Ми падаємо так, ніби це політ до вершини

Пил із книжкових полиць підіймається у повітря, щойно хтось проходить повз старий блок бібліотеки. Частинки бруду помітні лише в тонких променях сонця, що просочуються крізь маленькі вікна майже під самою стелею. Один із таких променів проходить крізь волосся Дем’яна, і в напівтемряві воно ніби світиться золотом. Кольори грають від жовтого до світло-коричневого, коли Дем’ян ледь похитує головою; воно майже іскриться — так плавно рухається його тіло на вдихах і видихах.

Платон витягує ноги в бік стелажа, на який спирається Дем’ян, і дзвіночки на його щиколотках кумедно дзенькають — майже як пташки в саду. На губах Дем’яна після цього з’являється усмішка.

— Не віриться, що ти реально прийшов у цьому до школи, — каже він, широко розплющивши очі від щирого здивування, але все одно не відривається від книжки.

Платон ховає зніяковілу усмішку. Не тому, що соромиться костюма. Він просто не хоче, щоб Дем’ян бачив, яку емоцію здатен викликати в ньому таким дурнуватим коментарем.

Взагалі-то вони не планували проводити час удвох. У них із Лілією збігалася вільна година, але цього разу Лілія пішла в театральний гурток робити декорації. Хоч Платон і був у драмклубі, саме ця частина роботи його не цікавила. Катя, яка зазвичай теж була вільна в цей час, у бібліотеці взагалі не з’явилася. Тож Дем’ян і Платон зустрілися тут, загубилися між рядами, сховалися від однокласників та й всього світу. Це не було навмисно: Дем’ян перевірив — всі столи зайняті, навіть ті стільці для одиночок. Платон тоді звернув у відділ художньої літератури, і сюди ніхто не заходив. Наче місяць. Або й роки. Тому вони й лишилися тут — в оточенні книжок, що не допоможуть на уроках. І серед хмар пилюки.

— Це костюм…

— Пантоміма, я знаю, — Дем’ян кидає на нього свій фірмовий глузливий погляд. — Я загуглив.

Платон пирскає сміхом.

— Як для міма ти видаєш занадто багато звуків, — гмикає Мороз та перегортає сторінку.

Платон знову намагається сховати усмішку, але його біло-чорно розмальоване обличчя все одно перекошується від задоволення, коли Дем’ян коротко зиркає на нього, і вони обоє сміються.

— Можна спитати? — Платон набирається сміливості й закриває книжку, але тримає пальці на потрібній сторінці.

— Авжеж, — погоджується Дем’ян, очима пробігаючи рядки.

— Ти зустрічаєшся із Жасмін? — Платон випалює швидко, боячись відповіді. — Вибач, якщо це занадто…

— Мати Василева… — бурмоче Дем’ян.

У Платона були підозри, навіть відчуття, але все це розсипається, коли Дем’ян підводить на нього розгублений погляд.

— Ні… Ні, звісно, — Дем’ян хитає головою так активно, ніби привида побачив. — Я розумію, чому ти так подумав, але ні… Якщо чесно, навіть дивно про це думати. Жанна так поводиться зі мною, бо… — він зітхає, ніби зважує, скільки сказати. — Я знаю, що не люблю багато говорити про особисте, але я так само не люблю, коли мене допитують або дістають… особливо дівчата. А вона… — Дем’ян знову хитає головою. — Вона теж, як я розумію, не хоче стосунків. До неї постійно липнуть мужики, а моя роль — відганяти їх. Взаємовигідно для нас обох. Поки що.

Платон лише киває, просто не може секунду зібратися докупи. Але не це його гризе найбільше.

— А як довго ви граєте… «пару»? — Платон буквально відчуває, як із вечірки щось увесь час стискає йому горло.

— Час від часу, — Дем’ян зітхає. — Стосунки з дівчатами в нашій компанії — це… — він підтискає губи, — м’яко кажучи, складно. Потім сам зрозумієш. Це не якийсь мій секрет, просто… так вийшло.

— До речі, про це, — Платон червоніє, хоча під товстим шаром білого гриму це не видно. — Starfire дізнався про Джокера завдяки тупому Red Hood, — Дем’ян насуплюється, ніби ображений, — а Nightwing примудрився підтвердити підозри… Тож Starfire налаштований «підкатити» до нашого Джокера.

— О, бляха… — Дем’ян ляскає книжкою. — Наскільки все погано?

Платон знизує плечима. Нарешті вмикає «режим міма». Якби ж він сам знав. Слів не було, лише розгублені емоції перед невідомим.

⋯⋯ ✰ ⋯⋯

Золота застібка — єдине, що тримає блакитну тогу на тілі Платона. Лавровий вінок, напевно, був зайвим, але Лілія так міцно примостила його на голову Платона, що він просто боявся залишитися без волосся, якщо зніме зараз. Важко назвати те, в чому вони прийшли на матч, одягом. Для більшості підтримки «Титанів» — це простирадло. Для такого карнавалу погода була холодною, але Платон хоча б страждав не сам. Ліля ще та мерзлячка, але вся їхня сторона тремтіла від холоду.

Гра проходила на їхньому стадіоні, тож хоча б можна було швидко повернутися додому після такого. Від іншої школи підтримка була невелика, хоча й від них прийшли лише завзяті ентузіасти зі старшої школи. Саме поле було відгороджене, але замість трибун — звичайні лавки. Місця не вистачало на всіх, але Павло забезпечив хоча б Лілю можливістю посидіти.

Глядачі тремтять від холоду. «Титани» — теж. Принаймні на початку гри.

Золоті листочки лаврового вінка обсипають волосся Платона пилком. Пухнасті вії, підведені тонкою стрілкою, світяться у ліхтарях стадіону — як зорі над чорною прірвою.

Платона не впізнають. Мабуть, це навіть добре: якщо ніхто не здогадається, то й не будуть цькувати сьогодні. Навіть Павло дивується, що це Платон, а потім тільки повторює, що цей образ йому шалено пасує. Та Платон не відчуває, що це його одяг — просто шмат тканини, яким він обгорнувся, підсиливши вигляд кількома аксесуарами. Лілія в бірюзовій тозі виглядає, як грецька богиня, але не може відірвати очей від Павла з його величезним вінком із квітів у кучерявому волоссі. І рот у неї теж не закривається.

— Він учора взяв мій номер, щоб ми сьогодні разом на стадіон пішли, — каже вона, нахиляючись до Платона. — І ще постійно писав мені якусь маячню.

— Яку маячню? — питає Платон, озираючись у пошуках Дем’яна на порожньому полі.

— «Привіт. Як ти? Що робиш?» Оця маячня, — бурмоче Лілія.

— Він просто хотів поговорити, познайомитися з тобою, — роздратовано зауважує Платон, повертаючись до неї.

— Ні. Він просто не хоче, щоб я почувалася чужою у вашій компанії, — сумно каже Лілія і кидає на Платона крижаний погляд. — Павло — соціальний живчик, це всі знають. Його сестри теж такими були.

— Ліль.

— Я не буду годувати себе фальшивими надіями.

— Ліліє, — Платон попереджає її ще раз. — Павло реально хоче з тобою зблизитися. Я знаю, тобі важко довіряти людям, але…

— Та я розумію. Я буду чемна, щоб не поранити його ніжну душу, — киває Лілія. — Ну, я хоча б спробую, в будь-я…

І тут із поля долинає немислимий звук, а трибуни (насправді, просто ряди школярів) вибухають вереском. Лілія підстрибує тієї ж миті, підіймаючи руки. Фанфари гучні, на поле вибігає група підтримки, за нею — суддя й ще кілька людей. Усе офіційно стартує: команди виходять під крики, земля тремтить від тупоту й реву. Маленька дівчинка співає гімн в центрі поля, хвилина мовчання, й лише потім усі розходяться по позиціях.

Суперники називаються «Тигри», у них помаранчева форма. На тлі благородного синього вони виглядають як утікачі з тюрми. Платон помічає коло гравців. Дем’ян активно пояснює команді: він зосереджений, але обличчя все одно таке ж жорстке — він рідко його змінює. Праворуч від нього Роман додає кілька вказівок — і команда розсипається по полю, займаючи точки.

Так починається гра. Платон не надто в ній тямить, зате Лілія втягується настільки, що верещить разом із натовпом і стискає Платонове плече щоразу, коли Дем’ян забиває (три рази), і ще один раз — коли Роман втискає гол майже в самому кінці. Суперники теж сильні: вони забивають двічі, але цього недостатньо.

— Демо!!! — кричить Павло зі свого місця, і якимось дивом Мороз його чує: обертається і махає рукою з широкою усмішкою.

— Ми виграли? — питає Платон, повертаючись до Лілії.

— Ми їх розмазали! — гуде Орис крізь гуркіт натовпу.

Команда підхоплює Дем’яна на плечі й під одностайне «ДеМо! ДеМо! Дем’яне!» підкидає його вгору, примудряючись не впустити на траву. Як Платон пам’ятає, зазвичай це було місце для Андрія.

⋯⋯ ✰ ⋯⋯

Не одразу зрозуміло, чий це дім. Точно не Дем’яна. Але будинок у тій самій зоні, де живуть Роман, Павло й Платон, — майже на околиці міста. Сусідів мало, території багато, високий паркан, розкішні ворота і… якийсь дядько розливає підліткам алкоголь. Ще й майже всі в простирадлах різних відтінків синього — вони пливуть у Платона перед очима, і йому здається, що він під водою серед русалок.

— Мені пообіцяли стипендію, якщо піду на спортивний напрямок, — Дем’ян обіймає Павла й Лілію за шиї, буквально висить на них. Обличчя світиться щастям, і він сяє, дивлячись на Павла. Тога в нього зав’язана на стегнах так, ніби він щойно вийшов із душу.

Схоже, так і є: волосся мокре, а на чистій шкірі — самотні краплі води. Платон прикушує губу, але усміхається. Він бачив Дем’яна без сорочки й у білизні не раз — і кілька разів навіть без неї, коли той натягував труси в роздягальні, — але все одно не звик до теплого бронзового відтінку його шкіри й до рельєфного тіла на відстані витягнутої руки. Наче торкнися, якщо хочеш (але не можна).

— Вітаю! — Павло аж випромінює радість за друга. — Хто ще?

— Тут були лише одні представники, — Дем’ян штовхає Лілію вбік, бо та судомно скидає його руку, наче це прокляття. Через цей рух Лілія влітає плечем у стіну. Платон встигає підхопити її, щоб вона не втратила рівновагу. — Думаю, до кінця сезону буде більше пропозицій, але не таких щедрих: знижка на гуртожиток або знижка на контракт. Непогано. Я, як ви кажете, реально такий крутий. Але пофіг. Це ж не мій останній рік тут. Рома і Андрій трохи скисли, коли я це сказав. Андрієва мрія — бути фізруком, але цей педагогічний його навіть не розглядали.

— Гм, — киває Павло. — Але за твоїми словами, це — «замало» для тебе.

— Пед — хороший вибір, — зауважує Платон глухим голосом, допомагаючи Лілії вирівнятися.

Дем’ян зиркає на нього, і в ту ж мить у нього розширюються очі: він випростовується й уважно оглядає Платона з ніг до голови.

— Ого, Платоне! — вигукує він і знову оглядається, ніби не вірить. — Я тебе тільки зараз впізнав!

Платон червоніє, оглядаючи власний одяг. Нічого особливого. Хіба що пів тіла майже оголене, і макіяжу — мінімум. Ну й ще він спробував наслідувати античні зображення: зробив м’які пишні локони й поклав поверх золотий вінок.

— Так, я трохи…

— Ти дуже гарний! — виривається в Дем’яна, і він одразу стискає рот. — Тобі пасує… цей стиль…

— Думаю, він має бути новим талісманом «Титанів», — сміється Павло. — Дивись, він же створений для цього. Подивіться на нього.

Дем’ян не відводить від Платона очей і знову міняє позу, ніби не може повірити, хто перед ним. Саме тому Катя, коли вішається йому на шию, притискає до себе й цілує в щоку, майже збиває його з ніг.

— Вітаю! — верещить вона. — Король поля! То всьо правда!

— Та це не чутки! — Андрій стрибає на стіл і показує пальцем на Дем’яна. — Це була чистісінька правда!

— Король! — підхоплює хтось, і Дем’яна разом із Катею змиває хвиля людей у синіх тогах.

Платон зітхає, а Павло біжить за хвилею, кричить у підтримку. Лілія тим часом потирає плече, яке Дем’ян штурхнув, і їй байдуже до цього хаосу.

Вітальня перетворюється на шаманський танок: Дем’яна й Романа підкидають майже до стелі, люди скандують «ДеМо!» і «Ромчик!», усі сміються, верещать, кричать. Платон усміхається мимоволі — як і Лілія, бо вони це відчувають. Ту енергію, що склеює натовп. Вони могли ніколи до цього не перекинутися й словом, а зараз — брати, сестри, найкращі друзі. Усе, що завгодно. Ближчі, ніж будь-коли.

⋯⋯ ✰ ⋯⋯

Платон губить Лілію в натовпі однакових костюмів. Хоч люди з театрального кола привітні, поруч із ними якось ніяково, тож Платон швидко зникає, пообіцявши собі знайти Лілію пізніше цієї ночі. Як і на вечірці Романа, Платон йде нагору, сподіваючись лише на одне: не натрапити на Павла в тому самому стані, що й тоді.

Дім Андрія — великий і світлий. Через вікна можна рахувати зорі, навіть не виходячи надвір. Платон трохи заздрить: його власний дім більше схожий на старовинну фортецю, готову до облоги; вікна маленькі, хоч і з широкими підвіконнями. Він також з’ясовує, що дядько, який розливає підліткам алкоголь, — це батько Андрія. У нього  щось в стилі кризи середнього віку: чіпляється за молодість, а Андрій дозволяє. Футболісти були часті гості в його будинку і зверталися до дядька Миколи просто "Коля", а деякі навіть "Калян" чи "Колька".

Платону щастить із першої спроби: він знаходить порожню кімнату, яку ніхто не зайняв (хоча він певен, що за останні пару годин там побувало чимало розпалено-гормональних підлітків). Хлопець притягує крісло ближче до вікна, сідає й залипає в телефон, гортаючи стрічку того, що могло б відбуватися прямо перед його очима. Ось дівчата змушують Андрія пити просто з пакета дешевого вина. Ось Дем’яна знову підкидають у повітря. Ось ще одна фотка Романа і Каті від Жанни. Вона нічого не коментує — але й так зрозуміло. Фото, коментарі, відео, купа постів про те, як класно бути підлітком. А Платону комфортніше лишатися спостерігачем, а не учасником.

Минає десь пів години, коли двері відчиняються і в кімнату завалюється пара. Платон одразу впізнає Дем’яна: однією рукою він тримає тогу, щоб вона не розв’язалася, а другою підтримує дівчину, перекинуту через плече.

Платон прочищає горло. Дем’ян злегка здригається в темряві й обертається.

— Маша завжди напивається до півночі, — сумно констатує він, ніби виправдовуючись. Кладе дівчину на ліжко — спершу плечі, потім ноги — і нарешті поправляє свій одяг. — Уже як традиція: доводиться знайти кімнату, де вона спатиме, й періодично перевіряти. Якщо вона прокинеться, то доведеться знову вкладати і так по колу. А ти що тут робиш? Усі знизу.

— Чому вона напивається? — Платон ігнорує його питання та оголений торс. — Тобто… раз — випадковість, але якщо це повторюється…

Дем’ян фиркає і підтягнує тогу, закидаючи край на плече так само, як це зробив Платон.

— У Марійки… багато причин, розумієш? Як у нас усіх. Це не моя справа, — він м’яко усміхається й зачиняє двері. — Ти чому тут?

Платон повертається до вікна. Чіткої відповіді в нього немає, тому він просто знизує плечима й мовчить. Ліжко скрипить під вагою Дем'яна, він витягує ноги і зітхає.

— Можна я дещо спитаю? — тихо каже Дем’ян.

Обережно-оцінювальний погляд застає Платона зненацька. Він не прикраса у вітрині, але Дем'ян обводить очима його з ніг до голови. Чи хоче Дем’ян знати, що ховається в його карих очах, які наскрізь прошивають душу? Ніби він легенько натискає на нього, шукаючи больові точки, й чекає, коли Платон закричить чи проворкоче. Якщо чесно — він уже пищить всередині.

— Питай, — легко погоджується Платон, паралельно перебираючи варіанти. Про що буде питання? Чому він так вдягнений? Чому він дивиться на Дем’яна так, ніби чекає чогось?

Дивитися на Дем'яна так прямо важко. Місячне світло розсипає по його обличчю срібло. Платону хочеться торкнутися цих діамантів на шкірі, на губах, на віях, але замість цього він затуляє рот рукою і відвертається. Заплющує очі й намагається забути контур чужого профілю, стерти його з пам’яті, хоч знає, що це стане найяскравішим спогадом у його житті. Безкорисним, сором’язливим і блискучим.

— Чому Лілія мене ненавидить? — ще тихіше питає Дем’ян. Ніби йому боляче. Навіть питати. Платон прибирає руку від рота й хмуриться.

— Вона не… — починає Платон, бо хоче її захистити, але натикається на гострий погляд і зупиняється. — Через те, що сталося, — додає він трохи пізніше, здаючись. — З нею. Той інцидент.

— Я ж казав, що до цього не причетний, — говорить він впевнено, хоч і з глибоким тоном нерозуміння. Про ситуацію Лілії ніколи не говорили прямо. «Те цькування, коли вся школа бачила її голою», було б чесним. Замість нього: «що сталося з Лілією», «інцидент Лілії» — ніби це важко вимовити.

— Вона думає, що ти причетний, бо… Як би там не було, Дем’яне, я не буду тебе судити. Я не вважаю, що ти…

— Я нічого не зробив, щоб бути «іншим», — перебиває Дем’ян і сплітає пальці в замок.

Платон прочищає горло.

— Вона думає, що ти й Ярослав були тими, хто її цькував, бо раніше (це її слова) ти не був вигнанцем, а коли сталося те, що сталося… — у роті пересихає, — Ярослава вигнали з команди, а ти обірвав спілкування з ними. І от так воно в її голові й склалося.

Роздратування блимає в очах Дем'яна. Йому не віриться, що вона навіть могла так подумати. Але на Платона злість не зриває.

— Коли я дізнався, хто злив її фото, хто розніс ці переписки, — бурмоче Дем’ян, — я одразу зрозумів, як із цим розібратися. Я не був тим, хто її цькував. Я не читав ті переписки. Я не дивився ті фото. Це не моя справа. І Андрій — мудак, звісно, але в його планах точно не було викладати весь секстинг на загал.

— Андрій? — перепитує Платон, зупиняючи його жестом. — Я думав, що це Ярослав переписувався…

— Ні. Ярослав просто злив усе в публічний доступ, — Дем’ян хитає головою. — За це він заплатив свою ціну… — його пальці стискаються ще сильніше, погляд дикою силою свердлить одну точку. — Андрій і Лілія переписувалися анонімно. Лілія не знала, з ким говорить. Але ми, футбольна команда, були в курсі, — визнає Дем’ян.

Платона ніби прибиває до крісла.

— Якщо тобі цікаво: у нас не було злого умислу. Ми просто хотіли дізнатися про новеньку. Так вийшло, що першою з нею почав переписуватися Андрій, потім Ярослав дізнався, що Лілія зізналася Мороку — це прізвисько Андрія — що на тих дитячих фото дійсно вона і що її одягали як хлопчика. Для Андрія цієї інформації було достатньо. Він збирався припиняти переписку після цього. Ярослава це не зупинило. Я не знаю чому. Щиро. Андрій намагався закрити тему, але для Ярослава цього було замало. Він почав говорити з Лілією замість Андрія і… — Дем’ян ковтає. — Потім Ярослав зайшов занадто далеко. Почав… відверто натякати. Я намагався його зупинити, Роман теж… і Андрій, так, типу теж, — додає він неохоче.

— Це сталося за один день: от Андрій переписується з новенькою, щоб познайомитися, а потім уже летять фотки — і все розлітається по школі разом із текстами, — Дем’ян винувато дивиться на Платона, важко ковтаючи. — Я мав їх зупинити… Ніхто не думав, що Ярослав на таке здатен. Я… — він стискає щелепи. — Я знаю його з дитинства. Він проблемний. І трохи не в собі. Діма Десятка так його виховав, якщо коротко, і я це знаю краще за всіх. Ми виросли не в тому Сяйві, який ти бачиш зараз. У молодших класах усе було по-іншому. Ярослав це теж пам’ятає. Він хоче, щоб все було як раніше. Але те, що він зробив із Лілією, було занадто навіть для «старої школи». Якби я передбачив це, то зупинив би Ярика. На жаль, не вийшло. Але я зміг його покарати.

Платон слухає розповідь Дем'яна і бачить, як його злий погляд розтинає кімнату. Навіть спогади про ситуацію вивертають ненависть з минулого знову наверх. Марія сонно бурмоче щось під ніс, час від часу змушуючи Дем’яна говорити тихіше або перериватися.

— Я дізнався, хто це зробив, і змусив Романа обирати між мною та Ярославом, знаючи, що він ніколи не обере його, — гордо каже Дем’ян. — Я не самовдоволений покидьок, але прекрасно знаю, чого вартий і чому команді потрібен саме я, — додає він твердо. — От і все. А коли купка придурків образилася на мій ультиматум і стала на бік Ярослава, я вирішив, що вони мені не друзі. Як і я їм. Ось що було насправді. Я змусив Романа вирішити, хто піде з команди — я чи Ярослав. Роман обрав мене, і вся решта за це на мене з’їлася. Уся історія. Мої принципи відсіяли купу фейкових друзів. Це ж добре, так?

Дем’ян сумно усміхається, але Платон не підтримує його в цьому.

— Нікому не було діла до Лілії, але тобі — було?

У його історії є правда, але все надто рівно й правильно. Дем’ян завжди захищав Платона, і виходить, що раніше він захищав Лілію. Але в усього є причина, і Платон хоче її побачити.

— У тебе було майже ідеальне шкільне життя, про яке тут мріють. А ти відмовився від цього заради честі якоїсь незнайомки? Серйозно, Дем’яне? Ти розіграв карту хорошого хлопчика заради новенької?

Дем'ян киває: підозра логічна.

— Назви це солідарністю, — коротко відповідає він.

— Що? — Платон кривиться.

— Ти правий: мені було байдуже на Лілю. Тобто я не робив цього, бо вона мені подобалася чи ще щось, — Дем’ян підводиться і в Платона скручує живіт. — Я зробив це, бо ці хлопці в початковій школі цькували мене так само, як потім її. Або тебе. Або будь-кого ще. Старе Сяйво таке, якого ти не знав, і я сподіваюся, що воно ніколи не повернеться. Воно і зараз не ідеальне, але тоді було гірше, і останнє, чого б я хотів, так це повернення тієї ієрархії. Багато хто ще пам’ятає Спілку. Пам’ятає, хто був «елітою» і керував школою. І якщо ти не вписуєшся — тебе втопчуть. Або в тебе є вибір: дати здачі.

Дем’ян глухо сміється.

— Я вирвався з системи, але якою ціною. Довів, що не буду хлопчиком для побиття. Я пішов у бокс і почав відповідати. Я пішов у футбол і став кращим за них. Я виріс і став привабливішим для їхніх дівчат, ніж вони. Це була моя перемога. Але той, кого щоранку штовхають у коридорі, не завжди має таку волю. І найменше, що я можу зробити з солідарності, бо я був на їх місці, — це дати відсіч. Лілія нічого не могла зробити, бо її зламали настільки, що вона зненавиділа себе й звинувачувала в тому, що сталося. Тож я вирішив: винний має бути покараний, і я буду відплатою замість неї.

Дем’ян підходить ближче й спирається на долоні по обидва боки від Платона, змушуючи того втиснутися в крісло — між їхніми обличчями лишаються лічені сантиметри. Їхні погляди зчіплюються, й Платону здається: Дем’ян уже майже робить крок, щоб нахилитися ще ближче. Майже торкнутися губ. Але Дем’ян лише важко видихає і відштовхується, напружуючи руки, даючи Платону нарешті нормально вдихнути.

— Але ти — зовсім інший випадок, — тихо додає він.

— Перепрошую? — Платон підіймає голову, а Дем’ян уже стоїть навпроти й спирається спиною об вікно.

— Я думав, тобі потрібен захист, як і всім, — каже Дем’ян. Кадик сіпається. — Думав, вони тебе зламають, і ти станеш таким, як решта, кого вони залякали. Але ти, як колись я, даєш відсіч. Іншим способом, звісно. Я діяв силою, — він хмикає, стискає кулак і схрещує руки. — Але й ти теж… свого роду. Ярослав і його ніс, — Дем’ян проводить рукою перед обличчям, і вони обоє сміються, згадуючи це. — Та головне, ти показав їм, що не здасися, що їм доведеться вгризатися в тебе, щоб тебе зігнути… Тож це те, що мені подоба… — Дем’ян затинається, ковтає слова разом зі слиною. — Це те, що мене в тобі зачепило, Платоне. І ще те, що ти справжній і не ховаєш себе, як ховають інші. Це заслуговує на повагу.

Зрозуміло, що ненавидіти школу, де тебе принижували, а «еліта» це пачка лицемірів — легко. Дем'яну подобався Павло, хоч той і дружить зі всіма, повний щирості. Чи Рома, друг дитинства. З ним є проблеми, але Дем'ян звик до того, ким є Данько, і не береться його судити. Нормальний хлопець. 

— Ти чесний із собою і з ними, — тихо додає Мороз. — Я знаю, ти думаєш ми тебе жаліємо, і тому опікаємо. Але насправді, Платоне, — Дем’ян стріляє в нього поглядом, — ми просто побачили в тобі щось цікаве.

— «Ми»? — уточнює Платон, ворушачись: раптом стало незручно сидіти.

— Я і Павло. І Жанна теж хотіла з тобою познайомитися. Їй подобаються яскраві люди, такі як ти, — Дем’ян слабко всміхається і зиркає на Машу, перевіряючи, чи та спить. — Ти, мабуть, ще не до кінця зрозумів, яка вона, але повір: Жанна — хороша людина.

Він робить паузу, прикусивши губу й перебираючи пальцями тканину тоги.

— Тоді можна і мені питання? — Носок мокасина Платона на секунду торкається Дем’янових кросівок, коли він змінює позу.

— Давай, — повторює Дем’ян свою фразу, усміхаючись.

— Що відбувається з Павлом? — усмішка зникає з Дем’янового обличчя, і Платон відчуває провину. — Це не моя справа, але…

— У нього все нормально, — різко перебиває Дем’ян.

— Дем’яне, я зупинив кров, — наполягає Платон. — Він різався…

— У нього все нормально. Він просто дуже чутливий, — Дем’ян дивиться на годинник. — Нам час повертатися.

— І ти розповів йому про Лілію, — сердито кидає Платон.

— Не перекладай на мене провину, — гостро фиркає Дем’ян. — Павло не дурний. Він і сам би все помітив!

— Але ти сказав, — Платон теж фиркає і схрещує руки, приймаючи цю різку зміну теми.

— Так, сказав. Але це було питання часу, — виправдовується Дем’ян. — Лілія поряд із Павлом перетворюється на статую. Це й так очевидно.

— Вона боїться зробити щось не те і налякати Павла, — Платон знизує плечима й встає.

— Якщо вона нічого не зробить, то нічого й не буде, — хитро усміхається Дем’ян, озираючись на Платона під світлом коридорних ламп. Його очі дивно блимають — жест, якого Платон раніше ніколи не бачив. — Тобі треба частіше бути таким.

Дем’ян піднімає руку зверху вниз.

— Яким — таким? — питає він, усміхаючись.

— Таким… як Платон, — вирішує Дем’ян із виразом обличчя, який неможливо інтерпретувати.