8 МИХАЇЛ

ТОДІ

Ніч. Покинута церква. Луна стоїть посеред старої, напівзруйнованої церкви. Її руки тремтять, але голос — ні.
— Я не знаю, хто мене чує, але якщо на небі ще залишився хтось, кому не байдуже, мені потрібна відповідь.
В церкві гуляла тиша. Тільки вітер гуляє крізь вибиті вікна. Луна усміхається гірко.
— Добре. Дурна була ідея.
Луна вже повертається йти, коли світло свічок раптом витягується вгору, ніби їх тягне невидимою силою.
Повітря стає густим та важким. З’являється звук. Наче сотні голосів говорять водночас.
Луна повільно обертається.
Посеред кола стоїть чоловік.
Темний костюм. Спокійний погляд. Неможливо визначити вік.
Але його присутність тисне сильніше за будь-якого демона.
— Ти кликала не того, кого очікувала, — говорить він.
Луна ковтає.
— Хто ти?
Він дивиться на неї довго.
— Я той, кого кличуть лише у війнах.
— Я — Михаїл.
Луна відчуває, що коліна ось-ось підкосяться, але тримається.
— Я не хотіла кликати архангела.
— Але покликала, — спокійно каже Михаїл. — І тепер я тут.
Архангел робить крок ближче.
— Чому?
Луна збирає всю сміливість.
— Бо щось полює на мою родину. І я не знаю, як їх захистити.
Михаїл уважно дивиться на неї.
— Ти не просиш сили.Не просиш влади. Не просиш порятунку для себе, — Михаїл нахиляє голову. — Ти просиш за інших.
— Вони моя сім’я.
— Ти не така, як більшість людей.
Архангел простягає руку але не торкається її.
— Якщо колись темрява прийде за тобою назви моє ім’я.
Його очі світяться золотом.
— І я почую.
Світло спалахує. І архангел зникає.
Луна стоїть сама в темній церкві, важко дихаючи.

ТЕПЕР

Бункер.
Луна стоїть посеред бібліотеки, стискаючи край столу так сильно, що біліють пальці. Вона знає цю тишу. Це не спокій. Це затишшя перед бурею.
За дверима чути кроки. Важкі, повільні, впевнені. Луна не обертається одразу. Бо вже знає, хто там.
Двері відчиняються. Заходить Дін. Тільки це не Дін. Постава ідеально рівна. Погляд холодний, як відполірована сталь. Він рухається без жодної зайвої емоції, ніби тіло лише інструмент.
Луна тихо видихає.
— Давно не бачились… Михаїле.
Архангел зупиняється. Дивиться на Луну так само, як тоді в церкві. Наче час для нього не існує.
— Ти пам’ятаєш, — говорить він голосом Діна, але інтонація чужа. — Більшість людей забуває такі зустрічі.
— Я не більшість, — відповідає Луна.
Архангел підходить ближче, від нього тисне силою, що наповнює кімнату.
— Ти покликала мене тоді, — каже він. — І тепер знову стоїш переді мною. У центрі війни.
Луна ковтає.
— Я не кликала тебе цього разу.
— Ні, — погоджується Михаїл. — Але твій шлях знову привів нас до однієї точки.
Архангел дивиться на неї уважніше.
— Ти стала сильнішою.
— Я стала наляканішою, — чесно відповідає Луна. — Бо тепер це не просто моя родина.
Луна киває на нього.
— Тепер це ти в тілі мого брата.
Михаїл нахиляє голову. Як тоді, у церкві.
— Я не ворог тобі, Луна.
— Ти сидиш у моєму братові, — голос Луни зривається. — Це автоматично робить тебе проблемою.
— Ти все ще просиш за інших.
— Це єдине, що я вмію.
Луна робить крок ближче.
— Ти сказав тоді, якщо темрява прийде за мною — назвати твоє ім’я.
Луна не відводила очей від його.
— Я називаю його зараз.
Повітря в кімнаті стає густішим.
— Михаїле, допоможи мені повернути Діна.
— Якщо я піду, світ заплатить за це ціну.
— Світ завжди платить, — каже Луна. — Але моя сім’я не повинна платити тобою.
— Ти єдина людина, яка просить мене піти не зі страху.
— А з любові, — відповідає вона.
— Є спосіб, — говорить Михаїл.
Луна майже не дихає.
— Але тобі він не сподобається.
— Мені ніколи не подобаються ваші способи, — відповідає Луна. — Кажи.
Архангел робить ще крок ближче. Тепер між ними лише пів метра.
— Я можу залишити це тіло.
Серце Луни пропускає удар.
— Але архангели не йдуть у нікуди. Мені потрібен новий провідник.
Луна розуміє ще до того, як він вимовляє це.
— Хто?
— Ти єдина людина тут, яка витримає мене.
— Ні.
— Ти вже торкалась мого світла. Тоді, в церкві. Ти вижила.
— Я була дитиною, яка молилась у темряві, — різко каже Луна. — Це не згода.
— Це була сумісність.
— Я не хочу твою силу, — шепоче Луна. — Я хочу свого брата.
— І отримаєш, — спокійно відповідає Михаїл. — Якщо займеш його місце.
Слова падають, як лезо. Луна відступає на крок.
— Ти хочеш… щоб я стала твоїм сосудом?
— Я хочу, щоб ти стала моїм союзником.
— Це не...
— Ні, — каже нарешті Михаїл. — Це вибір.
— Це пастка.
— Це єдина можливість.
Десь у коридорі чути, як падає книга. Можливо, Сем. Можливо, просто випадковість.
Луна дивиться на обличчя Діна. На знайомі риси. На чужий погляд всередині.
— Якщо я погоджусь… — говорить Луна, — ти клянешся, що не повернешся до нього?
— Архангели не клянуться, — відповідає Михаїл.
— Тоді це безглуздо.
Архангел нахиляється ближче. Його голос майже шепіт.
— Але я даю слово. І ніколи не порушу його перед тобою.
— Якщо я погоджусь, що станеться зі мною?
— Ти станеш сильнішою, ніж будь-коли. І самотнішою...
— А якщо відмовлюсь?
— Я залишусь у ньому. І рано чи пізно війна забере його назавжди.
Луна заплющує очі.Довго мовчить. Коли відкриває — в них вже інша рішучість.
— Я не відповім зараз. Але якщо ти збрешеш мені… якщо це все гра…
Її голос стає твердим, майже загрозливим.
— Я знайду спосіб убити тебе.
— Саме тому я обрав тебе.
Архангел відступає на крок.
— Я дам тобі час. Але небагато. Коли будеш готова… просто скажи моє ім’я.
Михаїл зникає. Луна залишається сама.

Луна, дивиться на зачинені двері. Її пальці тремтіли.
— Чудово, — тихо каже вона собі. — Просто чудово.
— Що чудово?
Луна різко обертається. Сем стоїть біля сходів. Він виглядає так, ніби не спав дві доби.
— Як давно ти тут? — питає Луна.
— Достатньо, щоб почути слово “сосуд”.
Сем повільно підходить ближче.
— Скажи мені, що я не почув те, що думаю.
Луна мовчить. Цього достатньо.
— Ні, — видихає Сем. — Ні-ні-ні, навіть не думай про це.
— Сем…
— Ти серйозно розглядаєш це?!
— Я розглядаю спосіб повернути Діна!
— Ціною себе?!
— Ціною того, щоб він жив!
— Це не життя, Луна! — голос Сема зривається. — Це… це кінець тебе!
Луна робить крок до Сема.
— Я не вперше ризикую.
— Це не полювання на вампіра! Це архангел! Він випалить тебе зсередини!
— Ти не знаєш цього напевно.
— Я знаю достатньо
Сем дивиться на неї так, ніби боїться наступних слів.
— Ти вже вирішила, так?
— Я ще думаю.
— Ні, — гірко сміється Сем. — Я знаю цей погляд. Це той самий, коли ти вирішуєш пожертвувати собою заради нас.
Луна нічого не відповідає.
— Чому ти завжди думаєш, що повинна бути тією, хто платить?! — голос Сема стає тихішим, але болючішим. — Ми теж твоя сім’я.
— Саме тому.
— Тоді дай нам шанс знайти інший спосіб!
— Ми шукаємо роками!
— І будемо шукати далі!
— А якщо часу немає?!
Сем підходить ближче.
— Я вже втрачав Діна, — говорить Сем. — Я вже втрачав тебе. Я не переживу, якщо ви обоє зникнете.
Ці слова б’ють сильніше за крик. Луна ковтає.
— Я не хочу зникати.
— Тоді не погоджуйся.
— Я хочу врятувати його.
— Ми врятуємо його разом.
— Як? —  питає Луна
Сем мовчить. Це найгірша відповідь.
— Бачиш? — шепоче Луна. — У нас немає плану.
— У нас є ми.
— Іноді цього мало.
Сем різко бере її за плечі.
— Послухай мене. Якщо ти скажеш “так” Михаїлу... — голос Сема стурбований, — Я можу втратити тебе, Луна.
— Я не хочу, щоб ти втрачав мене.
— Тоді не роби цього.

**************************

Двері коридору раптом скриплять. Голос Діна — або того, хто в ньому — лунає спокійно:
— Сімейні збори без мене?
Сем миттєво відпускає Луну і обертається. В очах — чистий гнів.
— Забирайся з його тіла.
Михаїл лише дивиться на нього.
— Я бачу, рішення буде непростим.
Луна стоїть між ними. І розуміє: війна вже почалась.