Шрами Правди

Наступного ранку ми поїхали до шерифа. Вулиці міста ще спали, але клоуни вже встигли з’явитися — двоє йшли повз кав’ярню, один курив біля автомийки. І з кожним їхнім гримованим обличчям мені ставало все менш комфортно.

У кабінеті шерифа Джина я попросив фото загиблого. Наш відділ мав значно ширші ресурси — бази, фоторозпізнавання, контакти. Якщо є хоч один шанс дізнатися, хто цей чоловік — треба скористатися ним.

Я відправив зображення до бюро та майже одразу набрав Намджуна. 

Відеозв’язок не ловив добре, але його голос завжди звучав чітко.

— Вони що, головою поїхали?! — Намджун майже кричав. — Клоуни? Серйозно?

— Ні, на жаль, не жартую, — відповів я, потираючи перенісся. — Люди тут бояться як ніколи. І, здається, мають на це підстави.

— Хворі, їй-богу... — пробурмотів шеф. — Ну, добре. Займайтеся. Як там твій напарник? Тримається?

Я глянув на Чіміна. Той стояв біля вікна, зосереджено розглядаючи вулицю. Його фігура, тонка в ранковому світлі, здавалася мені вже якоюсь... 

знайомою. Ніби ми працювали разом усе життя.

— Дуже сміливий хлопець, — сказав я з усмішкою. — Ви мали рацію. Дуже допомагає. І взагалі... приємно дивує.

— Моє чуття мене ніколи не підводить, — відповів Намджун, і в його голосі вперше за весь дзвінок з’явилося щось тепле.

— Якщо щось дізнаємось — повідомлю, — підтвердив я.

— Так і треба. І, Юнгі... — він зробив паузу. — Бережи себе. І його теж.

Я кивнув. І чомусь це «його теж» застрягло у мене в голові довше, ніж слід було б.

Увесь день я провів, обходячи домівки мешканців. Люди зустрічали нас із тугою в очах, мов із кожним днем вони втрачали ще шматок надії. Вони не мали відповідей. І що страшніше — ніхто вже не вірив, що їх можна знайти.

Шериф тим часом зібрав групу з добровольців та кількох поліцейських і вирушив на чергові пошуки.

Надвечір, коли місто повільно ховалося під тінню, я отримав звіт — результат запиту до федеральної бази. Ми одразу заїхали до шерифа.

— Цього не може бути... — Джин втратив дар мови, втупившись у папери. Його очі стали круглими, як блюдця.

— У чому справа? — запитав я, вже знаючи, що відповідь мені не сподобається.

— Це ж... твою матір, — вилаявся він. — Не може бути, що це він. Я знав його ще дитиною. Він був братом того хлопчика, якого викрали двадцять років тому.

— Його батьки ще тут?

— Ні. Вони виїхали рік після трагедії. Не витримали.

Я глянув на Чіміна — він поблід, погляд пересох, і пальці, якими він тримав файл, злегка тремтіли.

— Ви хочете сказати... — його голос затремтів, — …що ця людина — брат викраденого хлопчика?

— Саме так, — підтвердив я. — Особисті дані повністю збігаються.

— Але що його тіло робить на околиці міста... — шепотів Джин. — Під час пошуків нових зниклих? Через два десятки років?

Мовчання стиснуло кімнату.

— Згідно з досьє, — я перелистував сторінки, — він не жив прикладним життям. Крадіжки, напади, навіть спроби пограбування банків. Сидів не раз.

— Виріс без нагляду, без брата, без батьків... — пробурмотів Джин. — Система його зжерла.

— У в’язниці він познайомився з іншим злочинцем. Схоже, той став йому чимось на кшталт заміни брата. Можливо, навіть більше. Вони були нерозлучні, поки не втекли. Його «спільник» — зараз у розшуку. Оце... — я кинув фото на стіл. — Наш наступний слід.

На знімку — грубе, змучене обличчя. Очі, схожі на дві дірки в дереві. Порожні.

— Знайомий... — раптом прошепотів Чімін.

— Що? — я обернувся до нього.

Він уважно вдивлявся в фото, лоб зморщився від напруги.

— Не знаю... але щось у ньому є. Я десь його бачив. Або... когось схожого. У кафе? На площі?.. Не можу згадати.

Я підійшов ближче, його рука ще тримала знімок, і я мимоволі накрив її своєю.

Він підвів на мене погляд. Теплий, але затуманений.

— Ми знайдемо його, — сказав я тихо. — Разом.

І вперше він не просто кивнув. Він усміхнувся — по-справжньому, без страху.

Останніми днями я все частіше ловив себе на думці: Чімін поводиться… дивно. Знервовано. Часті телефонні дзвінки, які він одразу завершував, щойно я входив до кімнати. Погляд — відсутній, навіть коли він посміхався. Було видно, що йому не по собі.

Я списував усе на втому. Новачок. Складна справа. Село, клоуни, трупи, морги — не кожному під силу.

Може, він просто зрозумів, що це не його. Що бути "носієм порядку" — це не гра, а життя, яке знищує тебе зсередини. Може, після цієї справи він скаже: "Я все. Більше не можу". І я не засуджу його. Бо він... надто добрий для цього всього.