Мені просто треба час та місце, щоб прийти

Павло заходить у дім Романа без стуку, навіть взуття не знімає. Просто проходить через великий хол у їдальню, звідти прямо на кухню, поки Платон плететься за ним.

Дім Романа великий і розкішний. Такі часто фігурують у фільмах про багатих людей. Просторі кімнати, високі стелі, антикваріат та свіжий запах квітів. Платон майже певен, що в передпокої бачив те дзеркало з гримерним столиком (хто взагалі зараз купує гримерні столики?!) і воно, напевно, коштує як його річна оплата за навчання. Хоча Платон і раніше здогадувався, що Роман із дуже заможної родини. Це було видно по його манерах: у цьому місті його сім’ю, видно, вважали місцевою «елітою».

На тлі натюрмортів у золотих рамах на кухні Павло у темному світшоті виглядає ультрасучасно.

— Ромчику, я не сам, — голосно каже Павло й обертається до Платона з усмішкою.

Платон силою переводить погляд від полиці з безглуздими тарілками. Єдина думка, що прошиває його голову: ще не пізно втекти й удати, що його тут і не було. Роман Данько — капітан шкільної футбольної команди. Він точно не та людина, до якої Платон може завалитися додому й, широко посміхаючись, простягнути руку для дружнього рукостискання.

Роман повертається до Павла з радісною усмішкою, обіймає його, а потім (усе ще посміхаючись) дивиться на Платона, здивовано підіймаючи брову. Вираз обличчя не змінюється: не роздратування, не злість, як Платон очікував. Просто коротка здивованість. Коли Роман відпускає Павла, то одразу простягає руку Платонові.

— Роман Данько, приємно познайомитися. Ласкаво прошу, — каже він.

Платон стискає його долоню надто міцно. Роман обережно вивільняє руку.

— Платон Яр. У вас дуже затишно, — чемно каже він і чує невдоволене фиркання від Павла.

— Та перестань бути таким притомно вихованим. Ми ж усі бачили, як ти ледь не вмер від страху з тієї шафи в коридорі, — Павло усміхається, підкидаючи яблуко, яке щойно взяв із кошика на кухонному острові.

— Це гримерний столик, Павлусю, — Роман невдоволено схиляє голову набік.

— Сральний столик. Моторошний капець. Як ти взагалі виріс у такому місці? — Павло підвищує голос, але Роман сміється й хитає головою.

— Є така штука, як антикваріат. Столик, звісно, старший за мене, але батьки купили його лише кілька років тому, тож я живий, дякую за турботу, — Роман проходить повз Павла, поплескує його по плечу й відкриває холодильник, заглядаючи всередину.

Платон обпирається на стільницю й мудро мовчить, не встряючи в їхню дружню перепалку. Сенс в словах Павла був. Будинок Романа був надто сучасним з напічканою технікою, але при цьому старий з натяжними стелями, вбудованим контурним світлом та дерев’яними меблями.

— Б’юсь об заклад, хтось помер, коли дивився у те дзеркало. Ти бачив, як воно спотворює? Кутики рота на різній висоті, коли я туди дивлюсь, — Павло продовжує бурчати, і навіть Платон уже усміхається, забуваючи про напругу перших хвилин у цьому домі.

— А ти впевнений, що це не столик винен, а просто в тебе пика крива? — Роман тихенько хихикає й дістає з холодильника щось на кшталт хумусу, але явно домашнього. — Замовкни вже й поріж хліб.

Сказав різко, а потім повернувся до Платона з ввічливою усмішкою в кутиках губ.

— Платоне, допоможеш Павліку?

Роман киває на тарілку, прикриту серветкою.

— Звісно, — одразу відповідає Платон. Роман передає йому столовий ніж.

Павло забирає собі білий хліб, а Платонові віддає житній. Вони ділять велику дошку й ріжуть усе на скибки. Павло наспівує щось, похитуючи головою, а Платон крадькома оглядає простору кухню: вона надто стерильна для приготування їжі, зате ідеальна, щоб розтинати тіла. Жодної порошинки, жодної плями соусу. Фрукти натерті до блиску, усе накрите білосніжними серветками, і тільки вони з Павлом створюють на стільниці хаос у вигляді дрібних крихт.

— Нагадай мені, нахріна ми втрьох ходили в магазин, але тільки я маю заносити всі пакети й ще й вирішувати, що купувати. Чому тільки я?! — голос Дем’яна не стільки злий, скільки буркотливий. Він ще застрягає десь біля дверей, але з кожною секундою стає гучнішим.

Платон кам’яніє й відчуває, як накочує паніка. Йому треба піти звідси до того, як… Дем’ян заходить на кухню й одразу кидає пакети з покупками на підлогу.

— Я пішла з тобою, бо з усіх вас тільки в мене є можливість купити алкоголь, молокососи, — одразу слідом за Дем’яном заходить висока дівчина з темним волоссям. Воно зібране у високий тугий хвіст, а в руках — дві пляшки білого вина. — Дівчатка взагалі-то не повинні тягати тяжке.

Вона проводить пальцями під підборіддям Дем’яна, ніби він домашній кіт, і солодко посміхається. Пляшки дзенькають одна об одну, і вона ставить їх на стільницю, перш ніж відчинити холодильник.

— Хто сказав? А як же рівність, Жасмін? — Роман підморгує їй, а вона цокає язиком, змушуючи його замовкнути. — А як щодо…

— Альтруїзм теж важливий, Данько, — у кухню заходить ще одна дівчина; на руках у неї білий пухнастий кіт, і вона чухає йому животик. Платон уже бачив її на німецькій — вона завжди сидить за першою партою. Вона ж була поруч із Дем’яном, коли той прийшов займатися в бібліотеці. — Дем’ян допоміг нам не тому, що ми жінки, а тому, що ми слабкі.

— Слабкі? — Павло відверто хихикає, дивлячись на неї. — Та ти Романа одним хуком поклала, коли він спробував прочитати, що Андрій тобі написав.

Дівчина відпускає кота. Той одразу кидається до пакетів із їжею, шарудить ними. Дем’ян намагається відлякати тварину, але кіт невдоволено шипить, і Дем’ян відскакує, бурмочучи лайку під ніс. Прибрати кота може тільки Роман — він підхоплює його й відносить в іншу кімнату. Смарагдові очі блискають злістю.

— Чого ця потвора біла, як янгол, якщо вона — чистий продукт зла? — бурчить Дем’ян.

— Те, що він тебе не любить, ще не робить його злом, — захищає кота Жасмін.

— Він нікого не любить, крім тебе, Каті, Павла і Ромчика, — Дем’ян усміхається криво, підходячи до неї так близько, ніби зараз вкусить за ніс, але вона лише схрещує руки на грудях і не ведеться на провокацію. — Є зв’язок, як думаєш?

— Пф, — і це вся її відповідь, плюс закочені очі.

Поки інші сперечаються, Платон мовчки продовжує різати хліб, намагаючись не привертати уваги, але це складно, коли ти виглядаєш як відомий герой із фільму. Жасмін вистачає двох хвилин, щоб помітити його, підпертися ліктями поруч і усміхнутися.

— Романе, у нас вечірка костюмів, а ти нам не сказав? — голосно питає вона, спеціально привертаючи увагу.

Платон завмирає з ножем у руці. На кухні западає тиша. Лише Катя ніяково видихає, наче готуючись до найгіршого.

— Боже, як ти це зробив? — Міна продовжує витріщатися на обличчя Платона без жодного сорому, ніби він витвір мистецтва. — Можеш навчити, як намалювати таку стрілку? Будь ласка. Вона ідеальна. Не брехатиму, я заздрю.

Дем’ян підходить із другого боку. Платон розуміє це по тому, як скрипить шкіряна куртка об край стільниці.

— Думаю, це через накладні вії, — встряє Катя. — Я завжди ними користуюся, коли стрілка не ідеальна: вони ніби прикривають всю мазанину.

— О, господи… — бурмоче Роман з іншого боку кімнати.

— Це Платон, — каже Дем’ян. — І він любить наряджатися. Нещодавно прийшов русалкою. Це було найкраще, що я в житті бачив.

У Платона щось сіпається всередині. Він підіймає на Дем’яна переляканий погляд, але той дивиться на нього м’яко, майже лагідно, і киває дівчатам, ніби показує: усе нормально, не треба лякатися. Знайомитися з новими людьми для Платона — завжди стрес. Уздовж хребта біжить холод, навіть коли він намагається зробити обличчя дружнім. Виходить радше «я от-от трісну», але стараюся!

— Це Жасмін. Вона старша за нас, але ментально так і не подорослішала, тому ми з нею й тусимо, — продовжує Дем’ян, і дівчина зі злістю грюкає долонею по столі, бо не може дотягнутися й вдарити його напряму. — Її ще можна називати Міною. Взагалі, скорочення, але вона свого роду бомба. Довга історія. Може, потім розкажемо.

— Ні, не розкажемо, — встає у стійку Павло.

Дем’ян тільки шикнув і продовжив:

— А це Катерина. Може, ти бачив її в нашій школі.

— Платон, — знову каже він, киваючи обом дівчатам, і залишає ніж на столі.

— Та ми зрозуміли, — фиркає Міна та краде шматочок із купки нарізаного хліба, усміхаючись Платонові. — Тобто це про тебе Дем’ян говорив…

Роман голосно прочищає горло.

— Дівчата, зробите коктейль? — питає він. — Паш, допоможи їм, а ми тут зробимо сендвічі.

— Добре, — охоче погоджується Катя, а Жасмін бере її під руку. — Павлусік, занеси все у вітальню.

— О-ке-е-ей, — протягує він невдоволено й плентається слідом за ними. — Чого я завжди мушу робити з ними напої?!

Він шипить, дивлячись на Романа, ніби це той винен.

— Бо тільки ти здатен витримати жіночу компанію, — кидає Дем’ян і хитро всміхається.

— Я б на твоєму місці мовчав, — пирскає Павло, тягнучи за собою по підлозі пляшку алкоголю. — Пані, лід спочатку, будь ла-а-а-ска…

Роман кидає Платонові кілька пакетів із м’ясом, а Дем’ян бере зелень. Платон одразу йде мити її. Після галасливих розмов на кухні тиша здається ламкою, ніби атмосфера тріснула. Платон знову відчуває себе «не там і не тоді»; інакше він би заговорив із кимось із двох хлопців. Попри те, що з Дем’яном він знайомий аж на цілих дванадцять годин довше, ніж із Романом, поруч із ними обома йому однаково ніяково й чужо.

— Ми зустріли Андрія в супермаркеті, — каже Дем’ян, струшуючи воду з листя. — Він підкотив візок до Каті, а я підкотив його самого до стійки з іграшками. Його оштрафували й вигнали.

Роман тихо сміється. У них виходить маленька фабрика сендвічів: Платон кладе шинку, Дем’ян — салат, Роман — соус на другу половинку хліба і замикає сендвіч, складаючи все на тарілку.

— Вона тебе любить, Романе, але Андрій настирний, і рано чи пізно Катя таки відповість йому взаємністю, — каже Дем’ян, і Платон відчуває себе зовсім зайвим. Йому не варто слухати такі розмови — він ніхто для них. Але Роман не заперечує, навіть не дивиться в його бік, ніби говорить із Дем’яном удвох.

— Вона мене не любить, — каже він. — А навіть якби й любила — у мене на це немає часу.

— Ой боже, знову це, — бурчить Дем’ян, зло зиркаючи на нього. — Романе, Катя тобі подобається, це всі знають. І ти їй подобаєшся теж. А ти, замість того, щоб нормально відповісти на її почуття, тікаєш від неї щоразу, як від рогатого монстра.

— А тобі вона теж подобається. То може, спробуєш сам до неї підкотити, га? — Роман так заводиться, що шия й щоки червоніють.

— Та не починай…

— Ти вже її цілував, отже, стадія сорому пройдена, — не зупиняється Роман.

— Господи, ми грали в «правда або дія», це нічого не значило, — бурмоче Дем’ян.

— Ну так. Але чомусь Павло сказав поцілувати тебе, а ти ж знаєш: вона довіряє йому більше, ніж будь-кому з нас. Навіть більше ніж Міні. Якби вона любила мене, він би попросив поцілувати мене, правда? — Роман піднімає ясні очі на Дем’яна, і той виглядає винувато, як щеня. — Правда, Дем?

— Там усе складно, — спокійно каже Мороз, хитаючи головою.

— Авжеж. У тебе завжди все складно, коли справа доходить до дівчат. З Жасмін складно, з Катьою складно. А мені, думаєш, легко?

— Боже, ви знову сваритеся? — Міна заходить на кухню з перебільшено роздратованим обличчям, і Платон чесно радіє її появі. — Ми думали, що якщо з вами буде Платон, то хоч цього разу ви не будете готові повідривати одне одному голови.

— Ми просто говорили, — каже Дем’ян.

— Ага, чув весь дім, — Міна криво усміхається. Вона постійно щось підбирає зі стільниці й запихає до рота. — Дем’янчику, може, ти хоч раз зробиш щось красиво? Вийди звідси, я сама викладу салат.

Вона відштовхує його обличчя долонею. Дем’ян сміється, легенько штурхає її в бік і відходить.

— Піду пошукаю одноразовий посуд, — каже він і хапає Платона за зап’ясток. — Ходімо, допоможеш. Не бійся: думаю, вона здатна красиво викласти і м’ясо, і салат.

— Я можу красиво викласти будь-що, Мороз, включно з тобою, — підморгує вона йому.

Дем’ян насуплюється й виходить із кухні, озираючись лише раз — перевірити, чи Платон іде за ним. Вони проходять повз вітальню, де стоять кілька пивних бочок, а поруч — великий стіл із круглими «акваріумами», куди Павло з Катею переливають алкоголь, щось жваво обговорюючи.

Дем’ян веде Платона на другий поверх широкими сходами з хитромудрим орнаментом на поручнях. Поводиться так, ніби він господар дому: вправно повертає за ріг і заходить у кімнату, яка виглядає як типова підліткова «територія»: футбольні плакати, аудіосистема, комп’ютер і телевізор із приставкою. Дем’ян підсуває до телевізора два пуфи-мішки й вмикає техніку.

— Роман тримає одноразовий посуд у себе в кімнаті? — питає Платон, зупиняючись посередині й оглядаючись. Вікна виходять на просторий газон.

— Ні. Він у шафі біля кухні, — каже Дем’ян. — Зачини двері.

Платон узагалі не розуміє, що відбувається, але виконує прохання (чи наказ — Дем’ян говорить ввічливо, але не питає). Дем’ян плюхається в синє крісло, а Платон сором’язливо сідає поруч, у червоне, і одразу бере в руки джойстик.

— Це Injustice, — каже Дем’ян, киваючи на екран. — Треба кожному обрати персонажа і битися. Вона по коміксах. Зараз покажу тобі свого улюбленого персонажа.

— Тобто ми не будемо їм допомагати, а просто сидітимемо й гратимемо? — Платону треба пересвідчитися.

— Боже, ти — сто відсотків Найтвінґ. Тільки Дік Ґрейсон поводиться так, ніби допомагати іншим важливіше, ніж трохи повеселитися для себе, — Дем’ян показує на кнопки. — Ось комбінація для удару, а суперудар… розберешся вже в процесі.

— Хто такі Дік Ґрейсон і Вайлдвінґ? — Платон дивиться на джойстик. Колись він грав у приставки, але це було так давно, що тоді ще картриджі чи диски вставляли.

— Night… — сердито виправляє Дем’ян. — Nightwing. Найтвінґ — це альтер его Діка Ґрейсона. Ти ж розумієш, що супергерої мають справжнє життя, але ховаються за маскою, так?

— Та розумію, — киває Платон. — Тобто ти — супергерой, який називає себе Ред… Кеп?

— Гуд, каптур, — бурчить Дем’ян. — І ні, Павло обрав мені не супергероя, а антигероя.

— Тобто, по суті, лиходій.

— Не лиходій. Антигерой, — відмахується Дем’ян. — Розберешся. Давай грати.

— Ти серйозно не збираєшся їм допомагати? — Платон показує пальцем на двері.

—  Без нас впораються, повір, — Дем’ян усміхається. — Я візьму Red Hood, щоб ти побачив, як він виглядає… а ти?

— Бетмен, — відповідає Платон, бо це єдиний персонаж, якого він упізнає.

— Базово, — хмикає Дем’ян, але погоджується. — Окей. У будь-якому разі Тодд надере татусеві дупу.

Спочатку Дем’ян мовчить, лише інколи підказує Платонові, що натискати і як рухатися. Платон теж не рветься заводити розмову, тож вони сидять у тиші, яку рвуть лише звуки гри й важкі зітхання героїв.

Платон не має поняття, що він тут робить. У будь-якому разі він не може позбутися думки, що Павло й Дем’ян здружилися з ним із жалю. Побачили, наскільки безпорадно Платон намагається втиснутися в шкільне життя, і як це щоразу закінчується проблемами. Платон узагалі не вміє подобатися людям: у нього занадто особливий погляд на світ. Йому простіше бути самому, ніж ламати себе, і саме тому людям важко його приймати — бо, по суті, ті звикли і давати, і отримувати. А Платон звик тягнути все сам.

— Чому ти переїхав сюди? — раптом питає Дем’ян. — Ти ж із Львова, так?

Платон киває. Простіше сказати так, ніж пояснювати всю логістичну систему Львівської області. Його місто невелике й недалеко від Львова, тож хай думають так.

— Це довга історія, — каже він. — Не дуже приємна.

— Пробач, якщо це особисте, — Мороз ловить його ніяковість і тихо бурчить, ніби сам на себе злиться. — Якщо колись захочеш поговорити, можеш написати мені або Паші. Загалом можеш і до Романа звернутися, але він останнім часом дуже на нервах, тож… краще його не чіпати, якщо чесно.

— Дякую, — Платон усміхається. — Якщо захочу, напишу. Але… все нормально, дякую.

— У нас у всіх проблеми, і ми давно зрозуміли: коли про них говориш, стає легше, — Дем’ян дивиться на Платона так пронизливо, що ніби чіпляє за струни всередині — навіть якщо сам цього не усвідомлює. — Подумай.

— А ти? — Платон швидко відводить погляд, відчуваючи, як починає горіти обличчя. — Я про тебе нічого не знаю. Роман, як виявилося, не тупий футболіст, а багатий хлопчик. Павло просто дуже добрий і милий. А ти? Про тебе важко сказати щось, крім того, що ти намагаєшся грати поганого хлопця, але не є ним.

— Бо ти не ставиш запитань, — хмикає Дем’ян. — Логічно, правда?

Платон теж хмикає й знизує плечима.

— Чому в тебе все тіло в синцях і ранах? — питає він, і Дем’ян видає роздратований звук. — Бачиш, я ставлю запитання. І не кажи, що ти просто бедбой.

— Це довга історія, — каже Дем’ян. — Не дуже приємна.

— Ага.

Вони знову мовчки повертаються до гри. Платон кидає в Дем’яна якусь зброю, Дем’ян відбиває атаки з переможною усмішкою й смикає джойстик, а потім герой Платона знову кидається вперед і збиває Red Hood з ніг.

— Моя мама померла торік, — раптом каже Платон.

Дем’ян завмирає. Його заминка дає Платонові змогу виграти раунд.

— Мені шкода, — швидко каже Дем’ян, і в очах — щире співчуття. — Я не знав… Я б…

— Все нормально, — заспокоює Платон і кладе джойстик собі на коліна. — Моя сестра взяла опіку над молодшими сестрами й без мого дозволу домовилася з батьком про опіку над мною. Вона пояснила це тим, що не витягне одразу трьох дітей, а батько пообіцяв допомагати їй — і з опікою над ними теж. Звісно, вона погодилася. Молодші — від іншого чоловіка, повного мудака, тож… так, по суті, сестра мене продала.

— Це ж зрада, — сумно каже Дем’ян, а Платон киває. — Ти міг піти працювати й допомагати їй. Ти не дитина.

— Я їй це казав, а вона сказала: «Ти маєш вчитися», — Платон сумно всміхається. — Вона вірить, що колись я стану відомим і успішним. Тож готова бути зрадницею, аби зробити моє майбутнє кращим. Їй байдуже, що мені погано зараз.

— Ти дуже на неї злишся? — питає Дем’ян.

Голос у нього м’який і точний. Він діє обережно, ніби боїться налякати чи образити навіть ту крихту турботи, яка для Платона важить як золото. Те, що відбувається між ним і Дем’яном, зовсім інше, ніж стосунки із сестрою чи з Лілією. Із сестрою вони просто витримували й тягнули одне одного. З Лілією їх замкнула одна ситуація, і в них був вибір: або підтримувати одне одного й вижити, або ігнорувати. Дем’ян показує, як йому хочеться пізнати Платона, а Платон показує, як йому страшно пізнати Дем’яна. Він не впевнений, що витримає басейн Дем’яна Мороза з його чортами.

— Ні, — чесно каже Платон і хитає головою. — Вона хоче для мене найкращого, я це розумію. Але поки я тут і мені погано — я не хочу про неї чути. А щойно стане краще — я буду їй вдячний. Я це знаю, і вона теж. Так ми й живемо.

Дем’ян полегшено усміхається й повертається до гри.

— А твій батько? — питає він.

— Він хороша людина, але все ще думає, що може мене перевиховати. Він не змушує мене вдягатися, як усі, чи щось таке, але накладає певні зобов’язання — типу я мушу ходити до школи, — сердито каже Платон. — Думає, що це допоможе мені соціалізуватися. Спершу я думав, що коли почнеться булінг в школі через мої костюми, то він зажаліється і забере мене на домашнє навчання. Цього не сталося. Григір чітко сказав, що я не покину цю школу, поки не закінчу її.

Тиша між ними недовга.

— Я займаюся боксом, — каже Дем’ян. — І я добре граю у футбол, але він мені не дуже подобається. Може, я був би навіть кращим у футболі, якби не бокс, бо інколи мене так ламають, що я з ліжка встати не можу.

— Для боксу це якось занадто, тобі не здається? — питає Платон.

Він згадує синці на тілі Дем’яна, й це не схоже на просто бокс. Обличчя ще можна зрозуміти. Але ноги, живіт, груди — усе в саднах, іноді в ранах, більше схожих на порізи. А живіт — не те місце, де легко залишити синці; там вони з’являються від дуже, дуже сильних ударів. Таких, що можуть зламати ребра чи навіть хребет.

— Все нормально, Платоне, це просто бокс. Досить жорсткий спорт, — Дем’ян натягає посмішку. — Ти любиш театр?

— Так. Я хочу бути костюмером або дизайнером — щось таке. Я обожнюю робити костюми, — каже Платон. — Думаю, це й так очевидно.

— У тебе весь рік — суцільний карнавал, — усміхається Мороз.

— Ага, Хелловін, — фиркає Платон, і Дем’ян сміється. — І не тому, що там цукерки дають.

— А тому, що життя — суцільний кошмар? — питає Дем’ян з широкою усмішкою, і Платон киває. — О, знайома історія.

Платон давить посмішку від того, як легко вони підхоплюють жарти одне одного, і, щоб не виглядати надто очевидно, стримує дурні напади радості.

Чутно швидкі кроки сходами й коридором — і у дверях з’являється Роман із розкуйовдженим волоссям.

— Бляха, Мороз, ти, як завжди, тиць пиздиць! — бурчить він й висмикує джойстик із рук Дем’яна, кидаючи його на ліжко. — Ти мав допомагати, а тепер уже перші люди прийшли, і Міна змусила їх робити сендвічі! Ти ж знаєш, яка вона командирша! Мені соромно!

Платон відчуває провину, що вони стільки часу просиділи в чужому домі й не допомогли.

— Я казав, що треба допомогти, — тихо додає він і встає.

— О, Платоне, я й не сумнівався, що ти добрий та емпатичний, — Роман посміхається йому, — саме тому тобі не варто спілкуватися з цим демоном у шкіряній куртці.

— Боже, Данько, йшов би ти геть звідси й не дратував мене, — Дем’ян кидає на нього невдоволений погляд. — Я знайду Платонові футболку, щоб він не забруднив біле, і ми спустимося вниз. Дай п’ять хвилин.

Платон дивиться на Дем’яна порожнім поглядом, бо вони цього не обговорювали. Ніхто не домовлявся, що він переодягатиметься й братиме чужі речі.

— Чисті футболки в шафі, — каже Роман, навіть не перепитуючи. — Сорочку залиш тут. Я… якось передам тобі, якщо забудеш забрати.

— Але я не думав лишатися на вечірку, — нервово каже Платон, ковтаючи клубок у горлі. — Я не думав…

— Та годі тобі, Платоне, — Роман стискає його плече, й Платон підіймається з місця. — Все буде добре, обіцяю. Якщо захочеш змити макіяж, то у ванній є мамині штуки. Але краще не треба, бо виглядає круто.

Платон не надто вірить у щирість цих слів, але Роман іде раніше, ніж страх встигає оформитися в думку.

— Навіщо ти сказав про футболку? Я не хочу переодягатися, — бурчить Платон, повертаючись до Дем’яна.

— Не знаю. Просто хотів, щоб Роман пішов, і не придумав іншого приводу, — знизує плечима Дем’ян. — Але тепер ти маєш переодягтися у футболку, щоб я не виглядав ідіотом перед Романом, так?

Платон насуплюється.

— Я їду додому. Не хочу влаштовувати ще один конфлікт, — нарешті каже він.

Обличчя Дем’яна перекошується в невдоволену маску, і він хитає головою.

— Не мели дурниць. Тебе ніхто не зачепить. До того ж прийде Лілія, а вона тут теж нікого не знає, — каже він і додає вже обережніше: — Ти їм сподобаєшся, Платоне.

Платон бурчить собі під ніс, випростовуючись на повний зріст; його злить, як Дем’ян намагається переконати його такими крихкими аргументами, ніби заперечує очевидне.

— Подивись на мене, Дем’яне. Я — хлопець із фільму, який вони навіть не дивилися. Для них я так вдягнувся не тому, що мені подобається, а тому, що «костюмована вечірка», — Платон сикає, згадуючи слова Міни. — Чому? Чому ти думаєш, що я можу їм сподобатися?

Дем’ян сумно зітхає.

— Повір мені, їм сподобається те, що вони побачать, бо… — він зупиняється, вагаючись, — бо мені це подобається.