Прости підійди та сідай поруч зі мною

Дверцята шафки з гуркотом зачиняються просто перед носом Платона, і він відскакує ніби від бризки окропу. Металевий ляскіт “сейфу” проноситься по шкірі не звуком, а вібрацією. Лілія махає перед його обличчям довгими пальцями з чорним манікюром.

— Тебе не впізнати — багатим будеш. Поки не обернувся, здавалося, що ти сьогодні норміс, — Лілія підозріло оглядає Платона. — Ти цей… Алекс із «Механічного апельсина»?

Платон схрещує руки на грудях. Він не любив Кубрика, але йому подобається саме цей костюм. Простий, але показовий. До того ж, це був іронічний вкид від нього — дивіться, ви можете бойкотувати мене як реліз цього фільму, але я нікуди не дінуся. Хоча Платон не був Алексом, і ніколи б не зміг ним стати. Ультранасилля та ненависть до всього — не притаманні його натурі. Тож він тільки й може робити те, щоб косплеїти таких персонажів.

Ліля не поважає його вибір і хитає головою. 

— Я проти того, ким був Алекс, — виправдовується Платон.

— Ти в курсі, що головний герой говорив суржиком англійської та російської?

— Ні, — з затримкою, але Платон визнає. Він не дивився фільм. Не читав книжку. Тільки Вікіпедію. І не пам’ятав, щоб там про це згадували, або ж він до цього не дійшов. — Мені просто подобається…

— Як це виглядає, ага, — Ліля цокає язиком. — Мистецтво така штука, що його неможливо сприймати без контексту. Не випадково людина, яка відрізнялася жорстокістю, говорить російською, знаєш. Дивись, не зроби косплей ще й на це.

— Якщо я змию макіяж, то буду виглядати нормально. Хочеш? — Платон втирає рукою вії на нижньому повіці. Лілія гмикає на його спробу і хитає головою.

— Неважливо, що хочу я. Було б круто, щоб ти трішки краще вливався у сенси того, що одягаєш, — перш ніж Платон встигає щось сказати, дівчина переводить тему. — Де ти був?

У тоні досі чується невдоволення, але Платон розуміє: після інциденту вона хвилювалася за нього.

— Як тільки я дізналася, що сталося, одразу пішла шукати тебе, але… ти просто зник. І на дзвінки не відповідав! Я ще годину чекала на тебе біля школи.

— О, вибач, — Платон випускає напруження зітханням і трясе телефоном, приєднаним до павербанку. — Розрядився. Повідомлення я побачив тільки зранку. Був зайнятий. Батько…

— Розлютився? — Тепер Лілія справді налякана. — Він кричав на тебе? Тебе покарали за ту бійку?

Платон невдоволено гмикає. Яр Григір Анатолійович міг здаватися суворим, але з Платоном завжди був мудрим і добрим. Як справжній батько — а не як чоловік, який усиновив якогось підлітка зі «спільними генами». Григір був відсутній у житті Платона більшу частину життя, але не грошима. По правді кажучи, його рідний батько утримував всю їхню родину, а мати відмовилася пускати Платона в гості до нього. Тож після її смерті спілкуватися з Григіром стало легше, але Платон досі так і не змирився, що батько через суд домігся проживання сина з ним, а не з сестрами. 

— Тато сказав наступного разу бити сильніше, — Платон відповідає з кривою усмішкою.

Лілія несподівано сміється. На перший погляд, Платон ніби пожартував, але Ліля знала цей присоромлений погляд: це була чиста правда. 

— Він знає, що мене цькували, тож тепер пишається, що я зміг за себе постояти.

— А як же зламаний ніс Ярослава? Цим теж пишається?

— Тато вже відправив його родині кругленьку суму вибачень у доларах. Тож не думаю, що вони звернуться до поліції. Та й школі — привіт, Павле — зайві проблеми ні до чого. Вони й так отримують від мого батька величезні дотації, щоб я тут залишався…

Яр стукає Лілію по плечу, коли вона відволікається на Павла. Він просто проходить повз, а у неї щелепа вже десь на підлозі.

— Привіт, Платоне, — усміхається Чорний та йде далі.

— От тому я й упевнений, що скоро мене відмудохають якісь мудаки, але я також знаю, що витримаю це з гідністю, — Платон посміхається, поправляючи накладну вію на щоці: знімає її повністю. — У мене ще й електрошокер є, він так круто іскрить… Ліля?

Платон тривожно дивиться на подругу: та переводить погляд то на його очі, то на рот, і в її погляді усе ще той самий відсторонений, заціпенівший вираз.

— Ти… щойно… привітався з Павлом? — її голос зривається на останньому слові, і кілька людей здивовано обертаються.

Платон не забув, що у Лілі краш (без взаємності й по-підлітковому божевільний) на Павла Чорного. Якщо чесно, це було єдине, про що він думав, коли сидів у машині Павла (хоча ні, він узагалі забув, де знаходиться, коли пальці Дем’яна перебралися йому у волосся, а глибокий голос лагідно сміявся).

— Е-е… так. Нічого особливого, — про всяк випадок Платон виставляє долоні перед собою, захищається, відчуває необхідність терміново знайти виправдання, доки Лілія не придушила його. — Павло врятував мене вчора. Підвіз додому.

— Додому?! — Лілія запинається. — І ти нічого не сказав мені? Досі?

— Ну… виявилося, ми майже сусіди, тож йому було по дорозі, — Платон і далі виправдовується. Хоча не повинен був би.

Рятує його шкільний дзвінок, і він ще ніколи не радів йому так сильно.

— Я все поясню на обіді. Добре?

Він ще раз поплескує Лілію по плечу й мчить до класу швидше, ніж будь-коли — ніби й справді дуже хоче там опинитися.

⋯⋯ ✰ ⋯⋯

До обіду Платон мав щонайменше кілька годин, щоб придумати, як подати Лілії всю інформацію, і яким соусом приправити. Брехати не збирався, просто не знав, як підібрати слова. Міг сказати, що хлопці йому допомогли. Або розповісти, як Павло жартував, а Дем’ян грався його волоссям, доки не перетворив зачіску на творчий безлад. Коли настав час Х, відповідь була готова. Хоча, може, і не найприємніша, вона б не зробила Лілі боляче.

Лілія падає на їхнє звичне місце поруч із Платоном і дивиться на нього похмуро, навіть до їжі не торкається. Чекає, що він почне виправдовуватися, а не просто розповідати. Платон відчув себе на допиті. Принаймні він був не єдиний, хто перед розмовою забив голову сумнівами.

— Отже, Павло, — Лілія складає руки на столі, зчепивши пальці. — Чим він пахне?

— Ліліє, ми просто… що? — Платон насуплюється. Він прогнав повністю у голові їхній діалог, де Лілія атакує його питанням «як ти познайомився з Павлом?», а Платон чемно відповідає, що Павло побачив його біля школи переляканим і запропонував підвезти додому. А потім Лілія — тим самим їдким тоном — питає, чому він їй не подзвонив; Яр м’яко усміхається й каже щось таке, що заспокоює Лілію; Лілія теж усміхається, киває, і вони далі їдять, обговорюючи шкільні плітки. Але все пішло не так. — Чим він пахне???

— Коли у когось із нас вистачило яєць, щоб заговорити з Павлом, то ми маємо ділитися інформацією. У тебе немає права на помилку. Ти або скажеш мені те, що зробить Пашу в моїх очах ще кращим, або ж можеш трошки прибити інтерес. Ну? Що?

— Мені треба взяти тебе за руку, перед тим, як я це скажу… — шепоче Платон, але так і робить. Його очі вглядаються у Ліліні. — Я взагалі не знаю, чим він пахне. Я був у його машині, а не на ньому. А його машина пахне мастилом. Тобі достатньо?

Ліля сміється й відпихає його руки. Вона занадто швидко відходила від сварок або ж хотіла так виглядати.

— Якби ти був на ньому, то у мене було б ще більше питань, — вона підморгує. Вони розпаковують обід і мовчать декілька хвилин. На довше не вистачає. — Знаєш, страшенно заздрю людям, які навіть не підозрюють про моє існування, хоча я в них закохана.

На їхній стіл з гуркотом приземляється ще одна таця, а поруч падає шкіряна куртка.

— Погода жах, — каже Дем’ян і простягає Платонові кулак. — Привіт.

— Привіт, — Платон невпевнено торкається його кулака своїм, а Дем’ян переводить погляд на Лілію, в очах якої відкрита, нічим не прикрита зневага.

— Дем’ян Мороз, — цього разу він простягає відкриту долоню.

— Я тебе знаю, — шипить Лілія і руки не подає, вп’явшись у Дем’яна поглядом. — Знаю, хто ти.

— О, не повіриш, — Дем’ян знову дивиться на свою долоню й опускає її, зрозумівши, що рукостискання не буде. — Платон сказав те саме, коли ми познайомилися. Не дивно, що ви так швидко подружилися.

— А от якщо ви двоє подружилися, то це біда, — щоки Лілії червоніють, а на шиї від напруження здувається жилка. Ще один невідомий факт про Лілію: коли її ранять, вона стає дуже войовничою.

— Ліль, — благає Платон.

— Місць більше нема? — Дем’ян прийшов не через дощ надворі. Він зробив це навмисне — щоб під час обіду Платона ніхто не чіпав. І він за це вдячний. — Чи твої довбодятли-дружки не беруть у свою компанію збоченого виродка, як ти?

Оце й була справжня Лілія Орис. Вона не приховувала, що думає. І не добирала слів, якщо не хотіла. Просто вимикала мозок і викидала все, що лізло в голову, чудово знаючи, як сильно може вдарити по людині. І цього разу вона влучила.

Усмішка зникає з обличчя Дем’яна, і він виглядає трохи винуватим. Він дивиться на Лілію, потім опускає погляд і знову підіймає, перекручує думки в голові.

— Ліліє, це був не я… не я зробив тобі те, — тихо каже Мороз. — Я навіть фото не бачив.

— Ага, ага, звісно. Наче це не ти порозклеював їх по стінах по всій школі, — фиркає Орис.

— Я їх знімав.

— То ти таки це бачив, так? Брехун.

На цьому місці Дем’ян ледь не гарчить і озирається довкола.

— Я розумію, чому ти мене ненавидиш, і не збираюся переконувати тебе. Але хоч раз подумай про Платона? Я знаю, що Юрій і Андрій із команди збиралися вилити на Платона залишки їжі зі шкільної їдальні. Вони вкрали смітник у нашого кухаря. Ти аж так хочеш, щоб твій друг купався в цьому лайні? — Дем’ян зиркає на неї. Лілія різко видихає, показуючи, що згодна. — Це мінімум, як я можу допомогти.

Очі Платона різко розширюються від самих лише цих слів. Дем’ян не просто може йому допомогти — він хоче це зробити, і від цього його присутність стає ще важливішою.

— Добре, — Лілія надуває губи. — Але я б на твоєму місці йому не довіряла, Платоне.

— Я все ще тут, — сухо зауважує Дем’ян, сприймаючи її слова як образу. — Він сам вирішить, кому довіряти. Ти йдеш на урок музики, Платоне? Я чув, що сьогодні контрольна…

Платон киває й чує від Лілії незадоволений звук — щось між тим, як похлинутися і зареготати.

— Просто… поїжмо, — просить Платон.

Так вони й роблять. Мовчки.

⋯⋯ ✰ ⋯⋯

Покоївка солодко всміхається Романові й накладає картопляне пюре на його тарілку, доки він не махає рукою. Жіночка зупиняється та йде на кухню, щоб не заважати родині вечеряти. Батьки обговорюють якусь чергову робочу нісенітницю, але щойно Роман тягнеться до склянки води, щоб почати їсти, мати звертає на нього увагу.

— Ромчику, як школа?

— Усе добре, — він м’яко усміхається у відповідь і вже підчіплює пюре виделкою, як мати незадоволено прочищає горло. Це її спосіб показати, що такої відповіді замало. Роман завмирає з виделкою в повітрі й додає: — Скоро гра, потім вибори президента школи.

— Уже матч? Як справи у команді? — Батько менш вимогливий і уважніший до нього, але на тлі материного тиску це майже розчиняється.

Так завжди. Скільки б у житті не було хорошого: справжні друзі, гарний дім, кохана дівчина — усе тьмяніє, коли Рома знову чує, яка він посередність, як мало працює над собою і чому всі інші мають його ненавидіти. Ельвіра ніколи не казала цього вголос, але Романові достатньо було зазирнути їй в очі, щоб усе зрозуміти. Для власної матері він ніколи не був достатньо хорошим.

— Та нормально, просто невеличкі непорозуміння між гравцями, — Роман нарешті засовує в рот їжу. 

— Знову цей… Дем’ян? Мороз? — бурчить Ельвіра. — Ще минулого разу треба було посадити зірванця.

— Він не зробив нічого поганого, — Роман напружується. — Немає за що…

— Він тебе шантажував! Підривав твій авторитет у команді! — Мати підвищує голос, але різко стишується, видихаючи. — Якби не його талант і його родина, я б уже давно одним клацанням вишвирнула б його з цієї школи…

Роман мовчить і поволі їсть, хоча клубок у горлі заважає ковтати. Батько теж не підводить погляду від тарілки. Йому б хотілося сказати щось на захист Дем’яна, але Роман знає: якщо ця розмова продовжиться, мати забере в нього щось, що він любить. На жаль, вона не забере його життя — бо саме це він, на жаль, любить найменше.

— Президентські вибори? Який план у тебе? — питає мати, прочищаючи горло й витираючи кутики губ серветкою.

— Не думаю, що цього року треба балотуватися, — чесно відповідає Роман і підіймає очі на маму, яка дивиться на нього приголомшено. — Я не впевнений, що витягну всі обов’язки. Капітан шкільної футбольної команди, відмінник, і знову бути президентом школи? Це занадто.

— Не кажи дурниць, — фиркає Ельвіра. — Ти подаси кандидатуру. Усе, що ти перелічив, ідеально виглядатиме у твоєму досьє. Будь-який університет за тебе битиметься.

— Мама має рацію, сину. Треба просто потерпіти ще пів року, — рівним тоном додає батько.

— А яка різниця? У мене не так багато шансів. Мої кандидати проведуть потужні кампанії. На що у мене немає часу, бо, знову ж таки, я не як Шива — встигаю все завдяки шістьом рукам. У мене їх тільки дві, мамо.

— Хто твої суперники? — Ельвіра явно ігнорувала бажання сина.

— Я чув, що хоче Катя і ще Павло — і він це заслужив. Я вже три роки президент, думаю, що нічого…

— Влаштуй велике день народження. Ми замовимо кейтеринг або можемо навіть орендувати ресторан. Усі тільки й будуть про це говорити, тож твоє ім’я буде на вустах під час виборів, — Ельвіра просить долити їй вина, цокаючи нігтем по келиху. — А прямо за день до виборів зробиш вечір у нас вдома, запросиш команду та їх дівчат, друзів. Посидите, обговорите, скажеш їм про вибори. Я замовлю словечко про тебе шкільному організатору. Вони теж будуть говорити зі студрадою про тебе. Люди побіжать на вибори з твоїм ім’ям у голові. А, ще, Романе, почни вже зустрічатися з якоюсь миленькою випускницею — тобі це теж зіграє на руку в останній рік. Король і королева Смарагдового балу. Варто почати готуватися…

— Це теж гарно виглядатиме в моєму досьє? — Роман різко підводиться; стілець із гидким скреготом дряпає мармурову підлогу.

— Ні… це… просто хороший спогад, — недоговорює мати.

Роман гмикає й бере склянку соку. Він майже нічого не з’їв. Уже від цього всього нудить.

— Роман! Роман Данько! Повернися! Ми ще не закінчили, — гукає вона.

Ельвіра працювала піарницею для кількох знаменитостей, і часом Романові здавалося, що він — її власний син — був для неї ще однією PR-кампанією. Ще одним успішним проєктом довжиною в життя.

⋯⋯ ✰ ⋯⋯

Платон швидко перетинає шкільне подвір’я, міцно притискаючи підручники до грудей, не озирається, щоб не привертати зайвої уваги. Люди зазвичай реагують, коли ловиш з ними зоровий контакт. Це й лякає Платона до тремтіння. Дивитися комусь просто в очі було ніби зашморг на шиї.

— Платоне! — Суха рука лягає хлопцеві на плече, і він здригається, але миттєво заспокоюється, щойно бачить щасливе обличчя Павла. — Привіт ще раз!

— Привіт, Павле, — каже Платон.

Вони йдуть повільно — як зазвичай ходить Чорний, тоді як Платон волів би поспішати, ніби от-от зірветься на біг (що, якщо чесно, недалеко від правди).

— Як ти? — питає Платон.

— Нормально, — Чорний хмикає зі смішком. — А ти як? Хочеш сьогодні ввечері потусити з нами?

Платон невпевнено зводить брови.

— З «нами»?

— Так. Роман збирає невелику компанію у себе вдома. Його близькі друзі приходять раніше. Допомагаємо зробити закуски та замішати якусь бадягу. Його батьки нам дозволяють пити алкоголь, але тільки вино або ж горілку, розмішану з соком. Ми придумали додавати сюди ще всякі фрукти. Виходить прикольний коктейль, але вставляє добряче.

— Пунш, називається.

— Напевно, — Павло посміхається. — Дем’ян та Жасмін вже поїхали за продуктами, тож… я просто заїду до Романа і допоможу йому, чим зможу, — добродушно усміхається Чорний. — Ходімо з нами, буде весело!

Платон хитає головою.

— Не думаю, що це гарна ідея, Паш, — чесно каже він. — Мені там не дуже зрадіють…

— Та ладно, — Чорний обіймає його за плечі й відводить в бік своєї машини. Сильним людям важко опиратися. Хоч Павло не виглядав надто кремезним — навіть попри те, що він вищий за частину школярів — у ньому є якась лячна незграбна сила: поводиться як дитина, яка запросто може перекинути молоковоз. — Більшість прийде ближче до ночі, а ти можеш побути з нами, доки не підтягнеться футбольна команда.

— Я не думаю, що це…

— Я обіцяю, що тебе ніхто не зачепить. Навіть словами, — Павло дивиться на нього суворо. — Клянуся. Ти мені віриш?

Очі Павла майже благають. Платон зітхає.

— Можна я візьму з собою Лілію? — питає він.

— Можеш узяти будь-кого, — усміхається Павло. — Лілія — це та дівчинка, з якою ти дружиш?

— Так, — Платон відчиняє пасажирські дверцята.

— Клас, — Павло все ще усміхається. — Мені здається, вона гарнюня.

Платон не стримується й зітхає, але Павло надто зайнятий тим, щоб здати назад, аби це помітити.

Платон

Павло сказав, що ти гарнюня

Лілія

шо

Платон

І ми сьогодні йдемо на вечірку

МИ

ти і я

Лілія

мені погано від оргазму який тільки шо прокотився по моєму тілі

Платон

фу