Fallin' fallin' fallin' fallin' 4 U

Те, що сталося між ним і Андрієм, підштовхує Платона зробити так, щоб Ярослав, Андрій та всі інші шкільні виродки рвали на собі волосся, коли бачитимуть, як він іде коридором. Це не так й складно — єдина проблема в тому, що після цього треба ще якось вийти зі школи цілим. Платону недостатньо просто змінити зовнішність — йому треба змінити себе.

Тож він більше не намагається “грати за правилами школи”, а переходить на похмурі, темні й неможливо привабливі образи. Якщо раніше він приходив у костюмах із заплутаними зачісками й мейком, то в середу з’являється у яскравому піджаку, всипаному паєтками й великими фальшивими “діамантами”, що мерехтять на світлі так, ніби він русалка. Вії — довші за промінь сонця, а накладні пір’їнки на них виглядають, як крила пухнастого метелика. Але головне — очі: вони з сяйливого бурштину стали яскраво-блакитними.

— П…Пла-то-о-не… — тягне Лілія, підходячи до своєї шафки. — Ти вчора дивився “Русалоньку”?

— Ні, “H2O”, — жартує він і складає книжки в шафку.

— Виходить, якщо Андрій обіллє тебе водою, в тебе виросте риб’ячий хвіст? — сміється Лілія.

Орис жартувала про те, про що інші боялися б навіть подумати. Раптом це образить або засмутить? Але Платон після розмов із нею засвоїв одне: жарти допомагають жити. І не провалюватися в ненависть до всього навколо.

— Сподіваюся, нікому не захочеться перевіряти, — усміхається Платон. — Зустрінемося на обіді… якщо я доживу.

— Тримайся, — говорить Ліля йому в спину.

Пережити німецьку легко. На словах. Якби Платон знав німецьку, то описав би це краще, ніж fotze (пизда) чи scheisse (лайно). Платон навіть не певен, що правильно вживає ці слова. Не так і важливо, бо щойно він заходить у клас, люди в ньому забувають не тільки німецьку, а й рідну мову.

— Ва-а-ау, — свистить Павло й усміхається. — Це… блискуче.

— Дякую, — Платон усміхається у відповідь і, розстібнувши піджак, сідає з рівною спиною.

Можливо, в нього летить купа папірців і дрібних слинявих кульок до приходу вчителя. Можливо, під сміх усієї “аудиторії” йому боляче. Можливо, Платон думав, що Дем’ян знову зупинить їх і захистить його. Можливо, все пішло не так, як він уявляв.

Так, Платона не чіпали першу половину дня. Його не били, не підставляли ногу, не намагалися втопити в туалеті. Але він почув стільки гидких коментарів про свій піджак й стільки проклять із відразою в чужих очах, що хотілося заритися під землю й не вилазити звідти. А коли він вже повірив, що все, в принципі, нормально, прийшов час йти додому.

Прикрасу зірвали разом із жмутом волосся, коли хтось різко рвонув її з голови. Платон скрикнув і притис долонею місце, де пекло від болю, але як тільки побачив, хто перед ним, швидко прикусив губу й подивився страху в лице. Цього разу їх було троє: Андрій, який усім керував; його друг, нападник у футбольній команді разом із Дем’яном; та їхній воротар, який уже переодягнувся у форму, а руки сховав у рукавички.

— Гарно виглядаєш, — скалиться Андрій і втикає пальці в паєтки так, що Платон звук ниток: рвуться одна за одною, мов струни на гітарі. — А що під одягом? Є цицьки?

— Відвали! — кричить Платон і відштовхує його руки. Він робить крок назад, але вони нависають з усіх боків.

— Ого, а русалка не втратила голос, коли отримала ноги, — хихикає нападник.

— Окей, цицьок нема. А член узагалі є? — Андрій рже й смикає клапоть тканини, що вже відірвався від піджака.

— У твоєї подружки наче ні… Хоча ми так і не побачили,  — воротар злісно гигикає. Андрій натомість лише стискає щелепи так, що аж ходять жовна.

Платон не знав, які саме фото Лілії вони отримали, і не хотів знати.

— Ти ганьба для всіх чоловіків. Хлопці не носять пір’я, татко тобі не казав? — дзвінко тягне воротар. — Або… ой-ой-ой, татко тебе кинув, і тебе виховувала істеричка-мати! Так?

— Замовкни! — боляче так сильно, що Платон перший кидається вперед. — Замовкни! 

— Йо-йо, легше! — Андрій відштовхує їх. — Ми просто хочемо, щоб ти зняв цю розцяцьковану матню.

Платон розумів: найпростіше — бути як усі. Проблема в тому, що він не “як усі”. Він не міг так просто здатися. Він знав, що нічого не зробив, щоб вони його ненавиділи. Він просто був яскравим. Просто був тут.

Прийняти їхні правила — означає програти їм. Нехай вони визнають поразку. Ніхто цього не обговорював, але для Платона бути одному проти всіх — не така вже й нездійсненна роль. Він завжди може повернутися до домашнього навчання. Можна ж просто… перестати ходити до школи, наприклад? Батько все одно не має вибору: він не відправить Платона в місце гірше за це.

— Ей, ви! — У дверях з’являється Роман Данько, дивиться на них зі страхом в очах. — Відчепіться від нього вже! У нас тренування, а тренер у сказі, що ви не на місці. Особливо ти! Давай бігом, бо я твою голову натягну на м’яч.

Роман притримує двері плечем і дивиться на них з викликом. Андрій закочує очі й ще раз копає Платона.

— Тобі пощастило, підар, — каже він і плює Платону під ноги. — Але ми не закінчили.

— Не цього разу, — підтакує нападник.

Платон стискає губи та не рухається, коли вони йдуть від нього, а Роман лупить кожному по потилиці, коли ті проходять повз нього. Він бурчить їм щось услід. Коли вони зникають за дверима, Данько повертається до Платона з тривожним виразом обличчя.

— Вибач… за них. Вони довбойоби. Все окей? — питає він.

Платон киває.

— Окей.

Роман теж киває та йде геть, ніби Платонова відповідь його заспокоїла і цього достатньо, щоб потім совість не гризла.

Єдина правда була в тому, що Платон не був “окей”.

⋯⋯ ✰ ⋯⋯

Якщо Платон Яр любив щось більше за попсу, то це панк-рок.

— Хочуть, щоб я був “мужиком”? — гарчить він своєму відображенню, стираючи з обличчя блискітки. — Я їм, бляха, покажу, що таке мужик.

Якби він підбирав саундтрек під свій вхід до школи, це точно був би AC/DC — “Thunderstruck”, бо його самого аж трясе від драйву.

Платон криво всміхається кожному, хто помічає його. Учні вже бачили його в “розцяцькованому” піджаку, з високим хвостом, з квітами у волоссі, з накладними віями й рожевою підводкою; бачили його в червоному, синьому й навіть у сітчастих блузах; бачили Платона у строгому костюмі та з диско-кулею замість тканини.

Але вони ніколи не бачили Платона з чорним волоссям форми кульбабки, ніби його вдарило струмом. Не бачили на ньому вузьких джинсів, які стискають не лише яйця, а й жили на ногах. Не бачили його в шкіряній куртці, обліпленій купою значків.

Цього разу він виглядає як чоловік, попри підводку навколо очей і товстий шар туші на віях. Він виглядає настільки “по-чоловічому”, що дівчата роззявляють роти й здивовано шепочуть: «Це що, Платон?» Він виглядає як хлопець, який вирвався з сімдесятих і прямо з розгону влетів у це грьобане двадцять перше століття.

Платон може бути “мужиком”, навіть просто змінивши образ.

— Платоне, можеш, будь ласка, трохи прибрати волосся… е-е… бо я не бачу Дем’яна за тобою, — Олексій Миколайович важко насуплюється, добираючи слова максимально ввічливо.

— Так, це ж тільки краще, — Дем’ян усміхається й визирає з-за Платона. — Я й не збирався багато відповідати на цьому уроці.

— Це не заради твоєї зручності, Морозе, — чемно усміхається йому Олексій Миколайович.

— Перепрошую, — встряє Платон. Він знає, що його волосся виглядає як чорна грозова хмара, але він витратив забагато лаку й воску, щоб зараз псувати перукарський шедевр. — Це неможливо, але я обіцяю сісти на останній ряд, якщо захочу так виглядати ще раз.

Олексій Миколайович сміється й киває.

— Ще раз як… хто? — злісно сичить Ярослав. — Як придурок?

Платон глибоко вдихає й заплющує очі. Він може не відповідати. Може ігнорувати й подумки послати Ярослава під три чорти. Може. Але цього разу — не хоче.

— Якби я хотів виглядати як придурок, я б вдягнувся, як ти, — повертається він до хлопця, який сидить праворуч, через одну парту. — Але, на жаль, у мене не настільки жахливий смак, щоб навіть повсякденний одяг було важко підібрати.

Олексій Миколайович, як будь-який учитель у цій школі, мав би припинити цю розмову, але він посміхається з опущеною головою, удаючи, ніби страшенно зайнятий журналом чи чимось таким.

— О-о-о, — протягує Дем’ян, голосно сміючись, а потім підхоплює і Павло Чорний, плескаючи в долоні, і решта класу теж видає те саме: — О-о-о-о!

— Тебе вздрючили, Ярик, — шкіриться дівчина з першої парти, обертається й підморгує Платону.

— А я його ще раз вмию, — Ярослав дивиться на Платона зі злою усмішкою і теж підморгує. — Буквально. Знову.

— Спробуй, — хмикає Платон, і це викликає в класі нову хвилю здивування.

— Тиша! — нарешті командує вчитель, і його клас нарешті замовкає.

Але якщо Платонові потрібна була сміливість, щоб словом захиститися перед Ярославом, то Ярославові сміливість не потрібна, щоб знову його побити. І Дем’ян, видно, цього разу не дуже горів бажанням встрявати, бо Ярослав хапає Платона за шию, щойно вони виходять з класу. Платон скрикує від нестримного болю, але Мороз навіть не озирається. Хоча Павло торкається його плеча і змушує таки повернути голову.

— Його діло, — Дем’ян говорить Чорному, коли той дивиться на нього з розгубленням.

Насправді Платону не треба було багато сторонньої допомоги. Він виривається з хватки Ярослава і штовхає того обома руками в груди так, що той змушений відступити.

— Що ти хочеш?! — гарчить Платон, поки хлопець здивовано витріщається на груди, куди щойно прилетіло. — Скучно стало?!

Ярослав дивиться на нього з неприхованою огидою й робить крок уперед, втискаючи Платона в шафку. Їдке й холодне відчуття стискає Платона внизу живота, але він уперто ігнорує його, вдивляючись у лють карих очей того, хто роздмухав бійку.

Платон давав людям шанс не переходити межу. Він був готовий терпіти слова, що лилися з горлянок тупих виродків, бо рано чи пізно їм би набридла його мовчанка. Але коли вони полізли в його сім’ю, почали тикати, бо бачили, що він не змінить думку щодо свого вигляду… Це вже занадто. І він цього терпіти не буде. Час відповідати так, як ці покидьки заслуговують.

— Відчепися, Ярославе, бо буде гірше, — шипить Платон.

— І що ти мені зробиш? — регоче той. — Розфарбуєш мені пику?

— Може, — Платон криво всміхається. — Макіяж — це ж така страшна загроза для твого его, правда?

— З дуба рухнув?

— Вгадав, — Платон різко закидає голову назад, а потім зі всієї сили б’є лобом просто в Ярославів ніс.

Тріск. Хрускіт, якого Платон ніколи в житті не чув. Натовп здивовано видихає, коли Ярик хапається за ніс і відступає, хитаючись на ватяних ногах. Платон опускає погляд на сорочку й бачить на ній кров. Якби не адреналін, він, мабуть, знепритомнів би — як тоді в дитинстві, коли зламав ногу. Але зараз він з огидою проводить рукою по краплях.

— Ти, падло!!! — Ярослав кидається на нього, вже не затискаючи кривавий ніс. — Я тебе вб’ю!!!

— Ей! Ей! Ей! — Роман хапає друга під одну руку, а Андрій — під іншу. — Заспокойся, Ярик.

— Я вб’ю цього виродка! Він мені ніс зламав! — реве Ярослав і намагається вирватися.

— Мороз. Яр. — Директор зупиняється за кілька метрів від приголомшеного натовпу. — До мене. Зараз.

— Викличте швидку! — гукає з натовпу Павло Чорний, і директор киває.

— Уже викликають.

⋯⋯ ✰ ⋯⋯

Платон Яр, сам того не помічаючи, заходить за дальній кут школи — туди, куди з їдальні виносять усе сміття. Це місце сховане від чужих очей, і людей там майже не буває, тож у нього з’являється шанс заховатися від Ярослава, Андрія і, чорт знає кого ще, хто захоче його відлупцювати після того, що він зробив “бідоласі”. Він знає: цього не уникнути. Він бачив, як футболісти оточили Ярослава, коли в нього зупинилася кров з носа, а потім повернулися й подивилися на Платона, коли медсестра перевіряла зіниці. Пальці Ярослава стискалися й розтискалися, і в очах іскрилася агресія.

— Ну і ну, — лунає з-за рогу глибокий баритон. У ньому є нотка насмішки, але це вже неважливо, бо Платон однаково сіпається від несподіванки й насторожено обертається на голос, готовий тікати. — Непогано ти цей...

Дем’ян Мороз спирається плечем об цегляну стіну й підносить сигарету до губ, затягується. Світло нікотинової вбивці спалахує яскравіше.

— Це комплімент? — питає Платон, підозріло оглядаючи його з ніг до голови. — Мені варто подякувати?

Як у найбільш тупому підлітковому кліше: шкіряна куртка, чорний світшот і порвані джинси, які “поганому хлопцю” пасують не дуже сильно, але хай буде. Платон швидко оцінює себе і ловить думку, що сьогодні вони й справді трохи схожі.

— Я не думав, що зможеш їх витримати, — кидає Дем’ян і відштовхується від стіни, підходить ближче. З кожним словом у нього з рота вилітає дим. — Думав, ти слабкий. А тобі просто потрібен був один нормальний шанс розібратися з ними самому.

Платон невдоволено гмикає й гірко хитає головою. Він і не здогадувався, що це місце — «курилка» для учнів. Хоча бачив, як під час перерв сюди заходили кілька випускників.

— “Розібратися”? — повторює він. — Вони тепер при першій же нагоді мене вб’ють.

Дем’ян знизує плечима й стає поруч, знову притуляючись до стіни так близько, що їхні плечі майже торкаються. Чорне шкіряне кліше дістає з кишені запальничку й клацає нею, постукуючи об виступ на цеглі.

— Класно виглядаєш, — сухо зауважує Дем’ян і робить коротку затяжку.

— Демс, я його не можу знайти. Думаєш, він… — Павло Чорний з’являється з-за рогу й завмирає, переводячи погляд з Платона, який майже зеленіє від напруги, на Дем’яна, який хитро посміхається й навіть не намагається це приховати. — Ой. Привіт.

— Привіт, — вітається Платон. — Ярослав у лікарні, якщо тебе саме це цікавить.

Павло кривиться й повільно хитає головою.

— Він шукав тебе, — Дем’ян легенько штовхає Платона плечем, хихикає. — А мені навіть шукати не довелося — ти сам мене знайшов. Містика…

Платон насторожено дивиться на усміхненого хлопця. Дем’ян викидає недопалок, а потім простягає йому руку, трохи нахиляючи голову набік.

— Дем’ян Мороз, — каже він, і Платон міцно стискає його долоню.

— Я знаю, хто ти, — киває Платон. — Платон… Яр.

— Але точно не знаєш мене! — фиркає Павло і встряє в їхнє рукостискання, хапаючи Платона обома руками й енергійно трусить долоню, відтісняючи Дем’янову високу постать на задній план. — Я Павло Чорний! Радий нарешті офіційно познайомитися, Платоне!

Він говорить це надто вже гостинним тоном і так завзято тисне руку, що Дем’ян розумно вириває Павлові руки й відсуває його вбік, щоб знову бачити Платона.

— Ти йому кінцівки відірвеш, — невдоволено бурчить Дем’ян. — Футболісти з тебе шкуру знімуть, якщо ти не даси їм зробити це першими.

— Та ну… — Павло надуває губи й схрещує руки на грудях. — Ми візьмемо Платона з собою?

— Якщо Платон хоче, — знизує плечима Дем’ян і підпалює ще одну сигарету, простягає її Платону, але той відмахується. Йому дуже хотілося б узяти сигарету, як “крутий”, затягнутися й видихнути дим кільцем… але правда така: він просто викашляє собі легені.

— Ти куриш? — Платон повертається до Павла, який із незадоволеним обличчям забирає пачку в Дем’яна.

— Він ні, — голос Дем’яна змінюється через сигарету між губами. — Я теж ні. Я просто вдихаю в себе сигаретний дим і видихаю назад.

— Це й називається “курити”, — Паша знову схрещує руки на грудях.

— Ні, мій дорогий друже, це самопізнання, — Дем’ян опускає погляд на сигарету, а потім з усмішкою дивиться на Платона. — Ну що, ти з нами?

Платон прикушує губу й знизує плечима. Батько найняв водія, і тепер він чекає десь біля головного входу, але Платон не може туди дістатися: футболісти можуть чатувати будь-де. Саме тому Платон і ховається тут, підтисши хвоста в “курилці” звичайних підлітків, щоб учителі не бачили. Дем’ян підіймає брову, очікуючи, коли бачить, як Платон ламається від невпевненості, але Платон киває й відводить погляд від Мороза, а той самовдоволено всміхається.

— Ну що ж, ласкаво просимо в команду лузерів, Платоне, — усміхається Павло й повертається. — Сьогодні ти поїдеш на Відстійшині.

— Так він називає свою машину, — пояснює Дем’ян, знову викидає недопалок і притискає його підошвою до землі. — Почекай, він ще й супергеройське прізвисько тобі вигадає.

— У нас Дем’ян — це Червоний Ковпак, — голосно заявляє Павло, і Дем’ян натягує Платону вимушену усмішку, бачачи, що той нічого не розуміє. — А я — Старфаєр! — Павло на секунду стає в “супергеройську” позу, так що Платон ледь у нього не врізається. — Рома — Червоний Робін.

— Роман не в нашій “зграї”, — різко перебиває Дем’ян, насуплюючи брови.

— Він частина Спілки.

— Оце теж проблема.

Імена й клички могли б здаватися просто грою й дитячістю, але реакція Дем’яна чітка: за цим стоїть щось важливіше, ніж просто любов до коміксів.

— Та годі, — Павло обертається й іде задом наперед. — Ваша дрібна сварка вже неактуальна, проблема ж вирішена, так? І не вплутуй сюди Спілку, бо я тебе теж покараю.

Павло підкреслено здіймає брови.

— А тепер послухай сюди. Повторювати не буду. Роман у футбольній шайці, не у нашій, — тисне Дем’ян, і Павло незадоволено стискає губи, поправляючи масивний перстень на пальці. — Я не кажу, що ми не друзі, Паш. Я кажу, що він не з нами.

Павло опускає погляд і повертається до них спиною, але все одно погоджується з Дем’яном кивком.

— Усе одно він Червоний Робін, — шипить хлопець, і Дем’ян сміється. — Він розумний, сміливий і завжди нам допомагає… ну, майже завжди. Платоне, ти ж розумієш, про що ми, так?

Очі Платона різко розширюються, а думки починають заїкатися. Насправді він не має жодного уявлення, що тут відбувається. Не знає, звідки ці імена й що вони значать. Звісно, неважко здогадатися, що це з коміксів, якщо Павло щойно позував, як супергерой. Але Платон не знає, що обрати: збрехати, щоб потенційні друзі не відвернулися, чи сказати правду і виглядати невихованим ідіотом.

— Ні, якщо чесно. Я не читав коміксів. Ще.

Платон обирає правду.

— Мені подобається цей настрій, — бурмоче Дем’ян, а потім повертається до Павла. — І про Спілку він теж не знає, еге ж?

— Та нічого страшного, швидко наздоженеш, — Павло розпливається в усмішці. — Я думаю, ти був би… Найтвінгом. Він теж не дуже в курсі того, що відбувається в сучасному світі. Коротше. Відстійшина уже чекає.

Павло рукою показує на машину, яка взагалі-то зовсім не схожа на відстій. Дем’ян сідає попереду й відчиняє зсередини задні дверцята для Платона.

— Після вас, — скалиться він. — Сподіваюся, стеля не надто низька для твого волосся.

— Дем’яне! — сердито вигукує Павло. — Це невиховано!

— Та годі, ніби це не ти так сильно переймався, що він зламає зачіску, коли ти її мацатимеш, — фиркає Дем’ян і повертається до Платона, у якого волосся й справді вдаряється об стелю під “правильним кутом”. — Сильно треба стиснути, щоб воно зламалося? Воно як камінь виглядає.

— Не зламається, — хитає головою Платон.

— Можна спробувати? — із щирим азартом питає Дем’ян. Платон мимоволі посміхається, але опускає голову, щоб йому було зручніше торкнутися волосся.

Платон ніколи в житті не дозволив би комусь таке, щоб хтось торкався й псував його зачіску. Але коли Дем’ян Мороз на очах із самовдоволеного мудака перетворюється на зацікавлену дитину, Платон не може опиратися. Отак воно й сталося. Платон не стримує посмішку, коли Дем’ян сміється, стискаючи його колючі пасма між пальцями.

Початок усього [почався] тут.