Страх, з яким я зустрічаюся віч-на-віч

Дем’ян усе ж вмовляє Платона лишитися, так ще й натягує на нього білу футболку замість такої ж білої сорочки. Ніби є сенс міняти біле на біле? Але Дем’ян усміхається так широко, коли Платон відтягує тканину від грудей, що, певно, воно було того варте.

Щоправда, Платон не випускає телефон із рук. Він сподівався побачити повідомлення від Лілії, що вона вже прийшла. Дівчина не могла просто так вислизнути з дому: її батьки ще сиділи у вітальні. Платон хотів би провалитися крізь землю, зникнути або хоча б сховатися від чужих очей, але точно не переживати свою першу вечірку на самоті.

Технічно він же з Дем’яном, але його проблеми з довірою не дають відчути, що хтось на кшталт Дем’яна справді хоче бути поруч. Тому Платон кожну хвилину чекає, що зараз щось станеться. Типу хтось викупає його в свинячій крові, й він стане новою версією Керрі. Хоча, якщо чесно, червоне на білому виглядає непогано.

Та й важко назвати це вечіркою. Частина підлітків сиділа за столом на кухні й грала в «Монополію». Інша частина курила на веранді. Ще хтось просто говорив у вітальні. Тут не було танців, але звучала музика. Підлітки просто зібралися, щоб провести час разом, але ж Платон не знав, як діяти під час соціалізації.

Якимось чином він дозволив Дем’янові затягнути себе в саме серце активності й на хвилину стати центром уваги. На хвилину, яка для Платона тягнулася вічність.

Людей не так вже й багато. Кілька дівчат розливають пунш по склянках, теревенячи ні про що. Є ще компанія хлопців, які ходять із Платоном на музику (і з Дем’яном, але той з’являється лише на контрольні). Вони грають у твістер посеред вітальні. Можливо, Платон уявляв «місцеві вечірки» як галасливий натовп п’яних підлітків, але так йому подобається набагато більше.

Дем’ян вправно дістає з внутрішньої кишені куртки пачку цигарок і одну засовує собі за вухо.

— Ходімо надвір, — пропонує він, коротко ляскаючи Платона по плечу, ніби того треба вмовляти, і прямує до скляних дверей у двір.

У родини Романа є басейн, маленький сад із лавкою та безкаркасними кріслами різних кольорів. Усе облаштовано під типовий день з шашликами, навіть великий мангал-піч збудований на краю садиби. Дем’ян далеко не йде: лишається на широкому ґанку, який від останніх променів сонця прикривають зелені річки листя, що обплітають увесь фасад будинку.

Він сідає на дерев’яний стілець біля сходів, що ведуть до басейну й саду, і показує на схожий плетений диван поруч. Кладе цигарку на кінчики пальців лівої руки, ляскає по них правою долонею: та робить сальто просто йому в рот. Платон мимоволі всміхається й теж сідає.

— Вау! — з боку дверей долинає голос Павла. — Коли ти так навчився?

Чорний, як завжди, живий і веселий, широко усміхається й підморгує Платонові, ніби вітається — хоча вони й так уже сьогодні перетиналися кілька разів.

— Буквально щойно, — Дем’ян самовдоволено посміхається й підпалює цигарку, прикриваючи долонею полум’я запальнички. — Вийшло ж круто?

Павло підіймає два великі пальці вгору, а Дем’ян легенько штовхає Платона, мовляв: «підтвердь». Платон киває, швидко відводячи погляд на ґанок, обплетений лозою з великими синіми квітами, схожими на медуз. Справжньої веранди тут ніби й нема, але якийсь плющ теж захоплює будівлю — без квітів, щоправда. Схоже, такий ландшафтний «шик» типовий для Сяйва. Для заможних родин, звісно.

Павло плюхається поруч із Платоном і кладе руку на спинку дивана, переводячи погляд із одного хлопця на іншого.

— Де вас носило? — питає з ентузіазмом. — Роман так матюкався, коли зрозумів, що ви не принесете посуд. Він такий дивний, коли лається. Усі ці манери, виховання, пальці веєром, а тут такі грубі слова з його маленького ротика.

Павло сичить, як змія, і Дем’ян фиркає, опускаючи очі. Вії, одна за одною, прикривають погляд, блищать у призахідному сонці, як магія. Платон ні біса не знає про закляття, але в ту мить його просто зачарувало.

— Ми грали на Xbox, — перебиває Платон. Лице Павла округлюється, ніби він сказав щось зайве. Він повільно переводить здивований погляд на Дем’яна, той закочує очі й вся «магія» зникає. — У ту гру про супергероїв.

— Чорт, так оце що робить Демо, коли зникає з натовпу на вечірці, — Павло бурмоче, й тут же отримує по коліну. — Він завжди не допомагає, а йде кудись…

І ще один стусан.

— Я мив салат! — огризається Дем’ян.

— І сендвічі робили, — додає Платон, стаючи на його захист. Це не те, що він планував сказати, але слова зриваються раніше, ніж він встигає подумати, як відреагує Павло.

— О, диви, він тебе захищає, Демо! — Павло криво усміхається й штовхає Платона в плече. — Ти єдиний, хто захищає цю жопу. Він не заслуговує ні краплі співчут…

— Замовкни, Павле, — на ґанок виходить Жасмін, виляючи стегнами й зловісно цокаючи язиком. Але одразу ж усміхається й легенько плескає Павла по щоці. — Він не єдиний, хто цю жопу захищає.

До стилю спілкування цієї дівчини Платонові ще треба звикнути. Він спеціально стежить за реакцією Павла й Дем’яна на її рухи та міміку, але вони навіть не здригаються й не кривляться — як хочеться зробити йому.

— О, як я міг забути нашу місцеву Медузу Горгону, — бурчить Павло, а Жасмін незадоволено гарчить через плече.

Вона сідає Дем’янові на коліно так, ніби робить це щодня. Дем’ян навіть не дивиться на неї: просто піднімає руку, даючи їй сісти, і потім кладе ту руку їй на стегно. Дим від цигарки заплутується в її довгому волоссі, поки Дем’ян робить останню затяжку й тушить недопалок в попільничці на перилах ґанку.

Міна була неймовірно гарною. Пухлі губи, грецький ніс з пірсингом, довгі закручені вії та ідеальна фігура, якою вона хвалилася, одягаючи все приталене та відкрите. Її шкіра була медовою та світилася, а шлейф східних прянощів тягнувся за нею, коли вона проходила повз. У неї точно було східне коріння, але Платон не планував питати. Взагалі не хотів говорити з нею.

Він поспіхом відводить погляд, не до кінця приймаючи власну реакцію за адекватну. Розумна людина була би байдужою. Серце Платона б’ється так, ніби в грудях спалахує іскра.

Атмосферу на ґаноку порушує Катя. Вона радісно смикає Павла за ніс, крутиться навколо нього, але падає на вільне коліно Дем’яна й обіймає його за шию. 

— Пані, пані, будь ласка, я вас двох не витягну, — стогне хлопець. Його обличчя майже повністю ховається за дівочими спинами. Катя хитро натягає посмішку, відкидаючись назад, поки Міна закидає на неї ноги. — Господи, помилуй.

— Не бренькай, ми ж знаємо, що влітку було, — Жасмін сміється й підморгує Каті.

— Жанно, ти граєшся з вогнем, — глухо бурчить Дем’ян десь у неї за спиною.

— Жанно?! — викрикує дівчина. За спиною Катерини іншим не видно, як вона втискає довгі нігті в його щоки, але реакція хлопця тільки ще більше злить Міну. — Я офіційно змінила ім’я, ти — паскуда…

— А що було? Бо ми не знаємо, так-то, — Павло піднімає руку, показуючи на себе й на Платона. — Просвятіть.

— Не думаю, що це наша справа, — каже Платон.

Жасмін пирхає від сміху. Павло витягує довгі ноги, розкидає такі ж довгі руки по поверні дивана. Платон скромно скручується в протилежному кутку, тримає руки на колінах, а пальці — в кулаках. Так вони, можливо, не помітять нервове тремтіння.

Якщо на веранду зайде хоч хтось ще, хто не знає Платона, — його знудить. Хоча гірше буде, коли зайдуть ті, хто його вже знає. Бо тоді Платон буде бігти через сусідські загорожі, сторожових псів, під чужими вікнами, хоч би його не тронули. Усі, хто ставився до нього нейтрально, вже були поруч.

— Тоді тобі не скажемо. Тільки Паші, — муркоче Міна. Зверхній тон, яким вона звертається до всіх, тож Платон не сприймає на свій рахунок. Він бачив дівчат, як вона, у театрі — femme fatale. Жасмін перша з цього типажу, хто бісить Платона. — То що, граємо в «я ніколи не…»?

— Моє улюблене! — Павло пищить від радості й аж підскакує. За секунду він дістає стос склянок і пляшку алкоголю так, ніби підготувався задовго до пропозиції зіграти. — Якщо хтось відмовиться грати, я вас поб’ю!

З його хмарою хвилястого волосся й яскравими очима це виглядає дуже загрозливо (звісно, ні). 

— Ти Платону так краще не погрожуй, — Катерина сміється. Жасмін підіймає одну брову, не знаючи новини про його бійку, але Катя швидко пояснює дівчині, поки Павло продовжує наповнювати стаканчики алкоголем, а після — помаранчевим напоєм. 

У цей момент у Платона вібрує телефон: ще одне повідомлення від Лілії. Батьки підуть за півгодини, і вона прийде, щойно зможе. Платон не відповідає. Лише знизує плечима, коли всі дивляться на нього. Міна одразу дає йому склянку помаранчевої рідини з запахом горілки.

— Отже, Жасмін! — натхненно каже Павло, подаючи їй напій, а вона підіграє: вирівнює спину, ніби сидить не на Дем’яні, а на троні. Катя, поцупивши Дем’янову цигарку, сідає на підлогу і з насолодою затягується. — Думаю, ти маєш почати.

— Тільки не жени коней, ок? — Дем’ян незадоволено коситься на неї. 

— У тебе спитати забула, — Міна навіть не дивиться на нього. — Отже… — Павло зображає барабанний дріб. — У мене ніколи не було сексу втрьох.

Платон втискає голову так глибоко в плечі, ніби може там сховати червоні щоки.

Дем’ян бурчить, потім сміється, відкидає голову на спинку й починає відстукувати п’ятою, через що Жасмін підстрибує на його коліні, весело гигикаючи, але сідає поруч. Обличчя Павла витягується від такого секрету, й він від шоку плескає долонями все навколо, в тому числі й Платона.

Платон думає лише про те, як Дем’ян виглядав би в сексі. Страшенно хочеться викинути цю картинку з голови, а як на зло — мозок відмовляється. Прокручує всі можливі варіанти й так покругу. Зупиняється тільки коли розуміє: про це знала Жасмін. Але не Павло. Без питань, одразу ясні пріоритети у дружбі для Дем’яна або ж те, що вона була співучасницею. Міна знала секрети, а Паша ні. Платон не розуміє, чому Дем’ян ділиться таким із Жасміною, яка відкриває секрети краще, ніж вибухає збовтана пляшка шампанського. Павло ж, хоч і має веселу вдачу, виглядав надійною скринькою таємниць. 

— Демо п’є, — оголошує дівчина, широко усміхаючись і доливаючи йому в склянку. — До дна, сонечко.

— Між нами все скінчено, — Дем’ян бурчить, але слухняно випиває, не відводячи хижого погляду від дівчини. Від нього на Платоні виступають сироти. Дем’ян ковтає, повільно проводить язиком по губах із присмаком алкоголю. — Окей-окей. Моя черга? Добре, гм… Я ніколи не смоктав випускнику прямо на парковці школи.

— Ах ти ж гад! — Жасмін миттєво дується й кілька разів б’є Дем’яна по плечу, поки він самовдоволено посміхається. — Це був секрет!

Платон сміється вголос над її реакцією, явно отримуючи від цього більше задоволення, ніж решта, хоча Павло аж хапається за живіт, коли від Дем’янової шкіри лунає соковите «бам» її ударів.

— Як і ти сказала про мій, — заперечує Дем’ян, перехоплює її руки й втискає їй у долоні склянку. — Пий. Будь хорошою дівчинкою.

Лише Платон помічає, що Катя мовчки робить ковток, одразу перебиваючи смак алкоголю затяжкою цигарки. Нової.

Міна зухвало закидає голову, ковтає алкоголь і махає рукою в бік Платона.

— Новенький, твоя черга, — роздратовано бурмоче вона, все ще зла на Дем’яна.

Той дражливо щипає її за шкіру на стегні, але Жасмін відкидає його руку й шипить, як кішка.

Платон нервує. Було цікаво дивитися на їхню перепалку й виловлювати щось приховане та брудне (особливо про Дем’яна), але він не був готовий озвучувати свої моменти. Тому перше, що спадає на думку, — недалеко від попередніх двох питань.

— Я ніколи не… цілувався, — тихо каже він.

І це правда. І йому соромно, хоча Платон знає: у цьому немає нічого страшного. Просто так вийшло, що ніхто з тих, хто йому подобався, не хотів його цілувати (та й вони навіть не знали, що подобалися йому). І він не хоче лізти в причини, бо, якщо чесно, у нього було небагато закоханостей, і він часом замислювався, чи він узагалі не асексуальний. Питання поки відкрите. Якщо Дем’ян ще раз на нього гляне — стане закритим.

Та попри це всі гравці п’ють, мовчки розглядаючи його.

— У нас всіх перший поцілунок був з Міною. Окрім Каті, звісно, — кидає Павло, намагаючись розрядити незручність.

— Ні, мій теж, — ліниво каже Катя, повільно крутячи склянку в руці. — З кимось треба вчитися. А навіщо найкраща подруга, як не для цього? Самоосвіта.

Жасмін нервово сміється й хитає головою.

— Господи, чому ми взагалі її цілували? — Дем’ян кривиться так, ніби це було огидно. Павло хмільно сміється.

— Ідея Романа, — пригадує Міна, розвалившись і витягнувши ноги. — Він прочитав «Воно», коли нам було… ну, значно менше. Я була єдина дівчина в нашій компанії, і він нас уломав.

— Але ж у «Воно» в них був секс, — згадує Платон. Жасмін підіймає на нього брови, мовчки визнаючи: так, він правий. — То ви…

— О ні, ні, — поспіхом сміється Паша, штовхаючи Платонове взуття. — Ми просто поцілувалися… уперше. Невинний цьом у губи. Без язиків.

— Тобто всі тут мали перший поцілунок із Міною, — Катя хитро всміхається. — Окрім тебе, Платоне. Треба це виправити.

Звучить як жарт, але Платон відчуває, як у нього всередині все завмирає.

— Не соромте його. Він ще не звик до нашого рівня дурості, — Дем’ян дивиться на них із невдоволенням, буквально розлягшись у своєму кутку.

— Дурості? — Платон фиркає й раптом ловить себе на бажанні встряти в дружню сварку з Дем’яном, як це роблять усі інші. — Я, здається, вас перевершив. Щодня приходжу в школу в новому костюмі, й мені плювати, якщо за це поб’ють. А ви вважаєте себе, — він жестом охоплює всіх навколо, — дурними?

Павло одразу гигоче на все горло, Жасмін з гордістю посміхається. Катя зосереджено допиває алкоголь і докурює майже догорілу цигарку. А Дем’ян дивиться на Платона холодно.

— Окей, тут ти правий, — різко визнає він та сідає рівно. — Тоді поцілуєш Жанну? Чи твоя дурість не вписується у ці рамки?

Жасмін цокає язиком, почувши це ім’я.

— Я не про це, — огризається Платон, і холод біжить уздовж хребта.

— Я не проти його поцілувати, якщо когось це взагалі хвилює, — спокійно каже дівчина, піднімаючи пальці в знак згоди. — Не змушуйте Платона сміху зарад…

— О, він, певно, думає, що перший поцілунок має бути «особливим», — насмішкувато кидає Дем’ян. Грубо. — І він береже його для «того самого моменту», який, як ми всі знаємо, ніколи не настане.

Демо відпиває зі склянки й відвертається, ніби йому байдуже, але цей холодний спокій із ледь помітною усмішкою будить у Платона дух суперництва, який він завжди давив у собі.

— Я не думаю, що перший раз має бути особливим, — він насуплюється. — Я…

— Правильно, бо це неправда, — Дем’ян кидає на нього погляд. — У «перших разах» немає нічого особливого — хоч поцілунок, хоч перша поїздка на велосипеді. Вони тільки лякають. Страх сильніший за задоволення. Але ти ж не поцілуєш Жанну, так?

— Бо я не хочу.

— Бо ти боїшся, — знову цицкає Дем’ян, опускаючи хитрий погляд у склянку.

— Я можу поцілувати всіх вас, але не хочу, — Платон складає руки на грудях.

— Боягуз, — наспівує Дем’ян, самовдоволено усміхаючись.

— Жасмін? — Платон різко повертається до неї. Так, він повівся на цей тон. Він на гачку, і Дем’ян самовдоволено мружиться.

— Платоне, тобі не… — тільки Павло розуміє, що зараз відбувається.

— Так, Платоне, звісно, — Міна без проблем підводиться, нахиляється до Платона, кладе долоню йому на щоку й торкається його губ, втягуючи в легкий, майже невловимий поцілунок.

Платон думає, що навіть не запам’ятає його: настільки це було неприродно й байдуже, хай і перший раз для нього. Мінус один пункт зі списку. Він «запечатує» це ковтком із присмаком горілки й апельсинової газованки.

— Хто наступний? — виклично питає Дем’ян, дивлячись на Платона й відстукуючи пальцями по коліну. — Ти ж казав, що готовий цілувати всіх.

— Господи, я його поцілую, аби ти тільки відчепився, Демо! — вигукує Катя, вибішена перепалкою. — Платоне?

У цей момент Роман відчиняє двері.

— Так, я не проти, — каже Платон з настроєм, ніби збирається спробувати щось із її тарілки.

Катя його не торкається: просто нахиляється, з’єднує їхні губи на дві секунди й відхиляється назад.

Роман зависає в дверях, ошпарено дивлячись на все це. Дем’ян підводиться, прочищає горло, даючи всім зрозуміти, що пора згортати їхню забавку для вузького кола поціновувачів поцілунків з Міною.

— Піца приїхала чи замовити? Пішли, зробимо все, — Дем’ян натягує усмішку, хапає Романа за плечі й розвертає, щоб завести в дім.

— Срань, — бурмоче Павло собі під ніс, дивлячись услід. — Дуже. Глобальна. Срань.

— Якого х… Дем’яне…?! — з дому долинає злий голос, коли Мороз із посвистом грюкає дверима.

Темрява вже дозволяє чітко бачити у вікні розлюченого Романа: він то активно жестикулює, то слухає Дем’яна, який стоїть спиною до всіх них.

— Що ти наробив?! — читається по губах Романа, коли він кидає невдоволений погляд у бік Платона. Той здригається під ним.

— Схоже, ми загралися, — сухо зауважує Міна й доливає собі ще алкоголю.

⋯⋯ ✰ ⋯⋯

Коли Лілія нарешті з’являється на вечірці (і категорично відмовляється підходити до Павла ближче, ніж на три метри) підтягується й шкільна команда. Платон майстерно уникає їхніх поглядів: петляє між людьми, опускає голову, ховається по кутках. Йому щастить, що вони — зграя, яка завжди ходить разом. Лише Роман і Дем’ян тримаються трохи осторонь — їх Платон не боїться. Час від часу Андрій Мороз його бачить, але тому цікавіше дивитися на Катю чи на будь-яку іншу дівчину.

Зрештою, доля все одно приводить майже всю тусовку спортсменів до Дем’яна і Платона. На ґанку вони відсунули невеличкий диванчик до перил у дальньому кутку. Тут музика тихіша, й ніхто не лізе до них на особисту розмову (хоча насправді вони просто обговорювали учителів: Дем’ян пояснює, кого і як треба «підмазати», щоб отримати вищу оцінку).

— Мороз, ось ти де! — майже в унісон вигукують його однокомандники, а тоді натикаються на перелякані очі Платона. — А цей що тут робить?

— Те саме, що й ви, — тон Дем’яна м’який, майже дружній — на контрасті з ненавистю в голосах хлопців, які перешіптуються. — Вау, які круті, знайшли мене. Шо нада?

Вони здивовано дивляться на нього.

— О… ти знайшов нового друга? — Ярослав нахиляється вперед.

Він нижчий за більшість і не в спортивній формі, тож Платонові важко уявити, як той узагалі грав у футбол. У всіх у руках не червоні чи сині стаканчики з пуншем, а пляшки пива, це миттєво відрізняє їх від решти. Наче маяк. Або наживка.

— Ревнуєш? — хмикає Дем’ян.

— Було б до кого, — Ярослав скалиться. — Навколо тебе купа дівчат, а ти лижеш дупу якомусь виродку.

Дем’ян миттєво підводиться і «накриває» всю команду одним коротким, холодним поглядом. Їх більше, але сталевий натиск змушує хлопців відступити. Платон тривожно озирається, вступаючи в битву із бажанням сховатися, ніби зараз почнеться стрілянина. Павло й Роман майже синхронно вискакують на ґанок, нервово оцінюючи ситуацію.

— Повтори, — тихо просить Дем’ян, хоча в його рухах чиста агресія.

— Він виродок, — киває Ярослав у бік Платона.

— І педик, — додає хтось із компанії.

Вони (разом із Андрієм) уже глузували з Платона, але сам Андрій тепер мовчить, обережно поглядаючи, мов налякана кішка.

— А тепер розумію, чого ти так до нього липнеш, Демо, — регоче Ярослав. — Ти ж теж педик, так?

— Так, — з викликом у погляді Дем’ян підіймає підборіддя та вглядається Ярославові в очі. — А що? Хочеш мене трахнути?

У всіх відпадають щелепи — натовп навколо завмирає, коли Дем’ян це каже. Він криво усміхається, бачачи розгубленість на обличчях. Лише Ярослав густо червоніє й відводить погляд.

— А? Раптом страшно кидатися образами в того, хто може тобі наваляти? — Дем’ян глузливо хмикає, схрещуючи руки на грудях. — Ви прийшли сюди веселитися. Я прийшов веселитися. І він прийшов веселитися.

— Ти ж не серйозно? — випалює хтось із хлопців, але Дем’ян ігнорує.

— А тепер забирайтеся звідси, — каже він сиплим голосом, опустивши руки вздовж тіла. — Інакше, клянусь, швидку доведеться викликати на цілу команду.

— Та ходімо, хлопці, у вітальні бухло й сендвічі, — Роман відштовхує друзів від Дем’яна, ніби й справді зараз почнеться бійка. — Музика класна, дівчата вас теж чекають. Ходімо. Погнали! Андрію, зіграємо в бір-понг?

Андрій ковтає, озирається на Дем’яна та Платона, киває.

— Погнали, — погоджується з тугою посмішкою.

Дем’ян повертається до Платона з солодкою усмішкою.

— Учителька хімії була моєю улюбленою, — як ні в чому не бувало, продовжує він, легко усміхаючись, але замовкає, помітивши наляканий і стурбований погляд Платона. — Що? Щось не так?

— Ні, — Платон хитає головою, але майже непомітно озирається, ніби хтось може підбігти ззаду й придушити його.

⋯⋯ ✰ ⋯⋯

Платон на всі двісті відсотків певен, що Лілія від страху й відчуття, що вона не на своєму місці, десь забилася в кут на другому поверсі, де її ніхто не чіпатиме: він бачив, як вона переминалася в кухні, але потім зникла з поля зору. Втім, сам Платон теж не фанат людей і світських розмов.

Щойно Міна сказала: «Я його в тебе вкраду, га?» і потягнула Дем’яна в інший бік, у Платона не лишається вибору, окрім як піти шукати Лілю, яка вперто не відповідає на повідомлення. Вона їх навіть не читає, щоб це не означало.

Тож Платон перевіряє кімнати одну за одною. В одній він натрапляє на парочку за поцілунками й одразу грюкає дверима; на секунду йому здається, що це Міна з Дем’яном, але там немає ні високої дівочої постаті, ні довгих вій хлопця, тож (ура) це не вони. В іншій кімнаті з приставкою він знаходить Романа і Катю, які розмовляють на різних кінцях простору. Платон смикається назад, ніби щось зламав, але зупиняється й дивиться на них, коли один із них заговорює.

— Когось шукаєш? — одразу питає Роман, зовсім не злий, що Платон зайшов без стуку.

— Т-так… можна й так сказати, — Платон заїкається, кидаючи погляд у коридор. Йому треба піти. Зараз. — Лілію, мою подругу, не бачили?

Катя прочищає горло, тягне каштанове волосся й відкидає пасмо з обличчя. Вони надто далеко одне від одного, щоб Платон щось «зламав», але він відчуває: між ними плаває щось приватне, і йому тут не можна лишатися ні секунди довше.

— Може, вона в одному з туалетів. Я бачила, як вона його шукала, — каже Катя, трохи усміхаючись. — Далі коридором.

Вона показує пальцем. Платон дякує, зачиняє двері й іде далі. Відчиняє наступні — і бачить те, що йому зовсім не подобається.

Павло сидить між унітазом і ванною, затиснутий ніби в лещатах. Рукави чорного світшота закочені до ліктів, зап’ястя він ховає між ногами, визирає з-за бачка, щоб подивитися, хто зайшов.

— Паш? — обережно питає Платон, нерішуче заходячи у ванну й зачиняючи двері. Світло тут яскраве. Платон поступово звикає, але Павла видно дуже чітко: темна пляма в усьому цьому білому просторі. — Усе гаразд?

— Так-так, не хвилюйся, — невиразно бурмоче Павло, голос тремтить, і хоч він напідпитку, Платон розуміє: тремтіння не від алкоголю.

Червоні очі. Вологі, припухлі губи. Він…

— Павле? — Платон підходить ближче, обережно виставивши руки. — Тобі зле? Я мож…

— Все нормально, Платоне, чесно, — нетерпляче перебиває Павло. Одна нога нервово сіпається, але він одразу помічає це й перестає. — Дякую за турботу, але можеш залишити мене одного? Іди, повеселися. Тобі це треба. Я бачив, у тебе там хороша компанія, тож… Можеш піти? Будь ласка.

Кутики його зігнутих губ підіймаються надто натягнуто.

— Мені когось покликати? — голос Платона переляканий. Він відчуває, що тут щось не так: як Павло забився між сантехнікою, ніби відгородився від усього; тремтячий голос; мокре волосся і шморг, а очі червоно-сині, хоч красиві… і Платон знає, що у нього на умі, бо Павло кричить всім тілом, але не голосом.

— Платоне, просто йди! — він зривається, а насправді це означає: зупинись, лишайся зі мною. Платон це знає, бо сам був таким. — Я хочу бути сам! — Я не можу бути сам. — Вийди!

Платон відступає на крок. Він знає цю сцену. Його лякає крик Павла, бо в будь-який інший час він — пухнаста кулька, і неможливо уявити кошеня злим, розбитим, розсипаним на уламки. А тут він — і цей контраст морозить, змушує завмерти.

— Я не піду, — твердо каже Платон і без страху робить крок уперед.

Перші великі сльози вихлюпуються з очей Паші й котяться по персикових щоках.

— Що сталося?

Платон боїться не за себе, а за Павла. Він натягує маску спокою й сідає поруч, спираючись рукою на кришку унітаза, уважно дивиться Павлові в обличчя. Губи тремтять, він знову шморгає, не стримуючи схлип.

— Точно не підеш? — питає хлопець. Платон рішуче хитає головою. Павло дивиться на нього секунду. — Добре…

Вони мовчать. Платон залишається поруч, а Павло тихо плаче в кулак.

— Пробач.

— Що? — Платон повертається до нього.

— Пробач. Я був грубий. Я не хотів.

— Нічого. Я розумію.

Павло знову шморгає й підіймає очі на Платона.

— Розумієш?

— Так… Що тебе зтригерило?

Павло ховає очі під повіками й хитає головою, відмовляючись відповідати. Знову тиша, але недовга.

— Можна… Можна я тебе обійму?

Платон ледь усміхається й розкриває руки. Павло раптово кидається до нього, й вчіплюється у фортецю безпеки. Нігті дряпають Платонові гострі плечі. Щось маленьке й металеве вислизає з Павлових пальців і ледь чутно дзвенить, ударившись об підлогу, коли Паша стискає Платона так, що аж кістки хрустять, тулиться носом до шиї, заливаючи її подихом і сльозами. Локони липнуть до шкіри мокрими смугами.

— Паш… — з тривогою шепоче Платон, але обіймає у відповідь і гладить по спині. — Ти… ти точно в порядку?

Відповіді нема. Лише тихі схлипування й судомне стискання пальців — то сильніше, то слабше — і Платон не знає, що робити. Він просто видає заспокійливі звуки, тихо посвистує і гладить Павлову спину, доки той нарешті не починає стихати.

Минає зовсім небагато часу. Павло ковтає, все ще тремтячи, зуби цокотять. Платон допомагає йому відхилитися, щоб подивитися в обличчя.

Воно опухле, губи мокрі й слизькі. Вії злиплися від сліз, але щойно Платон проводить по них пальцями — знову сухі й пухнасті. І саме тоді Платон помічає на Павловій руці свіжий поріз. Він одразу хапає його зап’ястя, але Павло виривається, поспіхом натягує рукав і ховає рану. Запізно.

— Я не вдаватиму, що не помітив, — сердито каже Платон і, глянувши на підлогу біля Павлових ніг, бачить краплі крові й маленьке лезо — старе, яким нині майже ніхто не користується. На ньому теж тонка смуга крові. — Навіщо ти це робиш?

— Я нічого не робив, — Павло намагається злитися зі стіною, але його брехня не досягає Платона.

— Павле.

— Ти не зрозумієш, — тихо каже він, втомлено й байдуже, з ноткою болю, яку намагається придушити.

— Ага, звісно, — роздратовано відрізає Платон. — Я ж точно не зрозумію!

Павло не довіряє йому, бо не впізнає чужий досвід.

— Чому ти це робиш? — наполягає Платон. — Павле, відповідай!

— Не знаю, — він опускає голову, притискає підборіддя до грудей.

Платон хапає його за плечі й злегка струшує, змушуючи підняти очі.

— Ти знаєш! Ми завжди знаємо, чому і коли робимо таке! Завжди є причина!

Павло хмуриться.

— «Ми»? — тільки це його й зачіпає.

— Я не зніматиму штани, щоб показати свої шрами, — гарчить Платон.

Він взагалі не любить про це говорити. Те, що сталося, — сталося. Зараз він узяв себе в руки. Біль ніколи не допомагала йому так, як хотілося. Колись він пробував: йому здавалося, що понівечена шкіра зробить його таким, яким люди хочуть його бачити — огидним. Потім він це пережив. Паша ж ще на іншому етапі.

— Стегна… розумно, ніхто не бачить, — здогадується Павло. — А ти чому це робив?

Платон аж пищить від обурення.

— Бо я виродок, Павле, не очевидно?

— Тоді я теж виродок, Платоне, не очевидно? — огризається Павло, і в очах блимає впертість.

— Ні, не очевидно! — кричить Платон і відштовхує Павла, але той лише легко притуляється до стіни. — У тебе… у тебе немає очевидної причини займатися селфхармом! Саме тому я й питаю.

Павло гірко всміхається, відводить погляд. Пальцями стискає руку там, де зробив поріз. Це важко зрозуміти, якщо не відчувати на власній шкірі: порізи — це і біль, і відчай, і прохання про допомогу. Але ще це й випуск напруги, спроба заспокоїтися. Платон ніколи не розумів, як це працює, але точно знав: мозок обирає за тебе. Судячи з Павлових очей, у нього так само.

— Я стояв посеред вітальні, — починає Павло, погляд скляніє, ніби він повертається в ту мить, — і раптом зрозумів, що навколо купа людей, яким байдуже. Ну… я з ними вітаюся, туди-сюди, вони мені усміхаються, але хіба їм цікаво, хто я? Тим, кого я вважаю друзями, справді цікаво, як я? Я стояв у натовпі людей, які удавали, що я їм подобаюся — і лишився сам. Людей багато, а я сам. І… коли я пішов, нікому навіть не було цікаво, де я, розумієш? І… навіть ти — ти ж мене не шукав, так?

Платонові не треба відповідати.

— Мені потрібна всього одна людина у світі, яка думатиме про мене, а я думатиму про неї. Я хочу піклуватися про когось так, як хотів би, щоб піклувалися про мене…

— Паш, я… — слова застрягають у горлі разом із комом.

— Біль — це просто вихід, — продовжує Павло. — Він змушує забути про погані думки, поріз звільняє мене від них, від цих бісів, вони виходять разом із кров’ю. Мене ніхто по-справжньому не любить. І я не знаю, ким мені бути, щоб подобатися. Я завжди добрий до всіх, а вони? Вони — ні. Вони можуть бути добрі до мене, але не одне до одного.

Він ковтає схлип, проводить рукою по волоссю.

— Я недостатньо хороший, щоб хтось був зі мною. Недостатньо хороший, щоб хтось дозволив мені про нього піклуватися теж…

— Паш, це неправда, — різко заперечує Платон. — Багато хто був би радий бути з тобою, піклуватися про тебе.

— Ага, бачу, ціла черга під дверима, — його сміх порожній. — Навіть ти тут не тому, що я тобі подобаюся, а тому, що нас із дитинства вчили: треба допомагати людям, коли їм погано…

— Стули пельку. Завали рот. Закрийся. Навіть не думай нести цю маячню, яку тобі мозок намалював, — перебиває Платон і хапає зап’ястя Павлової пораненої руки, підтягуючи рукав угору, відкриваючи пошкоджену шкіру. — Дем’ян, Роман і Катя тебе люблять. Я впевнений, Жанна-Жасмін-Міна теж. Тебе люблять усі, Павле. Ти — найдобріша й найсимпатичніша людина, яку я зустрічав.

— А ти? — з надією питає Павло.

У його очах тліє щось дитяче, й це повертає його до нормальності.

— Звісно, й я теж, — Платон усміхається, тихо муркоче й притискає шматочок туалетного паперу до рани. Крові майже немає. — Звісно, ти мені подобаєшся, Павле. Це очевидно.

— Тоді поцілуй мене, — тихо, але впевнено каже він.

— Перепрошую? — Платон підіймає очі. — Що?

— Поцілуй мене, — повторює Павло, в його очах теплішає. — Я хочу, щоб ти мене поцілував.

— Павле, я не мож…

— Можеш. У тебе ж не було проблем поцілувати Жанну-Жасмін-Міну чи Катю, — Павло, знову злякавшись і розізлившись, вириває руку з Платонових пальців. — Бачиш! Тобі я не подобаюся! Ти збрехав, щоб мене заспокоїти! Як усі брешуть!

Щоки надуваються від образи, в очах знову сльози. Дитина, ну справді дитина. Платон губиться, намагаючись втримати рівновагу.

— Ні. Павле, я не можу поцілувати тебе, бо… — Платон заїкається, знаючи, що йому не можна цього казати, але він боїться того, що буде з Павлом, якщо він не скаже правду: той на межі зриву. — Бо якщо я це зроблю, інша людина ніколи мені цього не пробачить.

— Чому? — вигукує Павло, але не дивиться на нього.

— Бо ця людина мені дорога. І вона тебе дуже любить, — Платон ковтає. — Дуже, Павле.

— Хто це? — Павло вчіплюється в нього знову, як спраглий у воду. — Скажи, будь ласка, хто це!

— Не можу, — Платон кривиться від стиску. — Ти робиш мені боляче, Паш.

— Пробач, — Павло відпускає його й знову замовкає в своєму кутку, думаючи. — Це хлопець чи дівчина?

— Павле, — Платон лагідно усміхається, попереджаючи тоном.

— Ти нас познайомиш? — з надією питає Павло.

— Я весь час намагався, — знизує плечима Платон, а Павло підтискає губи, ховаючи усмішку. — Тобі сподобається, обіцяю. Вона дуже весела й добра, і…

Двері різко відчиняються. Павло ніби за сигналом натягує темну тканину на руку, а Платон обертається до тих, хто зайшов.

Лілія плескає в долоні, дивлячись на нього.

— У тебе вся спина в крові! — вигукує вона й відразу падає навколішки позаду, смикаючи його футболку.

У кімнату заходить і Дем’ян, хмуриться. Для маленької ванної тут забагато людей, повітря миттєво стає гарячим, як після душу. Платон червоніє, а Павло наче загнаний у кут.

— Вони тебе тронули? — заводиться Дем’ян.

— Ем, це не… — Платон не хоче казати, що це кров із Павлової руки потрапила йому на футболку, коли той обіймав його.

— Я не бачу ран. Це просто пляма, — задумливо каже Лілія, розтираючи білу тканину між пальцями.

Дем’ян більше не питає, а зиркає на Павла й невдоволено стискає губи.

— Ви тепер команда? — жваво питає Платон, намагаючись відволікти їх і переводить погляд з Лілії на Дем’яна.

Ліля сичить майже як дикий звір, щойно її погляд чіпляється за Мороза.

— Ага. У його мріях, — бурмоче вона.

— Абсолютно антисоціальна істота, яка навіть не може зізнатися, що покликала мене на допомогу, — фиркає Дем’ян.

— Бла-бла-бла, я Дем’ян Мороз, я не тільки можу наваляти, а ще й образити парою розумних слів і нейтральним родом, — бурчить Лілія, закочуючи очі й корчачи з себе Дем’яна; Мороз лише криво усміхається. — Я й без тебе могла його знайти. Ти просто вчасно підвернувся.

— По-перше, там було одне слово, — Дем’ян піднімає палець і посміхається. — По-друге, ти боялася вийти з кухні, щоб не натрапити на Ярослава в коридорі, тож мені довелося тебе вивести. І по-третє — здається, тебе офіційно не представили Павлові.

Лілія застигає, а Платон ледве не давиться сміхом. Павло дружньо визирає через Платонове плече, дивиться на Лілію, яка виглядає трохи божевільною й не рухається, навіть очей не відводить. Наче щойно ворухнеться, то всі одразу помітять її. Білка, яка завмерла від страху.

— Я Павло, а ти Лілія, так? — усміхається Чорний, простягаючи їй неушкоджену руку. — Так?

— Так… це Лілія, — сміється Платон. — І вона, здається, трохи зависла…

— Я… я… — бурмоче Лілія, виринаючи зі ступору. — Я… мені, мабуть, треба йти. Мені погано. Проведеш? Платоне? Так? Додому? Пішли? Га?

Дем’ян підтискає губи в усмішці, схрещує руки на грудях.

— Хоч руку потисни, Ліліє, це неввічливо, — повчає він.

Платон дивиться на Дем’яна і розуміє: якщо Лілія й далі поводитиметься так, то її секрет перестане ним бути. Дем’ян ледве стримує уривчасті посмішки. Їхні погляди з Платоном перетинаються, і вони тепло посміхаються одне одному, без слів, розуміючи те, що інші сказали б уголос.

— Я не кусаюся, — каже Павло й чує заперечний вигук від Дем’яна. — Добре, інколи. Легенько.

Він торкається пальцями Ліліного передпліччя, нахиляючись через Платона, який і досі ніби стоїть між ними. Лілія інстинктивно ховає обличчя за Платоновою спиною, але все ж тисне Павлову руку, видихаючи повітря, ніби щойно здійснила подвиг.

— Лілія Орис, — навіть вимовляє своє ім’я без помилок.

Обличчя Павла, припухле від сліз, широко усміхається, коли його гаряча долоня стискає Ліліїну міцніше.

— Я знаю, що ти Павло Чорний.

— У будь-якому разі, приємно познайомитися, Ліліє, — каже Павло і відпускає її руку. — А тепер, будь ласка, вийдіть. Я хочу подзюрити.

Голос у нього на межі муркотіння — справжнє кошеня, навіть якщо просить доволі вимогливо.

— Я лишуся з тобою, — попереджає Дем’ян. У його щелепі сіпається м’яз.

Усмішка зникає з обличчя Павла, він покірно киває й виглядає сумно.

— Додому самі дійдете? — питає Дем’ян.

Платон киває, підводячись одночасно з Лілією.

— Далі коридором будуть сходи — вони одразу ведуть у двір.

— Дякую, — Платон підштовхує Лілію на вихід з ванної.

Вона швидко переступає поріг, а коли Платон йде за нею, Дем’янові пальці обхоплюють його зап’ясток. Пронизливі карі очі з вдячністю і легким смутком, якого Платон ніколи раніше в ньому не бачив, скільки б не вдивлявся. І він не хотів би бачити там суму, але розуміє, чому він з’явився.

— Дякую, — каже Дем’ян. — Ти розумієш.

Платон киває. Бо розуміє, як ніхто інший.