Сліди В Пітьмі

Коли ми під’їхали до поліцейської дільниці, я на мить сподівався, що тут усе буде... нормально. Але й тут — двоє клоунів на лавці біля входу. Один із них грав на гармошці, а інший просто мовчки дивився в мою сторону, не кліпаючи.

Двері відчинились різко — на ґанок вийшов високий, кремезний чоловік у формі. Його обличчя було виснаженим, очі — червоними від недосипу, а на грудях сяяв значок шерифа.

— Нарешті, хлопці... Дякую, що приїхали. Прошу, заходьте! — його голос звучав щиро, але у ньому вловлювався металевий натиск, як у людини, яка стоїть на межі.

Він провів нас до кабінету, великий просторий простір із картами на стінах, стосами паперів і видом на головну площу через велике вікно.

— Союн, кави нам, будь ласка, — звернувся він до молодої дівчини у формі.
Через кілька хвилин вона з’явилася з трьома чашками свіжої кави. У неї були тихі, уважні рухи, і щось у погляді — тривога, що не ховалась.

Я зробив ковток гарячої рідини, що приємно обпекла язик, і, не стримуючи емоцій, запитав:

— Ну що ж, давайте почнемо з самого початку. Чому це місто сповнене клоунів? Що тут, чорт забирай, відбувається?!

Настала тиша.

І тут тихий, глухий голос порушив її — це була Союн. Вона не дивилась на нас, лише опустила голову й прошепотіла:
— Річ у тім, що це зовсім не початок...

Ми з Чіміном переглянулись. У його очах читався той самий подив, що й у моїх — щось зовсім інше починає проявлятись за фасадом міста. І можливо, це не розслідування — а пастка, в яку ми щойно вступили.

— Вам спершу потрібно дещо знати, — Джин нахилився вперед, поклавши руки на стіл. — Я розповім вам передісторію, щоб ви розуміли, з чим маєте справу.

Ми з Чіміном мовчки кивнули.

— Двадцять років тому в наше богом забуте містечко приїхав бродячий цирк. Я тоді був ще дитиною. Мій батько був шерифом. І те, що сталося, незабутнє...

Його голос знизився, майже зник у глухій тиші кабінету, заповненого ароматом кави та старими паперами.

— Для нас це було справжнє диво. Ніхто й ніколи сюди не приїжджав. Афіші, гучномовці, музика... Діти просто шаленіли. Цирк мав усе — ілюзіоністів, акробатів, приборкувачів... і, звичайно, клоунів.

Він зробив ковток кави.

— Але за кілька днів зникла перша дитина. Мати присягалася, що дитина зайшла з нею до шатра, та більше її ніхто не бачив. Люди казали, що вона гралася з клоуном...

Ми з Чіміном мимоволі напружилися.

— Мій батько намагався діяти за законом — говорив з кожним у цирку. Але ніхто нічого не знав. Навіть сам клоун. Тоді його заарештували — для з’ясування обставин. А за два дні зникла ще одна дитина. Попри те, що клоун сидів у камері.

Джин знову на мить замовк.

— Пошуки тривали цілодобово. Місцевість прочесали до сантиметра. Але діти зникли без сліду. І тоді, на третій день, на дверях нашої старої церкви з’явився напис: «Хочете зберегти дітей — станьте клоунами».

— Неймовірно... — видихнув Чімін.

— Люди були у відчаї. І знаєш що? Вони почали це робити. Скуповували костюми, гримувалися... Зникнення припинились. І цирк виїхав.

— Але дітей так і не знайшли? — тихо запитав я.

— Ніколи, — кивнув шериф. — Жодного сліду. І тепер, 20 років потому, все повторюється.

— Але чому саме зараз? Чому знову цей масовий грим, якщо минуло стільки часу? — я не міг зрозуміти, чому страх повернувся саме тепер.

— Бо люди все пам’ятають, — прошепотіла Союн, ледь піднявши голову. — Перша дитина зникла тиждень тому — в той самий день, коли й тоді...

Ми мовчали. Ця справа набувала чогось глибшого за логіку. Щось, що зупинилось між історією, страхом і вірою.

— Добре, — сказав я твердо. — Паніку тут не допоможе. Шерифе, мені потрібні всі архіви — зникнення двадцять років тому, десять і зараз. Я хочу побачити все. Крім того, я хочу зустрітись із батьками постраждалих. 

Потрібна пошукова група — ви її очолите.

Шериф кивнув, знову зібраний.

— Скажіть людям, щоб із настанням темряви ніхто не випускав дітей з дому. І будь-яка нова інформація — одразу мені. Ми повинні з’ясувати, хто або що стоїть за цим всім.