Проклята Тиша

На вулиці було вже за північ, а я все ніяк не міг зімкнути очей. Ці безсонні ночі тривали понад півроку і мені лише залишалося гадати, що в моєму житті пішло не так, адже я просто перестав нормально спати. Мій світ змінився так сильно, що на службі, засинаючи, мені ледве доводилося вдавати, що зі мною все гаразд - а мій стан лише результат щільного графіка і частих нічних змін, але не більше того. Щось було не так і в глибині душі я знав, що обманюю всіх і самого себе зокрема, але я не міг показати свою слабкість, тому що ми були прикладом для всіх інших. Міцна кава з коньяком рятувала мене вранці, вона ніби давала мені стусан на пів дня, примовляючи: "Поживи ще трохи, ти потрібен цьому світу, але не забудь випити мене ще ввечері". Моя робота вимагала хорошої пам'яті й уважності, аналітики та логіки, грамотних міркувань і чіткого аналізу. Але все, що я міг, це насилу відкривати очі вранці і згадувати справи, які робив ще вчора. Настав момент, коли я зрозумів, що мені страшно і вже наважився звернутися хоча б до приватного лікаря в пошуках якоїсь серйозної допомоги. Бо якби я зібрав вдома всі свої ліки, мабуть, зміг би відкрити власну аптеку. Вони давно не допомагали, а вживання їх стало настільки автономним, що я вже починав забувати коли і що востаннє випивав. Зустрічі, яку мені призначив лікар, не судилося трапитися, бо цього дня я отримав завдання, яке наш шеф не наважився віддати нікому, крім мене. У невеликому містечку зникло дві маленькі дитини за тиждень і поліція била на сполох, бо, за їхніми словами, зникнення не піддається жодній логіці. Вони не знайшли ні слідів, ні доказів, ні свідків. Шериф бив себе кулаком у груди, обіцяючи відшукати всіх цілими і неушкодженими, заспокоюючи збожеволілих батьків, але справа стояла на місці, тому що органи правопорядку навіть гадки не мали, кого їм шукати...

...Коли я прибув до Міста Клоунів — офіційно так його, звісно, не називали, але містяни саме так і говорили, — повітря тут здавалося важчим, а усмішки на обличчях перехожих — натягнутими. Маленьке, тихе містечко з кольоровими будинками і кумедними афішами на кожному кроці. Але щось у ньому було моторошне.
Я саме стояв біля автовокзалу, коли до мене підійшов хлопець у занадто чистому пальті для такої погоди. Його очі світилися допитливістю, а в руках він тримав папку з документами, стискаючи її, ніби від цього залежало його життя.

— Детектив Мін? — промовив він, і його голос був трохи тремтячим, але щирим.

Я кивнув, втупившись у нього з підозрою.

— Я Пак Чімін. Мене призначили вам у помічники... На стажування.
Я зітхнув. Чудово. Новенький. У той час, коли я ледь стою на ногах, і маю зануритись у справу, яка пахне чимось набагато темнішим, ніж просто викрадення.

— Ти коли-небудь бачив мертву дитину, Чіміне? — запитав я прямо.
Він здригнувся, але в його очах блиснуло щось інше — не страх, а рішучість.

— Ні, але я не відвернуся, якщо побачу.

Я подумав, що хлопець або дурень, або справжній бієць. В будь-якому разі, вже не відпустиш.

— Тоді тримайся ближче і не лізь попереду мене. Якщо пощастить, залишишся живим.

У відділок ми прийшли мовчки. Чімін дивився навколо з цікавістю, ковзаючи поглядом по старих дошках оголошень, сірих стінах і напівпорожніх столах. Тут усе виглядало, як і 10 років тому. Нічого не змінилося, хіба що облич стало менше. Всі втомлені, виснажені. Я провів Чіміна коридором до свого кабінету і попрохав трохи почекати. Сам рушив до начальства.
Намджун сидів за столом, поклавши окуляри на папку з документами. 

Побачивши мене, важко зітхнув.

— Сідай, Мін.

Я сів, не кажучи ні слова.

— Я все зрозумів, але чому я? — почав я. — Років десять тому я останній раз вів справу про зникнення… і то, людину я не знайшов. Вона сама прийшла додому до дружини після бурхливої тижневої вечірки… Ви ж пам’ятаєте Мінхо?

— Та я все пам’ятаю, — Намджун кивнув. — Але мені нікому віддати цю справу. Ти 10 років працюєш. Кому я, новенькому віддам, чи що, по-твоєму? Якщо він буде вести, там ще хтось пропаде, а може, і він сам.

Я зітхнув і провів долонею по обличчю.

— Я навіть не знаю… Дві дитини і без жодного сліду. Це якось дивно. Як узагалі таке могло статися в невеличкому містечку, де всі одне одного по суті знають?

— Ну ти ж у нас детектив… ось ти мені й скажи! — в голосі Намджуна відчувався тиск, але і втома теж. — Слухай… я розумію, що ти звик шукати п’яних людей і домашніх тварин, але в твого начальника, як ти розумієш, теж є начальник. Це вже федеральна справа. Ми повинні допомогти їм.
— ...
— Візьми кого вважаєш за потрібне і виїжджайте завтра зранку. Дорога не близька, до вечора будете на місці. Залишайся стільки, скільки потрібно, і надішли попередній рапорт одразу. Я вже домовився — тебе зустрінуть і допоможуть на місці, всім, чим буде потрібно. Міського шерифа звати Джин, він із нетерпінням чекає твого приїзду.

Я мовчки кивнув. У голові не вкладалося, як це — дві дитини просто зникають у повітрі, ні слідів, ні шуму, ні свідків. Але відмовитися я не міг. Уже не міг.