Розділ другий. Втеча

— Отже, тут проживає наш новий клієнт? — бридко-солодко протягує дух-новачок, із неприхованим захватом розглядаючи захаращену старими меблями залу хати. Тоді його губи розтягуються в зухвалій усмішці. — Ой, перепрошую. Клієнтка! 

Цей хлопчина нещодавно отримав своє довічне покарання, втім, на відміну від мене, він виглядає занадто захопленим. Йому подобається забирати прокляті душі. Він отримує задоволення від чужих драм, наче дивиться цікавий серіал по телебаченню. Ми з ним геть різні. Мені людський біль та відчай не приносить жодного задоволення. Однак, як на зло, я мушу навчати цього виродка та спостерігати за його роботою декілька років, перш ніж він самостійно збиратиме душі.

— Навіщо ставити питання, якщо тобі вже відома відповідь? — сухо промовляю я, крокуючи старим, подекуди протертим килимом.

Ці старомодні строкаті сільські килими — окремий вид тутешнього колориту. Здається, без них хата просто втратила б частину свого затишку та атмосфери. Такий знайдеться чи не в кожного. Як і порцелянові півники, що припадають пилом у серванті та роками чекають нагоди, якої ніколи не настає. Їх не дістають навіть на свята.

— Годі тобі, — з награною образою вигукує мій компаньйон. — Ти завжди такий суворий протягом відведених чотирьох днів.

Суворий? Скоріше співчутливий.

Протягом чотирьох днів, які ми надаємо замовникам на роздуми, ми мусимо спостерігати за ними. Невидимі свідки, яким заборонено втручатися в життя та вибір клієнта. Насправді викликавши нас заради помсти, людина прив'язує до себе слугу потойбіччя на чотири доби.

Зазвичай це стає покаранням для нас, адже кожна історія замовника по-своєму сумна й несправедлива. Будь-яка душа залишає емпатію в минулому житті, тож ця вимушена безпомічність щоразу змушує нас проходити крізь пекло. Знову і знову. З кожним новим замовленням.

Та цей виродок, здається, лише бавиться. Йому до смаку все, що роздирає мою душу на шматки. Іноді я навіть замислююся, чи був він колись людиною.

— Я такий завжди, — спокійно відповідаю я, виходячи на захаращену кухню.

Тут стоїть стійкий, затхлий та дещо спертий запах старості та їжі. Усюди купи склянок: чистих і брудних. Відра з пророслою картоплею. Холодильник, якому вже давно минуло пів сотні років. Пошарпані, облізлі шафи та захаращений усіляким мотлохом стіл. Дві табуретки з вишитими вручну накривками у вигляді квітів. І дві засмальцьовані строкаті доріжки, які вже так і просяться на смітник. А ще... настінний календар із релігійним зображенням та роком, який давно минув. 

— Свят! Свят! Свят! — волає стара жінка, несподівано бризнувши водою в наш бік.

Втім вона нас не бачить. Ні, жодній живій душі це не під силу. Робить вона це не для того, аби відігнати нечисть. Стара окроплює нашу замовницю водою з банки, але та намагається ухилитися, через що бризки летять навсібіч. Та й навряд чи це подіяло б на нас. Навіть якби люди могли нас бачити.

— Схаменіться, бабусю! — кричить дівчина, геть червона від швидких рухів та, вочевидь, образи. — Я нічого вам не зробила!

Але бабця вже починає голосно читати молитву, благаючи свого Бога захистити онучку. Її старечий голос лунає так гучно, що зрештою зривається на бридкий хрип.

— Не від Бога в тебе такі думки та бажання! Від диявола все це! Від нечестивого! — зі сльозами на очах вигукує вона. — Покайся, грішна дитино! Цей недуг дістався тобі від матері твоєї непутящої! Земля їй буде пухом! Борони Господь душу її грішну! Від матінки твоєї все це! — Тоді вона замовкає, важко дихаючи. Її тіло тремтить так, наче ще трохи й сама слідом за дочкою піде. — Стань на коліна, дитино, та проси вибачення! Нехай Він пробачить усі твої гріхи та думки!

— Нізащо! — верещить дівчина, нагадуючи мені нашу першу зустріч. — Я лише хочу бути, як усі! Що грішного в тому, аби піти до друга на день народження, га? Чому я завжди маю бути гіршою?..

Вона аж захлинається від розпачу, ковтаючи сльози разом зі словами.

— Ти не гірша! Ти чиста та непорочна, на відміну від усіх тих бісів у людській подобі! — кричить стара, а тоді хапає онучку за край спідниці, що сягає колін. — Тільки подивися, в чому ти збираєшся до них! Твоя матір теж мала цей бридкий гріх! Вона одягалася не для Бога! І що сталося з нею?! Принесла мені дитину в хустці, а сама полізла в петлю! І після цього ти поводишся так само? А що це за сором у тебе на губах?!

Вона проводить зів'ялими пальцями по губах онучки, безжально розмазуючи червону помаду.

Шкода. Їй навіть пасувало.

— То... — несподівано промовляє мій компаньйон, привертаючи мою увагу. — Ця бабця і є ціллю помсти?

Я важко зітхаю та відвертаю погляд.

— Хіба не цікавіше буде дізнатися без моїх підказок? У тебе ще буде вдосталь часу, аби все зрозуміти.

У цю мить з дівчини виривається розпачливий, пронизливий крик. Настільки болісний, що я мимоволі кривлюся.

Вона відштовхує спантеличену бабцю та вибігає надвір, ледь не зриваючи старі двері з петель.

Стара хапається за серце й падає на коліна. А тоді починає молитися. Ще голосніше. Ще завзятіше.