1.

Найбільше я не любив почуватися жалюгідним. Особливо у тридцять один — з відкритою іпотекою та шестимісячною собакою. Бордоський дог був його улюбленою породою, але в той день, коли я подарував йому цуценя на день народження, наші стосунки закінчилися.

— Собака — це майже як дитина, — сказав Макс, гладячи цуценя по голові. — А я не готовий до сім’ї.

Його слова здалися мені несерйозними, і я засміявся. Хоча він цілком ясно дав зрозуміти, які думки крутяться в нього в голові.

— Ми у стосунках чотири з половиною роки, ми вже як сім’я. У нас навіть одна поштова скринька на двох, — з номером, а не прізвищем, але все ж.

Останні кілька місяців я був виснажений роботою — випробувальний термін після підвищення, коли існують тільки дім і робота. І я сподівався, що наші стосунки достатньо міцні, щоб партнер міг трохи зачекати.

Тепер я хотів надолужити втрачений час, але щось пішло не так.

— Мені потрібен інший подарунок, — Макс подивився на мене з надією, і я трохи розгубився.

— Який?

Останнім часом Макс здавався відстороненим, але я думав, що справа у пригніченості через закриття його залу. Бізнес прогорів через постійні карантини: спочатку після першого локдауну відсіялася більшість клієнтів, а потім потік зовсім вичерпався. Йому довелося продати обладнання й закривати борги.

Для мене не було проблемою підтримати його фінансово. Зрештою, я теж не завжди був на плаву. Ми часто витягували одне одного.

— Тільки вислухай мене, Дімо. Не злись.

— А чого мені злитися? — здивувався я. Це ж подарунок на день народження, і я хотів йому догодити.

Цуценя потупцяло в іншу кімнату, смішно посапуючи. Наче дало нам дозвіл говорити про дорослі речі.

— Останнім часом ти весь у роботі. Я частіше бачу тебе сплячим, ніж при тямі.

— Я знаю і прошу вибачення. Постараюся, щоб це змінилося найближчими місяцями. Але ти так і не сказав, чого хочеш. Щоб я більше часу приділяв тобі?

— Ні. Не зовсім, — він зробив паузу, ніби збирався з силами. — Хочу, щоб ти погодився на відкриті стосунки.

— Що? — перед очима замиготіли чорні цятки. Наче мене щосили вдарили у скроню. Знайоме відчуття — у школі я займався боксом, і мене добряче лупцювали.

— Відкриті стосунки.

— Я знаю, що це таке, — у мене все всередині скрутилося вузлом. Я спробував згадати, коли ми востаннє трахалися. Три тижні тому? Чотири? Але це не так уже й давно, якщо врахувати, що останні три місяці я працював по шістнадцять годин на добу без вихідних.

Нам обом було простіше подрочити одне одному, ніж починати всю цю метушню щонайменше на пів години. Точніше, мені було простіше, а Макс цілими днями залишався сам.

— Ти хочеш спати з іншими хлопцями? — Макс був на два роки молодший за мене і не закинув тренування, не обростаючи жирком через сидячу роботу. — Чи вже спав?

— Я тобі не зраджую.

Мене це не заспокоїло. Яка різниця? Зараз не зраджує — потім зрадить. Невелика різниця.

— Але хочеш?

Макс кинув на мене короткий погляд.

— Дімо, останнім часом ми стали надто скучними. Пам’ятаєш, як у нас усе палало? Ще на орендованій квартирі?

— Нічого подібного! — вилаявся я. — Я не став буденним, просто працюю. Щоб нам було де жити й що їсти. Думаєш, це легко?

— А я ні? Ти молодець, а я просто вигадую проблеми?

— Я цього не казав. Але якби ти так само зашивався, як я, то не пропонував би мені такого. Хочеш урізноманітнити наше сексуальне життя — не варто викреслювати з нього мене.

Макс різко підвівся з дивана, і я побачив, як почервоніло його обличчя. Так бувало лише тоді, коли йому не було чого заперечити й він сердився. А я вже не міг позбутися відчуття, що мені наставили роги.

— Ну вибач, що не підіграю! — кинув він.

Я насупився.

— Ти когось знайшов?

— Ні.

— Тоді моя відповідь — жодних відкритих стосунків. Разом вирішуватимемо наші проблеми в сексі. У нас його просто майже немає. Повернемо колишній ритм — і все налагодиться, так?

— Я йду, Дімо. Ти мене не чуєш, — відповів Макс, і я остаточно розгубився. Це що, ультиматум?

— Ти кидаєш мене, бо я не дозволяю тобі трахати інших?

— Ні. Бо ти думаєш тільки про себе. І я не цього хотів, коли ми сходилися. Ти став нудним і передбачуваним, а мені хочеться відчувати.

— Це тому, що в тебе немає обов’язків.

— Можливо. Але карантин змусив мене подивитися на життя по-іншому.

Я не знайшов, що відповісти. Виходить, ми давно рухалися в різні боки.

— Окей, забирайся. Де двері — ти знаєш, — я щиро сподівався, що він не піде. Схаменеться. Пригальмує. Хіба можна так легко пустити п’ять років псові під хвіст? Буквально.

Але Макс лише знизав плечима і пішов до спальні.

— Тільки зберу речі.

Я залишився сидіти у вітальні. Повернулося цуценя і вклалося біля моїх ніг. Я підняв руку й зрозумів, що долоня тремтить. Не вірилося, що це відбувається насправді. Що я розходжуся з Максом. Ми ж були знайомі ще з універу і разом проходили всі етапи прийняття власної орієнтації.

Мені здавалося, що це найгірше, що могло з нами статися.

Перші два роки після випуску ми довбали одне одному мізки, зрідка зустрічаючись заради сексу. Потім зрозуміли, що хочемо бути разом, і з’їхалися, остаточно визначившись із тим, чого хочемо від майбутнього. Я підтримав його, коли він зізнався батькам, він — мене, коли померла сестра, яка виростила мене і поставила на ноги.

Ми вросли одне в одного, і я був упевнений, що разом зістаримося — на заздрість усім знайомим.

Рутина попсувала нам чимало крові, як і квартирне питання. Але сімейне життя — це те, над чим треба працювати й домовлятися, а не ставити партнера перед фактом, ще й погрожувати розривом.

Я до такого не готовий і ніколи не буду готовий. Та плювати я хотів на всю цю прогресивність.

Коли він пішов, я нажерся як свиня і записав йому штук п’ять галасливих голосових. За це мені досі соромно. Але Макс стояв на своєму — у його плани більше не входило зберігати мені вірність.

Цуценя залишилося зі мною.

Я назвав його Пес.

Це було вимогливе, слиняве чудовисько, яке висмоктувало з мене всі сили прогулянками після роботи, але я все одно його не продав. Мабуть, тому що після розриву я залишився б зовсім сам, якби не Пес.

Ми разом бігали вранці, а вечорами намотували кола районом. І спочатку я взагалі уникав людей, наших спільних знайомих, щоб не бачити в чужих очах жалю й не чути новин про нього.

Я досі любив Макса. Просто це був уже інший Макс — той, яким він був два чи навіть три роки тому.