Ви готові?

Сірі тіні для повік підкреслювали яскраво-блакитна підводка й вії такого ж кольору. Хоча основний акцент був на темно-синіх губах. Вони захоплювали перехожих краще ніж блискітки в куточках очей. Костюм в тон макіяжу чудово доповнювали гіпюрні манжети: легкі, але об'ємні. Вони приховували довгі пальці з зеленими нігтями. Червоне взуття завзято стукало не тільки по підлозі, а й об погляди майбутніх однокласників. Яскраву посмішку Платона ніхто не помічав. Тобто, звісно, вони її бачили, але не сприймали як щось хороше. Така зухвалість для людей з Сяйва — неприйнятна.

Вони, у своїх модних футболках, однакові, схожі, хоч і в різних кольорах чи фасонах. Звичайні. Синонім до «нудно» для Платона. Звичайні джинси, звичайні футболки, звичайні кросівки. Дівчата, які намагаються покращити себе однаковими популярними макіяжами. Платон інший. Він точно знав, як за допомогою зовнішності виразити те, що у нього всередині. А у натовпу навколо нього навіть реакції були однакові: гидливі погляди, зневага на викривлених губах, шок. Можливо, Платон був занадто зверхній у судженнях, але це броня, збудована минулим досвідом.

Він любив привертати увагу. Знав, який одяг зробить його помітним. І спокійно сприймав те, що його яскравість не для всіх. Мама завжди казала, що самовираження — найважливіша навичка у житті, а потім задумливо накручувала рожеве волосся на палець з таким самим токсично яскравим манікюром.

Його батько та покоївка, Галина Михайлівна, не оцінили зовнішність Платона та вибір макіяжу для першого шкільного дня. На щастя, батько не втручався у справи Платона і не намагався його виправити. Григір твердо вірив, що з часом Платон сам «все зрозуміє» і виправить стиль одягу. Ніби способи самовираження колись відійдуть на другий план. Ніби у Платона є заглушка для його внутрішнього світу, як та, яку він чіпляє на злив у ванній. І це ще тато не бачив усіх його костюмів.

Однокласники намагалися приховати, але у Платона був досвід — вони показували на нього пальцями. Якщо їхні друзі ще не помітили розцяцькованого новенького, їм на нього вкажуть. Підлітки поводилися так, ніби вперше бачили яскраві кольори в одязі чи насичений макіяж, хоча Платон готовий посперечатися, що половина школярок так фарбується на вечірки, куди їм забороняють ходити батьки. Або навіть яскравіше. З іншого боку, Платон думав, що зможе впоратися з увагою, але переоцінив себе. Перші декілька людей проходили повз і гиготіли в долоні, шушукалися, і це було нормально. Коли ж пішов другий десяток, хлопець задумався, чи не варто було би обрати щось простіше для першого дня. Уже було пізно. Тепер його єдиний план втечі — зникнути. Що він і робить, одразу знайшовши свій клас.

Першим уроком йшла німецька мова. Її обрав для Платона батько, сподіваючись покращити резюме у майбутньому. Хлопець не опирався, бо в інших питаннях школи йому дозволили обрати факультативи: повна свобода, що він буде робити після школи. Музика, теорія сучасного мистецтва, театральна студія, англійська література. Головний плюс нової школи був у тому, що навіть якщо на факультатив записуються дві людини — його не скасують. 

Платон увійшов в клас за декілька хвилин до дзвінка, і разом з ним усі замовкли, ніби в аудиторії вимкнули звук. З десяток пар очей втупилися в його обличчя, і він одразу ж знітився від уваги.

— Привіт, — чемно посміхається він, міцно притискаючи до грудей зошити та книги. Сині губи сіпаються, а невпевнений погляд падає на підлогу. Важко витримати стільки уваги за один раз. — Це клас 12Б?

— Німецька, — каже хтось з аудиторії, Платон не помічає хто, бо не підіймає очей, коли рухається до єдиного вільного місця за партою.

Намагаючись бути тихішим води, нижче трави, Платон відчуває затяжне мовчання однокласників ношею на плечах. Як на зло, вони ніби чекають, що він видасть хоча б якийсь звук першим. Тиша загучна, шепіт звучить ніби у рупор, і це його вина. Було б круто, якби хтось прошепотів щось приємне, але все, про що вони говорили, — це те, що Платон «дивний», «випендрюється», «підар» та інші не дуже хороші синоніми. Якби хоч одне слово від цих людей зачепило його, Платон би давно покинув цей світ. Люди в цьому класі такі ж, як і всі, кого він зустрічав раніше. Нічого нового, з чим він не міг би впоратися. Але перший час треба перетерпіти.

Дзвінок приводить в клас і вчителя, але той не звертає уваги на учнів. Привітно вітається, представляється Олексієм Миколайовичем та пробігається по обличчях учнів. Зупиняється на Платоні й робить рукою жест піднятися. Платон втягує шию, ніби вона його сховає. Серед підлітків був шанс, що до нього будуть відноситися нормально. Дорослі ж у більшості були незадоволені, ніби він порушував їх особистий простір яскравим одягом.

— У нас новенький, — проголошує Олексій Миколайович та сідає за стіл. Вчитель не видає жодної конкретної емоції, яку Платон очікував. — Платон Яр. Представишся?

Платон стискає губи та хитає головою.

— Воно й так видно, — піджучує хлопець на задній парті, класом прокочується смішок.

— Ярик, не тобі й твоїм всратим світшотам щось вякати, — сухий голос лунає за спиною Платона. Цього разу клас гучно сміється. Згаданий Ярик сіпається на місці, але мовчить.

— Чорний, контролюй тон та манери, — каже Олексій Миколайович. Хлопець з буйним світлим волоссям лише всміхається на ці слова й знизує плечима, зовсім не шкодуючи про сказане. — Платоне? Прошу.

Його запрошують до дошки побути віч-на-віч перед новим класом. Платон підводиться, хоч і невпевнено. Іноді варто удати, а не бути: тож він гордо здіймає підборіддя догори та широко посміхається. Навіть якщо ці малолітні покидьки налаштовані проти нього, Платон зможе довести, що вартий їхньої поваги. Поруч з Чорним сидить хлопчина в шкіряній куртці та з розсіченою нижньою губою. Він облизує свіжу ранку, зверхньо оглядає Платона. Карі очі ковзають згори донизу, затримуються на манжетах. Хлопець розглядає їх детально й одночасно акуратно відриває клаптик паперу з зошита. Довгі пальці перебирають папір, закручують в трубочку. Платон вже готується до того, щоб цей папір опинився в його волоссі, коли хлопець наробить з нього пульок. Але він просто складає їх у пенал і опускає очі в зошит, де ручкою ковзає по сторінці декілька разів.

Таке Платон бачить рідко. Хлопцю щиро байдуже до новенького, і, на щастя для Платона, це добре. Мінус один потенційний учасник булінгу. Проте у його погляді був інший акцент: він ніби бачив таких, як Платон, вже багато разів. Наче не підтримує його стиль, але не буде лізти в чужу справу. Інші будуть засуджувати, сміятися, а цей — ігноруватиме. Платону знову захотілося бути в центрі уваги. Принаймні в центрі його уваги.

Сусід по парті, той самий Чорний, здавалося, прийшов на виступ своєї дитини в дитсадку: він посміхався Платону зі світлом в очах і підбадьорював кивками.

Платон робить глибокий вдих.

— Мене звати Платон Яр, мені сімнадцять, я нещодавно переїхав. Цей клас обрав для мене батько, тож…

— Думаєш, нам цікаво слухати всю твою автобіографію? — смуглявий хлопець дивиться на Платона з-під лоба.

— Ярик, завались вже, — спокійно каже сусід Чорного, не відриваючи очей від зошита.

У його словах немає напруги чи злості. Він звучить так, ніби йому не цікавий свіжий конфлікт, але він не хоче бути свідком. Наче йому байдуже, але водночас він вирішив захистити незнайомця. Герой, але відмовляється від грамоти.

— Хто це сказав?! — вчитель підскакує. — Хто. Сказав. Це?!

— Дем’ян, — хитро посміхається Ярослав, кидаючи погляд на власника баритону.

Дем’ян підводить втомлені очі на Ярика. Для когось вони були холодні, але Платону здавалося, що у хлопця просто було мало сил зранку.

— Не пожалієш про це? — на губах Дем’яна прокльовується небезпечна усмішка. Він нахиляється до Ярослава, розпливаючись ще ширше в загрозливому вишкірі, який попереджає задиру: Дем’ян не жартує. Навіть Платон напружується від жесту. — Зустрінемося біля автобуса. Нагадаю тобі, як це, коли дупу натягують на голову.

— Мороз — до директора. Зараз же, — гаркає вчитель, впиваючись поглядом у Дем’яна. Той закачує очі й хапає рюкзак.

— А може, в честь першого дня, ви пробачите Дем’яну його грубість? — каже Павло, його сусід по парті й чарівно кліпає очима.

Це можна було б сприйняти як флірт, але Платон розуміє, що така поведінка для Чорного — норма, тож ніхто не дивується й навіть не фиркає. Учитель теж не реагує на його солодкий тон.

— Павле, або йдеш з Дем’яном, або мовчиш.

— Леле, побачимося на наступному уроці, — відповідь Дем’яна другові: обнадійлива посмішка. А от Ярослав блідне, коли хлопець повертається до нього. — Після школи, сонечко.

— Пішов ти, — Ярослав відкидається на спинку стільця. Страх перед Дем’яном не приховати — він у очах, у вигнутих губах, треморі пальців.

Дем’ян це все ігнорує. Платон тільки встигає побачити його усмішку-насмішку: кутики губ ледь помітно вигинаються, карі очі зустрічаються з бурштиновими на мить. І гучний «гуп!» розвіює момент. Дем’ян вийшов з класу так, щоб про це почули навіть в сусідньому крилі. Платон гадає, а чи йому здалося, чи сталося щось більше, ніж просто знайомство з класом. Він ніби нічого не дізнався, але й все зрозумів.

Основне правило було ясним, як сонячний день — до Дем’яна Мороза краще не наближатися. Як до лева у клітці. На відстані безпечно, але підійдеш ближче, і він відтяпає пів руки.

— Платон, сідай, — вчитель прокашлюється. — Сьогодні почнемо з….

⋯⋯ ✰ ⋯⋯

З одного боку, було не так і погано, що на нього тільки витріщаються. Платон очікував інших реакцій. Ніхто не кричав йому вслід, не штовхав і не приліпляв жуйку до одягу. Поки що. З іншого боку, відчуття загнаної тварини в цирку не пропадало: дивляться, але бояться підійти ближче. Може, в них є щось спільне з Дем’яном? Якщо Мороз був левом, який без вагань відгризе кінцівку, то Платон виглядав максимум як павич: гарний, яскравий, помітний і безпечний.

Важко любити увагу й одночасно ненавидіти, коли тебе не сприймають. Платон був впевнений, що підлітки в такій сучасній школі відкритіші до самовираження. Очевидно, не в цьому місті. Та й, напевно, таке можливе лише у кіно. У ньому жевріла надія, яку зруйнували. В рідному місті було й годі мріяти, що шкільна атмосфера прийме його навіть без всіх цих блискіток, стрілок, костюмів. Більшість шкільних років Платон провів онлайн. Якби не переїзд до батька, так було б і надалі. Зранку школа з комп’ютера, увечері — допомога в театрі. Його мама грала там другорядні ролі, але брала сина навіть на репетиції.

Платон змалечку вбирав любов до вистав. А потім — працював на досвід, відшиваючи костюми та підбираючи перуки. Батько все це забрав у нього, ще й ігнорував слова сина про те, куди він мітить на вступ.

Єдиний вільний столик у столовій під кінець великої перерви — біля місця, куди зносять брудний посуд. Там постійно щось гриміло, інші проходили повз, не забуваючи здивовано блимнути в бік Платона. Інші ж навіть не приховували неприязні. Деякі співчуття. 

— При-и-віт! — худорляве тіло падає на лавку поруч, посміхаючись від вуха до вуха рівним рядом зубів. — Платон, правильно?

— Так, — хлопець насилу ковтає сухий бутерброд. Сік не допомагав розмочити черствий хліб, Платон потягнувся за пакетиком. Неправильно його зрозумівши, дівчинка безцеремонно вривається в особистий простір Платона, міцно стискаючи його руку.

— Я Ліля! — м’яка долоня відпускає його. — Голова театральної секції та твоя нова подружка, — ентузіазм аж сочився з неї. Дівчина поправляє блондинисте волосся за вухо. — Усі тільки про тебе й говорять. Не часто сюди переводиться хтось… сміливий.

На дівчині спортивний костюм, із макіяжу — тільки гігієнічна помада. Хоча їй і не треба було фарбуватися, вона була дуже гарною: з рожевими щічками та густими бровами. Волосся Лілі не заважало їй, але вона постійно його відкидала, перебирала або заправляла за вухо. Її худобу видавало не тіло, приховане під об’ємним одягом, а гострі вилиці та запалі щоки. Скоріш за все, дівчина ховала ребра, на яких можна вчитися рахувати.

— Сміливий?

— Це думка в слух, бо ти прийшов… так, — Лілія знітилася. — Сяєш, як зірка. А твої губи? Ця помада… Чорна діра нашої маленької галактики. До речі, останній урок — факультатив. Чекаю не дочекаюся побачити твій талант. Що ти підготував?

Думки Лілі грали в перегони зі швидкістю світла, так швидко вона тараторила.

— Ні, але спробую виправдати очікування, — каже Платон. — Не впевнений, чи надовго тут залишуся… Мав надію на іншу реакцію. Але мріяти не заборонено, так?

Зі співчуттям Ліля стискає губи та киває. Пояснення будуть зайві.

— Дай їм місяць. Вони звикнуть і забудуть. Які ще у тебе заняття?

Лілія краде з таці Платона картоплю по-селянськи й закидає в рот. Схоже, дія підписки “твоя нова подружка” уже почала працювати, бо вона поводилася так, ніби вони давно знайомі та безцеремонно розпоряджалася речами Платона. Він не встиг помітити, як іншою рукою Ліля почала перебирати мереживо його бузки.

— Музика, мистецтво, німецька, — пригадує Платон, ще не було часу розібратися в розкладі. Він обережно прибирає руку Лілі від одягу. Якби він взяв факультативи з предметів, що його не цікавлять, то точно забув би половину, тож цей список здавався непоганим.

— Н-н-німецька? — Ліля аж вдавилася. Усі рухи дівчини такі швидкі, що Платон встиг тільки протягнути руку, як вона вже прокашлялася і проковтнула їжу. 

— Мгм. Це погано? — Платон простягає їй сік. Ліля жадібно робить кілька ковтків. Кілька тисяч. Аж поки пакетик не порожніє.

— Нічого, — бурмоче Ліля, різко видихає, червоніє і приховує нерви за посмішкою. — Ми цього року думаємо ставити британські п’єси, але не щось банальне: кому цікаво знову дивитися, як двоє дурних підлітків вбивають одне одного? Версію з Ді Капріо ніхто не переплюне, — Платон киває, на що Ліля гмикає. — Якщо матимеш ідеї — прошу. Мені буде цікаво почути.

— Я подумаю, — запевняє Платон.

— Залиш мені свій номер. Буду кидати тобі меми, коли буде сумно. Мені або тобі. Я добре відчуваю чужий настрій, — Ліля кладе перед хлопцем телефон.

— Меми?

Платон насупив брови. Він ще не встиг зійти з теми театру, як довелося думати про щось нове.

— Я експерт, — вихваляється Лілія і вказує на свій куточок губ. — Підправ помаду, майже всю з’їв.

Хоч це і звичайна столова, Платон не може порушити правило етикету, тому не дістає дзеркальце. Замість цього він відкриває камеру в телефоні Лілі й витирає серветкою залишки. Якби вони були деінде, він би нафарбував губи знову. Проте шкільний день підходив до кінця, й не хотілося привертати увагу інших вчителів. Йому пощастило, що ніхто з них не попросив директора провести з ним виховну бесіду. Платону було важливо все у гарному зовнішньому вигляді, але він навчився терпіти заради власної безпеки. Навіть якщо вже було пізно.

Ліля мовчки доїдає обід Платона, й рахує в калькуляторі. Аж поки двері вже напівпустої їдальні відчиняються і всередину входить Павло Чорний. Голова Лілі як на дзвоник обертається. Вона облизує губи й проводить Павла поглядом: вперше вона завмирає й навіть забуває дихати.

— Можеш трохи розказати про вашу школу? Як у вас тут все влаштовано? — Платон нарешті закінчує з помадою. — Ліля?

— А? — дівчина відповідає на автопілоті, продовжуючи дивитися на Павла. — Так, так.

— Що мені варто знати? Про учнів? — Платон штурхає її в плече. Він намагається не супити брови, бо це зіпсує рівне тональне покриття, але реакція Лілі дивує. Вперше Платон бачив, що хтось був настільки зосереджений на існуванні іншого. — Ліля…

Дівчина нарешті повертається у реальність.

— Ти щось запитав? — вона прочищує горло.

— Про вашу школу. Порядки тут.

Ліля перестає рухатися, коли думає. Тож цілу хвилину, поки підбирала слова, вона навіть не дриґала ногою.

— Школа консервативна, з довгою історією. Раніше тут носили шкільну форму. Змінили на довільний одяг лише п’ять чи сім років тому. Зараз школа відрізняється сильним напрямом мов та мистецтв, класи малювання, музики. Новеньких приймають рідко. Проходять тільки ті, хто складає екзамен або ж платить. Ти відмінник?

Платон хитає головою.

— Мій батько вніс кругленьку суму…

— А-а-а-а, ти ж син Григіра Яра, — протягує Лілія та клацає себе по лобі. — Усе літо тільки й було розмов, що на його рахунок роблять ремонт у східному крилі.

Улітку Платон ще не знав, що буде тут жити та навчатися. Навіть не знав, що його батько хоче забрати сина під своє крило після років ігнорування.

— Так, — злісно визнає Платон.

Стосунки з Григіром Анатолієвичем були особливі. Єдине, на що Платон сподівався: їх не будуть порівнювати. Казати, що вони схожі. Чи однаково розумні. Чи ще щось. Він не знав свого батька так, щоб це було компліментом. Та й Платону не хотілося давати завищені очікування. Батько працював у сфері енергетики й був важливою частиною не тільки еліти міста, але й країни. Платон — його єдиний син. А тепер і спадкоємець. І не просто прізвища, а певних статків. Він повинен був би радіти, але поки що давалося важко. Пройшов місяць з переїзду, він сумував за минулим життям, яке довелося обрізати.

— Наша школа відрізняється хорошою статистикою у кількості відмінників та рівнем здачі ЗНО. А ще маємо круту футбольну команду. Театральна група класна. Не буду тикати пальцями, чия це заслуга, але президент театру дуже крутий, — Ліля обводить себе пальцем.

Платон посміхається. Ліля мила. Не вдає з себе хорошу дівчинку, а дійсно приємна. З аурою квітів, як і її ім’я. Дивачка, яка є в кожній школі. Її не хотілося ображати, тож він стримувався, щоб не відлякати її поганим настроєм.

— Зрозуміло, — киває Платон і озирається довкола. Вікна в їдальні сягали до полу, тож галявину навпроти було видно. Там вистачало столиків, але ті були зайняті старшокласниками. До кінця перерви ще 10 хвилин. — Кого мені оминати?

Дем’ян вмостився на траві у дворі школи. Навушники у вухах, куртка замінила подушку, а одна рука закинута за шию: м’язи напружені, й по них можна вивчати анатомію. Платон ковтає слину.

— Його? — запитує він. — Він лякає з першого погляду.

— Роман? Данько? — Ліля приглядається куди Платон показував пальцем. — Та ні, Рома класний, його всі люблять. Він капітан футбольної команди й найкращий друг Павла…

— Чорного? — здогадується Платон.

— Так… Ти знаєш Пашу? — тепер Ліля надувається, що зовсім їй не пасує. — Павла всі знають, але… ти?

— У нас спільний урок німецької. Але я не про них. Оцей. Дем’ян Мороз, — Платон нахиляє голову в його бік. Ліля шукає хлопця поглядом. — Він теж в класі німецької.

— О…. — Лілія нервово перебирає пальцями. — Дем… Я знаю мало. Боксер, футболіст. Нападник, грає щось типу на рівні профі. Відлюдник. Багатьом він не подобається ще з початкової школи. Більшість часу він проводить зі старшими хлопцями. Тими, хто вже в коледжі чи університеті. Ну і Пашою, вони наче як теж хороші друзі. Рідко Дем’ян ще з кимось, хоча футболісти дуже дружні. Рома завжди запрошує Дема погуляти і все таке, але у школі він завжди окремо від них. На вечірках з Пашою. Це все, що знаю.

— Мгм, — Платон киває. — І у нього завжди на лиці цей зверхній вираз?

— Напевно, — Ліля знизує плечем. — Я стараюся не дивитися в його бік. Бо ти правий, він лякає.

Ліля копіює надуті брови Дем’яна, й Платон сміється, бо у неї чудово виходить. Він повертається назад до галявини й майже підплигує, коли вони зустрічаються поглядами. Мороз не міг бачити крізь вікно, але Платону чомусь було лячно зустрітися з ним поглядом. Дем’ян потирає тріснуту губу, заплющує очі, й відвертається від вікна в інший бік.

Такий близький до всіх, але далекий для них. Платону хотілося би справляти таке ж враження. Бути тим, кого бояться і поважають. І одночасно, відлітати так далеко від суспільства, щоб до нього не могли дотягнутися. Та, на жаль, єдине, що Платон досяг за сьогодні: знову перетворився на блазня.