Перші Підозри

Ми повернулися до кімнати, тримаючи акуратну відстань між собою й тілами — про всяк випадок. Так, якби знову довелося бігти. Було соромно, що ми так злякались, але... бути хоробрим у нічному морзі, серед мертвих тіл, у зловісній тиші — це зовсім не те, чого навчають на курсах виживання.
На одному зі столів тепер сиділа світловолоса дівчина у халаті, 
зосереджено дивлячись на нас. Її погляд був настільки непроникним, що ми обоє почали сумніватися — а вона точно жива?

— Вибачте, а вона точно не померла? — прошепотів Чімін, нахилившись до мене.

— Так точно, блін, не померла, — відрізала вона, навіть не моргнувши. — Але могла б, від одного вашого вигляду... Хто ви, чорт забирай, і що ви тут робите?

— Це співробітники федерального бюро, — втрутилася її колега. — Вони приїхали допомогти з розслідуванням щодо зникнення дітей.

— Доброї ночі... — спробував посміхнутись Чімін. — Ми дуже раді, що ви все-таки живі… і нам було б дуже шкода… якби… ну…

— Чімін, що ти верзеш? — буркнув я. — Зберися.

— Нам на вулиці клоунів і без того вистачає, — додав Чімін, обмацуючи себе, ніби перевіряючи, чи не лишився ще десь страх. — Тут якесь дивне місто...

— Я вас не лякала, — відповіла дівчина сухо. — У нас тут свої розваги. І, повірте, вам у них місця нема.

— Ви патологоанатом? — уточнив я.

— Ні. Цукерки роздаю на вулиці, безплатно, — відповіла вона мертво серйозно. — Просто втомилась, вирішила полежати відпочити. Де ще, як не тут?

Чімін почав неприродно сміятись. До тих пір, поки не побачив мій погляд.
— Я ціную ваш гумор, — відповів я з напруженою посмішкою. — А тепер... розкажіть, будь ласка, що відомо про тіло.

Вона підвелась неохоче, відкинула простирадло зі столу. Перед нами з’явилось тіло чоловіка років тридцяти. Видовище — м’яко кажучи, неприємне.

— Чоловік, близько тридцяти років, — почала вона сухо, наче диктуючи в порожнечу. — Ознаки насильства — синці в ділянці шиї. Схоже на зашморг, а не просто удушення. Лінія надто рівна й тонка. Душили довго, але не сильно. Якби сильніше — шкіра мала б розриви. Ознак боротьби немає. 

Смерть — наслідок удушення.

— Ви його раніше в місті бачили? — запитав я.

— Я тут усього місяць, — знизала плечима. — І працюю лише вночі. Вдень не з’являюся.

— Чому? — підняв брову Чімін.

— Я ж цукерки роздаю, забули?

Чімін знову засміявся, але цього разу я не стримав усмішки теж. Мені здавалося, що він сміється не з її слів — а з того, що ми ще живі, що в цьому моторошному місці все ж існує щось людське.

Я подякував обом жінкам, і ми вийшли на вулицю.

Ніч уже взяла своє. Вулиці були майже порожні. І вперше за день — холодний вітер вдарив мені в обличчя сильніше, ніж власна втома.

Ми вирушили в готель. Шериф, слід віддати належне, дійсно подбав про нас — просторий номер із двома ліжками, гарячий душ і навіть кавоварка. Після такого дня це було розкішшю.

Я взяв із машини досьє, які Джин передав мені ще вдень, і вмостився біля вікна, поки Чімін, напівзаснувши, перевертався на ліжку й щось бурмотів крізь сон. Його каштанове волосся безладно сплуталося, він скрутився, як кішка, і тихо сопів, наче це не він ще кілька годин тому кричав у морзі.

Мене шалено хилило на сон. Але я влив у себе чашку гіркої кави, намагаючись утримати розум бодай на годину. Занадто багато всього крутилося в голові.

Документи пахли вологим папером і страхом минулого.

Двоє зниклих дітей. Один хлопчик, одна дівчинка. 20 років тому. Цирк. Клоун. Але — не той, що працював у шоу. Інший. Хтось, хто маскувався під клоуна і користувався присутністю вистави, щоб не викликати підозри. Він міг ховатися серед людей, бо всі навколо вже були в цих клятих костюмах. І коли вимагав, щоб усі надягали маски — це було не жартом. Це був спосіб втекти. Змішатися. Стати невидимим.

А тепер — 20 років потому — він повернувся. В той самий день. Щоб забрати ще дітей?

Маячня. І все ж... щось у цій маячні змушувало мене насторожитись.

— Ти все ще не спиш? — почув я за спиною.

Чімін сидів на ліжку, натягнувши на себе ковдру до грудей, його голос був хриплий після сну. Він дивився на мене сонно, але в очах вже не було страху — тільки турбота.

— Я намагаюся скласти картину. Але... чим далі, тим гірше вона виглядає.

— Ти себе виснажуєш, — він встав, підійшов до мене босоніж, обережно, 
ніби боявся злякати думки. — Юнгі, може, хоч на годинку приляжеш? Ти вже майже 20 годин на ногах…

Я глянув на нього. Його обличчя було близько, тепле, справжнє. І в цю мить я відчув щось, чого не відчував давно — спокій. Ніби поруч зі мною стояв не просто помічник, а хтось, хто тримає мене, коли я вже не можу тримати себе.

— А ти... добре тримаєшся, — сказав я тихо. — Не кожен витримав би такий день. Та ще й сміється після моргу.

— Я сміюся, бо ти поруч, — відповів він так щиро, що я не одразу знайшов, що сказати.

Він стояв мовчки, трохи незграбно, а потім простягнув руку — не для того, щоб допомогти встати, а просто... доторкнутися. Його пальці ледь торкнулися моєї руки, і між нами пробігла невидима напруга, тонка як подих.

Я не відвів руки.

Ми мовчали. І цього було достатньо.