7.

***

Вранці я прокинувся від дзвінка у двері і серце шалено заколотилося, хоч це й не міг бути Матвій. Пес навіть вухом не повів, а ось Ліла, радісно виляючи хвостом, супроводила мене до дверей.

На порозі стояв Макс із дорожньою сумкою на плечі. Першого січня, десята ранку, а він тут у мене. І все минуле, що здавалося вже вляглося, заново накрило. Але не в приємному сенсі.

— Ну, привіт… — сказав він і посміхнувся. — Пустиш?

Я відступив убік, і Макс увійшов, Ліла відразу почала обнюхувати його взуття.

— Пес, здається, більше був.

— Це не мій собака, — я підняв Лілу на руки і погладив між вух, заспокоюючи. Вона таки чекала на Матвія, а не мої привиди минулого.

З вітальні з’явився Пес і насторожено глянув на Макса.

— О, це наш хлопець! — Макс незграбно кинувся до Пса і той загарчав.

Макс завмер на півдороги.

— Він тебе не знає, не чіпай.

— Зрозуміло, — Макс виглядав спантеличеним, ніби Пес мав його любити просто тому, що він повернувся через чотири місяці. Як, мабуть, і я, але колишніх емоцій — кохання та потягу не виникло. Звичка вже випарувалася, а переді мною просто стояла чужа людина.

Макс глянув на мене.

— Максе, навіщо ти прийшов?

— Я не прийшов, я повернувся, Діма. Хочу вибачитися. Дурнем був. Мені ніхто, крім тебе, не потрібен.

З цими словами він трохи спізнився.

— Ходімо на кухню, — спокійно сказав я.

Ми з Максом зайшли, і я відпустив Лілу.

— Каву будеш?

— Так.

Я поставив на вогонь турку і почав готувати. Але не очікував, що мою стриманість Макс сприйме як згоду. Він підійшов ззаду, притулився і поцілував у шию.

— Боже, я так сумував за тобою, Діма. По твоєму запаху, по нашій квартирі, по всьому цьому.

Його руки залізли мені під домашню футболку, і я їх швидко прибрав.

— Максе, ти не зрозумів, я запропонував тобі каву та розмову, а не залізти мені в штани.

Макс виглядав так, ніби я його штовхнув, хоча це він пішов, обізвавши мене егоїстом, тому що я не давав йому трахати інших. І я знав, що не зможу пробачити, а той хто зрадив раз зрадить ще.

— Діма, я перепрошую і визнаю, що був не правий.

У мене в кишені завібрував телефон. Я дістав його та перевірив повідомлення. То був Матвій.

— Як ти? І як там моя дівчинка? Ти ж не давав їй шампанського, я сподіваюся?

Я не зміг стримати посмішки. І Макс це побачив.

— Чорт, я дурень. У тебе є хтось? Це його собака? — він кивнув на Лілу, і я відволікся від телефону.

— Не в цьому справа, Максе. Хоча ти маєш рацію, у мене є дехто і ця людина мені цікава.

— Ми були разом п’ять років! І ти так швидко знайшов мені заміну? — образився він. — Про яку моногамність тоді ти казав? Ми знаємо один одного цілу вічність, і ти готовий відмовитися від нас? Наших стосунків?

— Ти пішов від мене, щоб трахати інших, про що ти зараз кажеш? Звинувачуєш, що я живу далі?

— Секс — це не почуття. Кохав я тебе!

— О, ну це все має розставити на місця. І як воно було з іншими, поки ти кохав мене?

Макс випнув уперед підборіддя.

— Погано, до тебе я звик.

Мені від його слів стало зле. Я так довго збирав себе по шматках після його бігства. Сліз у подушку, звичайно, не лив, але мені було кепсько, і дуже. І тільки робота та Пес рятували від самотності. А тепер і Матвій…

— Максе, я не можу нічого тобі запропонувати, окрім кави. Не можна просто послати все до біса, а потім прийти і продовжити все з того місця, де ти все покинув.

І тут Макс упав у моїх очах ще нижче.

— Ну не ламайся, Дім, — він знову мене атакував, ніби якщо ми трахнемось все пройде. Всі образи і холод, що виникли за цей час, зникнуть. Але я знав, що це не так.

Жовч затопила зсередини, і я його відштовхнув.

— Ні! — твердо відповів. — Сексом тут уже нічого не виправиш.

Макс нарешті зрозумів, що я серйозно.

— Це кінець?

— А ти як думав?

— Думав, що ти зрозумієш мене.

— Я зрозумів і продовжив жити далі. Нам просто з тобою не по дорозі.

Макс демонстративно вийшов у коридор та підхопив свою сумку.

— Я йду! — повідомив він.

Ліла вибігла з вітальні і подивилася на нього, ніби не розуміла, чому він ще тут? Я теж. Чекав поки він грюкне дверима, бо не хотів брати участь у цьому фарсі.

Макс і раніше був схильний до імпульсивних вчинків. Але з’явитися першого січня, щоб почати все знову, це вже занадто.