Веселка Страху

Ми домовилися на восьму ранку, і я вирушив додому, з радістю заснувши, кинувшись на своє ліжко просто в одязі.

Не знаю, скільки проспав, поки не почув глухий звук. Проливний дощ бив по вікнах, час від часу спалахи блискавки освітлювали темну кімнату, мов кадри з фільму жахів. Знову — той самий звук… наче розбився посуд на кухні, і хтось шкрябав у мої двері, ніби кігтями.

— Хто тут?! — мій голос лунав у тиші, що здалася мені ще моторошнішою.
Повільно піднявшись, я підійшов до дверей. У коридорі нікого. І раптом — клац! — світло згасло. І в темряві, серед тріскоту дощу, в одній із блискавок я побачив ЙОГО...

Потворний клоун.

Його маска — чи, можливо, справжнє обличчя — спотворене жовтими іклами й дикою, неприродно розтягнутою посмішкою. Я закам’янів, паралізований страхом, і коли він кинувся на мене, я навіть не встиг підняти руки. Від його ваги затріщала підлога. Він не говорив, але з червоного рота виривалися гудки, ніби цирковий клаксон. Вже непритомніючи, я відчув, як його слина капає мені на обличчя...

Дззз-ззз!

Я стрепенувся. Телефон гудів на тумбочці, а серце билося так, ніби я тільки-но вибіг із палаючого будинку.

— Ну, ти так усе життя проспиш! — голос Чіміна був обурений, але щось у ньому змусило мене трохи заспокоїтися. — Ти що забув? Уже майже дев’ята! Я біля твого порогу... півгодини вже, відчиняй!
Я вдихнув глибоко.

— Дай мені 20 хвилин. Прийму душ — і поїдемо.

Ми вирушили в дорогу із запізненням. Дощ залишив за собою вологе повітря й туман, що обгортав усе навколо, наче ковдра. Я тримав високу швидкість — хотілося прибути ще до настання темряви.
Та сон не полишав мене. Кожен спогад про нього викликав у мені холодне тремтіння, як від дотику до криги. Я не міг забути ані ту посмішку, ані звук гудка.

Чімін, тим часом, був втіленням енергії. Він попивав холодну каву через трубочку, жартував і ділився історіями про своє дитинство. Його сім’я жила в маленькому селі на півдні, а батько сам виховував його та старшого брата після того, як їхня мати померла. У його голосі не було жалю — лише теплота, якої мені так не вистачало.

Я крадькома дивився на нього — цей хлопець не мав уявлення, куди ми прямуємо. І якого пекла це торкнеться.

— Мені дуже шкода, друже, що я порушив цю тему... — я озирнувся на Чіміна, намагаючись якось підтримати його.

— Та все нормально, — відповів він майже без паузи, жваво. — Багато води витекло. Ми не знали материнської любові, навіть спогадів не залишилося. Цей світ дуже жорстокий, але потрібно вміти будувати своє життя, не дивлячись ні на що.

Він посміхався. Але очі...
Очі не сміялися. В них жила тиха печаль і щось ще — надія, яка, здавалося, ледь жевріла, та вперто не гасла.

Ми прибули до міста саме тоді, коли сонце остаточно зникло за обрієм. Темрява повільно, впевнено ковтала вулиці, будинки, дерева. Місто дихало ніччю — здавалося, сама тінь тут жила своїм життям.

Я зупинив машину біля першого придорожнього кафе — за багато годин у дорозі навіть вода здавалася розкішшю. Над входом переливався неоновий напис: "Веселка", мов яскравий шрам у темряві.

— Ну що ж, ласкаво просимо до «Веселки»! — з усмішкою кинув Чімін і відчинив мені двері.