7 БОББІ

Двері риплять, коли Дін заходить першим, за ним Сем і Луна.
— Якщо це знову про кляті привиди з трактором, я вас вижену, — бурчить Боббі, навіть не піднімаючи очей від книги.
— І ми теж раді тебе бачити, сонечко, — кидає Дін.
Боббі пирхає.
— Я не сонечко. Я людина, яка не спала три ночі через вас, і яка чомусь знову рятує ваші дурні задниці.
Сем уже відкриває рот щось пояснити, але Луна робить крок вперед.
— Привіт, Боббі.
Боббі нарешті піднімає голову. Завмирає.
— О ні, тільки не кажіть, що ви ще й сестру втягнули в це лайно.
— Вона сама прийшла, — бурмоче Дін.
— Бо хтось мав слідкувати, щоб ви обидва не померли, — спокійно додає Луна.
Боббі дивиться на неї довго, прискіпливо, наче перевіряє.
— Ти нагадуєш матір, — нарешті каже Боббі. — Це погано. Дуже погана ознака.
Дін фиркає.
— Дякую, Бобс, дуже підбадьорив.
Боббі підводиться, підходить ближче до Луни.
— Ти стріляєш?
— Так.
— Читаєш латиною?
— Так.
— Вмієш тікати, коли ці два ідіоти лізуть у пекло?
Луна посміхається кутиком губ.
— Працюю над цим.
Боббі зітхає.
— Чорт. Ще один Вінчестер у моєму домі. Мені треба більше віскі.
Боббі повертається до полиці.
— Сем, перевір символи. Дін, не чіпай мій холодильник. Луна…
Боббі зупиняється.
— Якщо вони почнуть тупити — скажеш мені першою.
Луна киває.
— Домовились.
Дін ображено:
— Ей!
Боббі навіть не дивиться.
— Я довіряю їй більше, ніж вам обом разом.
Боббі грюкає пляшкою віскі на стіл і розгортає стару карту.
— Добре, діти. Раз ви вже тут і псуєте мені життя, то працюйте.
Дін усміхається:
— О, він нас любить.
— Я вас терплю, — бурчить Боббі. — Це різне.
Боббі тицяє пальцем у точку на карті.
— Айова. Маленьке містечко. Люди почали бачити своїх мертвих родичів.
Сем насторожується.
— Привиди?
— Було б занадто просто, — відповідає Боббі. — Ці “родичі” розмовляють. Торкаються людей. Їдять. І знають речі, які знали тільки вони.
Луна нахиляється ближче до карти.
— Отже це не привиди.
— Правильно, — киває Боббі. — Це щось гірше. Бо через день після появи “родича” людина, яка його бачила… помирає.
Дін запитує:
— Як?
Боббі перегортає сторінку в записнику.
— Без слідів. Без ран. Просто серце зупиняється. Але от що цікаво…
Боббі дивиться прямо на Луну.
— Перед смертю всі вони казали одну й ту ж фразу: "Він прийшов за боргом."
Сем нахмурюється.
— Демон угоди?
— Не схоже, — каже Боббі. — Демони люблять шоу. А тут щось старіше.
Луна тихо питає:
— Щось, що приходить у вигляді тих, кого ти любиш…
Боббі киває.
— Є одна істота в старих скандинавських текстах. Називається боргожнець. Воно приходить, коли хтось  забагато разів обдурює смерть.
Дін пирхає:
— Тобто це як про нас?
Боббі дивиться на нього.
— Сину, майже все в цьому світі рано чи пізно стає персонально до вас.
Луна переводить погляд між братами.
— Якщо воно приходить за боргом, то воно може прийти і за нами.
— Саме тому я вам і подзвонив.
Боббі клацає запальничкою, запалюючи сигарету.

**********

Імпала. Ніч. Дорога крізь темряву.
Двигун тихо гарчить. Радіо грає старий рок, але дуже тихо — незвично тихо для Діна. Сем гортає записи Боббі, але вже хвилин п’ять не перевертав сторінку. Луна сидить позаду, дивиться у вікно. Відблиски фар ковзають по її обличчю.
Нарешті Луна запитує:
— Скільки разів ви обдурювали смерть?
Дін зітхає.
— Серйозно? Починаємо це?
— Я маю знати, — каже Луна. — Якщо ця штука полює на борги, я теж частина рахунку.
Сем відповідає:
— Багато разів.
Дін додає:
— Ми не ведемо таблицю, але… так. Багато.
Луна нахиляється вперед, сперши руки на спинку сидіння Діна.
— А якщо цього разу рахунок прийде не за вами?
Сем обережно:
— Ти думаєш, воно може прийти за тобою?
— Я думаю, — каже Луна, — що якщо щось стародавнє вирішило збирати борги з Вінчестерів, то воно не буде вибирати.
Дін стискає кермо.
— Слухай. Ми все життя боремося з тим, що хоче нас убити. Це нічого нового.
— Ні, — відповідає Луна. — Нове те, що цього разу ми можемо не встигнути.
Сем обертається до неї.
— Чому ти так кажеш?
Луна дивиться на нього серйозно.
— Бо якщо істота приходить у вигляді тих, кого ти любиш, то вона не буде лізти на вас із кігтями.
Дін тихо:
— Вона прийде до тебе.
Луна киває.
— Або до вас.
Радіо раптом починає тріщати. Стара пісня переривається і крізь шум чується шепіт.

"Борг… борг… борг…"

Дін миттєво вимикає радіо. В машині стає моторошно тихо.
Сем пошепки:
— Скажіть, що це був просто збій сигналу.
Луна дивиться у дзеркало заднього виду. Її голос ледь чутний.
— За нами їдуть.
Дін дивиться в дзеркало. Далеко позаду одна машина. Без фар. Вона тримається на однаковій відстані. І не відстає. Дін однією рукою тримає кермо, іншою дістає телефон.
— Сем, набери Боббі.
Сем уже натискає швидкий виклик. Гудки. Один. Другий. Третій. Боббі відповідає сонним, роздратованим голосом:
— Якщо ви знову спалили мотель, я клянусь…
— Бобс, за нами хвіст, — перебиває Дін. — Машина без фар. Тримається хвилин двадцять.
Тиша на лінії миттєво зникає. Боббі вже звучить зібрано.
— Опиши.
Сем дивиться у дзеркало.
— Старий седан. Темний. Не обганяє. Не відстає.
Луна додає:
— І він не відбивається у дзеркалі правильно.
Боббі лається.
— Чорт забирай. Добре. Слухайте уважно. Якщо це боргожнець, він не нападе одразу.
Дін криво посміхається:
— О, чудово. Люблю повільні жахи.
— Замовкни і слухай, ідіоте, — гарчить Боббі. — Він спершу вибирає, ким стати. Він має знати, кого ви боїтесь втратити.
Сем запитує:
— Тобто він ще не вирішив?
— Або вже вирішив, — відповідає Боббі. — І просто чекає моменту.
Луна дивиться назад.
— Він наближається.
Сем різко:
— Дін.
Дін тисне на газ. Двигун реве.
— Боббі, як його зупинити?
На тому кінці чути шелест сторінок.
— Старі тексти кажуть: боргожнець не може перейти поріг, позначений попелом родового дерева.
Дін морщиться.
— Тобто що, нам треба дуб із праху?
— У мене є мішечок із попелом старого ясена, — каже Боббі. — У бардачку. Я вам давав “на всякий”.
Сем відкриває бардачок, нишпорить.
— Є.
— Добре, — каже Боббі. — Якщо він спробує зупинити вас — сипте попіл колом. Це дасть вам хвилину. Може дві.
Дін:
— А потім?
Боббі тихо:
— А потім моліться, щоб ви зрозуміли, за ким він прийшов.
Луна шепоче:
— Він уже знає.
Сем дивиться назад. Машина позаду раптом зникає. Просто розчиняється в темряві. Дін повільно відпускає газ.
— Боббі… він пропав.
Тиша на лінії. Боббі говорить тихо, дуже серйозно:
— Тоді слухай мене уважно, Діне. Якщо він зник… значить він уже поруч із вами.
У ту ж мить задні двері Імпали тихо клацають. Луна завмирає, вона більше не одна на задньому сидінні. Повільно, дуже повільно, вона обертається. Спочатку видно тільки силует. Людина сидить у тіні. Опущена голова. Руки на колінах. Дін через дзеркало бачить зміну на її обличчі.
— Луна…?
Сем напружується.
— Хто там?
Луна ледве дихає.
— Це… неможливо…
Фігура повільно піднімає голову.
Світло фар машини попереду ковзає по його обличчю. Це Джон Вінчестер. Їхній батько. Той самий погляд. Та сама змучена суворість. Той самий голос.
— Привіт, сонце, — тихо каже він Луні.
Дін різко гальмує. Імпала верещить шинами, зупиняючись на узбіччі.
— Це не він, — одразу каже Дін, але голос зраджує. — Це не він.
Сем шепоче:
— Боже…
Луна не може відірвати очей.
— Ти… загинув…
Фігура схиляє голову.
— Так.
І ні. Він дивиться тільки на неї.
— Я прийшов за твоїм боргом, Луно.
Тиша розриває машину. Дін повільно обертається.
— Якщо ти думаєш, що ми повіримо…
Істота навіть не дивиться на нього. Вона дивиться тільки на Луну.
— Ти знаєш, що це правда.
Луна тихо:
— Який борг?
“Джон” усміхається сумно.
— Ти жива.
Хоч не мала бути.
Сем різко:
— Дін, попіл!
Дін уже тягнеться до мішечка. Але Луна піднімає руку.
— Ні.
Луна не відводить погляду від істоти.
— Дай йому сказати.
Дін шоковано:
— Луно, це не тато!
— Я знаю, — відповідає вона. — Але він говорить правду.
Тиша в машині стає нестерпною.
— Коли ти була дитиною… смерть уже прийшла по тебе. Але хтось інший заплатив.
Луна завмирає.
— Хто?
Істота нахиляється ближче. Її очі темніють.
— Тепер борг настав час повернути.
Луна дивиться прямо в очі істоті у вигляді Джона.
— Я запитаю ще раз… Хто заплатив?
Тиша в машині стає глухою. Навіть вітер ніби зупиняється. Істота схиляє голову, розглядаючи її, ніби вирішує — чи має вона право знати.
— Той, хто завжди платив за вас.
Дін різко:
— Досить загадок.
Сем напружено:
— Скажи ім’я.
Істота нарешті переводить погляд на братів. Її обличчя починає змінюватись. Риси Джона пливуть, ніби вода. На секунду проступає інше обличчя. Старе та втомлено знайоме. Боббі.
— …ні…
Обличчя знову стає Джоном, але голос уже інший. Глибший. Старіший.
— Коли смерть прийшла по дитину Вінчестерів, він попросив забрати роки в нього.
Сем завмирає.
Дін шепоче:
— Ні… Боббі б сказав нам…
— Він сказав, — тихо відповідає істота. — Просто не словами.
Луна відчуває, як серце стискається.
— Скільки?
Істота дивиться прямо в її очі.
— Десять років життя.
І обіцянку… що коли борг повернеться — його візьмуть не з нього.
Дін майже гарчить:
— Він би не...
— Він би, — перебиває істота. — Бо він вважав вас своєю сім’єю.
Тиша падає на них, як камінь. Сем опускає голову. Дін стискає щелепи так, що видно, як тремтять м’язи.
Луна ледь чутно:
— Тобто… борг тепер мій.
Істота киває.
— Так.
Вона нахиляється ближче.
— Я прийшов забрати життя, яке було куплене.
Луна заплющує очі на секунду. Вдихає. Коли відкриває — в її погляді вже немає страху. Тільки рішення.
— Ні, — каже вона тихо.
Дін різко:
— Луно.
Луна дивиться на істоту.
— Борги платять ті, хто їх робив. Не ті, кого врятували.
Істота усміхається.
— Це не тобі вирішувати.
Повітря в машині стає холодним. Імпала починає тихо скрипіти, ніби сама відчуває небезпеку. Істота простягає руку до Луни, майже торкається. І тоді вона говорить. Спокійно, чітко без страху.
— Якщо торкнешся мене, Михаїл прийде за тобою. І я маю на увазі архангела.
Тиша в машині стає різкою, як удар. Дін завмирає. Сем повільно піднімає голову. Істота не рухається. Лише дивиться на неї.
— Ти погрожуєш мені небесним воїном?
Луна не кліпає.
— Так, це погроза.
Повітря тисне. Десь далеко чути глухий гуркіт грому, хоча небо чисте. Істота повільно відводить руку. Її очі звужуються.
— Архангели не втручаються в борги смертних.
— Він втручається, коли справа стосується мене.
Сем дивиться на неї шоковано.
Дін напівпошепки:
— Луно… що ти зробила?..
Істота нахиляє голову, ніби прислухається до чогось невидимого.
— Ти… пов’язана з ним.
Луна не відводить погляду.
— Я ж сказала.
Десь у повітрі лунає низький звук, схожий на далеку хорну ноту.
Сем шепоче:
— Це… не добре.
Дін тихо:
— Це дуже не добре.
Істота повільно відступає в тінь заднього сидіння. Її голос стає глухим.
— Архангели можуть відкласти борг… але вони не можуть його скасувати.
Вона дивиться на Луну востаннє.
— Я повернусь.
І зникає. Просто розчиняється, ніби її ніколи не було. Світло в машині гасне. Залишається тільки темна дорога і звук двигуна. Тиша триває кілька секунд.
Потім Дін видихає:
— Добре.
От тепер ми поговоримо. Сем повертається до Луни.
— Ти знаєш Михаїла?
Дін додає:
— І з якого біса архангел може прийти за твоїм викликом?
Луна дивиться у вікно.
— Довго пояснювати.

В цей момент дзвонить телефон Діна. На екрані: Боббі. Дін одразу відповідає.
— Боббі?
— Скажи мені, що ви не викликали небесну ядерну боєголовку, — перебиває Боббі.
Сем насторожується.
— Ти щось відчув?
— Я не “відчув”!— гарчить Боббі. — У мене лампочки вибухнули, радіо читає латину задом наперед, а собака виє на стіну. Тепер скажи: що ви зробили?
Дін коситься на Луну.
— Луно…
Луна ж зітхає.
— Я сказала істоті, що якщо вона мене торкнеться — Михаїл прийде.
Тиша на лінії. Довга. Потім Боббі дуже тихо:
— Ти сказала… ім’я архангела… вголос?
— Так.
Боббі лається так довго, що навіть Дін виглядає враженим. Нарешті він видихає:
— Слухайте уважно. Якщо архангел справді почув… це не просто захист.
Сем:
— Що ти маєш на увазі?
Боббі:
— Архангели не роблять послуг. Вони роблять обміни.
Якщо він втрутиться, він може зупинити істоту.
— Але це означає, що тепер у вас борг… перед небом.
Дін стискає кермо.
— Чудово. Бо боргів нам якраз бракувало.
Луна тихо:
— Він не вимагав нічого тоді.
Боббі відповідає одразу:
— Архангели не беруть одразу. Вони беруть, коли це болить найбільше.
Сем шепоче:
— Тобто… він може попросити що завгодно?
— Саме так, — каже Боббі. — І якщо він вирішить, що ти корисна у небесній війні…
Дін :
— Він може забрати її.
Луна дивиться у вікно.
— Я знала, що колись доведеться платити.
Дін різко:
— Ні. Ми не віддаємо сім’ю ні демонам, ні монстрам, ні ангелам.
Сем киває.
— Ми знайдемо інший спосіб.
Боббі м’якше:
— Добре. Тоді слухайте. Якщо це боргожнець, його можна обдурити. Але для цього треба знати, який саме борг він вважає справжнім.
Луна тихо:
— Тоді нам треба дізнатися, що саме сталося тієї ночі… коли мене мали забрати.
Боббі:
— Саме так.
Він додає:
— І моліться, щоб відповідь не зробила все гірше.
Дзвінок обривається. В машині тихо. Дін запускає двигун сильніше.
— Добре. Наступна зупинка — місце, де все почалося.
Сем дивиться на Луну.
— Ти готова дізнатися правду?
Луна дивиться вперед.
— Я готова заплатити її ціну.