Місто Гриму

Ми увійшли — і заціпеніння накрило мене з головою.

— Якого біса тут відбувається?.. — прошепотів Чімін, так тихо, що ледь не злився з шумом кондиціонера.

Кафе було... повне клоунів.

Сотні очей, намальованих чи справжніх — ми не знали — звернулися в наш бік. Кожен клоун мав власний образ: одні в червоних носах, інші в сюрреалістичних масках, були ті, хто носив довгі перуки і мав по кілька шарів гриму. Одні сиділи за столиками, інші стояли біля бару, ще декілька грали в більярд, хихочучи.

Але тепер — мертва тиша. Всі вони завмерли.

І ми теж.

Мене охопила хвиля дежавю. В голові промайнуло: ти вже це бачив.
Той клоун. В сні. Його паща. Його слина. Його гудки...

— Це реальність? — прошепотів я.

— Я бачу те саме, що і ти, — відповів Чімін з сухим ковтком у горлі.

Ми підійшли до бару. Бармен у костюмі циркового клоуна глянув на мене, не кліпаючи. Його губи були надто червоні, а руки — білі, як у мертвої людини. Він повільно нахилився вперед, все ще мовчки дивлячись просто в мої очі.

— Місто чекає на вас, — прошепотів він тонким голосом.

У мене перехопило дихання.

— Вибачте, а чому ви всі в цьому вбранні? — запитав Чімін. Його голос звучав злегка напружено, але впевнено. Він зрозумів, що я не зможу переступити через себе, тож вирішив заговорити першим.

Бармен-персонаж повільно нахилився, зняв маску — і ми побачили перед собою світловолосу дівчину. Її очі блищали у неоновому світлі, а обличчя здавалося щиро здивованим.

— А чому ви без вбрання? — перепитала вона. — У вас немає дітей?

— А до чого тут діти? — втрутився я, відчуваючи, як мої пальці нервово стискають край барної стійки. — Ми приїхали у справі. Зайшли лише перекусити й трохи відпочити.

— Ааа, ви з дороги. Зрозуміло... — дівчина кивнула і ще раз уважно подивилася на нас. — Ви не з Бюро, випадково? На вас дуже чекають. Тут щось дивне відбувається останнім часом…

— Так. Ми здалеку. Як знайти вашого шерифа? — запитав я, не бажаючи затримуватися тут ані секунди довше.

— Їдьте ще десь півмилі цією ж дорогою. Праворуч побачите поліцейську дільницю, будівля зі старим гербом над входом. Не промахнетеся.

Ми подякували. Я наполіг на тому, щоб взяти щось із собою і якнайшвидше залишити це місце. Чімін мовчки погодився, відчувши, що моє тіло буквально кричить про небезпеку.

— Ти що, клоунів боїшся? — запитав Чімін, доїдаючи гігантський хот-дог, коли ми вже знову їхали темною дорогою. Його плечі здригалися від сміху, а в очах танцювали іскри.

Я не міг не посміхнутися краєм губ.

— Та не бери в голову, — відповів я, відводячи погляд у вікно. — Дитячий страх, який ніяк не покидає мене…

Але це була лише частина правди. Бо всередині все ще жила та тінь — з мокрою пащею, жовтими іклами і гудками, які лунали не лише в моїх снах, а тепер і в реальності. І я починав думати, що це місто не дарма прозвали Містом Клоунів.

Через деякий час ми вирушили до шерифа. І вже навіть Чімін більше не жартував. Йому стало не до сміху.

Місто ніби оживало з кожною нашою хвилиною в ньому, але не звичайним життям. Воно було переповнене клоунами. Клоуни стояли біля магазинів, гуляли з дітьми, сиділи в кафе, виглядали з вікон... навіть серед тіні дерев. Рідко можна було побачити хоч одну людину без біло-червоного гриму й викривленої усмішки.

Здавалося, вони знали про мій страх. Ніби хтось розповів їм. І вони готувалися.