Адресовано Фрау Шульц

На розі вулиць, оздоблених недорогими та не зовсім охайними ліпками, бо то вже була майже окраїна Мюнхена, освітлений лише місяцем і далекими ліхтарями стояв будинок. Не дорогий, але ззовні пристойний у своїй красі. То був кінець лютого. Сніг уже помалу танув, зустрічаючи зелену весну.

Поштар, ганебно вступиши у болото біля поштового ящику, вилаявся, і поклав туди лист, що був адресований жительці цього маловідомого будинку. Його довге, коричневе пальто розвивалося на вітрі, коли він намагався ступати назад, готовий прямувати уже до наступного адресата.

Анна-Луїза чекала цей лист більше всього на світі. Саме тому мимохіть поглядала у віконце за двориком кожних 10 хвилин, поки вишивала у своїй скромній кімнаті. Юнка оздоблювала її як могла, писала картини, що зазвичай висіли по всьому домі, але найчастіше навпроти її ліжка, де стояв мольберт. Ліжко завжди було акуратно застелене, біла подушка збита, лежала поверх сірої ковдри. Окрім ліжка й мольберта також був столик, що стояв біля вікна. Нічого особливого, просто собі письмовий стіл. А от на вікні в горшку стояли її улюблені ромашки. Часто вони були єдиними, хто її насправді слухав у цьому домі. Вона очікувала листоношу як малі дітки чекають Ніколауса та Кнехт Рупрехта. Лише ті, що годинами чекали того самого листа справді знають, якою особливою людиною насправді є поштар, і в тіні очікування його недбалі, дратівливі рухи здаються милими серцю.

Цей папірець, як більшість важливих папірців, вирішував її долю. Він мав би офіційно розпочати її кар'єру як видатної художниці на її першій виставці в Кунстареалі. Хто б міг подумати, її картини, такі неідеальні і звичні, на її погляд, можуть бути там?

Дочекавшись зникнення пихатого, але такого ж водночас уже близького поштаря, вона майже побігла погано освітленим коридором будинку, в кутку якого висіла невеличка павутинка, адже їхній ціммермедхен Камілі вони платили замало, щоб вона працювала справді якісно. Луїза взула капці й вийшла на двір, тремтливо підходячи до поштового ящика, одразу жалкуючи про свій не новий, уже поношений одяг для такого довгожданного моменту. Капці уже місцями просвічувалися, і зовсім змокли від танучого снігу, суконька була непримітною, волошкового кольору, в такій би ходила б ціммермедхен, але точно не майбутня видатна художниця. ЇЇ темно-русяве волосся ганебно сплетене у неакуратий, кривий хвіст.

Сім'я Луїзи була не бідною, але далеко й не багатою. Матінка Луїзи, фрау Клара Шульц, струнка, худорлява, прискіплива жінка, з такими блакитними очима, що були схожі на найхолоднішу кригу. Мабуть, таки правду кажуть: очі — дзеркало самої душі. Вона шила усіляким фраїн суконьки і капелюшки, за які вони були ладні платити не малі гроші. Робила вона їх, звісно, на замовлення, вимірюючи їхню тонку талію, насправді зроблену корсетом, а не матінкою природою.

Тяжко було сказати, звідки Анна-Луїза взяла ворожість до усіляких гарненьких фрау, бо вони ніколи не ставилися до неї погано, інколи зверхньо, але на те вони й графині! Можливо, це через те, що матінка не ш'є їй такі гарні вбрання як їм? А можливо тому, що матір не була такою суворою до них, як до неї?

А от її батько звичайний робітник фабрики. Його руки мозолисті, волосся каштанове, плечі широкі та сильні, а мозок примітивний. Для більшості він непривітний, суворий, можливо, навіть ворожий, в той час коли мав він одну слабкість — наша люба фрау Шульц. До доньки він був поблажливіший, але категорично проти її занять з малювання ще з її дитинства.

Та й які там заннятя? Все що вона могла відвідувати — аматорські, а точніше "жіночі" курси малювання, на які юна мисткиня ходила ще в дитинстві.

Батько не бачив жодної вагомої причини для жінки займатися мистецтвом. Але суворому Йоганнесу Шульц не лишилося нічого, як здатися після довгої війни молодої Луїзи за право бути собою.

Але неприязнь Анна відчувала не тільки до фраїн вищого суспільства, що хотіли собі нову, модну сукню, а й до власного брата Пауля. Його просто обожнювала матір, а батько сприймав серйозніше, ніж доньку. Гордість сім'ї, навіть якщо він нічого достойного гордости не зробив. Її дратували його вайлуваті, незграбні рухи, його пихатість, його самовпевненість, його вимова, його поведінка, його все.

Забравши конверт у тримтячі руки, Анна-Луїза побігла додому. Минаючи той самий коридор з павутинкою, вона швиденько пошпацирувала в столову, яка була оформлена в Вікторіанському стилі — меблі з темного дерева, теракотове оформлення, щоб було не соромно приймати тут гостей. Мати обирала. Схожий декор мала мамина майстерня, адже графиням не гоже бачити щось окрім розкоші. За столом, снідаючи, сиділи знайомі уже нам особистості. Кімната уже пахла смачною яєчнею, але донька не була голодна.

— Дорога Фаміліе! Лист з Кунстареалі! — захоплено сказала фрау, з ентузіазмом розриваючи конверт. Попри своє хвилювання, вона не дозволила жодному його шматочку потрапити на підлогу, адже це б спровокувало роздратований фирк Клари.

Посмішка не сходила з її обличчя. Батько відвів очі від газети, теж легенько посміхаючись щастю юнки. Клара Шульц лише дивилася на власну доньку своїми, як завжди, холодними шматками блакитного льоду, що у її випадку звались очима. Пауль ж продовжував їсти, більше цікавлячись смачною яєчнею матері. Тож, молода мисткиня почала читати вголос ідеально виведені літери на аркуші:

— Шановна Фрау Шульц! Висловлюємо наше щире захоплення вашими роботами, і ми були б раді бачити їх на нашому галерейному показі картин 1 квітня 1880 року. На жаль, з міркувань репутації заходу, пропонуємо представити ваші картини, і стати їхнім фактичним автором вашому брату Паулю Шульц, або ж, ми розглянемо будь-яку завгодну вам кандидатуру чоловічої статі. На все добре.

Після останніх речень Луїзі довелося використовувати весь її самоконтроль, щоб не розплакатися. На останніх реченнях її голос затремтів. Здається, прірва між нею та Паулем тільки стала більшою. Батьковий погляд став дещо співчутливим, але прокоментувати ситуацію він не наважився — зберігав жорсткий фасад, навіть якщо десь там, серед усієї суворості, серце країлося у жалю до рідної доньки, адже, навіть якщо він ніколи це не коментував, але ж малювала вона неперевершено, хоча б для його робітницьких очей.

Матір, яка у свою чергу не відрізнялася емоційністю, все ще ділячи яєчню ножем, ніби нічого не сталося, лише байдуже спитала:

— Пауле, ти вільний 1 квітня? — слова матері лише добили її.

Пауль уже відкрив рота, щоб відповісти, самовдоволено посміхаючись. Його каштанове волосся спадало йому на очі, яке він постійно поправляв рукою. Але Анна впевнено його випередила:

— Мої картини не братимуть участь у виставці.

Клара навіть припинила возитися зі сніданком.

— Чому це?

Запитання цієї жінки вражало, збивало з пантелику своєю байдужістю. Їй що, справді начхати на картини рідної доньки, і вважала, що творіння мистецтва в які вона вклала свою душу, сили, нерви, що можна просто змінити ім'я автора і суть залишиться тією ж?

— Тому що я хочу, щоб світ знав справжню авторку, а не лише оболонку. — її голос майже зривався на крик. Спокійно встояти під прицілом погляду Клари було майже неможливо. Але перед тим, як вона встигла видати ще якійсь заперечення, заговорив Йоганнес.

— Кларо, це її право. Картини — абсолютно точно належать їй. Нехоче? Ну і нехай. — цього разу гер Шульц навіть не говорив суворо, що змусило матір підняти брови.

Анна-Луїза видихнула. Хоч хтось в цій сім'ї міг її підтримати. А Пауль, сердито нахмурившись, мовчки їв яєчню, бо ж уже уявив себе в захоплюючій картинній галереї Мюнхена, розповідаючи присутнім про те, скільки сил він вклав в писання картини, назви якої він навіть не знає.