Якщо ти сигарета, то я курець

Обличчя Павла в дзеркалі — порожнє. Він намагається зосередитися на виямках, на складках щік, на маленьких кратерах зліва й справа від усмішки. Підіймає кутики губ, одразу опускає. Нічого не змінюється. Настрій не підскакує разом із м’язами довкола рота. Це що, доказ того, що емоції — фейк? Чорний стискає губи й відганяє ранкову філософію.

Погляд сам перескакує на інші частини обличчя: пори на носі й розсип дрібних прищиків на лобі. Павло торкається кожного, ніби вітається. Ранкова рутина, нічого більше — він робить це щодня.

Рана на руці загоїлася, але він все одно за нею доглядає — так, про всяк випадок. Кидає оком на лезо й думає, чи зробити це зараз, чи відкласти на потім. І, похитавши головою, з полегшенням знову відштовхує темні думки.

Йому справді подобалося різатися — не глибоко, а трохи, залишаючи на шкірі подряпини, що забирають крихітку болю. Лезо, скло чи метал — байдуже. Те, що добре в’їдається в шкіру, заходить під неї. Спочатку місце ніби спалахує, а потім смішно свербить; кров, як полегшення, виходить назовні, збирається в ранці, нагадує воду між піщинками на пляжі в Криму, куди він їздив з батьками в дитинстві. Кров — частина процесу: вона накопичується крапельками, а потім починає стікати вниз, залишаючи сліди на шкірі, візерунки кривавого мармуру. Іноді Павло злизував її, й це теж йому подобалося: язик трохи німіє від крові, лоскоче, смак незабутній, невимовний, тримається кілька секунд… Але водночас це було й огидно.

— Павле! — Сестри активно гупають кулаками в двері ванної. — Вилазь! Перестань уже витріщатися на своє лице, придурошне!

Павло здригається від несподіваного звуку й рукою зносить пляшку рідкого мила та склянку з зубними щітками, встигаючи підхопити лише кілька. І не свою. Він кидає її у смітник і обіцяє купити нову. Знає, що бреше самому собі: завтра вранці він знову візьме чиюсь. Їх і так купа. Ніхто не дізнається.

— Павле! — вимогливо стукає Ніна, ще одна його сестра.

Він легко впізнає, хто саме кричить, просто по тому, як його витискають з ванної. Єва, найстарша, просто зайшла б усередину — їй взагалі пофіг на все. На щастя, вона давно не вдома. Дві інші старші — галасливі й намагаються взяти на понт образами, хоча це ніколи не працювало. Зазвичай називають його виблядком, бо вони — родичі лише по матері. Ніна теж гучна, але вона хоч трохи поважає його особистий простір. А молодша сестра боїться сказати йому щось, хоча це насправді було б йому на користь. У будь-якому разі сестри йому однаково огидні. І нахабні. Ця риса об’єднувала всю їхню сім’ю, а Павло ніби випав із цих фабричних налаштувань.

Іноді він думав, що його всиновили, якби не відмінна риса всіх Чорних по материнській лінії — родимки на вухах і великі карі очі. Наче з одного заводу. Його карі, якщо пригледітися, були синюваті, може, це теж бісило сестер.

— Дві хвилини! — бурмоче він і нашвидку прибирає у ванній, ніби жодної секунди тому не сидів із похмурими думками про лезо.

Павло не завжди помічав, коли його мозок з’їжджає в цей слизький бік. Один момент, і він раптом усвідомлював такі думки й здригався від того, наскільки це безглуздо і дурно; а в інший — йому здавалося, що все нормально, і йому подобається, як тіло відгукується короткими розрядами болю від ранки.

Він відчиняє двері, дві старші сестри залітають у ванну, швидко виштовхуючи його, кожна занурена у свої думки, але не забуваючи кинути на нього ненависний погляд. Зранку війна за чергу у ванну відчувається сильніше, ніж в інший час доби, але Павло ніколи з цим не мав проблем: через безсоння він прокидається дуже рано. Бо майже не спить ночами.

Ніна визирає з кімнати з незадоволеним виразом.

— Ти взагалі цього тижня спав?

Павло лише знизує плечима.

— До речі, Марк надіслав мені подарунок, — вона усміхається, спираючись об одвірок. — Там і для тебе щось є.

Від Марка давно не було звісток. Колись він дуже допоміг Павлу, коли той був молодшим, але вони так і не зблизилися. Навіть після всього, як воно склалося, Павло все одно більше любив Джея й страшенно за ним сумував. Але Дже йому не передзвонював. Майже ніколи не відповідав на повідомлення. Павло знав від його брата, що з тим усе гаразд, але цього завжди було замало — просто знати.

— Де він зараз? — вирішує ввічливо спитати Павло.

— Без поняття. Він ніколи не каже, — Ніна знизує плечима. — І це, взагалі-то, не подарунок. Просто конверт.

Вона простягає невеличкий зелений пакунок із метеликом.

— Ставки: що там усередині? — каже Павло, розгортаючи лист.

— Сподіваюся, не мертвий метелик чи щось таке, — жартує Ніннін. — Це стиль Десятки на «сюрпризи», але, думаю, Марко теж міг би.

Павло хихикає, дістає записку й різко змінює обличчя.

— Що? — Ніна витягує шию, але Павло швидко ховає папір назад у конверт.

— Це не від Марка, — каже він і йде геть на перший поверх.

Він яскраво пам’ятає, як старші сестри одна за одною виїжджали з дому «в нове життя», а потім усі повернулися й засіли у батьків, майже переставши навіть кудись їздити. Їх четверо, і він почувається єдиним чоловіком у домі. Хоча є ще вітчим. Семен здебільшого виконує те, що в звичайних сім’ях робить мама: готує сніданок, збирає молодших, відвозить їх до школи. Він же прибирає і готує. Мама Павла надто зайнята, щоб відволікатися на дрібниці. Вона надто зайнята, щоб помічати щось, крім себе.

— Павле! — вигукує вона, і Павло обертається з усмішкою, щасливий, що Зінаїда бодай помітила його існування. Але вона кидає на нього невдоволений погляд. — Що ти знову зробив зі своїм акне? — у її тоні суцільне розчарування. Павло навіть не встигає відповісти. — Скільки разів я казала не чіпати…

Зіна слинявить великий палець і проводить ним по Павловому лобі — саме там, де він видавив чергову підліткову «гадість».

— Мам! — обурюється він і відмахується, але вже пізно.

Огидне відчуття чужої слини на лобі він одразу стирає рукавом худі, а потім вмивається просто в кухонній мийці, поки мама цокає язиком і вичитує молодшу доньку за невипрасуваний шкільний одяг.

— Заправ машину! — кричить вона, закінчивши з дітьми, які потрапили їй на очі, і незрозуміло, кому саме адресований наказ, бо в їхньому гаражі чотири автівки, й у кожної свій водій.

— Окей! — відгукується Семен, і Павло з досадою зітхає. Може, він хотів, щоб мама звернулася до нього.

Павло прокидається першим, у ванну йде першим, першим отримує невдоволення від мами й другим виходить із дому, одразу після неї, яка навіть не махає йому рукою на прощання.

І ніхто цього не помічає.

Але якимось чином Джей завжди відчуває, коли Павлові найгірше. Бо зненацька надсилає йому листа через Марка, і там лише кілька слів, але для Павла і того багато.

Євген Недзельський написав: «Ти молодець. Я пишаюся тобою, Леле». І це для Павла — цілий світ.

⋯⋯ ✰ ⋯⋯

Роман і Андрій першими швидко погоджуються допомогти драмгуртку з декораціями, що дивує Лілію більше за все. Але вона не наважується їх підколювати, бо боїться налякати нахабством. Зате коли Лілія навантажує Платона цілою пачкою однакових оголошень і каже, що він зобов’язаний розклеїти їх по всьому місту (їй взагалі байдуже як), вона кидає Платонові кілька нелесливих фраз — не намагаючись відмовити, а радше підставляючи.

— Дем’ян тобі допоможе, — нарешті каже Лілія на останньому подиху сварки, тріумфально усміхаючись, коли Платон широко розплющує очі й роззявляє рота. — Я хотіла трохи тебе позлити перед тим, як зробити тобі приємно.

Її емоційний вампіризм був рідкісним явищем. Платон часто бачив, як вона так робить з іншими — спеціально дратує — але рідко Орис цілилася в нього. Ну от. Цього разу Рим упав.

— Лілея! — злісно гарчить Платон і копає її. Лілія миленько хихикає в кулак і простягає йому пакет із скотчем та ножицями. — Ти хвора, ти в курсі?

— Я твій купідон, поважай мене.

— Купідон, у якого скоро буде стріла в дупі, — бурчить Платон, але забирає все з її рук. Флаєри маленькі, але їх до біса багато, і разом вони важать наче сотню кілограмів.

Він тільки виходить зі шкільного актового залу на вулицю, як Дем’ян зустрічає його примруженим поглядом і цигаркою в роті. Мабуть, він так дивиться через дим, бо коли видихає — очі прояснюються, і він швидко підіймається з капота, поправляючи куртку на плечах.

Пальці у Дем’яна рівні й широкі, долоні м’які, кісточки гостро випирають, коли він підхоплює Платонову сумку так, ніби вона нічого не важить. Він забирає не лише пакет із тим, що дала Лілія, а й Платонів рюкзак — і Платон навіть не встигає подумати, як Дем’ян уже кидає все на заднє сидіння Павлової машини. Цигарка досі в нього між губами — не випадає. Він перехоплює її пальцями, стискає і відводить дим убік, щоб не виїсти Платонові очі.

— Тебе покарають, — попереджає Платон, не зізнаючись собі, що йому подобається ця картинка. Пальці, сірий безформний клубок диму і гостра усмішка з насмішкою в бурштинових очах.

— Карають тих, хто боїться порушувати правила, — підморгує Дем’ян і знову затягується.

Машина здригається в легких ударах репу (плейлист Мороза майже весь такий), а Платонові несподівано навіть заходять рими, повторювані звуки і те ледь помітне бажання жестикулювати в такт. Він не проти, і Дем’ян робить гучніше та виїжджає зі шкільної парковки.

Вулиці Сяйва набагато добріші за людей. Центральні, вимощені дрібною бруківкою, ніби місто зберігало пам’ять про історію. Старі будинки, що дихають козацькою епохою, сучасні ліхтарі підморгували кожній автівці, що проїжджала повз. А житлові квартали тихішали під золотим листям.

Тут було щось особливе. Те, чого Платон ніколи не відчував у рідному місці. Може, це атмосфера… а може, просто в передмісті чистіше повітря. Менше людей. Менше поглядів, прикутих до нього.

І багато Дем’яна.

Його ніби було так багато, що він заповнював не лише водійське місце, а й всю машину. І Платона теж. У будь-якому сенсі. Але головне — Дем’ян одним поглядом зайняв той великий простір, який так довго був порожнім і не відчиняв двері. Платонове серце. Тепер ворота заскрипіли, і лампа спалахнула, доброзичливо освітлюючи все м’яким світлом обожнювання. А гість навіть не постукав. Просто зазирнув, хитро примружився й лишився за дверима.

— Ти злодій, — каже Дем’ян між першим і другим жартом, готуючи третій постріл.

— Чого це? — глузливо пирхає Платон. У нього в руці клей: він мастить флаєр перед тим, як приліпити його до стовпа. — Я щось украв?

— Може й украв, — знизує плечима Мороз, кидаючи хитрий погляд на брюнета з найгострішими стрілками на очах. Вони мерехтять у помаранчевому сонці сірими відблисками.

— Я нічого не крав, — хмикає Платон, приліплюючи листок.

Дем’ян тихо гмикає — незгода.

— Пройде час — і ти мене про це ще спитаєш, — каже він, дивлячись Платонові прямо в очі. Серйозно, ніби бачить майбутнє або знає наперед. — Хоча тоді ти вже знатимеш відповідь.

Дем’ян сумно усміхається й іде назад до машини. Якби Платон знав, про що він говорить, він ніколи б не сказав це вголос.

⋯⋯ ✰ ⋯⋯

Звуки гри було чути по всій кімнаті. Їх лише час від часу перебивав вібросигнал від СМС, які Роман пропускав. Він вирішив відволіктися від гри, не стежить за суперником й програє. Хоч Андрій і чемпіон цього раунду, він все одно злиться й бурчить незадоволено. Андрій Мороз вихоплює у Романа телефон і швидко дивиться, що там.

— Гей, — попереджає Данько, забирає айфон назад, блокує і сідає на нього, щоб маленькі лапки приятеля знову не дістали. — Особистий простір.

— Що ти так ховаєш? — обурюється Андрій та відкидає джойстик. — Ми не так часто тусимо, щоб ти втикав у когось іншого, кого тут навіть немає.

— Ревнуєш? — кидає Роман, нервово водячи пальцями по екрану, жадібно чекаючи, коли спливе нове повідомлення.

— Я просто не розумію, навіщо тобі переписуватися з кимось, коли я вже тут, — Андрій вовтузить джойстик.

— Твоя правда, вибач. Не варто було, але… — Роман вагається, та вирішує зізнатися. — Це Катя.

У Андрія з Катею дивні стосунки. Вона клялася, що між ними нічого немає і «просто друзі». Але Андрій явно намагався підкотити, і це було видно неозброєним оком. Ніхто не знав, скільки ще протримається їхня френдзона. У Андрія й Каті вже були паростки… А між Романом і Катею цілий сад, зі стеблами завдовжки в пів життя.

У цьому було щось романтичне.

Коли Роман перевівся до школи Гетьмана, у нього був кумедний діалект і дуже впливові батьки. Він був тихим, сором’язливим хлопцем, який боявся з кимось говорити й завжди сидів окремо. Тому Дем’ян поступово з ним і здружився — він теж тоді не був популярним. І тут починається історія Каті: сусідки Дем’яна і його єдиної подруги в ті роки. Так і зав’язалася їхня дружба. З часом Роман став популярним і «душею компанії», Дем’ян відігрався на тих, хто колись його принижував, а Катя лишилася просто Катею. Красивою дівчиною з сусіднього будинку, з веснянками на носі й широкою усмішкою крізь сльози. Милою сусідкою. Просто, звичайно, непримітно.

Роман закохався в неї в перший день — лише тому, що вона правильно вимовила його ім’я. А потім засміялася. Він не Рома, а Роман. Маленька деталь, а скільки ваги.

Його почуття з роками, на жаль, не минуло. Воно змінювалося: то йому хотілося її оберігати, то викликати ревнощі, то просто бути поруч і піклуватися. Катя цих змін не помічала, а Роман відчував кожну: або пропускав крізь себе, або зминав.

Були й натяки на взаємність. В одну мить вони поводилися як брат і сестра, а в наступну — були за міліметр від поцілунку, який так і не траплявся. Роман, мабуть, був найближчим до Каті серед усіх друзів. Він довіряв їй більше, ніж будь-кому, і саме тому вона бачила в ньому друга, а не чоловіка. Катя знала його слабкі місця, а Роман захищав її від її власних.

Дівчата закохуються в тих, хто їм здається «підходящим». У тих, хто «заслуговує». Роман знав Катіну думку: що вона не має права навіть дивитися в бік таких хлопців, як він — розумних, люблячих, уважних, тих, хто готовий віддати все іншій людині. Вона йому сама це казала, вголос міркуючи, чому вона ніколи не буде гідна любові чоловіка на кшталт Романа, Дем’яна чи Павла.

Звідси й усі Катині історії з хлопцями, як Андрій Мороз. Відвертими покидьками. Було б одне, якби вона справді просто дружила з Андрієм, бо другом він може бути чудовим — Роман знає це на власному досвіді. Але те, як Андрій поводився з дівчатами, не завжди було нормальним. Просто він не виносив це на публіку. А Роман, як близький друг, знав, що Андрій думає. На жаль.

— Катя… — повільно каже Андрій і фиркає. — Вона ж шльондра, ти в курсі?

— Вона не шльондра, — різко відрубує Роман. Обличчя Андрія змінюється, ніби він подивився в криве дзеркало.

— Повія тоді?

— Краще стули пельку.

— Слухай, так, вона твоя подруга і ви близькі, але… камон, я просто називаю речі своїми іменами, — Андрій штовхає його в плече по-братськи, як вони зазвичай роблять, але Роман аж кипить.

— Вона не повія і не шльондра, Андрію, — повторює Роман настирливіше, сподіваючись нарешті почути «окей». Але ні.

— Вона… «надто відкрита»? Слабка на передок? — сміється Андрій. — В цьому місті важко знайти хлопця, з яким вона не спала. Ти ж знаєш.

Андрій відвертається й тягнеться за джойстиком, ніби нічого не сталося. Ніби це не пряме приниження, а побутова дрібниця.

— Половина з них бреше, — Роман стискає зуби. — Ти ж це теж знаєш.

— Так, але люди вірять, бо знають: є шанс, що це правда, — Андрій кидає на нього насмішкуватий погляд. — Якби вона не була такою… ну, ти зрозумів… ніхто б у ті плітки не вірив.

— Перестань підбирати синоніми, я зрозумів, — фиркає Роман.

Андрій частково має рацію. Роман знав, що в Каті було багато хлопців, і він знав, чому. І не засуджував її, а завжди намагався допомогти. Як от зараз.

— Ти з нею спав? — прямо питає Роман. Горло боляче стискає клубок емоцій: злість, трохи ревнощів і гіркий присмак правди.

Андрій облизує губи і дивиться на Романа майже без емоцій.

— А ти як думаєш? — Він не хоче відповідати прямо.

Роман з досадою пирхає й дістає телефон.

Катя

Ми з Платоном і Дем’яном, вони мене забрали, все ок. Їдемо до Павла. Ти будеш?

— Мені треба йти, — каже Роман і встає, кидаючи джойстик туди, де сидів. Швидко набирає відповідь. — Можу підвезти тебе додому.

— Дякую, сам якось, — невдоволено бурчить Андрій, теж встає і хапає свої речі. — Тікаєш до інших друзів?

Роман мовчки виходить у коридор, ігноруючи отруту в свій бік, і просто хоче якнайшвидше закінчити цю розмову. Нема сенсу виправдовуватися чи шукати «чому». Він чув шепіт про своїх друзів за спиною. Люди говорили гидоту. Команда ніколи не скаже йому в обличчя, що саме їм не подобається в його «інших» друзях. Вони завжди будуть підтримувати — бо Роман влаштовує найкращі вечірки й запрошує найгарніших дівчат. Тож навіть якби Роман почав вдягатися як Платон, йому б нічого не було.

— Ти тепер і з тим фріком дружиш? — Андрій, здається, навмисне тисне. Роман зітхає.

— Його звати Платон, і ні, — різко відповідає Роман, відчиняючи двері на сходи з другого поверху. — З ним спілкуються Дем’ян і Павло. Ти теж ним зацікавився? Може, познайомити?

Андрій завмирає на секунду, ніби перечепився, і швидко хитає головою. Роман подумав би, що його збентежило щось у цих словах, якби не знав його ближче.

— Ні, — бурчить він. — Просто спитав.

я

вже їду

⋯⋯ ✰ ⋯⋯

— Роман любить к-поп, — раптом із хитрою усмішкою заявляє Павло, коли Платон обережно сідає поруч із ним на диван.

— Брехня! — одразу вигукує Данько, не відриваючись від екрана. Його щоки червоніють як від холоду, рум’янець лягає рівним візерунком.

Катя стискає губи, щоб не зареготати, притуляється головою до його плеча і обіймає його руку. Її темні очі ніби світяться теплом.

— Правда, — наполягає Чорний, нахиляючись ближче до Романа. — Хто твій байас?

— Бекх… Та йди ти, Павле, — шипить Роман, дивлячись на нього так, ніби зараз підпалить.

— Бекхьон? Серйозно? А голос Сухо ти чув? — Павло тягне його за рукав худі. — У тебе взагалі смаку немає…

— Павле, відчепись, знайди собі іншу іграшку, — Катя легенько штовхає його рукою, ніби відганяє. — Дем’ян там займається нічим, іди докопайся до нього.

— Він до Дем’яна не лізе, бо знає, що отримає копняка, — фиркає Роман і переводить погляд на Мороза. — Дем’я-а-ан, іди сюди, ти що робиш?

Дем’ян задумливо прикушує губу, гойдаючи ногою на високому стільці, і скролить щось у телефоні. Підіймає очі й ковзає поглядом по Платону так, ніби його там не існує, а потім дивиться на Романа, який піднімає брови — весь у питанні.

Свіже садно тягнеться по лінії щелепи, права рука забинтована і до ліктя в дрібних подряпинах, його ніби переїхала газонокосилка. 

— Вибираю машину, — монотонно каже він і знову опускає голову. — Думаю: чи назбирати на б/в Tesla, чи взяти щось простіше, щоб не привертати уваги.

— У тебе є гроші на Tesla? — дивується Катя, піднімаючи голову й теж вмикаючись у розмову.

— Та в нього й на Porsche гроші є, — невдоволено сміється Павло, за що ловить від Дем’яна такий погляд, що одразу замовкає.

— Я не думала, що твої батьки багаті, — зауважує Лілія, заходячи в кімнату з газованкою в руці.

— Вони й не багаті… вже, — просто відповідає Дем’ян, не відриваючись від телефона. Дихання стає різкішим, ніби розмова починає його дратувати. — Моя родина — з тих, хто вчасно переїхав у Сяйво, але ми вже не багаті.

— Тоді звідки…? — питає Лілія, озвучуючи і те, що крутиться на язиці у Платона. А потім клацає пальцями. — О, я зрозуміла. Підробіток.

— Ти працюєш? — дивується Платон. Він міг би в голові скласти весь графік Дем’яна — там не було часу на жоден підробіток. Тим більше, такий, щоб вистачало на люксову машину.

— Дем’ян вам не розповідав? — встряє Катя, нахиляючись до Платона.

— Не розповідав, — зло гарчить Мороз і різко встає так, що стілець починає хитатися. Його силует ніби віддруковується в повітрі: він тікає з розмови поспіхом.

Павло ніяково стискає губи й мовчить. Лілія сідає на місце Дем’яна і задумливо сьорбає напій.

— Романе, поговори з ним, — Катя штовхає хлопця в бік із тривогою на обличчі.

— Повір, я — останній, з ким він захоче зараз говорити, — хмикає Роман і обертається. — Павле, ти можеш…

— Чому я завжди це розгрібаю… — бурчить Павло, схрестивши руки. — Йому треба побути одному. Повір мені.

— Жанна в таких випадках знає, що робити, — каже Катя і пригортається ближче до Романа. — Мені їй подзвонити?

Платон підводиться й пригладжує одяг долонями.

— Я з ним поговорю.

Чотири пари очей витріщаються на нього з таким здивуванням, ніби він щойно заявив, що голими руками розмінує мінне поле. Павло вперше в житті хмуриться на Платона, але не заперечує. Катя прикушує губу, погляд метається, але вона теж його не зупиняє. Одному Роману по боці. 

— Я, взагалі-то, мало що знаю, але майже впевнена: це погана ідея, — впевнено каже Лілія, показуючи на Платона рукою з банкою коли.

Павло енергійно киває, погоджуючись із нею. Але в цьому питанні Павло вже давно не експерт: він підтакував усьому, що вилітало з рота Орис. І, можливо, це саму Лілію бентежило, але Платону й Дем’яну вже починало набридати. Особливо з огляду на те, що Лілія очевидно закохана, і все ж трималася надто стримано, а Павло не відставав від неї ні на секунду — завжди голодний до крихти її уваги. Будь-якої. Навіть злості.

— Він мене не вб’є, — бурмоче Платон, озираючись у пошуках підтримки.

— Спірно, — каже Павло й тут же отримує легкий стусан у бік від Романа, який похитує головою.

— Ми попередили, — знизує плечима Катя так само, як і Роман. — Все, що з тобою може статися, буде на твоїй совісті.

— Ми викличемо швидку, — додає Лілія.

— Жанна якось справляється, то чому він не може? — фиркає Роман і махає рукою, дозволяючи Платону йти. Платон сприймає це як «добро» і зникає від усіх.

Гостьовий будиночок Павла стоїть майже на самому краю цього «поселення будинків». Будинок у Чорних — найменший у районі й водночас найстаріший. Старий коричневий камінь і великі вікна, за якими раз у раз миготять силуети людей. Мабуть, це сестри Павла, яких Платон не зміг порахувати з першого разу і не певен, що колись зможе запам’ятати. Для нього вони були як якийсь популярний гьорл-бенд. Треба часу, щоб їх розрізняти.

Останні осінні цвіркуни ще тріщать десь у траві, над ліхтарями рояться мошки. Дем’ян дивиться в бік будинку — але видно, що він його не бачить: сидить, упершись ліктями в коліна і підперши підборіддя долонею. В іншій руці — запалена цигарка, напівзгоріла й майже не торкнута.

Платон мовчки сідає поруч.

Після короткої розмови з Дем’яном він чітко зрозумів одне: якщо Мороз не хоче говорити — він не скаже. Зате якщо захоче — сам розповість. Тож Платон просто чекає. Тихо. Слухає затяжки — одну, дві, три, чотири… потім збивається з рахунку — слухає клацання коників, далеке гавкання собак, шум із дому, де лишилася решта. Інколи Роман голосно сперечається з Павлом, інколи сміється Лілія або невдоволено бурчить Катя.

Тиша навколо — нерозбивна. Платон губиться в здогадках, що відбувається з тим, хто мовчки ламає власний вакуум. Він уже хоче спитати і замовкає, розуміє, що краще не показувати цікавості.

І виграє довгу марафонську тишу.

— Я не хороша людина, — раптом каже Дем’ян, розриваючи бульбашку між ними голосом.

— Дем’яне, ти не… — Платон повертається до нього зі співчуттям.

— Стій, Платоне. Я кажу це не для того, щоб ти мене заспокоював, — Дем’ян викидає недопалок і одразу дістає нову цигарку. В очах — провина і сум; Дем’ян рідко дозволяв їм з’являтися на обличчі, і вже тільки через це було ясно: емоції справжні. — Це факт. Я не хороша людина, і ти маєш це знати, якщо хочеш далі зі мною спілкуватися. Треба було сказати раніше.

— Ти мені нічого не винен, — твердо каже Платон, і Дем’ян не стримує глузливого пирхання.

— Якщо чесно, прикольно зближуватися з кимось, хто не знає, хто ти насправді, — м’яко каже Мороз, піднімаючи кутик губ. — Я робив жахливі речі за гроші. Розумієш?

— Це якось пов’язано з ранами на твоєму тілі? — здогадується Платон і відразу отримує підняті брови у відповідь замість «так». — Ти більше нічого не скажеш?

— Для твоєї ж безпеки, — Дем’ян киває.

— Краще б ти так переймався власною безпекою, — Платон схрещує руки.

Дем’ян регоче вголос і одразу заходиться кашлем. Цокає язиком від досади.

— Це все цигарки.

Дем’ян намагається щось сказати, але горло стискає, легені печуть — він давиться, затримує подих і повільно рахує подумки. Платон лише невдоволено хитає головою: цього разу йому зовсім не шкода Дем’яна. На гучний, судомний кашель з дому вискакують інші й завмирають на місці.

— Чорт, Платоне, я поставила двадцятку, що він хоча б вдарить тебе, — обурено каже Лілія й лізе в гаманець.

Дем’ян відкашлюється, час від часу все ще зриватися на кашель, і витирає сльози, що виступили в кутиках очей.

— Схоже, це Платон його вдарив, — сміється Катя.

— Ні, він, мабуть, від нервів курив одну за одною, — додає Роман.

— Та заткніться… — хрипить Дем’ян.

— Бінго! — підтверджує Яр, ляснувши в долоні.

— Іди нахуй, — видихає Мороз, стискаючи пальцями кадик, — Ромчику.

Він закочує очі, а Лілія тим часом передає Павлові програну суму дріб’язком.

— Могла б дати готівкою, — зауважує Чорний, усміхаючись Лілії, і ховає виграш у кишеню джинсів.

— Це полегшило б тобі життя, а це не моя мета, — починає Лілія впевнено, як завжди, коли вмикає режим «супер-стерва», але щойно зустрічається з Павлом поглядом, то її голос підстрибує і падає майже до шепоту, а під кінець фрази вона просто ковтає слова, судомно ковтаючи слину.

Їхні погляди тягнуться один до одного, і Павло, ніжно усміхнувшись, відвертається й дивиться вгору — ніяково і збентежено водночас.

— Гайз?... — видає він невпевнено.

— Ага.

— Мг.

Кожен видає якусь незрозумілу відповідь на це тихе, абстрактне запитання.

— Небо восени — особливе, — продовжує Павло, киваючи на зорі, і всі підіймають голови слідом. — Осінні зорі не перерахувати.