Тіло в Морзі

Стара будівля моргу виділялася на тлі інших — вона стояла окремо, відгороджена деревами й мовчанням. У вікнах ще горіло світло. Ми підійшли до дверей.

— Дзвони, — сказав Чімін, але не встиг — двері були відчинені.

— Це… нормально? — він зиркнув на мене.

— Тихо, — я жестом зупинив його. — Можливо, когось чекають.

Ми зайшли всередину. На поклик — жодної відповіді. Порожнеча. Пил. Тиша.

— Цього тільки не вистачало... Ми що, підемо туди? — запитав Чімін, вже напружено стискаючи свої папки.

— А навіщо ми тут, як ти думаєш? — відповів я з удаваним спокоєм. — Викинь із голови всі погані думки.

Він вдихнув глибоко. Ми почали спускатися вниз.

На нижньому поверсі пахло формаліном і чимось ще — ледь помітною цвіллю, що вгризлася в бетон. Коридори тягнулися, мов нескінченні кишені нічного жаху. Морозильні камери, ноші, відлуння наших кроків... Світло було тьмяне, майже примарне. Як у кошмарі. Я чув, як Чімін дихає поруч — трохи швидше, ніж зазвичай.

— Тут хтось є?! — мій голос злетів у повітря, відбившись об стіни й поглинувшись мовчанням.

Тиша. Абсолютна. Така, що змушує сумніватися — чи ти справді ще чуєш.

— Глянь, — прошепотів Чімін, обережно торкаючи мене за плече. — Там, ліворуч. Одне з приміщень — світло горить.

Його дотик був легкий, але в ньому було більше сили, ніж у всій цій холодній будівлі. Він дивився на мене з легким страхом, але й з рішучістю. І щось у його погляді знову зачепило мене — наче я став не просто 
наставником для нього. Наче... він уже був моїм.

— Пішли разом, — тихо сказав я. І вперше в житті — у морзі, серед трупного холоду — я відчув, що не сам.

Ми безшумно підійшли до дверей. Я обережно натиснув на ручку.

Приміщення заливалося м’яким, жовтуватим світлом. У центрі стояли два металеві столи. На них — два тіла, вкриті білосніжними простирадлами. Пахло антисептиком і чимось ще — гнилизною, яку не приховає жоден хлор.

— Дивно... — прошепотів Чімін. — Чому тут нікого немає? Світло горить, двері відкриті...

— Можливо, просто забули закрити? — додав він, але голос його тремтів.
— Забули все? Тіла, холодильник, світло, двері?.. — я заперечливо похитав головою. — Ні, навіть під дулом пістолета не повірю.

Ми вже хотіли підійти ближче, коли почули шурхіт. Ледь вловимий, ніби хтось зсував тканину чи ворушив пальцями по металу.

І тоді — один із трупів почав рухатись.

Його тіло повільно піднялося з нереальною пластикою, мов в’язка рідина набувала форми. З-під простирадла доносилося низьке, горлове мукання.
Я закляк. Чімін учепився в мене обома руками так міцно, що я мало не скрикнув — від болю й від... адреналіну.

— Твою ж мать... — прошепотів він. — Це... це точно мертвий... клоун!

Його слова прокололи мою свідомість. Простирадло повільно сповзло — й перед нами відкрилася потворна біла маска з намальованою посмішкою і… чорними, відкритими очима.

— БУУУУУУ!!! — загримів голос трупа, нелюдський, хрипкий і дикий.

Ми кинулися навтьоки, не зважаючи ні на що, аж поки не врізалися в когось у білому халаті в коридорі. Я закричав. Чімін теж.

— Ой, хлопці, ви в порядку? — перед нами стояла молода жінка з недбало зібраним волоссям і медичною бейджкою на грудях. Вона зиркнула на нас і… засміялася.

— Там... там ТРУП ожив! — випалив Чімін. — Біжи звідси, поки не пізно!

— Та годі вам, — засміялась вона ще голосніше. — Це просто мій колега, він часто розігрує новачків. Ви, певно, поліцейські?

Ми важко дихали, обпершися на стіну. Я з усмішкою глянув на Чіміна. Він досі тримався за мій рукав.

— Ми повернемося туди тільки якщо ти йдеш попереду, — сказав я серйозно дівчині.

— Ну, які ж ви полохливі... — посміхнулася вона. — Вам не здається, що для співробітників Бюро це... якось недостойно?

Я хотів щось відповісти, але в цю мить Чімін озирнувся на мене, ще трошки блідий, але вже з тим же світлом в очах, яке я бачив сьогодні вранці, коли ми вирушали в місто.

— Принаймні я не зомлів, — кинув він жартома, і на мить наші погляди зустрілись.

І ця мить... була точно живою. Як і ми. Разом.