесеш усе у ванну. Я на кухні буду.

По дорозі закинув речі в пралку. Перевірив замовлення - ну, поділитися можна, але двоє людей цим не наїдяться. Може, в морозилці пельмені залишилися?

В морозилці залишилося тільки сало. Тітка передала. Сала Дамір не їв.

– А це куди покласти? 

Комунальник, вже у речах Даміра, тримав комок брудних лахів двома руками.

– У пралку закинь.

Здивований погляд.

Він із глухого села? Пралки не бачив? Навіть по телевізору в рекламі? Може, він зі секти? Напевно, зі секти. Втік до міста, влаштувався комунальником. Дика людина.

– Пішли, покажу.

Дуже добре стало і навіть майже весело.

– Ось сюди клади. Може, ти в душ хочеш? Гарячий?

– Душ? Ні. Дякую. Мені не холодно, Даміре.

Руки в нього були брудні, і Дамір не витримав, натякнув:

– Ось рушник для рук, - насправді, то був рушник “для всього”, але не казати же гостю.

Комунальник здивовано підняв брови. Ну геть дикий, як він жив? Дамір мовчки увімкнув воду і пішов. Розклав на столі вечерю: бігмак, картоплю, пиріжок, велику порцію нагетсів. М-да. Таке, небагато. Може, ще дозамовити?

Коли комунальник всівся за стіл, Дамір спитав:

– Голодний?

– Так, дякую.

– Пригощайся. Більше нічого немає, тільки сало. Хліба теж немає. Колу будеш?

Комунальник зіщулився на табуретці, спиною до стіни, і Дамір захотів його заспокоїти. Холодильник та пралка не кусаються, все в такому дусі. Ось це - плита, типу багаття. Ось там - кран, типу криниці. 

Він розгорнув бігмак і розділив на дві частини, одну протягнув комунальнику. А, до речі.

– Як тебе звати?

– Мене? Мене по-різному кличуть. Сарф, Сарп, Жеті.

Дивні імена. Він з ромів, чи що? Взагалі не схожий на рома…

– Сарф, - вирішив комунальник, - зви мене Сарф, я так себе зазвичай називаю.

– Окей.

Деякий час вони мовчки жували. З появою Сарфа на кухні стало затишніше, і взагалі… І взагалі, сухий, у сірому костюмі Даміра, а не стрьомних лахах, з чистим обличчям, хлопець виявився навіть дуже гарним.

– Як ти мене знайшов?

– В оковитників спитав, - знизав плечима комунальник. - Біля “Наталки”. Вони підказали. Дивна їжа…

М-да, дуже інформативна відповідь. Якісь “оковитники”, значить. Біля цілодобового під домом. 

– Тобі не подобається?

– Не знаю. Дивне.

– Ти що, ніколи в Макі не був?

– Де це?

Дамір порснув, ледве не вдавившись кавою. 

– Чуєш, а ти взагалі давно тут живеш? Ти звідси?

– В місті? Дуже давно. Завжди.

– А навіщо мене шукав? - допитувати гостя неввічливо, однак Дамір не в змозі був стриматися.

Комунальник доїв бургер, облизав пальці й потягнувся за картоплею. Він наче міркував, як відповісти, і в Даміра напружилися плечі та стиснулося горло.

– Складне. Мені потрібно було знайти тебе. Ти бачив, як я прибираюсь. Зазвичай цього не бачать, Даміре.

Тобто - прибираюсь? Горло стисло сильніше, і знову задзвеніло у вухах. Дамір струснув головою і вчепився обома руками за край стола. 

– П-прибираєшся?

– Безхатько був негіддю, - кивнув Сарф, розглядаючи кетчуп. - Я прибрав негідь, ти це бачив. Мені стало потрібно знайти тебе.

– З-зачем? - пискнув Дамір.

Сарф вмочив у кетчуп паличку картоплі й без поспіху прожував.

– Познайомитися. Придивитися. 

Все ж таки галюцинація. Зараз Дамір сидить на кухні на самоті, їсть за двох і балакає сам із собою. Галюцинація, яку можна помацати або понюхати. Комплексна така. Він остаточно здурив. 

– Ти мене боїшся, Даміре? Ти дарма мене боїшся. Як зветься це червоне? Воно з томатів?

– Кетчуп, - прошепотів Дамір крізь зростаючий дзвін у вухах. 

– Дивне. Я спершу думав, ти дух, дорожник, але ти не дорожник. Тоді хто? Я не розумію. Оковитники кажуть, ти людина. Але людина не побачить, як я прибираю негідь. Навіщо ти мене боїшся? Я не загрожую тобі. 

– Я збожеволів, - повідомив Дамір тоненько і ледь чутно. - Тебе не існує. Бомжа не можна прибрати, плеснувши в долоні. 

– Чому не можна? - Сарф підняв брови. - Він - негідь. Ти бачив, що він робив з кульочками? Він їх хапав і пхав у торбу. Вони задихалися. Чому не можна його прибрати?

– Так не буває.

– Ти не віриш у мене? - усміхнувся. Зуби білі, дуже білі. Губи блищать від жиру. - Ти запросив мене до оселі. Ти мене бачиш, годуєш, вдягаєш, і в мене не віриш?

Хто він взагалі? Що він таке?!

Сарф підвівся з-за столу, підійшов до Даміра ззаду - той заплющив очі, зіщулився, забув, як дихати, живіт звело, - і поклав на плечі долоні. 

– Все йде як має бути, Даміре. Навіщо ти мене боїшся? Тобі не варто мене боятися. 

Долоні були гарячими навіть крізь кігурумі, у голові зробилося порожньо і тепло, а потім тепло і спокійно зробилося в усьому тілі. Дамір глибоко вдихнув. Сарф розминав йому плечі й говорив м’яко, ритмічно: 

– Потрібно познайомитися, повірити, зрозуміти. Ти пустив мене додому, я тобі не загрожую. Ти піклувався про мене, дав одяг, нагодував. Я вдячний тобі. Я покажу тобі й розповім, і поясню. А ти повіриш у мене. Ти мені віриш?

Не можна його слухати. В жодному разі: слухати, дивитися, давати доторкнутися до себе.

Сарф був - мов дотик справжнього літа, гарячого серпневого сонця. Як нагріті яблука на гілках, що схиляються до землі. Як шепіт летній ночі. 

– Ось так, - він прибрав руки, і Дамір мимоволі подався назад. - Тепер ти в мене віриш.

Він повернувся на місце і покрутив нагетс у пальцях.

– Я - Сміттяр. Я прибираю негідь. А яка в тебе робота?

– Ніякої - Дамір злегка похитав склянкою, кави майже не залишилося, так, на один ковток. Поділитися? - Каву будеш? Але її майже не залишилося.

– Теж дивне?

– Та для тебе, походу, все дивне. - хмикнув Дамір. 

– Я майже не знаю людей. Як так - ніякої роботи?

– Ну, так, я не працюю. Нещодавно повернувся, розумієш, мама в Португалії, таке. Поки нічим не займаюся. 

Дамір простягнув Сарфу каву, він спробував і скривився. 

– Навіщо ти це п’єш? Неїстівне. Нічим не займаєшся, не працюєш, тоді будеш мені допомагати.

Він кивнув. Чому б ні? Розуміти би ще, як допомагати.

– А з чим допомагати? Я так і не второпав, що ти робиш і взагалі, хто ти.

– Нічого, зрозумієш. Будеш ходити зі мною. Дивитися. Слухати. Дякую за гостинність, Даміре. Мені час йти.

Блін, він забув запустити прання. Щоки зробилися гарячими. Зараз Сарф вирішить, що він навмисно, Дамір би так подумав. 

– Я забув твої речі випрати. Ну, ти можеш мій костюм взяти. А свої потім забереш. Або зачекай… в сенсі, ти можеш тут зачекати.

Йому не хотілося залишатися одному в холоді і пустості. 

Сарф похитав головою.

– Я повернуся зранку. Заберу. Є робота, я завжди її роблю. Не можна не працювати, не можна не прибиратися, місту буде погано. Тільки жилетку віддай. 

Дамір покірно віддав йому жилетку, в коридорі притулився плечем до стіни. Кросівки в Сарфа також мокрі, як він піде?

– Може, тобі взуття дати? Який в тебе розмір?

– Розмір?

– Стопи. Розмір стопи, якої вона довжини?

Сарф підняв ногу (у шкарпетці Даміра) і уважно на неї подивився.

– Ось такий.

Дамір затулив обличчя долонями й застогнав. Пиздець.  Важкий випадок. 

– Окей. Поміряєш мої? Ти же змерзнеш.

Кеди Даміра виявилися Сарфу впору. 

– До завтра, Даміре.

– Бувай.

Дамір простягнув руку, Сарф знову, як вдень, здивовано на неї поглянув.

– Коли прощаються, знаєш, тиснуть долоні, - з нервовим сміхом пояснив Дамір.

– А, людський звичай? А як?

Дамір показав. І затримав гарячу долонь у своії на декілька зайвих секунд, настільки приємно було.

– А як у вас прощаються? - спитав він, геть не розуміючи, в кого, “в них”.

– Якщо є руки, можна обійняти.

Сарф шагнув ближче і коротко обійняв Даміра. Зробилося абсолютно, цілком безпечно.

– Я прийду зранку.

Дамір зачинив за ним двері й сів просто на підлогу. Не галюцинація. Стовідсотково - не галюцинація. Прийде зранку. Треба речі випрати.

Бачиш, мама, я не збожеволів.

І навіть, либонь, не зовсім один, якщо Сарф повернеться зранку.

Навіть, начебто, не один.