Смак Кави І Перший Дотик

Я кинув погляд на Чіміна. Він мовчки тримав у руці чашку кави, і, хоч був явно вражений, у його очах я бачив твердість. Ми прийшли не просто слухати історії.

Ми прийшли зупинити те, що ніколи не мало повернутися.

Я вирішив одразу приступити до пошуку, але для початку потрібно було вивчити все, що могло б бодай трохи прояснити ситуацію. Адже навіть мотив лишався туманним.

— Дивно… Навіщо йому взагалі було потрібно, щоб усі ходили в цьому вбранні? — не розумів Чімін, гортаючи старі фото й газетні вирізки на столі.

— Я думаю, все банально просто, — відповів я, зосереджено дивлячись на карту зникнень. — Якщо він був у костюмі клоуна, діти не боялись його. Він ставав "своїм". І міг зникнути в натовпі, як крапля води в дощі.

— До речі, шерифе, — раптом встав Чімін, — скажіть усім зняти цю хрінь. Вибачте, але це вже схоже на фарс.

Шериф зітхнув.

— Я — начальник поліції, а не проповідник. Не можу змусити людей зняти грим, якщо вони вірять, що це рятує їхніх дітей. Їхній страх живе довше за будь-який наказ.

Пауза.

— І ще одне, — додав Джин, м’ятно перетираючи склянку з кавою. — Учора ввечері під час пошуків ми знайшли тіло. На околиці. Чоловік. Не місцевий. Особу ще не встановили.

Ці слова впали в кімнату, як камінь у воду.

Чімін різко встав, його обличчя втратило колір. Не промовивши ні слова, він вийшов на ґанок.

— Вибачте, — кивнув я шерифу і поспішив за ним.

Він стояв, спершися на дерев’яну колону, поглядом упершись у ніч, що крадалася вулицями.

— З тобою все гаразд? — тихо запитав я.

— Вибач… — він не дивився на мене. — Просто... Я був готовий до пропаж, до психозів… але смерть? Це інше. Я...

Його плечі здригнулись, і на мить він здався мені зовсім іншим. Не стажистом. А хлопцем, якому страшно.

Я наблизився, поклав руку йому на плече. Його тіло тремтіло.

— Слухай... Я знаю, ти ще стажист. І, чесно, не кожен дорослий витримує таке. Але повір мені: ти вже сильніший, ніж думаєш. А ще... — я всміхнувся. — Тобі хоча б клоуни не страшні. Це вже перевага.

Він подивився на мене. Вперше прямо. Його очі були трохи вологі, але з іскоркою.

— Ти серйозно? — легка усмішка ковзнула його вустами.

— Абсолютно.

— Тоді обіцяю, не зламаюсь. Поки ти поруч, — він майже прошепотів це, і його голос був м’яким, майже довірливим.

Я відчув, як щось тепло торкнулося грудей зсередини. Цей хлопець не просто новачок. І точно не слабкий.

Ми повернулись до шерифа. Той вже чекав з адресою моргу. Ми сіли в машину.

На вулиці клоунів ставало дедалі менше. Місто готувалося до ночі.
А я... я мріяв про сон. Але десь у глибині відчував, що ця ніч принесе нам нові відповіді. І, можливо, нові страхи.

Я помітив ледь вловиму усмішку на його вустах — першу за останній час. І зрозумів, що він впорався. Ми мовчки повернулися до шерифа й запитали, де оглянути тіло загиблого. Джин дав адресу моргу — стара будівля на краю міста.

Ми знову сіли в машину. Надворі майже стемніло. Клоунів на вулиці ставало менше — здається, місто вміло ховати свої страхи перед ніччю. А я... Я мріяв лише про одне — ліжко. Боже, як же я хотів спати. Весь день за кермом вибив із мене всі сили.