Удаю, що не думаю про тебе, але цікавлюся тим, що тобі подобається

Золота сукня виблискує у сонячному світлі полудня позолотою. Це сатин. Одна з найнеулюбленіших тканин Платона, але вона неймовірно гарно тече по тілу. Головна окраса ж сукні — розсипане зоряне небо. Гірлянда і вогники, які можна увімкнути і сяяти навіть у повній темноті. На Лілі сукня сидить трохи не так, не по фігурі. Світло ніби навмисно підкреслює гострі вигини тіла. Поділ сухо шарудить, коли Лілія метушиться туди і сюди, оглядаючи себе з усіх боків.

— Гарно, але некомфортно, — бурмоче вона. — Сукні й блискітки — явно не моє.

— А мішкуваті худі й спортивні штани — твоє, так? — Платон висовує язика між губами, відкладає шпильку й намагається підправити шари тканини. — Тобі не обов’язково її кудись одягати. Просто постій рівно пару хвилин.

— Я бачу своє відображення, й мені від нього незручно, — зауважує Орис й мнеться на місці.

— Так само тобі було незручно у ванній із Павлом? — жартує Платон, кидаючи хитрий погляд на Лілію, яка миттєво червоніє по самі вуха.

Вона одразу закриває обличчя руками й демонстративно ігнорує Платоновий сміх. Минає трохи часу. Орис заспокоюється, напинає на себе горду маску, а Платон вирішує більше її не дражнити. Обережно бере Лілію за лікоть і уважно оглядає сукню: чи рівно лягає шар за шаром. Зрештою, вирішує, що вийшло доволі добре.

— Чого твоя футболка була в крові? — обережно цікавиться Лілія.

— То була футболка Романа, тож я без поняття, — бреше Платон, ніби відповідає автоматично, не відриваючись від сукні. — Можеш знімати.

Він допомагає Лілії вибратися з об’ємного «хвоста» сукні й тугого корсета. І вперше по-справжньому розуміє, чому в неї такий стиль одягу. Під складками непомітно худе тіло, маленькі груди, різкі ключиці й гострі коліна. Малоймовірно, що її худорлявість природна. Виглядало радше хворобливо. Вени синіми річками пухли під шкірою, а темні кола під очима вже розповідають історію не просто втоми.

— Ти голодна? — питає Платон.

Лілія бурчить щось схоже на «ні», швидко натягує худі, намагаючись сховати себе, але живіт голосно бурчить. У тихій кімнаті цей звук здається цілим вибухом. Платон з досадою зітхає.

— Я попрошу, щоб тобі щось приготували… — каже він і вже розвертається на п’ятках.

— Ні! Не треба, я справді не голодна, — Лілія каже з переляком в очах.

— Ти не обдуриш власне тіло, Ліль, — лагідно усміхається Платон і зникає.

Повертається з тарілкою бутербродів та пляшкою соку. Свіжого, батько попросив його зробити всього кілька годин тому на сніданок. Орис відкушує буквально один раз, а Платон засовує в себе цілий бутерброд одразу. Він хмуриться, дивлячись на неї.

— Чому ти не їси? — питає відносно м’яко, але роздратування все одно просочується.

— Я на дієті.

— Ліліє… — у Платона розширюються очі. — Ти ж така…

— Худа? Може. Але я ще дуже далеко від свого ідеалу, — кидає вона, витягуючи тонкі ноги й поправляючи штани.

Платон згадує, як Лілія завжди відкривала калькулятор і рахувала під час їжі. Калорії. Тепер усе виглядає логічним — і від того ще гірше.

— Ліліє, у тебе гарне тіло. Ти тільки його мучиш.

Орис повертається до нього, насуплюється зі злістю. Платон не знає, як м’яко сказати, що вона надто худа. Це не його справа, але він розуміє: якщо Лілія не їстиме нормально, почнуться серйозні проблеми. Або щось гірше. Тож він обирає слова дуже обережно, щоб не поранити Лілю й не відштовхнути.

— Гарне? — Лілія фиркає. — Я недостатньо жіночна. У мене чоловічі плечі. Я міряла, дупа менша, ніж плечі. І руки масивні, пальці-ковбаски. Моє тіло схильне до повноти, тож треба трошки тримати рот на замку.

Платон беззвучно скиглить від розпачу й сідає на стілець. Батько дозволив йому зайняти найбільшу кімнату на другому поверсі й облаштувати її так, як він хоче. Тут є все: манекен, дзеркало на півстіни, столик із косметикою, сервант з перуками за скляними дверцятами, щоб було видно. Платон навіть забрав з батькового кабінету старий письмовий стіл — той завжди був завалений чашками недопитого чаю, тарілками, серветками і ноутбуком, з якого зараз грає плейлист Лілії.

— У тебе класне тіло, а ти намагаєшся його зламати, поки висушуєш себе до кісток.

— Легко казати, коли ти від природи худий, із тими своїми стирчачими кістками й рельєфом, — Лілія теж фиркає. — Легко так думати, коли ти не дивишся на їжу й не бачиш у ній цифри, не думаєш, куди вони ляжуть: у живіт? У боки? Чи ноги стануть ще масивніші? Це ж точно прикрасить мене у вузьких джинсах! — вона відчайдушно махає рукою в бік Платонових речей й ляпає бутербродом об тарілку. — Ти цього не розумієш, бо ніколи через це не проходив. Тобі ніколи не казали, що в тебе жирні пальці чи… малі груди. Тобі ніколи не треба було бачити в дзеркалі не себе, а самозванця.

— Ліліє… — голос Платона наповнюється жалем, але вона одразу його відмахує. — Неважливо, що говорять інші. Чи думають. Ти гарна. І виглядаєш прекрасно.

— Ти кажеш так, бо нічого не знаєш, — огризається Орис, перетворюючи Платонові спроби бути на одній хвилі на війну.

— Тоді поясни. Я хвилююся за тебе, — намагається сказати Платон. — Бо те, що ти робиш, тобі шкодить.

Лілія висока, але тендітна: м’язів майже немає, жиру — тим паче. Вона надто легка для норми, і вони обидва це знають. Платон мовчки підіймає на неї очі. Лілія відводить крижаний погляд убік і ковтає з сорому.

— У мене немає анорексії чи якогось іншого розладу…

— Поки що, — відрізає Платон.

— Тож усе нормально, і тобі не треба хвилюватися, — сором’язливо бурмоче Лілія. — Я сама про себе подбаю. Це не твоє…

— Окей, окей, я зрозумів, — Платон сердито кидає повідомлення й знову впирається поглядом у її обличчя. — Якщо ти не хочеш пояснювати, я розумію. Але не удавай, що це нормально. Нам готують вечерю, і я тебе не відпущу, поки ти не з’їси все.

— Платон.

— Ліліє, ти маєш їсти нормальну їжу. Гаразд. Хочеш гарне тіло? Тоді займайся спортом і, господи, їж.

— Я бігаю щоранку, — відповідає вона. — І їм стільки, скільки треба.

— Ти їси рівно стільки, щоб не знепритомніти! Усе, що ти береш у їдальні, — низькокалорійне. І мою під’їдаєш. Та й то після того, як порахуєш калорії. Клянусь, якщо ти…

— Я їм, Платоне! — Лілія зривається, не витримуючи. — У мене все під контролем! 

— Дуже сподіваюся, — цицкає Платон.

Ліля різко здіймається і хапає свої речі. Злісно запихає в рюкзак шарф і згрібає підручники туди ж, захопивши декілька малюнків Платона разом. Хлопець підплигує до неї й хапає за руки, щоб зупинити. Ліля, на диво, сильна й штовхає його.

— Не чіпай мене.

— Я просто хвилююся. Якщо твоїм батькам плювати, то не мені…

— Так! Так, їм плювати! — Сльози, які Ліля намагалася здавити, вирвалися через біль в очах. — Не у всіх є батько, який буде приймати тебе, яким ти є!

Платона пробиває струмом від цих слів. Він знав, що йому пощастило. Не знав, як так вийшло, але це факт — батько хоч і не був активною частиною його життя у ранньому дитинстві, все ж не був поганим. Він робив усе, що міг, щоб допомогти Платону. І не забороняв робити помилки, які Платон вчинив, коли переїхав у Сяйво.

— Мені шкода, — шепоче Платон. Він робить крок назад і дозволяє Лілі спокійно покинути кімнату, але дівчина залишається на місці. Нижня губа трясеться після істерики, а червоні очі бігають по Платону зверху вниз.

Ліля кидає рюкзак на підлогу й різко кидається в обійми хлопця, схлипуючи. Він нічого не каже, просто дозволяє їй проплакатися і спускається з нею акуратно на підлогу. Лілія з хвилин п’ять сьорбає носом, аж потім відхиляється і спирається спиною на ліжко. Платон не відпускає її руку.

— У мене дуже релігійна сім’я.

Це здивувало Платона, коли він переїхав у Сяйво. Релігія тут була не просто словом, а центром громади. Багато людей ходили на недільні служби. Деякі сім’ї переїздили сюди, бо церковна община допомагала їм. Він не знав, що Орис теж була з такої сім’ї. Його батько ходив на служби, але не кожного тижня та й не змушував Платона приєднатися. Церква була частиною рутини маленького міста.

— Пам’ятаєш, я казала, що ми були бідні, тому я доношувала речі за старшим братом?

— Угу.

— Це брехня, — важко ковтає Ліля. — Вірніше, я доношувала, але не тому, що ми були бідні. Коли я народилася, то у мене виявили рідкісне… — дівчина облизує губи. Їй важко не просто казати, а навіть думати про цю історію. — Я ще нікому не казала про це. Взагалі. Ти — перший.

Дівчина повертається до Платона з переляканими очима.

— Я не знаю, як ти відреагуєш.

— Скажи і дізнайся,  — ця фраза прозвучала достатньо обнадійливо, щоб Ліля кивнула і витерла сльози. Вона кладе на коліна рюкзак, дістає гаманець і знаходить там ID-карту паспорта. Дівчина з хвилину нервово розглядає її, а потім простягає Платону і відвертається до вікна. Обіймає себе за коліна й терпеливо чекає.

“Антон Орис”. Стать: чоловіча. На фото: трошки молодша Ліля з каре й без макіяжу.

— Це жарт?

Лілії шістнадцять. Платон тільки що бачив: у неї є груди. Невеликі, але жіночі. У театрі він бачив, як чоловікам симулюють бюст. Це точно не було те саме. Ліля не могла бути офіційно чоловіком, просто в голові не вкладалося. Платон не дивився на неї, коли вона була лише в трусах, але він би помітив там ще щось інше. А операцію в такому віці їй би точно не зробили. Особливо релігійні батьки. Розведені.

— Коли я народилася, маму спитали, чи хоче вона зробити з мене хлопчика чи дівчинку. Батько сказав хлопчика. У мене були ознаки обох статевих органів, але чекали хлопчика, тож батько й чути не хотів, що буде інакше. Лікарі казали йому, що більшість операцій вони залишають лише жіночі органи, але батько вперся. Моя ж мати… — Ліля гірко сміється, коли згадує. — Мама вважала, що у Бога є план, і він народжує нас такими, якими ми й повинні бути. Вона погодилася тільки на частину операції. Мені сформували зовнішні чоловічі органи й назвали Антоном. Зобов’язали наглядати за мною, бо ніхто не міг передбачити, що буде далі. Тільки після статевого дозрівання щось могло б змінитися. На щастя, мій тато не займався мною. Він не міняв підгузків, не грався зі мною, майже не розмовляв. Тож той факт, що мої чоловічі органи були не ідеальні, його не цікавив. Головне — це документи. Тільки брат знущався, бо у мене мікропеніс, — на цьому моменті Ліля розсміялася у весь голос і витерла сльози.  — У мене інтерсексність.

Платону треба декілька хвилин, щоб зрозуміти — Лілія не жартує. Він читав про інтерсексність, звісно ж. Багато думав про себе і через свою любов до костюмів, думав і про гендер. Тож він розумів, що з Лілією. Просто не знав, як реагувати на її слова.

— Зізнатися тобі було легше, ніж я очікувала, — визнає дівчина і полегшено зітхає. Вона плескає Платона по колінці. — Коли ти прийшов у школу, я схопилася за тебе, ніби ти можеш мене врятувати. Ти ж гей, так? — Платон киває. — Я подумала, що ти можеш зрозуміти. Я давно хотіла розповісти, але боялася.

— Д-дякую, — шепоче Платон і повертається до Лілі. — За довіру.

Лілія киває та лагідно посміхається.

— Мені постійно здається, що в мені досі бачать хлопця. Я завжди недостатньо жіночна для себе, тож… Знаєш, можливо, мама була права про бога. Якби не я, вона б не розлучилася з батьком. Він не був присутній у нашому житті, окрім заробітної плати. Навіть зі старшим братом вони не дуже ладнають. Мама хоча б намагалася…

— Як давно ти зрозуміла… — Платон не знає, які слова підібрати. Йому не доводиться, бо Ліля з легкістю вступає у розмову.

— З дитинства мені здавалося, що щось не так. Не тільки в тілі чи у себе в голові. Мене не приймали, я була ціллю для знущань, булінгу, діти ніби відчували, що зі мною щось не так. У мене почалося статеве дозрівання в чотирнадцять. Я помітила, що виросли груди, але нічого не казала матері, та й ніхто не перевіряв. Коли ж пішла кров… я перелякалася, що помираю. Розповіла мамі, ми поїхали до лікаря, вони сказали, що у мене повністю розвинута жіноча репродуктивна система і я потребую негайної операції. Цього разу у батька не питали, просто зробили.

Я навіть не встигла зрозуміти, що відбулося, як мене відправили в дурку. Вони хотіли підтвердити мій гендер, і я десь з місяць просиділа там, бо вони боялися, що я від стресу щось зроблю з собою. Я навіть не думала, але це був запит моєї мами — відправити мене в той центр. Там я познайомилася з людьми, які мали схожий досвід. І також я прийняла те, що мені було важко — я ніколи не відчувала себе хлопцем. Тож, я повернулася додому з новим іменем, але старими речима. Батько був… Він лютував. Я не жаліюся, бо можна сказати, що мені пощастило. Мою операцію можна було повернути назад. Можна буде, — Ліля закочує очі. — Мій батько не дає дозволу, тож я чекаю вісімнадцятиліття. Мама намагалася відібрати у нього батьківські права, але не вийшло. Тож я не можу ні змінити ім'я, ні закінчити перехід. Мені зробили операцію, щоб регули йшли нормально, але не повністю прибрали чоловічі органи. Я через це й боюся з кимось зустрічатися. Мені дуже подобається Паша, але не думаю, що він нормально сприйме… це.

Вона вказала руками на пах.

— Твоя мама переїхала сюди через тебе?

— Це була єдина школа в країні, яка була готова приховувати мої справжні документи, — киває Ліля. — Хто платить, той замовляє музику, — вона скидає плечем. — Батько не дозволяє змінити ім’я, стать. Він не сприймає, що у нього донька. Після лікарні та психлікарні, де мені робили операцію, я ходила у групу підтримки для таких людей. Багато з них були “перероблені” на дівчат, але коли виростали, то розуміли, що відчувають себе чоловіками. Але їм не можуть вже повернути репродуктивні органи. Я втратила родину, але не себе. Тож я ціную це. Просто, Платоне, тобі не зрозуміти. Навіть у Сяйві над мною знущалися, бо я транс. Хоча це не так. Я завжди була дівчиною, просто мені забороняли…

— Тобі не треба більше пояснювати, — Платон зупиняє її й обіймає. — І я думаю, що навіть без операцій ти зустрінеш людину, якій буде все одно, що у тебе в трусах.

Ліля сміється.

— А якщо ні, то тепер я знаю, що у мене є ти, — шепоче вона.

⋯⋯ ✰ ⋯⋯

Лілія йде після вечері й навіть доїдає все, що їй запропонували. Платон повертається до пустої кімнати з новим ескізом у голові. Він не вмів малювати нічого, крім одягу, і завжди любив, як картинка з його голови переходить у реальність шар за шаром. Чоловічі костюми він майже не робив до переїзду в Сяйво, але тепер отримував від цього особливе задоволення (фінанси батька допомагали). Ательє брало його замовлення наперед за місяць.

Удома, поруч із мамою, він частіше шив сукні. Здебільшого для сестер, які раділи новому одягу. Він ніколи не жив у такій розкоші, як зараз. Мама не працювала заради грошей, а аліменти використовувалися на всіх дітей однаково. Григір Анатолійович ніколи не дорікав, скільки б вона не «висмоктала» для Платона, а Платон упевнений: сума була більшою, ніж вимагав закон.

— Ви гарно здружилися, — Григір з’являється у дверях, але в кімнату не заходить. Зазвичай його повсякденні костюми сиділи ідеально, але після роботи краватка ліниво висіла навколо шиї, а верхні ґудзики сорочки розстебнуті. Так навіть дихати було легше.

— Лілія мене усиновила, — жартує Платон.

Батько сміється. Страшно подумати, але у них схожі посмішки. Батько має сиве волосся і коротку бороду. Він нижчий за Платона, але ширший та з пухлими щоками й карими очима. Платон любив змінювати колір волосся, але все ж мав природне темне каштанове волосся та очі матері — зеленкуваті карі.

Платон ніби має ненавидіти батька за те, що той забрав його від сестер, вирвав із того затишку, до якого він звик. Але почуттів не знаходиться. До Григіра є хіба що повага, як і до більшості людей. Він звертався до батька по імені, язик не повертався назвати його татом, але він хотів би колись так його назвати. Усе життя йому не вистачало його поруч, а мати не мала бажання пояснити, чому тато обрав іншу родину. Платон дізнався сам, коли йому цим почали дорікати однокласники та принижували за рішення матері, на які він не впливав.

— Ти себе недооцінюєш, — Григір переступає поріг та йде до вікна на іншому боці кімнати. У костюмі посеред творчого хаосу (пір’я, клаптиків, паєток) батько виглядає кумедно. — Думаю, у тебе немає спогадів про нашу першу зустріч. Ти був такий… активний. Безупинно щось торохтів дитячою мовою, а я намагався розібратися, хоча не виходило. Твоя мати перекладала. Другого разу ти був старший, але шило у дупі таке саме. Ти був центром розваг. Зібрав усіх дітей, щоб грати на дві команди, і ледь не розніс вежу м’ячем. Ти так хотів вигравати.

— Пам’ятаю, — Платон червоніє. — Наші зустрічі можна по пальцях перерахувати.

— Я пам’ятаю кожну, — Григір Анатолійович кидає на нього швидкий погляд і знову повертається до пейзажу за вікном, засунувши руки в кишені. — Востаннє ми бачилися, коли тобі було чотирнадцять?

— П’ятнадцять, — поправляє Платон і прикушує язик. Він теж пам’ятав деталі кожної зустрічі з батьком, але Григіру не потрібно цього знати. Він повинен думати, що Платону взагалі не потрібен батько у житті.

— Так… Тоді ти був зовсім інший. Не тільки в силу малого віку… Я мав сильніше боротися, щоб забрати тебе від матері.

Платон обурено пирхає.

— Вона і мої сестри — найкраще, що зі мною сталося у житті. Я не хотів сюди переїжджати.

Батько теж пирхає, але зі смішком. Типова поведінка людини, яка вважає себе розумнішою.

— Знаю, — каже він, підтискаючи губи. — Але сподіваюся, ти не шкодуєш.

Платон думає секунду… і хитає головою. Він радий, що тут уперше за довгий час його влаштовує багато речей у житті.

— Твоя мама виховала з тебе людину, але зламала твої природні таланти. Ти… — Григір Анатолійович підбирає слова. — Ти добре ладнаєш із людьми. Думаю, це якась сімейна риса, що передалася тобі по крові Ярів. Ми добре вміємо говорити з чужими, і ой, як погано з рідними. Кожні сімейні стосунки потерпіли фіаско. Якісь з моєї вини, як-от шлюб з колишньою дружиною… інші ж… — Григір понуро опускає голову, знову підшукуючи правильні речення.

— У мене з сестрами теж не дуже виходить, — Платон підтискає губи так само, як батько, й дає йому час помовчати. — Коли мені сказали збирати речі, бо я переїжджав сюди, я наговорив їм стільки всього… Не можу попросити пробачення. Не знаю, чи вони б мене пробачили.

— Час лікує. Вони пробачать тобі, як і ти їх, — Григір прочищає горло і повертається до Платона. Увесь час він сидів на ліжку в оточенні підручників та ескізів. Батько пробігається по малюнкам поглядом. Платону хочеться їх закрити і сховати, але він не рухається. — Ти знайдеш тут багато друзів, Платоне. Я впевнений у цьому. Закрити тебе від суспільства — було грубою помилкою твоєї матері. Її ще не пізно виправити.

Платон хоче сказати, що його занадто довго цькували на початку. Що він уже бачив багато бруду просто за те, що він не такий, не вписується в картинку Сяйва. Але батько й так розуміє, що Платон не розповів повну історію з Ярославом. Бо вже у дверях він обертається й додає:

— Бійка — це теж спосіб комунікації, — підморгує він і зникає з простору сина.

⋯⋯ ✰ ⋯⋯

Останні теплі осінні дні змушують Платона та Лілію залишитися надворі під час перерви. Ліля, звісно, кайфує від сонця: підставляє йому обличчя, мружиться, аж короткі вії вигинаються догори. Платон виглядає Дем’яна й вже робить це навіть не приховано: оглядається й шукає у чужих обличчях тепер знайоме. Перерва надто коротка, щоб Дем’ян пропустив їх у натовпі, але надто довга, щоб він був зайнятий чимось у класі. Платон озирається ще раз та вислуховує невдоволене щебетання Орис.

— Мені поставили трійку за твір зі словами «можеш краще», — Лілія кривляє голос вчителя. — І це через незакінчений текст. Я сказала, що це відкритий фінал і взагалі авторський стиль, а він сказав: або дописуєш, або оцінку не підніму. Козел. Міг би підграти.

— Добре, що не двійка, — відповідає Платон. Він гортає стрічку Інстаграму й перестає крутити головою в пошуках одного конкретного пана.

Платон мав закритий акаунт і підписався тільки на тих, хто його цікавив. Щасливі фото сестер у стрічці розбавляли нові пости від людей зі школи. Два життя, але такі різні. Платон сумував за минулим, але трошки мав надію на майбутнє.

Лілія любила знімати заходи сонця і себе — так, ніби щойно вийшла з фотосесії для Harper’s Bazaar. Павло вів досить депресивний, але естетичний профіль: темні тони, алкоголь, фото з друзями, «мертві» вирази обличчя і напівзаплющені очі майже на всіх світлинах. У Романа був типовий підлітковий профіль «душі компанії»: купа фоток зі школи, де він оточений друзями. Рідко, але траплялися фото з Дем’яном або Павлом. З Катею фото було більше. Платон дивувався, бо з першого погляду їхні стосунки не виглядали настільки близькими.

Інстаграм Дем’яна оновлювався нечасто, але за відчуттям це була суміш Павла й Романа: вечірки, цигарки, алкоголь; інколи Платон навіть помічав на фото й наркотики. На знімках багато різних людей, але найчастіше — Жасмін. Вона або в обіймах Дем’яна або поруч. Ніби вони тусуються разом більше за всіх. Дем’ян зовсім не соромився синців і ран — їх теж було багато, хоч і не в кожному пості. І нарешті стало зрозуміло, чому він взагалі ходить на музику: він грав на гітарі й піаніно. Платон лайкав кожне фото, навіть не думаючи про реакцію.

Остання, на кого він підписався, — Катя з її дуже яскравим профілем. Естетично, купа підписників (хіба що в Міни було більше) — дівчина зірвала джекпот. Платон здогадувався, що Жасмін робить щось пов’язане з моделінгом, але в її профіль надовго не ліз — не хотів псувати собі настрій, усе ще трохи насторожено ставлячись до неї та до її стосунків із Дем’яном.

— Павло запостив фотку з тобою, — раптом каже Лілія, тикнувши Платонові телефоном в обличчя.

Чудово. Тепер йому ще й Твіттер доведеться завести, щоб стежити за всією ганьбою нових друзів.

Фото, яке Лілія майже втиснула йому в очі, скоріш за все зробив Роман — ще до того, як Катя поцілувала Платона і атмосфера на вечірці поїхала. Бо Катя дивиться на самовдоволеного Дем’яна, а Платон виглядає переляканим. Отже, виглядало гірше, ніж він думав. І тепер йому соромно.

— Павло знає, що ти його сталкериш? — Дем’ян лякає Лілію, різко плеснувши долонями їй по плечах.

На щоці в нього свіжа рана, заклеєна тонкими смужками пластиру, щоб не розійшлася.

Після вихідних у Дем’яна майже завжди з’являються нові рани — ніби за розкладом. До наступних вихідних вони затягуються і… з’являються знову.

— Чорт! — Лілія підстрибує, відмахуючись від його рук як від прокляття. — Я нікого не сталкерю. І я на тебе теж підписалася, до речі.

Дем’ян піднімає долоню, все ще не дивлячись на Платона, і знущається з Лілії поглядом. Платон дає йому п’ять замість привітання.

— До речі, — муркоче Дем’ян та сідає на траву поруч із Платоном і витягує ноги, — я помітив. Чого ти не ведеш Інстаграм активніше? Думаю, людям зайшли б фото твоїх костюмів.

Його допитливі очі впиваються у відблиск сонця на Платонових вилицях, де хайлайтер світиться на шкірі. Платон знизує плечима. У нього була ідея зробити профіль, де його роботи зберігалися в доступному для всіх місці, але він її відкинув. Платон був готовий носити костюми, але не хотів ділитися фото — хоча кожен образ фотографував на пам’ять.

Дем’ян вирішує не допитувати, просто киває й надягає навушники, де вже грає музика. Дістає домашній обід (недбало складений так, що перетворився на салат) і розгортає на коліні підручник з біології, яку вивчає дуже глибоко. Лілія, схоже, звикла до його присутності й далі гортала стрічку в телефоні, лише інколи двічі тикала пальцем у екран. Платон теж не хоче говорити, тож відхиляється назад і заплющує очі, дозволяючи шкірі поїсти вітаміну D. Тепер йому не треба так хвилюватися, як раніше.

Дівчата з Платонового класу з літератури сідають досить близько й обговорюють свої обіди. Платон лежить так, що чує навіть тихі розмови. Спершу вони говорять про уроки, про якусь дівчину з огидною зеленою гумкою для волосся, про Романа (трошки), про майбутню гру і знову про Романа. Потім одна з них прочищає горло, і тон стає тихішим. Недостатньо тихим, щоб Платон не зміг чути.

— Ти знаєш, що сталося на вечірці Роми? — починає одна.

— Ні, що? — шепоче інша. Платон напружується, майже затримує подих. Дівчата теж синхронно зближуються в кружок.

— Хлопці з футбольної команди намагалися наїхати на цього новенького дивака в костюмах, — продовжує перша так, ніби Платон не лежить просто поруч. Вони цілком могли не помітити його, бо він був одягнений в цілком пристойний (по мірках школи) костюм: шкільна форма й мінімум макіяжу. Просто форма з аніме, тож він зливався з соціумом. — Дем’ян за нього вступився. Знову! Ярослав спитав, чи він гей, а Дем’ян відповів, що так. Уявляєш? «Так», він так і сказав! Дем’ян — гей!

— Та ну, — хтось пирхає. — Було не так.

Платон тихо гикає з того, як вони обговорюють дрібницю, ніби це історична подія. Ось так і народжуються плітки: усе з’єднується і розповзається.

— Ярослав спитав, чи Дем’ян захищає цього виродка, бо сам гей, а Дем’ян сказав: «Так, я гей», а потім спитав у Ярослава, що йому дає ця інформація. Ярослав піджав хвіст і заткнувся.

— То…

— То Дем’ян не гей, він просто закрив Ярославу рот, — підсумовує дівчина.

— Ти впевнена? А раптом це був прихований камінгаут? Жарт, який насправді не жарт?

— Та ти бачила Дем’яна! — одна з них видає надто голосно; інші на неї шикають.

— У нього є дівчина, — найцинічніша з них зневажливо гмикає. — Як він може бути геєм, якщо я сама бачила, як вони цілувалися на другому поверсі?

⋯⋯ ✰ ⋯⋯

Наступного дня Павло вихоплює Платона просто в коридорі й одразу тягне в туалет поруч. Платон навіть не встигає пискнути, як двері за ними голосно зачиняються.

— Привіт? — здивовано видає Платон, потираючи місце, де його схопили.

— Дем’ян сказав, що у Лілі на мене величезний краш. То це вона та подруга, про яку ти говорив? — щебече Чорний.

Платон тільки відкриває рот, як Павло бачить у його очах легкий переляк викриття і широко усміхається.

— Та, звісно, це вона! Ти ж ні з ким зі школи не спілкуєшся. Логічно, що я не одразу докумекав… е-е… — він махає рукою. — Ну, дякую, бувай.

І тут же зупиняється, задумливо підтискає губи.

— Я прямо зараз піду до неї й скажу все прямо, — заявляє. — До речі, а де вона?

— Павле, господи, ні! — Платон хапає його за передпліччя, нажаханий від думки, наскільки Лілія перелякається від такої уваги до себе. Ще й від Павла. — Ні! Не смій!

Він не встигає нормально «звести» в голові ситуацію, тому просто кричить у протест — без аргументів.

— Що значить «ні»? Це не вона? — Павло розгублюється. — Я помилився?..

— Я не… гм… я… — Платон заїкається, бо його думки не працюють так швидко, як голова та язик Павла.

— Ага, це точно вона, — хитро гигикає Павло. — Окей, я сам її знайду.

— Павле! — Платон чіпляється за нього, втягуючи повітря. — Стоп! Ні! Ти її налякаєш! Вона подумає, що ти з неї знущаєшся чи щось таке, — Павло піддається, уважно слухає. — Поступово. Крок за кроком. Зрозумів? Познайомся нормально, інакше вона злякається й втече. 

Чомусь Платон у цьому впевнений: Лілія з іншими людьми виглядає як «солодка булочка», але якщо її зачепити або образити когось близького — вона закриється. Саме тому Орис уникає людей. Вона не хоче жодного болю у своєму житті — особливо болю розбитого серця. Вона ніколи не впустить у життя того, хто може її поранити, навіть якщо шанс малий. Може, саме тому вона так вперто ігнорувала, що закохана. Страх бути відкинутою перемагав здоровий глузд та сміливість. Починати те, що потім зробить їй погано, — небезпечно.

— Окей, зрозумів, — погоджується Павло. — Твоя правда, — він задумується, а потім знову дивиться на Платона. — А чому ти мені одразу не сказав? Про Орис.

— А чому ти сам про неї одразу не подумав? — Платон пирхає, поправляє рюкзак і киває на двері. — Лілія — моя єдина подруга тут.

— Теж, правда, — Павло посміхається, й вони виходять, знаючи, що вже запізнюються на уроки.

⋯⋯ ✰ ⋯⋯

На обіді Павло буквально завалюється за стіл навпроти Лілії. Вона вдавлюється шматком картоплі. Дем’ян ледве стримує сміх від такого збігу, а Платон заспокійливо плескає Орис по спині, поки вона червоніє, кашляє й хапає повітря. Може, проблема не в картоплі.

У цей самий час Павло нервово ковтає й ковзає виделкою по власній тарілці, ніби не бачить, як Лілія ледь не непритомніє через нього. Платон сам би прибив Павла, якби обід у результаті не опинився в шлунку Лілі, бо Платон зробив усе, щоб її нагодувати.

— Вирішив зрадити Ромчика та сидіти зі мною? — муркоче Дем’ян, навалюючись на Павла, і це так схоже на манеру Жасмін, що в Платона їжа ледь не лізе назад у горло. — Як мило.

— Я вирішив, що двоє друзів краще ніж один у колі «не-друзів», — відповідає Павло, киваючи в бік Романа. — Рома і без мене впорається.

— Ми теж без тебе впоралися б, — огризається Дем’ян, усміхаючись. У голосі — ревнощі, замасковані сарказмом.

— Фу, який ти грубий, — бурчить Павло, але не відсувається. Лілія жадібно п’є сік та не спускає з нього очей.

— То що, — Павло дивиться на Платона й Лілію, — ви підете на гру?

— Ой-ой, — Дем’ян стогне й закидає голову назад.

— Демо гратиме. І Рома, — додає Павло через секунду. — А я — талісман, ви знали?

Принаймні тепер зрозуміло, чому Павло так безсоромно втиснувся в компанію спортсменів.

Платон штовхає Лілію під столом — вона підстрибує.

— Ем… — мимрить вона, повністю забувши, як користуватися словами.

— Тільки не кажи, що ви справді прийдете, — благає Дем’ян. — Я не…

— Звісно, вони прийдуть! — усміхається Павло, дивлячись на Мороза так, ніби той тупий. — У школі є традиція: на першу гру всі приходять підтримувати команду в образах «Титанів» — синьо-жовті тоги, як форма нашої команди. Платоне, я впевнений: твоя тога буде найкрутіша!

— О боже… — продовжує бурчати Дем’ян.

— Тож раджу вам дотриматися традиції й вдягнутися, — додає Павло. — Тога і лавровий вінок, бо Титани — переможці сезону!

— Ти точно переплутав столи: гравці сидять далі, — каже Дем’ян і підсувається ближче до Павла, доки не виштовхує його з місця. Павло дивиться на нього з висоти свого зросту, незадоволений. — Відсядь.

— Сам відсядь, — пирхає Павло і пересідає на інший бік, тепер навпроти Платона. — То що думаєте? Прийдете? Маєте прийти. Платоне, ти мусиш побачити Дем’яна! Він грає як бог.

— Ти не перший, хто мені це каже, — Платон кидає погляд на Дем’яна. Той у відповідь закочує очі.

— І не востаннє почуєш, — підхоплює Павло. — Та ну. Я вам дістану найкращі місця і навіть безплатні напої, і… — він гарячково шукає, чим ще заманити, вирячившись у брудну стелю їдальні. — І! І!!! Ви побачите, як Дем’ян втопче Андрія в землю!

— Ми в одній команді, — нагадує Дем’ян, ліниво жуючи якийсь надто зелений салат. — Якщо вони хочуть побачити, як я «втоптую» його без ризику зловити невдоволення чи претензії з протилежного боку, їм треба прийти на тренування.

— А тепер стало цікаво, — підключається Лілія, зручно вмощуючись і поглядаючи на Дем’яна.

Павло видає нечленороздільний ревнивий звук і прочищає горло, намагаючись повернути увагу. На його нещастя, Лілія готова дивитися куди завгодно, тільки не на Павла. Навіть Дем’янові в очі — без страху й без відрази.

— А як часто ти його «втоптуєш»? — питає Платон, підіймаючи брову.

— Я про це твічу, — Павло грюкає долонею по столі так, ніби виклав королівський флеш-рояль. Найкращий хід у всій розмові. Його козир.

І він таки привертає увагу Лілії: у неї буквально відпадає щелепа — вона відкриває рот і витріщається на Павла.

— Це був секрет… — невдоволено проціджує Дем’ян крізь зуби.

У школи є кілька сторінок у соцмережах. Одна — про футбольну команду (її ведуть самі спортсмени). Інша — поширює плітки, але оновлюється рідко. Є й ще. Називається «Андрій жере землю». Там купа фоток, які інші люди надсилають анонімно: Андрій валяється на газоні футбольного поля, весь брудний, злий і пом’ятий. І «випадково» поряд із ним майже завжди Дем’ян, який (випадково) допомагає йому «покататися» по зеленому полю слави.

— Це твій акаунт? — дивується Лілія.

— Так! — гордо заявляє Павло, розпливаючись в усмішці, коли бачить схвалення в її очах. — То що, ви прийдете… на тренування? Чи на гру?

Лілія з питанням в очах дивиться на Платона, а той лише знизує плечима.

— А ти не будеш нас відмовляти? — питає Платон у Дем’яна.

Той усміхається.

— Я король цього поля. Нащо мені?

— Твоя впевненість у власній величі справді королівська, — підколює Лілія, відводячи погляд від Павла.

— І це теж, Лілі, — гмикає Дем’ян, і їхній стіл здригається: Лілія вдарила його під столом. — Я не перестану тебе так називати. Звикай.

— Тобі кри…

— Можеш бити мене, скільки захочеш, знаєш? — знущається Дем’ян.

— Я можу катувати тебе не тільки фізичним болем, — Лілія повільно підводиться й нависає над ним. — Я вмію робити тайський масаж, — каже так, ніби це назва вишуканого виду тортур. — Я можу зробити боляче дуже… різноманітно.

— Ого, так ти — Джокер… — захоплено ахкає Павло, і Дем’ян одразу повертається до нього з невдоволеним обличчям, хоча Лілія все ще повільно нависає над ним.

— Ні. Вона не буде в нашій компанії! — гарчить Дем’ян. — І взагалі, Джокер — лиходій!

— Ну ти теж антигерой, але…

— Я з Бетсім’ї!…

— А Бетмен і Джокер поводяться як парочка, ти сам…

— У нас навіть Бетмена нема! — Дем’ян злиться.

— У нас є Жанна! — Павло ображено пирхає. — А тепер є і Джокер! Розмова закінчена!

Лілія штовхає Платона в плече, поки хлопці гризуться. Вона сідає назад і миттєво повертається до свого спокійного стану, а Дем’ян з Павлом продовжують сваритися, щоразу підвищуючи голос і привертаючи все більше чужої уваги.

— У кожного в їхній компанії є альтер его, — пояснює Платон. — Дем’ян — Red Hood. Павло — Starfire. Роман… червоний якийсь, не знаю. Я — Nightwing, так сказав Дем’ян, і Павло погодився. Я досі не знаю, що це означає. Гуглив, але нічого не зрозумів.

— Боже… — Лілія видихає. — То я — Джокер? Той божевільний з розрізаним ротом?

Платон знизує плечима, поки Павло дає Дем’янові легенького ляпаса в розпал сварки, Дем’ян роззявляє рота від здивування й злості й б’є Павла в плече. Коміксова бійка затягується. Або не коміксова — це видно по силі Дем’янових ударів. Але Павло точно не сприймає це як жарт.

— Боже, я — Джокер, — шепоче Лілія.

— Принаймні ти знаєш, як виглядаєш, — сміється Платон саме в ту мить, коли Павло влітає щокою в своє пюре: Дем’ян викручує йому руку й притискає до столу.

— І у мене є шрами, — Ліля жартує тихим голосом.

Павло видає стогін роздратування. Дем’ян відпускає його з лютим виразом. Той виглядає злим, а Павло — трохи збентеженим і брудним.

— Через що ми взагалі сперечалися? — питає Павло, сідаючи назад і намагаючись витерти обличчя від їжі. Він виглядає абсолютно не ображеним, тоді як Дем’ян мовчки доїдає обід.

— Без поняття, — гарчить Мороз, кидаючи на нього невдоволений погляд. — Але я все одно виграв.

Платон хмикає — і отримує несхвальний погляд від Дем’яна.

— Вибач, але ти програв, Демо, — Дем’ян насуплює брови — чи то через те, як Платон його назвав, чи то через виклик у його очах, — бо Лілія — наш Джокер.