Мені не треба твоя брехлива морда біля мене

Закоханість Лілії у Павла була настільки очевидною, що Платону ставало смішно, як Ліля намагалася це приховати, а потім миттєво “палилилася”, щойно Павло опинявся в полі зору. У Лілії відкривався рот, на щоках проступав рум’янець, вона затримувала подих — і не могла відвести від нього очей, доки Павло не помічав її. Тоді Лілія різко відверталася й нарешті згадувала, що Платон теж тут, очікував уваги та розмов.

— Роман Данько влаштовує вечірку наприкінці тижня. Підеш? — коротко пропонує Лілія, відкушуючи бургер, паралельно щось підраховуючи в телефоні, а потім перемикається на Tumblr і вигрібає звідти меми, які Платон отримує вночі.

Серйозно, зранку стабільно п’ять повідомлень від Лілії, і це все картинки. Частота різна: перше може прилетіти о десятій вечора, а останнє — о п’ятій ранку. Платон не був певен, що Лілія взагалі усвідомлює, що людині треба спати. Хоча вона цілком нормально виглядає, синці під очима — ознака її худорлявості і нічого більше.

— Жартуєш? Уся школа мене ненавидить тільки тому, що я віддаю перевагу блискучим камінчикам замість білої футболки з H&M, — фиркає Платон, колупаючи морквяну соломку. — Вони перед вихідними залили мені в шафку кисле молоко. Я викинув усі конспекти, які там залишив. І тепер мушу тягати рюкзак, бо немає де речі покласти. Моя шафка смердить, як смітник!

У цій школі не було гардеробу. Замість нього у кожного учня був код до невеликого сейфа. Туди міг вміститися стандартний шкільний рюкзак чи спортивний інвентар. Футболісти для цього і використовували нішу. А от інші залишали книжки чи конспекти. Платон так і робив, але тепер навіть спортивки були завжди з ним.

— Використай мою шафку, — пропонує Лілія.

— Щоб вони і її рознесли? Не дурій, — Платон хитає головою. — Рюкзак, звісно, не варіант, з моєю курткою тим паче але я якось переживу.

— Розкажи директору, що роблять футболісти, — пропонує Лілія. — Або Юлію. Він зможе вплинути на них анонімно.

— Мій досвід підказує, що вони не допоможуть. Над мною знущалися двічі у двох різних школах. Жодного разу адміністрація не втрутилася, — пирхає Платон і різко ставить пакетик соку на стіл. — Якщо я хочу їх зупинити, то доведеться вирішувати все самостійно. Навіть якби школа щось і зробила, ці бики знайшли б, як залякати мене ще сильніше, і… стало б тільки гірше. Якось переживу. Щось придумаю.

Лілія невдоволено бухтить під ніс. До них час від часу підходили люди: привітатися з нею і дивитися на Платона так, ніби його не існує. Це ж відомий факт: один погляд на нього перетворить їх на камінь. Може, ця думка й наштовхнула його колись перевдягнутися в Горгону Медузу. Кумедно, бо Платона важко не помітити в блискучому рожевому костюмі, який відкидав світло на стіни так, ніби їдальня перетворилася на дискобар, але люди вперто його ігнорували.

— Лілю, чому ти зі мною спілкуєшся? — обережно питає Платон. Ліля напружується від його питання і стає серйозною. — Тебе в цій школі приймають. Ти могла б мати… нормальних друзів. А не тих, що принесуть тобі купу проблем. Те, що ти терпиш насмішки через мене… Я ж тягар.

Лілія ображено пирхає і зупиняє Платона, щоб він не сказав ще більше дурниць.

— Ти не тягар. І ти нормальний. Це вони ненормальні, — говорить вона, але з цим важко погодитися. — Ти сміливий і чесний. Половина людей тут не знає, як це. Тож навіть не думай, що ти захистиш мене, якщо відштовхнеш. До того ж я розумію, як це. Коли ти стаєш центром булінгу.

Лілія завжди сяяла, як сонце, але тут ніби згасла: замкнулася і похмуро втупилася у дощовий день за вікном. Вони з Платоном не говорили про те, що сталося з нею до його появи у цій школі. Проте стало ясно, що і Лілії дісталося від місцевих хлопців. Напевно, у неї краще вийшло вибороти собі місце під сонцем. Але якою ціною?

— Ти вже це переживала? Цькування?

— Я теж була новенькою, як і ти, — Лілія хмикає, знизує плечима. — А потім… потім, вони почали розповсюджувати про мене чутки. І фото.

— Що?.. — у Платона провалюється серце. Лілія помітно ламається від небажання казати й стає сумною. — Ти не повинна мені розповідати, якщо не хочеш.

Плечі Лілі опускаються. Вона хитає головою. Три секунди назад вона підтримувала Платона, а тепер і сама цього потребувала. Платон погладжує її по спині, й Ліля тихенько видихає “дякую”.

— Як тільки я сюди прийшла, — починає вона невпевнено, але потім різко збирається і промовляє слова крізь силу. — Дехто одразу почав копати про моє минуле. Я переїхала сюди з мамою, коли батьки розлучилися. Мій старший брат залишився з ним. Тож вони знайшли його сторінку, потім сторінку моєї мами та побачили мої дитячі фото. Вони почали казати, що я транссексуал. Бо мої батьки одягали мене в речі старшого брата. Футболісти захотіли це перевірити. Ярослав почав до мене залицятися. Я ще тоді не знав про ці чутки, тож навіть не подумав, що у нього є якийсь мотив. Та й не думаю, що хтось мені сказав би.

— Мені шкода, — Платон обіймає дівчину за плечі. Шум в їдальні був такий сильний, що їх би ніхто не почув, але по вигляду було зрозуміло, що їхня розмова не для чужих вух.

— Їм було весело дивитися, як я закохуюся в нього, а він ламає мені серце. Ще й насміхалися… — У Лілії зазвичай слів вистачало, але зараз вона ледве їх знаходила. — Наш флірт переріс у секстинг. Він надсилав фото. Я свої. Знаю, це було тупо…

— Не виправдовуйся.

— …Наступного дня школа вже бачила всі знімки. А переписку злили так, ніби то я домагалася  Ярослава. Він підчистив наші чати, щоб вони так виглядали. Отака історія мого сорому.

— Це не соромно, — тихо каже Платон. — Мені шкода, що вони так із тобою зробили.

— Мені теж. Зате Ярослав за це заплатив, — Лілія переводить погляд на столик з футболістами. Там були восьмикласники замість спортсменів, — тож я не надто засмучуюся.

Платон видихає з полегшенням, коли кутики Ліліних губ трохи підіймаються і вона виглядає сумною, але… задоволеною. Наче згадує болючу історію, проте з щасливим фіналом.

— Роман Данько вигнав його з команди, — пояснює Лілія. — Ярослав був футболістом. Після того, що він зробив, отак йому віддячили. Але що з того, якщо я досі прекрасно пам’ятаю, як вони сміялися й тикали в мене пальцями? Я так і не змогла ні з ким тут здружитися: мені щоразу здавалося, що зі мною спілкуються з жалю або що знову з мене знущаються. А потім з’явився ти й врятував мене від самотності. Я можу тобі довіряти. Не думаю, що людина з такою любов’ю до глітеру буде глумитися. Друзі повинні бути у всіх. Тільки Дем’ян може чахнути на самоті… До речі, про нього: здається, він теж був причетний до того, що робив Ярослав.

— Дем’ян? — Платон не може приховати шоку й повертається туди, де зазвичай обідав згаданий хлопець. Він справді там: гортає щось у телефоні й відкушує яблуко. Сонячні промені проходять крізь волосся і роблять його світлим, як стигла пшениця.

— Так. Коли я прийшла, він не був таким відлюдником, як зараз. Він і Ярослав взагалі були нерозлийвода — я думала, їх ніщо не роз’єднає. Але щойно Ярослава вигнали з команди, Дем’ян почав уникати всіх. Забагато збігів, — Лілія знизує плечима.

— Тоді чому він не спілкується з Ярославом? І чому вигнали тільки одного? Це не сходиться, Лілю, — Платон відвертається, не довіряючи її припущенню.

— Сходиться, Платоне. Дем’яна не вигнали, бо він — золото нашої команди. А Ярослав не тримається біля нього, бо втратив усіх друзів через Дем’яна. Вони обоє були винні в тому, що сталося зі мною, але команда вирішила покарати одного. І раз Дем’ян сильніший гравець — залишили його, — видає Лілія, ніби давно це пережувала. — Тож ти не дарма його боявся, навіть якщо він ніколи нічого не робив “в лоб”. Те, що відрізняє його від інших футболістів, — розум.

— А ті рани по всьому тілу? — тривожно питає Платон. — Він постійно з новими саднами.

За кілька днів ушкоджень у хлопця побільшало. На одному з уроків фізкультури Дем’ян майже весь час просидів на лавці. Йому стало зле: він позеленів і кілька разів вискакував у туалет, прикриваючи рот долонею. Уже в роздягальні Платон побачив причину. Живіт Дем’яна прикрашав величезний багряний синець, який тягнувся по шкірі від пупка до паху. Гематома виглядала настільки небезпечно й моторошно, що Платон почав хвилюватися. Просто поставивши себе на місце Дем’яна. Якби його власне тіло перетворили на побиту грушу, він би, мабуть, навіть з ліжка не встав, а Дем’ян витримав усі уроки, хоч потім поїхав додому, спершися на Павла, який допоміг йому дійти до машини.

— Він боксер, — Лілія знову знизує плечима, облизуючи ложку від йогурту. — Якщо ти думаєш, що він захищає тебе і тому він хороший — то ні, це не так.

Платон незадоволено стискає губи, намагаючись не озиратися довкола. Якби Дем’ян ще раз попався йому на очі, він би захотів плакати.

⋯⋯ ✰ ⋯⋯

— Перестань так витріщатися на Дем’яна, — бурмоче Ліля, відкушуючи морквину.

— Що? — Платон насуплюється й повертається до неї.

— Перестань. Витріщатися. На. Дем’яна, — повільно повторює Лілія. — Я ж тобі сказала: він не той, ким ти його уявляєш. Не “добра людина, яка стала поганою, бо її поранили”. Він погана людина, яка стала ще гіршою, бо у його поведінки є наслідки.

— Ти надто упереджена щодо нього.

— Я тут довше, тож знаю, про що говорю, Платоне, — цикає Лілія. — Дем’ян не такий, яким здається.

— Тобто дивитися на нього вже не можна? — хмикає Платон, коли перегортає сторінку підручника.

Вільна година дала йому можливість посидіти в бібліотеці й поробити домашнє. Усі, в кого випадала “дірка” між уроками, зазвичай збиралися тут, Платон побачив Дем’яна у бібліотеці вперше. До цього він ніде не з’являвся, хіба що на уроках і на газоні біля їдальні. А тепер сидів за столом; поруч — якась дівчина з класу літератури, але вона на Платона не звертала уваги. Дем’ян був настільки занурений у справи, що, здається, навіть не усвідомлював, що знаходиться в аудиторії, заповненій іншими учнями.

— Не хочеться, щоб ти на нього запав, а потім ридав у мене на плечі, поки ми дивитимемось “Смерть Джону Такеру!”, — Лілія дивиться на нього з ніжною усмішкою.

— Я на нього не западу, — нервово хихикає Платон, ховаючи почервоніле обличчя в книжку. — Я не дурень. Де він, і де я.

Це, щоправда, було не зовсім точне формулювання. Річ не в “різних позиціях” у школі: по факту вони обоє були лузерами, які трималися лише за одну людину з усього цього мурашника. Різниця тільки в тому, що Дем’яна всі боялися, а Платон боявся всіх.

— Мене ж це не зупинило, коли я втюрилася в Павла, — Лілія знизує плечима й сумно зітхає. — Навіть не знаю, чи він хотів би з кимось зустрічатися. Його ні з ким ніколи не бачили. Дівчата з уроку англійської казали, що в Дем’яна є дівчина, вона вже в універі.

— В універі? — Платон зводить брови. — Вона старша за нього?

— Він виглядає так, ніби йому вже за двадцять, — хмикає Лілія. — Я ж тобі кажу: Дем’ян майже не контактує зі школярами. Очевидно, студентки Його Величності підходять краще.

— Лілю, — загрозливо каже Платон, і це звучить якраз у такт шкільному дзвінку. — Ти дарма його ображаєш. Через власні вигадки. Ти навіть не знаєш, що було насправді.

— То підемо на вечірку до Романа і дізнаємося, га? — піддражнює Лілія з широкою усмішкою, збираючи речі. — Ну ходімо, Платоне! Придумай собі якийсь образ, щоб вони всі вмерли від здивування.

— І відлупцювали мене, — бурчить Платон, закидаючи рюкзак на плече. — На вечірки ходитимеш без мене. Особливо на ті, де концентрація футболістів перевищує допустиму норму.

— А як же “група підтримки”? — хмикає Лілія. — Забув? Я хочу піти туди, де будуть і ті хлопці, що цькували мене. Але там буде Павло, тож я подумала, що могла б… ну, поговорити з ним чи щось таке. А це легше, коли поряд стоїть друг.

— Я подумаю, Лілю, — відповідає Платон, і вони виходять із бібліотеки.

⋯⋯ ✰ ⋯⋯

Ліва нога Платона ступає на синю плитку, права — на червону, коли він виходить у коридор. Ще тридцять таких плиток, і він буде біля шафки Лілії, а якщо пройде ще дванадцять — дістанеться до своєї. Цьому не судилося статися. Він ступає на одну синю, потім на дві червоні й чужа рука хапає його за комір та починає тягнути назад коридором. Люди здивовано озираються, але їхні погляди швидко змінюються на співчутливо-насмішкуваті, а дехто гидко сміється. Ніхто не хоче допомогти, хоча Платон робить кволу спробу вирватися і благає дати йому спокій. Надто тонким, зірваним голосом, який наче й не його.

Андрієві з цього тільки смішніше. Він сильно смикає Платона за одяг. Горло боляче стискається, сльози плескають по щоках від болю й страху. Прямо зараз він найближче до того, щоб його побили.

— Відпусти! — голос Лілії писклявий і переляканий, коли вона кидається слідом, але Платон хитає головою: він знає, що можуть зачепити і її. Останнє, чого він хоче, — щоб Ліля постраждала.

— Замовкни, Орис! — гримить грубий чоловічий голос.

Платон міцно притискає підручники до грудей, очікуючи побиття. Але хлопець не кидає його на підлогу, не б’є ногами. Натомість підіймає й грубо втискає обличчям у питний фонтанчик. Холодна вода пече шкіру і б’є в ніс так, що Платону здається, ніби він зараз задихнеться.

— Умийся, позорисько! Згадай, що ти чоловік! — кричить Андрій йому прямо у вухо.

Платон різко видихає у воду, намагаючись очистити ніс. Серце гупає у вухах, вибиваючи ритм страху, а сміх навколо й голос глушать словами “ти ж чоловік”. Долучаються ще руки й знову вдавлюють його обличчя у воду. Платон встигає помітити, що це вже Ярослав. Він грубо проводить долонею по обличчю, розмазуючи макіяж, який потік від крижаної води.

— Відпустіть його.

Холодний, сталевий голос прошиває натовп до кісток. Люди перестають сміятися й стихають, повертаючись до власника голосу. Той спалює Андрія і Ярослава знищувальним поглядом так, що стає ясно: їм кінець.

Андрій без понтів відпускає Платона й відходить убік. Ярослав тримається ще кілька секунд, а потім з огидою прибирає руки й демонстративно підіймає їх угору. Дем’ян зміг зламати план знущання двох виродків одним поглядом. Переляканий Платон підкошується й спирається на фонтанчик, судомно вдихаючи, час від часу фиркаючи, щоб вигнати воду з носа. Обидва хлопці шаркають ногами й відступають, не зводячи очей із Дем’яна, який стоїть нерухомо, рівно дихає й хмурить брови.

— Забирайтеся, — спокійно каже Дем’ян, дивлячись на Андрія. — Усі. Геть.

— Так, розходимося, шоу закінчилося! — каже Роман, невдоволено оглядаючи натовп і розганяючи його руками. Він задиханий — прибіг невідомо звідки. Незадоволено штурхає Андрія плечем, щоб той перестав витріщатися на Дем’яна.

— Демік, як завжди, псує веселощі, — закочує очі Ярослав, підтримує Андрія, поплескує його по плечу й схвально посміхається.

Лілія підбирає речі Платона з винуватим поглядом.

— Я хотіла допомогти, але… — вона перепрошує, поки складає підручники в руки, та Платон лише хитає головою.

Очі печуть від води й сліз. Він почервонів так вперше в житті. Ненависть тупо стискає горло болем, але сил висловити її немає. Навіть Лілія намагалася його захистити, коли він сам не міг нічого. Він просто занімів у ту секунду, коли чужі руки вчепилися в його одяг.

Сором йому, що дозволив цьому статися. Слова застрягли в горлі, він забув, як дихати, не те що думати. Тепер його обличчя схоже на активоване вугілля: туш і підводка розмазалися, волосся розсипалося від води, а ніс зрадницьки шморгає на кожному вдиху.

— Скільки ще мені доведеться тебе витягати, поки ти навчишся битися сам? — Дем’ян сердито говорить Платону.

— Він тебе не просив, — огризається Лілія, і в її голосі відверта огида.

— Дякую, — Платон ігнорує подругу. Він знає: Дем’ян не заслуговує, щоб Лілія з ним так говорила.

— Тобі пощастило, — холодно каже хлопець, так само відсторонено, як і до цього, а потім розвертається на п’ятках і йде.

Наче він щойно не врятував Платонову дупу. Наче йому нічого втрачати. Наче він зробив це для розваги й власної вигоди — без жодного “геройства” і без спроб бути правильним.

Якщо це був спосіб Дем’яна Мороза фліртувати, то Платон попався би. Може, він уже майже на гачку.