Ultimus arcus

Чомусь ніхто не казав, що ейфорія зникає в тіні можливого кінця. В якийсь момент Анна-Луїза вже боялася підходити до люстерка, адже там на неї дивилася вже не вона. "Чим я стала?"

Одяг висів, рум'яних щічок уже не було, шкіра бліда як в мерця. Під її такими, колись живими, зеленими очима були синці. Її переслідував біль у грудях, виконуючи прості задачі дівчина майже задихалася. І тут її охопив страх. Чому ніхто не казав, що мистецтво замість моментального Раю змушує страждати?

Луїза мало що пам'ятала про минувші 2 роки. Лише писала картини до мозолів. Вони ставали дедалі дивнішими, юнка виливала у них свою душу: на ось цій, що знайшла собі місце під її ліжком, хворий лежить на ліжку, навколо його родина. Старенька мати плаче, батько стримує сльози. Брат та сестра сидять біля постелі, ненаважуючись подивитися ще живому хворому у вічі.

Анна боялася повторити долю власної картини. Більше всього на світі. Але незворотній процес почався уже. Цінності різко змінилися, і тепер кожен прожитий день здавався блаженством. Але спосіб життя вона не змінила, уже просто не могла. Базові задачі вимагали занадто багато енергії, якої вона не мала. Мисткиня уже молилася усім богам яких знає, і мистецтву самому, щоб воно дало їй пожити, або хоча б не змушувало її страждати. Ось воно, очищення душі, про яке всі говорять? Страх смерти?

У неї не було сил навіть на сльози. Все сталося якось занадто швидко. Та проклята картина під ліжком, а вона на ньому. Її лихоманило. Вона боялася дивитися батькові в очі. Матір плакала. Вона втерла їй носа, так, вона змусила її відчути якійсь емоції до рідної доньки. Але вона ніколи не думала, що все буде так. Вона досягла свого теж, через 3 дні її картини їдуть на їхню першу виставку за кордон, до Брюсселю. Але раптом їй стало так байдуже.

Якою ж дурною вона була! Класти добровільно життя за мистецтво! Життя — жалюгідна мить, але воно і є найвищим у своєму прояві мистецтвом. Поштар, такий непримітний, такий сердитий, насправді митець, він пише своє життя, носить щастя й нещастя в чужі. Робітник, що працює з дня в день, пише своє мистецтво, коли повертається додому, навіть якщо це бачить лише дружина й донька. Граф пише пише мистецтво своє, у стилі своєму, навіть якщо серед шовку й золота. А картини? Картини — аматорство! Романи — імітація! Справжнє мистецтво там, де б'ється серце, і поки воно б'ється.

Зрозуміти занадто пізно неможливо. Але іноді буває так, що зостається замало часу.

Через тиждень після її смерті, Роберт Кох знайшов збудник туберкульозу, що отримав назву "паличка Коха". Усі зрозуміли, що жодного зцілення душі немає, і це лише ще одна смертоносна чума, що руйнує легені. Тепер не мріяли, тепер боялися.

Картини Анни-Луїзи своєї слави не отримали, бо тепер все, що було пов'язане з туберкульозом, або ж сухотами, вважалося смертоносним, його уникали, а хвороба перейшла від "мрійливої, аристократської", до злидянської.

Суспільство змінилося.

А до мисткині уже нікому й не було діла. Марія знайшла нового кавалера й переїхала до Берліну, матір згодом також померла від сухот, адже довгі ночі плакала біля постелі доньки. Пауль так і не досягнув нічого, бо ніколи й насправді не хотів. Через материні зв'язки, коли вона ще була жива, його влаштували клерком.

Лише батько з дня в день, в той самий час, стояв біля двох рідних могил, не промовляючи ні слова.