Золоте прокляття на зап'ясті

Я завжди сподівався, що мій соулмейт буде ніжним, вихованим, закохається в мене з першого погляду, і ми станемо зразковою парочкою, яка ніколи не свариться й розуміє одне одного з пів слова. Ну, знаєте, як у тих нудотно-романтичних дорамах, де головні герої дивляться одне на одного під саундтрек із фортепіано, а навколо кружляють пелюстки сакури. Але, на жаль, реальність виявилася набагато прозаїчнішою. Щойно мені стукнуло вісімнадцять і на шкірі зап'ястя випалилися перші слова моєї долі, я збагнув: мій соулмейт - рідкісний, невиправний кретин.

Я так чекав того дня. Роками уявляв, що саме вперше скаже мені ця людина під час нашої доленосної зустрічі. Може, ми випадково зіткнемося десь у залитому сонцем парку, я впущу книжку, він підніме її, зазирне в мої очі й зніяковіло промуркоче щось на кшталт: «Вибачте, ваша краса засліпила мене». Ех, солодкі дівочі мрії у тілі дорослого хлопця. Або ж він прийде до кав'ярні, де я підробляю баристою, і коли я підійду прийняти замовлення, він залишить мені комплімент замість чайових. Загалом, я всім серцем сподівався, що на моїй шкірі красуватиметься якась витончена, ванільна фразочка, яка нарешті засяє теплим золотим кольором, сигналізуючи про прихід «того самого».

Мабуть, у минулому житті я капітально насрав котромусь із богів у душу. Бо тепер на моїй руці чорнів «найпрекрасніший» у світі напис: «Іди нахуй». Звісно, блять. Що ще там могло бути? Везіння - це моє друге ім'я, а перше, схоже, - тотальний невдаха.

На роботі вечір минав спокійно. У повітрі кав'ярні витав солодкувато-прохолодний аромат м'яти та гіркі нотки свіжозмеленої арабіки. Цей запах зазвичай добре розслабляв після важкого дня, але зараз я просто рахував хвилини до кінця зміни, протираючи стійку до дзеркального блиску. Людей майже не було, хоча зазвичай о цій порі у нас повно галасливих компаній. Зайнято було лише три столики. За першим влаштувалася зріла пара, очевидно, чоловік та дружина. Чоловік щось захоплено розказував, активно розмахуючи руками, а жінка слухала його з м'якою, ледве помітною посмішкою. За другим столиком сиділа завантажена навчанням студентка: вона запекло лупила по клавіатурі ноутбука, абсолютно ігноруючи навколишній світ. Ну а за третім сиділо моє особисте покарання, яке вже з пів години свердлило мене пильним поглядом.

- Ну Чімін-і, скільки ще можна чекати на твою напарницю? - невдоволено протягнув Техьон, безсило впустивши руки на стіл. - Ти ж казав, що сьогодні працюєш до восьмої, а вже десять хвилин на дев'яту!

- Те, заспокойся, - віддавши останнє замовлення, я зняв фартух і втомлено вмостився на диванчик навпроти нього. - Я взагалі-то не просив тебе сидіти тут і чекати на мене.

Я відкинувся на спинку, закинувши голову назад і прикривши очі. Тіло гуділо від утоми.

- Ти не просив, - Техьон підпер підборіддя долонями й надув губи, як ображена дитина. - А я себе просив. Ми взагалі-то домовилися сьогодні випити. Чи ти вже зливаєшся?

Раптом над дверима весело задзвенів дзвіночок, сповіщаючи про нову відвідувачку.

- Чімін-і, вибач, будь ласка. Я трохи запізнилася, - до зали майже залетіла моя напарниця.

Сьогодні Суйон виглядала незвично святково: темно-синя сукня трохи нижче колін, акуратні туфлі на невисоких підборах, а волосся було накручене м'якими хвилями й красиво укладене.

- Суйон, ну чому так довго? - Техьон одразу підхопився з місця, підійшов до дівчини й по-дружньому обійняв її за плечі.

- У брата день народження, засиділася з родиною, от і запізнилася, - винувато посміхнулася вона, ставлячи свою сумочку на стійку. - А ти, як завжди, Хатіко при Чіміні? - вона грайливо скуйовдила його ідеально укладене волосся.

— Ну ти ж знаєш, наша перукарня закривається раніше, ніж у цього раба закінчується зміна, - Техьон ніяково почухав потилицю. Суйон лише з розумінням кивнула.

Техьон працював стилістом-перукарем у салоні неподалік. Оскільки ми жили в одному кварталі й повертатися додому нам було в один бік, він часто притаскувався сюди наприкінці дня. Офіційна версія звучала благородно: «Щоб моєму маленькому Чіміні не було страшно йти самому вночі». Насправді ж цей бовдур сам до смерті боявся темряви й жахався кожної тіні, навіть під світлом ліхтарів.

- Я зібрався, - я підійшов до них, закинувши свій рюкзак, і поклав руку Техону на плече. - Можемо висуватися.

- Ну нарешті, - він миттєво підхопив свій наплічник. - Суйон, до зустрічі. Не сумуй тут.

- Гарного вечора, - я злегка вклонився напарниці на прощання.

- І вам гарно посидіти, хлопчики, - крикнула вона нам услід, коли ми вже виходили на вулицю.