I

   Цю історію я хочу присвятити Страшно Цікавій Каті.
   Дякую за твою працю та любов до жанру!

  Її також можна прослухати на YouTube. Знайти можна за назвою, або за моїм прізвищем. Приємного читання!

— Он ця хата.

Чорний «БМВ» тихо зупинився, не доїжджаючи до іржавих воріт. Андрій був тут на днях, оглядався. Тихо все. По сусідству — покинута хата. А з іншого боку — халупа, де, мабуть, пенсіонери живуть.

Туман розбивав шматки снігу об лобове скло. Грудневий вечір душив хуртовиною.

За кермом Вітя. Він вимкнув фари та примружив очі, намагаючись розгледіти потрібне подвір’я.

— Робимо швидко, без зайвих рухів. Петь, це тебе стосується.

— А чому відразу я? Все ніштяк.

— Спершу побалакаємо. Під ствол діда поставимо — обхезається, усе сам віддасть. Навколо дивись, щоб ніяке западло від старого не впало.

— Порядок буде, не кіпішуй.

Ну-ну. «Не кіпішуй». А потім проблеми розгрібати через запальний характер Петра. Бувало вже.

— А в хаті темно. Спить вже, чи що?

Вітя вимкнув пічку, бо стало гаряче.

— Та зараз розбудимо, — буркнув Петя, клацнувши запобіжником свого «ПМ».

Андрій зітхнув.

— Мужики, — тихо знову почав свою пісню Вітя, — з цінностями обережно. Вони тут недобрі.

— Не каркай під руку, екстрасенс, бляха!

Петя посміхнувся.

— Досить балакати. Вітя, сиди тут пильнуй, не накручуй. Петь, пішли.

Андрій та Петро вийшли з машини та опинилися посеред глухого провулку. Ліхтарі тут ще з часів війни не працюють. Хати ніби в землю повростали, сніговою ковдрою прикриті. Чим довше дивишся — тим більше сумнівів, чи є тут бодай одна жива душа.

Вдалині виє собака. Стукається об рейки потяг. Метрів двісті вперед — і кінець міста, відкрите поле.

Неприємна місцина, словом. Та ще й Вітя зі своїми повір'ями.

Він із села сам. Під Чернівцями виріс — бабка його щось типу ворожки. От глянеш, послухаєш — так нормальний, здоровий пацан. А інколи, як почне, то хоч вуха затикай. Забобонний жахливо.

Чернівці, мовляв, на землі поганій побудовані. Села навколишні — особливо. Щось про духів ще казав. Поселяються ті у меблі та предмети різні, що для людини можуть бути цінними. І чим халупа старіша, тим, мовляв, гірше. Багато там нечисті заселяється у барахло всіляке.

Андрій же ставився до цих тем просто як до причуд свого друга. Ну побалакає, пар випусте, та й перестане. Не вперше.

Сам Андрій вийшов на волю восени. У голові весь час тримав те, що дізнався від одного арештанта, з ким частенько перекидався в карти.

Грав і виграв. Багато. Половину боргу опонент відплатив валютою одразу ж. А в додаток — поділився історією про Генріха Борисовича Ріхтера.

Той, буцімто, роками працював у відомому столичному музеї. Справжній експерт зі старовини, на виставки за кордон постійно їздив. Казали, добре себе почував на початку нульових. Піднявся швидко на каламутних темах з антикваріатом.

А потім зник він разом із частиною музейних експонатів… Гучна справа була, Андрій чув про неї. Розчинився тоді Генріх Борисович.
Пройшло двадцять років — його впізнали аж під Чернівцями. У хаті старій живе під новим іменем, окуляри й бороду носить.

— Я відповідаю. Це Ріхтер київський. Сам бачив якраз перед посадкою! У мене мамка під Чернівцями. Я виставити його сам думав. Але вже не встиг. Кажу тобі конкретно!

— І не говорив нікому іншому? — з недовірою уточнив тоді Андрій, перемішуючи колоду карт пальцями лівої руки.

Гра — давня пристрасть. Звичка, що не раз до біди доводила. А не відмовишся від неї так просто.

— На таку ситуацію й тримав інфу, ну. Бери наводку як залишок, і ми в розрахунку. Це не фуфло.

Вірити худому рецидивісту не хотілося. Однак Андрій не був кровожерливим. Грати любив радше заради цікавості, ніж серйозно. То й прийняв інформацію.
А сьогодні ситуація склалася так, що вибору немає. Гроші потрібні. Сильно. Хочеш чи не хочеш, а надію покладатимеш навіть на казки зараз.

Чоловіки увійшли на подвір’я, що виглядало занедбаним. Хвіртка похилилася, у вікнах світла немає. Сніг не прибраний — по щиколотки. Припорошило сильно, але виїмки таки помітні. Ледь видимі. Петя би й не побачив, а от Андрій зупинився.

Проходив тут хтось. Дві пари взуття можна розрізнити. Однак це точно не сьогодні було.

Кивнув напарнику. Той насупився. З кожним кроком у напрямку дверей сумніви зростали на серці.

Петя підійшов до вікна, зазирнув усередину обережно, намагаючись розгледіти бодай щось, окрім пітьми та шматків старих газет, якими хтось обклеїв потріскане скло.

Ну і дира.

— Пусто, походу, — тихо озвучив він.

Як тільки Андрій збагнув, що двері не зачинені, опустив невеличкий лом та напружився ще більше. Ну невже ця тема — порожняк?

Скрипнуло. Увійшли, дивлячись під ноги.

Сіро всередині. Зимно. Розкидані речі в коридорі, а ще запах стоїть характерний.

І все одразу зрозуміло.

Андрій дістав пістолет. Напарник зробив це раніше. Пилюка у носі, дух чужої смерті. Стіни коридору й стеля — в краплинах рідини.

Хатину Ріхтера пожирає грибок, а ще її перевернули догори ногами. Навіть шпалери обірвали. На підлозі на кухні — уламки посуду.

Сам Генріх Борисович лежить біля дивана свого із целофаном на голові. Поряд — шнурок.

Мордували старого. Судячи з вигляду — недовго. Чи то не витримав дід, чи нападники перестаралися. Якби ж Ріхтер усе їм сам видав, то стали б вони такий безлад робити?

— Наводка твоя палена, — шепоче Петя очевидне.

Андрій тільки зуби зціпив.

Невідомі шукали. Вкрай уперто це робили. Дошки зривали, відсували радянські меблі.

— Все одно оглянемо все.

У відповідь Петро гмикнув.

А що ще залишається? Час летить, а повну суму зібрати потрібно якнайшвидше.

— Слухай, може, ну його? З трупаком цим. Може, покарали його, а ми «засвітимось»?

— І що пропонуєш? Назад? Брате, ми в лайні вже по вуха, глибше нема куди. Берися за справу.

Один лякалки бабки переповідає, другий параною ловить. Ну дістали!

Вони оглянули випатраний матрац, шухляди та ящики. Нічого не залишили ті, хто був тут, навіть аптечку розірвали. Пляшечка з йодом вилилась на простирадло.

Андрій підійшов до високої шафи. Дивиться на неї, мовчить. Блідий промінь ліхтаря блукає дерев’яною стінкою, а Петя сопе поряд, марно обшукуючи затверділого мерця. Вже, видно, забув про свій страх, бо щось намацав під пальцями.

— Обережніше лапай, — буркнув Андрій, не відводячи погляду від дерев’яних дверцят.

— Що, думаєш, замінували старого?

Наступної миті в руках усміхненого Петра з’явилась пачка сигарет.

— О, а це мені буде.

Він не приспішував Андрія. Той раніше домівки обносив, робив це вкрай успішно, тому якщо угледів щось у цій шафі, отже, не просто так.

Андрій нарешті ткнув ліхтарем стінку шафи, почав обстукувати її з різних боків. Зняв із вішаків старі піджаки й сорочки, кинув їх на ліжко.

Клац.

Тріснуло. Андрій підсвітив.

— Поспішали, видно. Диви сюди.

— Що, ти похоронні лоха знайшов?

— Нє, Петь. Інше.

Тісний простір за шафою. Там картини всередині, портрети. Рамки ще дерев’яні, тканина якась, скручена в тубуси.

Хрести, ікона одна. І трикутний предмет, обгорнений коцом.

За вікном знову завив пес. Протяжно, ніби у відчаї. Холодний потік повітря одразу ж пройшовся між лопатками Андрія. Зашелестіли газети на склі; у хаті протяг.

Жодних розтяжок чи пасток у цьому сховку не було. Схожі засоби безпеки частіше можна знайти в домівках заможних українців, але й тут обачність втрачати не можна.

Чоловіки витягнули з-за шафи усі знахідки. Дивний трикутник, щільно зашитий у коцик, теж. Досить важкий.

— Прикинь, скільки старий кнур тут заникав, якщо вони це все не хапанули?

Таке добро могли залишити тільки в трьох випадках. Або воно не має реальної цінності, або в Ріхтера вже забрали щось сильно вагоміше. Старий бабки віддав та копита відкинув, от і все.

Або ж просто чіпляти ці знахідки не можна з певної причини.

Будинок Генріха Борисовича був темним та непривітним. Бувалий Петя, хоч і жартував, а було видно, що неспокійно йому. Навкруги все коситься. Ще й ліхтар у нього розряджатися почав, світить погано.

— Пакуємо все, — розпорядився Андрій та дістав ніж. — Я думаю, вони бакси знайшли, і з антикваріатом возитися не хочуть.

Легким рухом він розрізав тканину на трикутнику. Усередині було дзеркало. Гострий шмат, об який легко порізатися навіть через рукавиці.

Петя витягнув картини. Поглядом зупинився на поверхні дзеркала. Видряпав хтось на ньому символи незрозумілі. Тонка лінія затягувала щось схоже на грецьку абетку.

Чи на людське око?

— Теж беремо?

— Угу.

Похмуре заросле обличчя дивилося на Андрія через дрібні тріщини. Дивне відчуття. Наче й щодня сам себе бачиш, а тут — як вперше. Зчепився поглядом сам із собою, відірватися важко.

Погляд чужий. Людина інша наче по той бік, хоч і схожа.

Петя втягнув плечі — знову вітер.

Склав він картини на купу, хрест зверху. До сумки все це точно не полізе.

— Андрюх, ти нормально?

Блиснуло скло по очах. Дзеркало завібрувало в руках, і Андрій відчув, що йому паморочиться в голові.

— Ей, старий?..

Він підвівся різко та ледь не перечепився об диван. Погляд від дзеркала відірвав — полегшало.

— Норма. Завтикав щось. Йду огляну тут ще…

— Давай-давай. Та й валити треба.

Утім, нічого більше Андрій не знайшов у будинку. Він не думав про раптову слабкість у кімнаті — зосереджений був на пошуку таємниць покійного Ріхтера.

Марно. Ні у ванній, ні під нею, ні на кухні — жодних коштовностей чи схованок.

— Пішли.

Вони виносили знайдене. Петя напружено озирався на подвір’ї, коли вхідні двері знову скрипнули.

Не здогадувались чоловіки, що скло запам’ятовує їх. І гадки не мали, що дзеркало визирає через розрізаний коц не просто так. Дивиться на їхні руки, спини, голови. На хмари над головою.

Та на чорне «БМВ», всередині якого їх чекав Вітя.

Двірники все боролися з липким опадом на склі «бехи». Розлютувався грудень не на жарт — сніг із дощем перемішав та бив ними щосили.

Вітя якраз відповідав на повідомлення у месенджері. Звісно, теплі жіночі руки допоможуть впоратися зі стресом сьогодні вночі. Однак справжнє полегшення прийде тільки тоді, коли гроші буде зібрано. На це у них з хлопцями зовсім мало часу. Сьогодні з самого ранку — як на голках.

Хатина по сусідству «ожила» — тьмяний вогник у вікні з’явився, чи то свічка, чи каганець був.

Незатишно. Швидше б забратися з цієї вулиці.

Петя та Андрій щось несли у простирадлах. Хвіртку тихо прикрили, Вітя заховав телефон до кишені.

Сіли.

— Ну що там?

— Ніхера нема, лиш фуфло музейне. «Поставили» хату до нас і старого кінчили. Газуй, поки скинемо все на точці, а завтра — до бариги.

Частину барахла вони до багажника закинули, а решту — на задні сидіння, поруч із собою. Вітя натиснув на газ.

— Непруха, та ще й із мерцями зв’язуватися. Не в тему нам…

— Не переживай, Віть, вирулимо. Але на сьогодні точно досить, погнали.

Притиснули їх. Наїхали серйозно — і тепер готівка потрібна. Швидко й багато.

До старших за допомогою піти не варіант, довга історія. Андрій з друзями в інтриги влізли. В обхід «общака» почали заробляти, а таке не прощається. Далі — жорсткий пресинг від, скажімо так, конкуруючого підприємства. Або діліться, хлопці, і ніхто нічого не дізнається. Або…

Машина розвернулася, Вітя перемкнув передачу. Глуха вуличка потонула у ночі, так і залишивши у своєму нутрі тіло з пакетом на голові, виття собаки та самотнє віконце з вогником.

У знайденому дзеркалі Петя розглядав своє сухе обличчя у виразках та запалені від недосипу очі. Теж слабкість відчув у моменті. Сказав, не відриваючи погляду від себе:

— Лажа повна. І скільки за це Жаба віддасть, по-вашому?

— Якщо то справді був Ріхтер, а це не підробки, то нормально. Не нагнітай.

— Ніхто не нагнітає, але це натуральне сміття, — огризнувся Петя.

— Взагалі дзеркала з чужих хатів недобре брати, — далі гнув своє Вітя, знижуючи швидкість, щоб машину менше заносило.

— А ти чого бісів наганяєш? Слідкуй за дорогою! Що ж ви, зговорилися?!

Андрій злився. На арештанта, який дав наводку. На себе, що допустив до проблем.

Зрештою опанував себе та вже тихіше додав:

— Воно з нами ненадовго. Про прикмети народні не теревень нам.

— Я ж нічого не кажу, просто бабка моя розповідала...

Петя нарешті прикрив дзеркало тканиною, протер очі. Він хотів підколоти якось Вітю. Той знову починав сільські байки балакати — ідеальний момент для цього!

І тут блиснуло попереду. Фари, що несуться прямо на них.

— Бляха!

Вітя викрутив кермо, чорне «БМВ» загальмувало снігом. Обернулося майже на 180 градусів та з дороги ледь не вилетіло.

Петя головою об переднє сидіння вдарився, коли машина зупинилась десь за метр від снігової купи.

— Це що за виродок, а? Що за с-сука…?

Це було несподівано.

Вітя хутко вискочив із машини, готовий пристрелити на місці першого, кого побачить. Петя, тримаючись за лоба, стогнав. Його рука вже потягнулася за пояс.

— Де цей Шумахер довбаний? — кричав Вітя у нічну порожнечу.

Андрій привідчинив двері та вилаявся.

Траса. Спокійно навколо. Ліхтар на узбіччі блимає. Попереду лише стіна з мокрого снігу та місто, вогні якого навіть не розгледіти звідси.

Повз проїхала вантажівка.