Зцілення

Луїза ще нікому з подруг не говорила про лист. І це зовсім не було в її намірах. Але без жодного спілкування, якщо не враховувати ті самі ромашки на віконці, після травматичного досвіду така соціальна істота як людина прожити не може. Отже, без своїх приятельок і приятелів з мистецького кола юнка обійтися не могла теж.

Одягнула вона рожевий капелюшок, з рюшами й бантиком, який не зовсім їй пасував, та й вийшов з моди ще три місяці тому — це котрась з гарненьких фраїн, материних клієнток, не забрала його, бо вирішила, що рожевий капелюшок не виглядав гармонічно з її сукнею. Але все ж, капелюшок досі був охайним та пристойним, тож Анна не соромилася виходити у ньому на двір. Сукня була звичайною, нічого нового, просто рожева тканина, зшита на швидку руку матір'ю. Пальто ж радше уже треба було замінити — зашивали його уже не раз, і було воно помітно стареньке. Мабуть, графині уже й не пам'ятають коли воно було у моді. Та й Анна-Луїза не пам'ятала теж.

Мода. Що за дивний вид мистецтва! Адже мистецтво — вічне, а от мода має сезони, перебіги, зміни, за нею постійно треба слідкувати. Картини, написані Апеллесом, навіть якщо оригінали не дійшли до наших днів, досі актуальні по всьому світу. А як щодо моди?

Останній раз поглядаючи на свою вбогу кімнату, на заправлене ліжко, на ромашки, на мольберт і на її картини. Яке ж несправедливе те життя, що змушує її страждати лише тому, що вона — фрау. Світ повинен побачити її талант. Її майстерність. Її. Для чого ж іще жити?

Йти до теактру або ще кудись грошей не було ні в Луїзи, ні в її колежанки. Тому дівчата домовилися зустрітися у парку.

Рухи дівчини тепер були автоматичними. Вона не помітила, як вийшла з гардеробної. Вона не помітила як привіталася з ціммермедхен Камілою, коли та таки вирішила зняти ту павутину з кутка коридору. Вона не помітила, як уже взула свої єдині пристойні чорні туфельки. Тільки голосний ГУП вхідних дверей, здається, повернув її до тями. Але сенсу від цього багато не було. Вона все ще була сфокусована на одному — лист. А точніше, як стати успішною.

Природньо, кожна людина хоче слави, похвали, визнання. Анна-Луїза не була виключенням. А особливо молодій дівчині хотілося втерти носа власній матері, хоча, звичайно, не в поганому сенсі. Скоріше показати, що вона теж на щось здатна. Зазвичай матір ставилася байдуже до всього, що не стосувалося грошей або заробітку. А картини, особливо жіночі, дуже мало їх приносили. Коли Кларі було близько 9, її сім'я втратила всі гроші й аристократичний статус, бо її батько програв усе майно в карти. Але, як ми знаємо, колишніх аристократів не буває, тому вона має пиху й завзятість не гірше графської. Вона навчилася шити, і шити доладно, тому саме цим заробляє уже близько 25 років. Єдина мрія Клари — побачити день, коли не вона буде шити сукні фраїн, а коли сукні будуть шити для неї, як то було колись.

Йдучи до парку, фрау Шульц гнівно позирала на ідеальні будиночки графів, на їхні ідеальні газончики, на вишукані ліхтарики, на ліплину, на статуї у їхніх дворах, на фонтани. Чомусь думка про те, що її рідна матір колись належала до такого життя також викликала у неї огиду. Цим фраїн не треба робити абсолютно нічого, щоб отримати славу. Бруківка невдоволено цокала під її ногами, а сніг уже майже розтанув. Лише вітер сердито дув, як в той день, коли вона отримала того проклятого листа.

Оминаючи будинки, думки роїлися в її голові: "Напишу відповідь, що прийде замість мене брат, вони відправлять запрошення, а прийду насправді я! Ні, мене одразу ж виженуть... Передягнуся в чоловіка! Це ще гірше, мене розкриють відразу... Плакала моя слава. Доведеться придумати щось інше." — міркуючи так, Анна навіть не помітила, як уже підійшла до парку.

Широка, чорна, відкрита брама так і запрошувала увійти. За нею уже видніли ще голі дерева, поодинокі лавки й далекі ліхтарі. Під руку гуляли закохані, фрау з великими капелюхами й з симпатичними хлопцями, посміхаючись, махали віялом. На якусь мить, Луїза зупинлая, поглядаючи на однакових багатих фраїн. І тепер їй стало їх шкода. "Які ж вони насправді нещасні! Фарфорові ляльки, що переходять з рук батька до рук кавалера!". Справжні графині повинні мати образ. Вони не мають справжніх бажань і мрій. Вони просто існують.

Мовчки подякувавши діду Карлу, що програв все майно, і вона тепер не страждає від тиску аристократичного оточення, вона попростувала в парк.

Її минали дерева, ліхтарі, лави. Рушаючи протоптаною стежкою, піднімаючись пагорбом, вона нарешті зустріла свою любу подругу, Марію, що вже сиділа на лавці, чекала на неї. Марія заклопотано дивилася в маленьке зеркальце, поправляючи зачіску. Її світле волосся було акуратно зібране в пучок, на ньому були декілька шпильок. Вона мала більше фінансів, і до того ж любила виглядати як одна з багатих фраїн, що часто приваблювало до неї хлопців. Марія одягалася стильніше, краще компонувала одяг і фарбувалася ліпше.

Як тільки вона помітила любу колежанку, Марія підвелася, кинула усі свої чепуріння, щоб поцілувати подругу у щоки.

— Луїзонько! — дівчата разом сіли на лавку. Вона стояла на схилі, тому їм відкрився дивовижний вид на місто. — Як же давно ми не бачились! Як там твоє мистецтво?

Правду кажучи, Марія сама не була пересічною людиною в мистецтві. Вона працювала у жіночій школі й часто писала, любила літературу — вона була для неї як кисень.

— Мистецтво? Йде повільно, чесно кажучи. — скупо відповіла Луїза.

Розмова не зовсім клеїлась. На Марію часто позирали молодики, бо така вже була її вдача — вона подобалася усім. Але, як справжня, гідна подруга, вона ні на мить не відволіклася від своєї співрозмовниці.

— Пам'ятаєш Мартена? — раптом спитала Марія.

— Мартена? Звісно!

— Його благословило саме мистецтво!

Ми обидві знали, що це значить. Мартен, той завзятий, кучерявий Мартен, який малював годинами, захворів на сухоти. Як же йому пощастило! Як же було очевидно, що це буде саме він! Мистецтво обирає для смерти найкращих митців!

— Його картини сьогодні їдуть на виставку до Берліну, а завтра — в Париж! — продовжила подруга.

Анна відчувала себе як у трансі. Мистецтво, картини, Мартен, слава, сухоти... Як же вона раніше про це не подумала!

***

Мистецтво. Що це за слово таке, заради якого люди готові охоче класти тіла, що змушує людей добровільно записуватися у лави небіжчиків? Бо мистецтву потрібна смерть. Без неї, воно втрачає свою суть.

Ніхто не оцінити живого митця так само добре як мертвого. Особливого визнання зазнають вбиті. Вбиті самим мистецтвом.

Для фрау Шульц ця краса не була нічим меншим як самим життям, тому гнити у своїй кімнаті заради писання картин здавалося їй блаженством. Виходила лише коли дуже хотіла їсти. Вона писала й писала, кімната ставала дедалі неохайнішою, фарба була скрізь: на підлозі, столі, інколи на стінах, ромашки уже зів'яли. Лишенько, скільки ж часу вже минуло?

Та й сама вона зів'яла уже теж. Тепер вона стала ще худорлявіша й біліша матері, що отримала це в спадок від колишнього аристократичного роду.

В її роботах дедалі частіше з'являлися біла шкіра, скляні очі, худорлявість, носовички з кров'ю. Вона має, мусить досягти цієї найвищої, найсолодшої винагороди. Вона уже уявила, як митці, померші від сухот, мали спеціальне місце в Раю, і їх пропускають без черги. Анна-Луїза має бути там. Серед них.

Вона присвячувала всю себе ділу, що рве її прекрасну душу, що мріє бути очищеною.

Мати уже не здавалася такою суворою, а навпаки — ідеальним творінням. Вона не розпитувала. Не кричала. Не заперечувала. Лише тихо плакала на кухні.

Луїза більше не заздрила, не ненавиділа, не співчувала багатим фраїн. Вона тепер вища за них.

Про Пауля вона взагалі майже забула, він мляво з'являвся в її голові образами, які згодом переростали в карикатури на холсті, що виражали найрізноманітніші емоції. Мабуть, навіть з негативного образу можна створити щось путнє у вмілих руках.

Батько ж тепер дратував її найбільше, бо намагався вивести її з цього солодкого екстазу. Але їй байдуже, вона досягне мети, не дивлячись ні на що.