Вiдповiдь знайде той — той хто шукає

Для багатьох людей перший тиждень у новій школі може здаватися чудовим: ти — нове обличчя, всім цікаво познайомитися, допомогти тобі адаптуватися, звикнути до нового оточення. Новенькі однокласники — загадка, яку хочеться швидко розкусити. Спілкуватися з тими, хто тебе ще не знає, набагато легше. Адже коли вони побачать темну сторону, то можуть і втекти. Новеньким легше бути собою або ж удавати тих, ким вони не є.

Перший тиждень Платона — кошмар.

Він знав, що робить і які будуть наслідки, але не ховався. Стиль змінювався. У вівторок він приходить у шовковій сорочці, світлих штанах та зав’язаній на один бік спідниці з мережива. Його на це надихнув образ Єлизавети ІІ з коронації. Щоб якнайбільше відповідати її одягу, Платон розшив блузу золотими та срібними нитками, які перепліталися на спині в троянду Англії, чортополох Шотландії, валлійський нарцис та трилисник Північної Ірландії.

Платон працював над витвором майже два місяці, але в цій нікчемній школі цього не оцінили. Окрім Лілі. Вона довго розглядала вишивку так, ніби любувалася діамантом (а десь так воно й було). Ніхто не здогадався, що це дизайн з історичним мотивом. Було б не дивно, якби у цій школі навіть не знали, які країни входять до складу Об’єднаного Королівства.

У середу Платон розфарбовує себе під дріаду, але набагато скромніше, ніж в перший день: лише легкі тіні та контуринг. Найбільше виділялися зелені брови, з яких посміялася й Ліля. Чорне волосся хлопця було достатньо довгим, щоб він зміг заплести колоски та додати в них прикраси: квіти. Ті зникають з нього впродовж дня, але Платон бачив залишки пелюсток, розідрані біля смітників у різних частинах школи. І це був тільки початок. Вони вже перейшли до дій.

Показувати справжні емоції болю — це визнати, що тебе можуть скривдити. Лілія теж так вважає. Її думки достатньо, щоб триматися і гнути лінію далі. Тож Платон може пережити таке «невинне» цькування. Не лише тому, що Ліля була його єдиною подругою. А ще й тому, що вона, з якоїсь особистої причини, продовжувала спілкуватися з Платоном, хоча інші дивилися на неї з нерозумінням. Лілію Орис це, як виявилося, не турбувало — і зовнішність Платона теж. Узагалі. Лілі було байдуже до всього, окрім їжі. А їсти вона любила. По її ідеальній фігурі, яку вона ховала під мішкуватим одягом, цього й не скажеш, але Платон встиг оцінити її тіло на фізкультурі.

Фізкультура — обов’язковий урок для всіх. Учнів розподіляли за віком: разом займалися два старші класи. Те, що Платон потрапив у групу Лілі, — чиста удача. Павло Чорний теж був у цій групі й ставився до нього нейтрально, хоча вони майже не розмовляли, тож, може, це було поверхневим судженням.

Поганим моментом було те, що на фізрі завжди знаходилася половина футбольної команди. Дем’ян Мороз і Роман Данько були найкращими в цьому класі. Дем’ян поруч із Романом почувався вільно — його погляд залишався м’яким. Але тільки-но до нього підходив хтось інший чи просив допомоги, Дем’ян ставав холодним, криво всміхався або відповідав з сарказмом. Та найбільше Платона здивувало, яка в Лілії витривалість: вона бігла і не захлиналася, ганяла м’яч і навіть отримувала компліменти та «запрошення» до футбольної команди — хай і жартома. Лілія Орис справді була сильною у спорті, і це було несподівано, бо її руки й ноги виглядали такими ж довгими, як і худими.

Платон відчував дивну солідарність із Павлом, який постійно ухилявся від вправ, ніби лише йому одному тут було важко. Бо саме цього Платон і хотів — відкосити від уроку. Але водночас він намагався вписатися в команду й не померти від задишки та не заляпати чиюсь футболку потом і смородом.

Перші два заняття були не такі вже й погані. Платон тримав планку: регулярно виконував вправи, слухав інструкції тренера й навіть перші дві хвилини бігу не задихався. Але все одно ловив у свій бік хихотіння від однокласників, чув вигуки на кшталт «дивак» і «підор». Для нього це було не вперше — навіть у цій новій школі. Те, що купка тупих качків не знає, що таке особисті межі, ще не означає, що він має поводитися як усі. «Соціально прийнятно», — каже батько.

Кінець третього заняття «магічно» закінчується для Платона, бо один із футболістів збиває його з ніг. Він падає на мокру траву футбольного поля, забруднюючи оксамитову спортивну форму неймовірного яскраво-блакитного кольору. Вона стає брудно-синьою, з плямами землі й трави на руках, ногах, спині — всюди, де він встиг приземлитися і пролетіти по мокрому периметру.

— Алло! — Данько сердито наздоганяє хлопця, який збив Платона. Той тільки регоче й спокійно прямує до роздягальні, навіть не забившись. — Андрію, тобі проблеми потрібні? Не чіпай його. Ти хочеш вилетіти з команди ще до гри?!

Платон підводиться й обтрушується, наляканий і мовчазний, бо знає: могло бути й гірше. Його цькували в початковій школі, цькували в новій школі, куди він пішов у середніх класах, і цькували в іншій, куди він перевівся через булінг. Не цькували його тільки вдома — там він і закінчив попередню школу на домашньому навчанні. Він би й зараз із радістю повернувся до цього, але батько вимагає «соціалізуватися», а значить — терпіти знущання шкільних покидьків, доки вони не доведуть його до межі.

Спочатку Роман здавався нормальним хлопцем, але, по суті, він такий самий, як і всі. Роман — хороший друг для тих, хто вважає його своїм другом. І він чинитиме так, як вигідно його друзям: якщо вони мудаки, Роман їхніх рішень не засудить, а просто лишиться осторонь і прийме вигляд, що нічого не бачить. Платон не міг його за це зневажати.

Роман Данько — президент школи й капітан футбольної команди. Куди не глянь — він головне обличчя цієї школи. Спершу може здатися, що найпопулярніший тут Павло Чорний, якого буквально всі люблять, але вже за тиждень Платон зрозумів: Чорний заслуговує на добре ставлення через свою легкість і абсолютну нешкідливість. Він був ні риба, ні м’ясо — хіба що зручний, щоб підіймати іншим настрій, і ні з ким не конфліктував. Паша сміявся з усіх жартів, навіть якщо вони були не смішні.

А от Роман був іншим. Йому треба тримати репутацію, а це означає: «мутити» з головною красунею школи, бути відмінником, організатором усіх шкільних заходів (особливо тих, куди треба було приносити алкоголь) і ще бути крутим футболістом — недарма він заробив довіру всієї команди. Платон зі співчуттям думав, чи комфортно цьому хлопцеві в його ролі, бо він не вірив.

Роман кидає на хлопця співчутливий погляд, але все одно йде далі разом з Андрієм, щось йому пояснюючи.

Лілія допомагає Платону підвестися з кислим виразом обличчям, одразу намагаючись струсити мокрий бруд, але щойно той липне їй до рук, вона гидливо видає: йой! І відскакує від друга.

— Футболісти — придурки, — бурмоче вона, коли витирає пальці об траву.

— Не новина, — підтверджує Дем’ян, проходячи повз них. Він хитро скалиться і підморгує Платону.

Єдиний, хто зацікавив Платона і лишався для нього загадкою, — Дем’ян Мороз. Платон не мав жодного уявлення, як цей всесвіт допустив існування такої людини. І не тому, що Дем’ян був естетично красивим, і не тому, що його статуру наче вкрали в самого Аполлона. Ні. А тому, що він був булером, який знущався з інших булерів. І з якоїсь причини його досі ніхто не прибив, хоча Дем’ян щоразу з’являвся з новими синцями. Рана на губі майже загоїлася, зате з’явився величезний синець на плечі й щось схоже на засмок на шиї. Хоча Платон був певен, що це точно не робота чиїхось губ.

Дем’ян завжди тримався осторонь, в класі спілкувався з Павлом — вони виглядали, якщо не найкращими друзями, то дуже близькими. Весь інший час Паша проводив із Даньком і футбольною командою, що це було не найкращим показником дружби з Морозом. Бо Павло буквально кидав друзів самих.

Платон якось підслухав розмову дівчат із паралелі з англійської літератури, коли вони обговорювали Дем’яна, і висновок був такий: він не був ізгоєм (швидше вже Платон був ближче до цієї ролі). Дівчата хвалили успіхи Мороза у футболі, його усмішку, брови, руки, тіло — і Платон із ними погоджувався.

Платон любив загадки, а Дем’ян Мороз був найскладнішою з усіх, яка йому морочила голову. Головна проблема полягала в тому, що про цю людину в нього майже не було інформації. Лілія знала про Дем’яна зовсім мало, інші люди сахалися Платона, ніби він проклятий, тож запитати було ні в кого. Звісно, він міг пролистати соцмережі Мороза, але сумнівався, що там знайде відповідь на запитання: «Чому ти такий до біса цікавий, Дем’яне?». Він міг би розпитати Павла — і той, звісно, із радістю відповів би (бо Паша достатньо наївний, щоб не думати про мотиви й наслідки, а просто допомагати людям). Так, але це виглядало б підозріло. Тому Платон намагався просто спостерігати за Морозом і розплутувати його таємницю. Поки що вся ця ідея була провальною.

Павло Чорний іде слідом за Дем’яном, незграбними руками пригладжує волосся й надсилає Лілії та Платону м’яку усмішку. Як завжди. В іншій ситуації Платон відповів би йому так само, але зараз він з голови до п’ят у багнюці й смердить, як щойно скошений газон, тож йому не до люб’язності.

— А-а-а, Лілю! — бурчить Платон, відбиваючись від її рук, поки кігтики Орис надто міцно стискають Яра за долоню.

— Він усміхнувся мені?! — пищить Лілія з широко розплющеними очима. Вона повертається до Платона, який з роздратуванням дивиться на зіпсований одяг. — Платоне! Паша усміхнувся мені?

— Нам, тобі, мені — яка різниця? Подивись на мої спортивки! Все в багнюці й траві через якогось футбольного довбня!

— Боже, Паша усміхнувся мені… — Лілія щасливо розтягує губи в усмішці й дивиться на невдоволеного Платона. — Як думаєш, це щось означає?

— Те, що він ввічливий, Лілю, — втомлено каже Платон і йде до роздягальні. Йому хотілося б зробити дівчині приємно й сказати, що та усмішка означає щось більше, але це не його стиль — давати комусь надію. Особливо якщо ця людина — його єдина подруга.

З Дем’яном точно щось не так: булер, який захищає слабких. Наче бракована іграшка — помічаєш уже вдома, хоча ще в магазині бачив, що щось не те.

Дем’ян вважався головним шкільним булером… чи навпаки? Він захистив Платона від Ярослава на першому уроці, він же прикривав інших, якщо цькування відбувалося прямо в нього на очах. Платон бачив, як хтось із футбольної команди штовхнув дев’ятикласника. Тоді Мороз просто влупив кривдника носом у траву. Тобто, якщо його ніхто не захистить, не факт, що допоможе адміністрація.

Було страшно натрапити на того ж Андрія в роздягальні або почути від нього якийсь гострий коментар. І Лілі теж не буде там поруч. Платон чекав майже до кінця перерви в надії, що його однокласники вже переодягнулися і пішли на наступний урок. Форма неприємно прилипала до тіла там, де промокла в багнюці. Він точно не встигне змити запах, але хоча б зможе одягнути сухий одяг.

З горем під рукою Платон таки пішов переодягатися за всіма. Андрій був єдиним, хто сидів на лавці в чоловічій переодягальні. Він невпевнено піднявся з місця, але зупинився, коли помітив переляк в очах Платона.

— Плутон… правильно?

— Платон, — сухо виправляє його Яр. Він робить крок назад, бо трюк з винуватим поглядом з ним не пройде. Людей, як Андрій, треба тримати на відстані витягнутої руки. 

— Вибач, Платоне. І пробач, що я тебе штовхнув. Я не думав, що ти… так упадеш? Коротше, вибач, — мимрить Андрій. — Норм?

З секунду Платон думає, що Андрій уточнює у когось, чи його вибачення звучить нормально. Але хлопець невпевнено колихає пальцем між ними, що означає: він питає, чи між ними все добре. Навряд чи цей хлопчина часто використовує слова, щоб щось пояснити. Кулаки? Скоріше.

— Норм, — невпевнено відповідає Платон, знов озирається, чекаючи, що його зараз штовхнуть, обіллють водою з-за спини чи ще щось. Але Андрій лише ніяково посміхається, прямо як собака, яка вдало виконала команду.

— Ти, цей, вибач, правда, — вже впевненіше говорить Андрій і підхоплює рюкзак. — Демік трохи цей… — хлопець чеше голову. — Корочє, да.

Знітившись, Андрій вишмигнув з роздягальні, навіть не обернувшись. Демік. Він назвав Дем’яна так по-дружньому, що Платону захотілося мати право теж до нього так звертатися.

Якщо 99,9% школярів — це відкрита книжка, то Дем’ян Мороз був тією сотою часткою відсотка, яку неможливо пізнати, навіть прочитавши його думки. І чим більше часу Платон проводив у цій школі, тим сильніше йому хотілося залишитися. Попри те, що цькування з кожним днем лише посилювалося. Хотілося бути тут, щоб зрозуміти, ким насправді був і є Дем’ян.

⋯⋯ ✰ ⋯⋯

Вперше за довгі роки Платон намагався “стати своїм”. Кольори його одягу стають практичнішими, а яскравість — блякне. Тепер він фарбується скромніше, перестає перетворювати обличчя на черговий естетичний хаос під впливом Ван Гога. Його блузи тепер монохромні: червоні, сині, чорні. З прикрас — лише тонкі ланцюжки та кілька перснів. Якось він навіть не наніс тональний крем, і це була найкраща ідея в його житті: після цього можна було спокійно доспати в бібліотеці зайві півгодини, не боячись забруднити стіл, одяг і Лілю. Але очі він усе одно підводить, фарбує губи помадою і робить зачіски.

От тільки школа не намагалася стати на бік Платона. Попри його “скромні” образи, люди продовжували з нього глузувати. Тепер вони вже не боялися підставити ногу в коридорі, кинути в обличчя гостре слівце, зіпсувати одяг або забрати його речі. Платону хотілося огризнутися, але він просто замикається в собі й стискається в кокон, чекаючи, доки це “шоу” закінчиться. Вдома він, звісно, репетирував перед дзеркалом, як буде принижувати цих ідіотів у відповідь на їхні крики, але коли доходило до реальних дій — горло боязко стискало будь-які слова.

Він став новою головною жертвою футбольної команди. Вони діяли гуртом, ніби це їхня спільна розвага, і від цього нудило. Під час перерви футболісти ловили його в коридорі й перекидали від одного до іншого поштовхами, доки він не тікав. Здавалося б, дрібний жарт, але Платон у підсумку замкнувся в туалеті й прогуляв урок. Йому здавалося, що варто вийти, й вони продовжать; що вони чатують просто під дверима. З ним скоро все буде нормально. Платону просто треба перевести подих і удати байдужість. Правда в тому, що як би він не хотів, переживати так багато за раз — боляче. А ще він знає: у якийсь момент маска просто перестає триматися.

Це виснажувало — готуватися не лише до уроків, а й до булінгу, який накривав одразу, щойно він переступав поріг шкільного двору.

Платон лякається, коли двері вбиральні гупають. Втома притупила його інстинкти, тож він почув кроки занадто пізно. Аж як знайомий баритон вириває його з думок. Хлопець мимоволі затамовує подих.

— Данько!

— Дем? — голос Романа звучить здивовано. — Щось сталося?

— Скажи своїм придуркам, щоб відвалили від нього, — у Дем’яна голос шорсткий, вимогливий. Платон стискає губи в тонку лінію, ніби так зможе заглушити власне дихання.

— Від кого саме? — Рома зітхає.

— Ти знаєш, — пирхає Дем’ян. — Його не було на уроці, бо твої клоуни причепилися до нього в коридорі.

— Демік, блін, серйозно, удай…

— Ромчик, блін, серйозно, не будь мудаком, — Дем’ян передражнює його тон. — Я б розібрався сам, ніби ти не знаєш. Але ж і у мене не всевидюче око? Проти цілої команди один не вивезу. Ром, скажи їм. Як капітан. Тебе послухають.

— Я і для тебе капітан. Ти часто мене слухаєш?! — роздратований Роман звучить на октаву нижче. — Я не хочу опуститися до твого рівня. І вони його не б’ють, а просто… Слухай, чєл і сам в курсі, чому до нього так ставляться. Перестане влаштовувати зі школи театр — вони самі відвалять.

— Окей, значить, тобі нормально, коли твої друзі знущаються з людини, бо він вдягається не так? — голос Дем’яна холодний і злий, такий, якого Платон від нього ще не чув.

— Тепер це тільки мої друзі? Вони раніше були й твоїми друзями теж.

Двері туалету знову відчиняються, але хтось на вході завмирає, налякано ойкаючи.

— Вийди. Вийди! Бистро! — Двері знову зачиняються. — Він тримається, але ще трохи — і ви доведете його до краю. Коли поліція прийде розбиратися в причинах його самогубства, ти будеш першим, на кого я покажу як на потенційного винуватця.

Скрегіт підошов і глухий удар дверей об стіну означають, що Дем’ян Мороз пішов. Новенький став проблемою для Романа, для інших і для самого себе. Платон стискається, ніби його тіло може перетворитися на чорну дірку й зникнути.

— Чорт… — Роман втомлено притуляється потилицею до стіни.

Платон і далі сидить у кабінці, майже не дихаючи. Навіть коли двері знову відчиняються, він не рухається. Не дарма.

— Добрий день, Юліане Вікторовичу, — вітається Рома.

— Просто Юліан, — невдоволено бурчить голос. — Скільки разів просив не називати мене по батькові. Нудить від цього звернення.

— П-пробачте, — мимрить Роман і швидко відходить убік.

— Йо, зачекай, Ром, — голос шкільного психолога стає трохи нижчим, тихішим. — Є запальничка при собі?

Роман видає якийсь незрозумілий писк — і тиша, бо він шалено трусить головою.

— Ех, ладно, іди, — бурчить Юлій, поплескуючи себе по кишенях. — А, і передай Паші Чорному, щоб зайшов до мене.

— Добре, Юліан Ві… Юліане! — двері різко відчиняються й із гуркотом зачиняються.

Юліан різко видихає і відкриває кран. Саме тоді Платон вирішує, що вже безпечно виходити з кабінки туалету. Судячи з того, як Роман боїться психолога, сюди вже ніхто не зайде з власної волі.

— Оце так зустріч, — Юліан помічає Платона у віддзеркаленні.

— Добрий день, Юлію Вікторовичу, — Платон ледь схиляє голову і спокійно підходить до умивальника поруч. Коли він витирав сльози, то разом з ними розмазав і залишки чорних тіней по всіх руках.

— Не треба тут вдавати, що ти не підслуховував, — психолог гмикає. У нього приємний голос, але дика посмішка. — Не треба мене так називати.

Це дивно. Здавалося, шкільним психологом може бути огрядний старий із сивиною, окулярами й вічно втомленим поглядом. А перед ним — молодий чоловік, якому ледве-ледве можна дати вік за тридцять. Високий, худий, із пишною зачіскою яскраво-рудого волосся й шпилькою збоку. Більше схожий на рок-зірку, ніж на психолога зі знаннями, як рятувати проблемних підлітків.

— Обійдіть школу, — каже Платон, вимикаючи воду й витираючи руки паперовими рушниками. — Там курці дадуть запальничку.

— Якщо побачать, як я курю зі своїми учнями, мене звільнять. Так ми робимо зазвичай в кабінеті, щоб ніхто не бачив, — жартує Юліан. Це дійсно розряджає атмосферу.

— Тоді знайдіть Дем’яна Мороза, — посміхається Платон. — Гарного дня, Юліане.

— І тобі, — відповідає психолог. У нього краще виходило приховувати погляд, який оцінює людину, але все ж допитливі очі завжди очевидні. — Заходь до мене на чай. Як тебе звати?

— Платон.

— Ах… Платон. Твій батько — відома в місті людина. Ніколи б не подумав, що його син такий цікавий.

Платон розводить руками.

— Це просто образ. Роль.

— Це так тобі хтось сказав? — питає Юліан, і на його обличчі розповзається досвідчена усмішка.

Платон стискає губи та киває на прощання. Останнє, що йому потрібно, — це психолог, якого зацікавила його персона. Але для Юліана, видно, цієї розмови замало.

— Як твій батько? Анатолієвич нарешті… пережив? Втрату? — усмішка зникає з його обличчя. Навпаки, пан Змієв виглядає так, ніби його щойно вдарили під ребра. — Минуло вже сім років…

— Мама померла не так давно, — Платон різко випрямляється, згадуючи це. — Та й не думаю… — він прочищає горло, вдихаючи трохи більше повітря. — Я сумніваюся, що батько переймався нею. Йому важливий лише я.

Юліан мовчки дивиться на нього, а потім повертається до дзеркала і кілька секунд тупо вдивляється у відображення, поки перегортає важкі сторінки пам’яті.

— Запитай у батька про Ярієль, — врешті-решт каже він і протискається повз Платона до дверей. Психолог кладе йому руку на плече й легко поплескує. — І якщо що — мій кабінет завжди відкритий. Домовилися?

Яріель. У пам’яті — жодного відлуння. Платон не знав батькових родичів: буквально знав лише його і все. Батьки ніколи не жили разом. Мама була коханкою Григора. Завагітніла, бо хотіла вийти за нього заміж. Не вийшло нічого, окрім аліментів. Аж поки мати не померла, й неприсутній татусь прибіг на поріг. Григір намагався вдавати, що сімнадцять років вони жили душа в душу, а Платон — бажана дитина.

— Ага, — киває Платон.

Юліан усміхається востаннє й виходить надвір — ніби в курилку.

Платон зітхає. З таким шкільним психологом не дивно, що у половини учнів проблеми з головою.