II

— Тьфу ти!

— Назад! — кричить Андрій, намагаючись розгледіти щось.

Підстава? Але звідки? І куди машина зникла?

— Всередину лізь!

Весь бордовий від гніву, Вітя повернувся. Дверима гепнув, сів за кермо.

— Ну це ж не мені одному побачилося, мужики? Це що було?

— Не одному побачилося. Чого вибіг? А якби стріляли, то що, кранти нам?

— Але ж ну! Прямо на нас!

Вітю наче заклинило. Тремтить, головою сіпає.

— Та я б сам кранти зробив кому завгодно за цю «Беху», Вітю, — обізвався Петя. — А куди вони поділись? Ти не бачив тачку попереду, як вона перла?

— Не бачив нічого.

— Так, Вітя, ти назад, я за кермо. Ну що ти так дивишся? Адреналіну хапанув — видихни. Я поведу.

Водій не сперечався з Андрієм. Повагався трохи, правда, цигарку дістав лише з другого разу — пальці не слухалися. Сів біля Петі позаду, зрештою.

— Ще й гівна понабирали цього! — пустив він з рота струмінь диму та й собі задивився на таємничий трикутник. Той ледь помітно виблискував крізь щільний коцик.

— Чуєш, а у тебе пропозиції кращі є? — спитав Петя. Видно було, що лобу його дісталося добряче. Теж злиться, а тут товариш під руку потрапив.

— Цим гівном, друже, ми розплачуватися будемо. Заспокойся, — втрутився у розмову Андрій. — Жабі напишіть, що ми о дев’ятій заїдемо. Без звуку йому маяк пустіть. Дрихне.

Він поправив дзеркала заднього виду під себе, рушив.

— Чортівня якась...

Петя погладжував шишку на лобі.

Вітя протер очі. Поклав одну з картин на вкрите дзеркало. Подумав трохи. Дочекався, поки авто набере швидкість. А потім витягнув різко той трикутник і замахнувся, щоб у відкрите вікно викинути.

— Гей, ти що, ти що?!

Петя перехоплює руки напарника, все відбувається швидко.

— Відпусти, я краще викину, викинути треба!

«БМВ» не зупинявся. Набирав швидкість.

— Так, заспокоїлися обидва! Що ви там творите?! — гаркнув Андрій.

— Від дзеркала позбутися треба. Я відповідаю! Символи бачили? На ньому?!

Вітя завівся. Все намагається витягнути антикваріат із чіпких рук Петра.

— Бляха-муха… Ну надряпано щось. І? Перестань тягнути!

— Такі дзеркала прокляті! Форма, вигляд — один хрін усе ясно. А тут — мітка! Ясно?

— Яка в задницю мітка? Ти зараз пішки підеш!

Петя витягнув шию, губу прикусив. Бува, щось додати чи зробити захотів, як раптом у Андрія задзвонив мобільник.

— Та позатикайтеся вже! Вітя, заспокойся, ніхто нічого не викидає! Тихо! — велів водій, натискаючи на кнопку із зеленою трубкою.

Це була дружина.

— Так, мала, слухаю.

— Андрію, а ти куди це пролетів повз нас?

Декілька секунд мовчання.

— В сенсі?

– «БМВ»... як його, Віті. І ти сидиш позаду. Дивишся у вікно, я махаю тобі з лоджії. А у тебе лице недобре, блідий увесь. Що сталося, чого ти ще не вдома?

Холодними пальцями він вимкнув радіо.

– Надь, алло! Надь, кого ти бачила? Хто їхав, ще раз повтори!

Попереду – небезпечна ділянка. Аварій тут стільки постійно... Андрій пригальмував і дав убік, коли побачив фари позаду. На повороті якраз.

Втім, це був усього лиш автобус.

Проковтнувши гірку слину, Андрій ледь не закричав у телефон:

– Ми не проїжджали ніде, Надь! Нікуди не виходь, чекай мене! Я скоро!.. Алло... Надя... Алло!

Бувало інколи, що зв’язок ловив погано на виїзді з міста. Та ще й погода яка.

– Що там сталось, старий? – затривожився Петя, на мить забувши про Вітю. Той теж затих.

– Рухи нездорові якісь, біля хати моєї чекають, походу. Надя дзвонила, типів дивних бачила на тачці.

– По домах, отже, не варіант.

– Ну от зараз ти нагнітаєш, Петь. Може, такі ж їхали, як ми. А твоя й злякалася трохи. Га, Андрюх?

Хотілося вірити у слова Віті. Він полишив уже спроби викинути дзеркало, хоча все ще стискав його.

Все може бути. Додзвонитися б до Надії.

А позаду з пітьми знову винирнула машина. Сліпить, миготить; моргнеш — а немає вже нічого. Сніг тільки.

Він відчув, як стиснулися м’язи спини. Аж шия заболіла.

Тривога.

І «беха» позаду. Судячи з усього — така ж, як у них.

— Андрюх, а не «пасуть» нас?

Чоловік зробив небезпечний маневр. За таке й права забирають.

Убік, уперед. Через метрів сорок — різкий поворот на одну з лісових доріг, зовсім недалеко біля в’їзду до Чернівців. Андрій втупився у дзеркало заднього виду. Схоже, «хвіст» дійсно був. Це вже досвід говорив.

— То зникають, то з’являються. Я петлю зараз зроблю і відстануть, доки до міста доїдемо.

— І хто це може бути? — нервував Петя.

— Чудеса зимові, — похмуро відповів Вітя. — Пацани, треба дзеркало кинути. Воно біду притягує, я серйозно.

— Так, Вітя, ти ще раз про те довбане скло мені щось скажеш — я тебе висаджу. Не до цього! Бабло треба, так ще й херня якась твориться! Ви хоча б з розуму не сходіть!

Не на жарт Андрій перелякався, почувши голос Наді. Він знав її — дружина не жартувала та не розігрувала. І підсліпуватою не була — тобто тачку Віті розрізнити могла…

Але щоб переплутати людей... Чорт.

«БМВ» втискалася в сніги, колеса розкидали навкруги біле болото. Пробивали собі шлях крізь нічне узлісся. Тут траса недалеко — фари вимкнули і вперед. Місця вже не дикі.

Поворот. Трохи газу — і знову на промерзлому асфальті. Педаль у підлогу. Стрілка спідометра підкинулась ближче до сотні. Інших машин практично немає.

Голова розколюється, усі думки — як омлет на пательні. Упереміш. Надя, мертвий дід у хаті з грибком, паніка Віті. Переслідувачі...

Мислення обірвалося, як тільки він знову побачив позаду «БМВ». Тепер — ближче. Машина ковзала снігом, без жодного звуку.

— Не гальмуй, Андрюх, тисни!

Петро дістав пістолет.

— Зв’язок, бляха! — кричить Вітя та б’є телефоном об сидіння. — Не ловить, я старшим дзвоню!

Намагаючись метикувати й стежити за дорогою одночасно, Андрій теж набирав одного зі старших.
Біс уже з тим антикваріатом та інтригами — щось придумається. Зараз неприємності тут значно більші.

А от Вітя міг би й не телефонувати без його дозволу.

— Сука!

Гудок не йде.

— Набирайся, ну, ну, ну!

Знову ледь з дороги не вилетіли. А «беха» переслідувачів — як прилипла. Добре водять, гади.

Кермо однією рукою тримати важко.

Андрій надто пізно здогадується сказати, щоб ніхто крім нього не дзвонив.

А далі лунає перший постріл.

— Корінь! Алло! Тут…

— Ти звідки дзвониш? — перебиває грубий голос із трубки. Чути його добре.

— Я… Ми до Чернівців їдемо, як від Трясців, слухай… — Андрій намагається щось пояснити.

— Ти що твориш?! Жабу завалили, там вся поліція зараз! «Бумер» Вітьки Кришталя бачили. І тебе там, і Петьку Дуба. Що за колотнеча?!

Бам!

Автомобіль позаду вдарив. Андрію довелося впустити телефон, щоб перехопити кермо обома руками. Вирівняти колеса.

— Алло!

Падає мобільник, продовжує горланити старший. А двигун реве. Петя опускає скло та цілиться. Знову постріл.

Їхня «БМВ» вилітає на зустрічну, потім назад. Зимовий вітер вривається до салону та дере спину.

Блимнуло.

Заднє скло розлітається, Вітя кричить. Тримає плече й кривиться. Влучили, отже.

— Сволоти!

Очі самі вихоплюють сірий асфальт. Машина їде на Чернівці, Андрій маневрує, як може. Ледь не влітає в автобусну зупинку. Викручує кермо.

Авто летить боком.

Ще раз стріляє Петро, кричить Вітя. Краплі крові розлітаються салоном разом із картинами, що були знайдені у домі Ріхтера.

Далі — раптовий удар знизу, від якого завертілося в голові.

Яма.

Колеса остаточно відірвались від слизької дороги. У світлі фар — дерево.

Удар.

Вибухнуло перед очима. Він перестав відчувати себе на сидінні. Більше не розумів, де верх, а де низ.

Бух!

Це вже ззаду. В’їхали в них.

Андрій вилетів через лобове скло. Боляче вдарився тілом. Спалах світла. Червона пелена на очі.

Скрегіт металу.

Перше, що побачив Андрій, коли прийшов до тями — бампер. Номер авто — як у Віті. Однак написаний зліва направо. Відзеркалений.

Кроки чужих черевиків зашуркотіли неподалік. Із абсолютно такого ж чорного «бумера» вийшли троє.

Це були ніби копії. Світ крутився перед Андрієм, але він розгледів.

Наче ртуттю обмазані, блискучі. З чорними дірками на тілі. І до біса схожі на них самих…

В одного, що носить зовнішність Віті, — пальців десять на руці. Перебирає ними, кистю смикає. У іншого — одне потворне око замість рота. А з вуха язик довжелезний стирчить.

Шматки порожнечі на їхньому одязі пульсують у світлі фар. Куртка відзеркаленого «Андрія» переливалася — то коричневою була, то знову чорною ставала. Наче не могла визначитися, як правильно.

Андрій перекотився на спину, з великого каменю впав.

Серце стукнуло, віддаючи болем у спині. Ребра й хребет, здається, потріскались. Андрій ледь втримався, щоб не стогнати. Завмер.

Що це за тварюки такі?...

Крізь притрушені снігом кущі дивиться — а Петя лежить понівечений усього в кількох метрах. Друзки скла навколо нього.

Двійник підходить ближче до напарника. В руці — щось схоже на пістолет. Вогонь блимнув — а звуку жодного. Тільки тіло сіпнулося.

З іншого боку від каменю — Вітя. Тече з нього темне. Теж сховався. На Андрія дивиться, підповзає ближче.

Істоти оглядають розбите «БМВ». Слизькими пальцями водять по лобовому склу, залишаючи блискучі сліди.

Інший Петро повільно обернув голову навколо своєї осі. Зробив це так, як ніколи не змогла б жива людина. Похитнувся після цього.

Потвори загальмовані після зіткнення машин, рухаються невпевнено.

Вітя дістав свій ніж. Андрій з полегшенням збагнув, що пістолет все ще за поясом. Дивом, що не впустив його.

Сніг хрустить під ногами, гілля сиплеться.

Чоловік підіймається. І до того, як кошмарні двійники розвернулися на звук, Андрій кричить. Швидко натискає на гачок.

Зимовий ліс наповнює гуркіт.

— Ааааар!

Постріл за пострілом. Він повторює, допоки пістолет сухо не клацнув. Тіла копій склалися, як підкошені. Вони отримували кулі, розтікалися кольоровим розчином, схожим на бензин.

На мить у цих спалахах Андрій побачив образ іншого Петра. Виглядало воно надто знайомо та впізнавано. Тому Андрій завагався, було. Цього виявилось достатньо, щоб опонент сам вистрілив.

Знову — ні звуку, ні спалаху. Імітація зброї. Однак плече прошило.

— Аай!

Тут з’являється Вітя. Він кидається на псевдо-Петра з ножем.

— На, на, тварюко, це за Петю! На! За Петю, і за… за тачку!

Андрій опустився на коліно. Повітря не вистачало, тіло слухалось погано.
Долонею він набрав снігу та розтер собі по обличчю. Моргнув кілька разів.

— Н-на!

Вітя зірвав голос.

І машина їх, «беха» чорна, плавитись почала, як від вогню. Перекривило її. Метал застогнав — і фари вибухнули.

Завелась. Перекошений після удару бампер вишкірився на Вітю й Андрія.

— Дзеркало… — здавлено прокашляв Вітя та покульгав до задніх дверцят свого «БМВ».

Це він про що?

Стікаючи рідиною, що почала випаровуватися, чорне авто сунуло прямо на Андрія. Той спробував знайти опору на землі, однак натомість втратив рівновагу повністю. Упав. У вухах задзвеніло.

Тим часом Вітя, борючись із гострим болем у тілі, зміг витягнути трикутне дзеркало із заднього сидіння. Воно було важчим, ніж картини, тому й не вилетіло.

На сніг кинув дзеркало, залишки коцика зірвав.

Чужорідний автомобіль наїхав на ногу Андрія. П’ята хруснула так, що небо розкололося світлом.

— Ааааа!..

Нікуди подітися. Колесо їде вище — кістка дробиться під вагою авто.

— Вітя!.. Ві…

Грізно гарчить примарна машина.

…І раптом зупиняється.

Капот відчиняється сам по собі. Воно видихає дим, знову й знову намагається завести себе.

Вітя щосили довбе руків’ям ножа по проклятому дзеркалу. Уламки дзвенять. Рана пече.

І навіть у пітьмі, навіть крізь власні кров, піт та сльози він відмічає, що з того боку на нього дивиться відображення. Не нормальне. Чуже.

Кожен новий удар збільшує кількість уламків. Кількість облич, що жадають вирватися у наш світ.

Машина-двійник вмирає, розтікаючись блискучою калюжею ртуті.

— Тихо, тихо, брате, не кричи… Тихо…

Вже втрачаючи свідомість, Вітя відтягнув друга та впав поряд.

Довго вони лежали, знесилені.

Андрій, мабуть, першим повернувся із небуття. Сяк-так обмацав себе. Правій нозі — біда. А от постріл пройшов дотично.

Небо сіріло — з грудей виривався стогін. А в голові лиш одне: додому. Надя. Рятувати.

Груди Віті підіймалися. Він жив.

«Бумер» виявився на ходу, однак не було ні сил, ні можливості його витягувати. Добре, що аптечка уціліла.

З’явилося сонце, коли чоловіки нарешті оговтались.

Руку Віті було поранено серйозно. Що могли — зробили, кровотечу зупинили.

Андрій видзвонив одного знайомого — той уже мчав до них. Під дерево підперся — і все пускав довгі гудки дружині.

Тиша.

— Дзеркало. Нас читало. Дивилось. Зліпки зняло. Створило, прикинь…
Вітя копнув залишки старовинного трикутника під ногами — і тут же застогнав.

— Доппельгангери? — уточнив Андрій, все ще натискаючи кнопку виклику.
Згадалося йому, що так темних двійників у якійсь книзі називали. Прочитав багато макулатури, поки сидів.

І все це до голови зараз лізло. Неочікувано й зовсім не потрібно. Видно, добряче мізки потрусило йому.

— Нє. Втілення душ. Скло… типу. Як фотки. Зразки. Розуми наші. Це ще не люди. Але намагаються стати. І вони терпіти не можуть, коли їх… «оригінали» живуть, розумієш?

— Ага… — байдуже зітхнув Андрій.

Петя помер. Шкода його. Давно разом.

Не можна лишати тіло.

— Скажи таке, Вітю... Чи міг той інший до мене додому потрапити?

— Хер знає, — чесно відповів напарник. — Може, я взагалі не те говорю.

— Та ні, старий. Все ти вірно кажеш… Мабуть…

Більше Вітя не говорив. Дихали вони обоє, хапаючи повітря. Досі не розуміючи, що сталося.

Хвилин через десять приїхав Женя. Допоміг залізти їм до салону свого «Крузака», завантажив Петра покійного.

Джип щосили мчав трасою.

Палець Андрія так і не відпустив кнопку набору номера дружини. Знову телефон глючив, мережі не було.
Може, й варто було спалити там усе — разом із потовченою «бехою». І з тими примарами…

Чоловік згадував. Що ще могло побачити та відтворити дзеркало? Воно ж не весь час було прикритим…

Чи помітило воно фото дружини на заставці телефону?

А який кут огляду був взагалі?

Андрій прокручував увесь вечір. Кожен рух, кожен погляд на старе дзеркало. Перебирав кадри в пам’яті поволі та важко.

Голова вмикалася довго — і щоразу поверталася до телефонної розмови з дружиною.

Жабу, виходить, убило щось. Тепер шукатимуть їх. І старші, і поліція, і...

Господи.

Чоловік хотів сказати щось уголос. Треба їхати, ну ж бо! Перевірити, чи все добре у Наді!

Однак не міг. Ні сформулювати це у слова, ні навіть видати звук.

І вже коли «Крузак» Євгена зупинився біля  заміського будинку костоправа, Андрій помітив дещо. В очах троїлося, сфокусувався погляд не одразу.

До тротуару якраз підійшла пара здорованів. Підняли Вітю обережно, витягнули з машини.

На підошві Віті — шматок бісового скла. Андрію здалося, що він зміг розгледіти там власне відображення.

Може, просто уламок лобового?

Зачепила серце наче гаком тривога.

А як, власне, виглядає тепер Вітя? Чи не змінився він?

Яке його обличчя?

Зібравшись із силами, Андрій припіднявся на лікті. До нього вже нахилився Женя.

…Або ж це був просто відблиск ранішнього сонця, що нарешті вилізло із-за свинцевих грудневих хмар?

— От це ви влипли, мужики. Що там сталось? Хто Петю…?

— Телефон… — тільки й видавив із себе Андрій. — Дай набрати… Дай…

— Ну ви де там застрягли? — вже кричав лікар з вікна. — Тягни обох, я скільки чекати буду!

— Телефон… Дай… Уже.

— Та ми йдем уже, момент! — махнув рукою Женя і простягнув Андрію свій смартфон.

Чоловік набрав номер коханої по пам’яті. Жодного разу не промахнувся, клацаючи на цифри.

Гудки. Цього разу жінка підняла слухавку швидко.

— Надю…

— Ти що, взагалі розлився вже — мені зі спальні дзвонити? Зараз я прийду, потерпи трішки.

— Я…

Женя вихопив телефон.

— Потім добалакаєш. А ну ходи-но сюди. Ось так, потихенько…

Скельце на підошві.

Машина розтікається у лісі.

Двійник дістався до дружини.

Виє вітер.

Не в змозі навіть поворушити рукою, від жаху та безвиході Андрій ледь чутно застогнав.