No hay tiempo que perder, yo no tengo problema' (Немає часу, щоб гаяти їх на проблеми)

Дні минають швидше, ніж раніше. У Романа Данька була вечірка. У Павла Чорного — своя, на день народження. Потім — вечірка на честь футбольної команди. А тоді ще й переможна вечірка Романа, бо він виграв шкільні вибори.

Здавалося б, така активна соціалка мала б тішити Рому, але він ледь упізнавав людей у власному житті. Він був зайнятий зовсім іншим — уроками, шкільною рутиною та спортом. За обідом Роман майже не брав участі в розмовах і просто втуплювався в одну точку. Лише коли Павло гупнув долонями по столі, Роман здригнувся, ніби його збили з рівноваги.

У голові Чорного спалахує геніальна ідея.

— Ми маємо вдягнутися на Геловін відповідно до наших прізвиськ! — оголошує Павло.

Дем’ян повільно підводить погляд від їжі й нахмурюється.

— Якщо тобі просто потрібен привід вбратися у манкіні, то не треба вигадувати дебільні пояснення, — кидає він і продовжує жувати, ніби нічого не сталося.

— Та ну, я серйозно! — обурюється Павло і взагалі не реагує на байдужість у голосі Дем’яна. — Тобі хіба не хочеться вдягтися як Red Hood?

— Один шолом коштуватиме кілька сотень баксів, камон, — зауважує Рома. — Щороку ми — привид, Кріштіану Роналду й кіт. Чого б це міняти?

— Ем, перепрошую, — Дем’ян прочищає горло. — Щороку ми — привид, Кріштіану Роналду й кіт, який п’яний у драбада. Пропоную нічого не змінювати.

— У нас є нове поповнення, — Павло закидає руку на плечі Платона. — Можемо трохи змінити концепт. Усе інше лишається тим самим!

— Б’юся об заклад, у Платона вже є костюм, — кидає Роман, киваючи на нього.

— У Платона Геловін щодня, але зараз не про це, — наполягає Павло. — Він же може допомогти нам із костюмами, правда?

— Ем… ну… — Платон Яр бурмоче, озираючись на надто натхненного Павла. Він не знав, що вони святкують Гелоуін. Навіть не уявляв, що тут так можуть робити. Хоча, з огляду на кількість вихідних, які компанія проводила у когось вдома, то вже і не дивно.

— Та давай, Nightwing, нічого складного, — блондин підморгує й прибирає руку. — І ми всі можемо вдягтися в різні відтінки зеленого!

— Погана ідея, — Роман каже з кислим виразом обличчя, і Павло поникає. — Якщо робити так, доведеться сказати Андрію.

— Ага, нуль проблем, — Дем’ян бурчить із сарказмом, ігноруючи слова хлопців. — Комусь просто треба зліпити п’ять костюмів менше ніж за тиждень.

— Якщо ти мені допоможеш, я…

— Пас, — одразу відрізає Роман, піднімаючи руки.

— Я теж, — Дем’ян хитає головою.

— Зате я — друг, який допоможе! — голосно заявляє Павло. — Правда ж, Ліля?

— Не дивись на мене, — похмуро відповідає Орис. — Якщо ви думаєте, що я в вашій команді Джокер, то мені не потрібна особлива допомога з костюмом, впораюся сама. — Усмішка Павла тьмяніє. — Але я посиджу з тобою в гостях Платона.

Павло знову усміхається.

⋯⋯ ✰ ⋯⋯

Катя Оснач хапає Платона в обійми так, ніби він би й не зупинився, навіть якби вона просто попросила.

— Платоне! — вигукує вона й широко усміхається. Платон кидає погляд на Андрія, який ніяково засовує руки в кишені джинсовки. — Дай нам, будь ласка, пару секунд твого часу.

— У мене урок, тож… — незграбно бреше Платон, час від часу зиркаючи на Андрія. Той чекає, поки Катя договорить.

— Просто скажи, що думаєш, — просить дівчина й показує дві фотки. На одній — костюм лисички, на другій — вампірки. — Що мені пасуватиме більше?

Платон губиться, але Катя дивиться на нього так, ніби він експерт. Тож він переймає роль і уважно розглядає обидва варіанти.

— Ні те, ні те, — чесно каже він, піднімаючи на неї роздратований погляд. Катя надуває губи. — Я можу тобі підібрати образ, якщо хочеш…

Катя перебиває швидше, ніж він встигає подумати.

— Так! — вона хапає його за плечі. — Це було б шикарно! Мені так сподобалася твоя русалкоподібна штука минулого місяця! І…

Її телефон дзвонить, вона дивиться на екран.

— Блін, договоримо потім, — кидає вона й зникає коридором. — Дякую, Платончику!

Він не відповідає. Натомість Платон переводить погляд на Андрія й відверто сканує його з голови до ніг. По шкірі пробігає холодок, але він одразу його давить.

Андрій Мороз більше його не зачепить. Не посміє.

Правду кажучи, останнім часом із Андрієм відбувається щось дивне. Можливо, так на нього впливала Катя.

— Слухай, Платоне, — вимовляє він ім’я з нерішучим тремтінням, ніби не має права його казати. Це майже правда. — Я… Мені шкода за те, що я зробив.

— Ясно, — відповідає Платон, і це означає взагалі нічого.

Андрій ковтає. Карі очі наче щирі, повні провини, але й це теж уже нічого не важить.

Є щось у тих, хто просить пробачення. Вони не завжди справді його хочуть. Люди не роблять гидоти, якщо потім їм за неї соромно. Коли вже вони дозволили собі, значить, хотіли. Платон це знає, тож просто розвертається й іде.

— Слухай, я серйозно, — Андрій наздоганяє його за два кроки. Не хапає за руку й не зупиняє силоміць, а просто йде поруч, ніби Платон тут важливіший за його почуття. — Те, що я зробив, було просто…

— Не хотів втратити повагу в очах друзів, га? — Платон зупиняється й впивається в нього поглядом.

— Не дивно, як ти все розумієш, — бурмоче Андрій, відводячи очі. — Я хочу все виправити, добре? Я не думаю, що вибачення якось… «вилікує» ситуацію.

— Андрію, — перебиває Платон. — Не думаю, що є хоч щось, що може виправити те, що ти зробив. Ти знущався з мене. Душив. І руками теж.

Андрій дискомфортно переминається з ноги на ногу. Слова точно не є його сильною стороною, проте було помітно, що він намагався. Цього було мало. Щоб він не сказав чи не зробив, його поведінку не пробачають.

— Я більше так не зроблю. І обіцяю: ніхто не посміє, — твердо каже Андрій.

— Ти досі не розумієш, — Платон хитає головою.

— Я не можу повернути час назад. Дай мені хоча б зробити майбутнє кращим.

Андрій Мороз дивиться на Платона Яра, той — у відповідь. За кілька секунд Платон здається й вирішує принаймні вислухати, чого той хоче.

І, чесно кажучи, нічого доброго він не почув.

⋯⋯ ✰ ⋯⋯

Увечері кімната Платона виглядає особливо затишно. Окрім верхнього світла, він вмикає золоту гірлянду й блакитну лампу «аквамарин». Вздовж ліжка та по стінах розсипаються світлові відблиски. Він ні за що не показав би це комусь на кшталт Андрія… і от вони сидять тут.

— У тебе гарний дім, — каже Андрій. — І кімната дуже красива.

— Перестань, — обриває Платон. — Ця ввічливість ні до чого.

У цих словах підлабузництво. Спроба відкупитися. Платон такі «платежі» не приймає. Андрій ніяково переминається з ноги на ногу. Схоже, то був його спосіб заспокоїти себе.

— Давай одразу розставимо усі крапки: я допомагаю тобі не з жалю чи зі страху, — Платон відчиняє шафу, де тримає швейні й різальні інструменти, матеріали та маски. — Допомагаю я всім. Навіть якщо люди цього не заслуговують.

І ще — бо колись Платон сам був тим, хто хотів, щоб його пробачили, але шансів йому не дали. Була одна величезна дурна історія, що переламала його повністю.

Коли він був молодшим, мама записала його в театральний гурток. Відтоді він закохався в костюми — і водночас намагався навчитися подобатися одногрупникам. Спочатку все йшло нормально, а потім у викладачки був день народження, і Платон зібрав усіх, щоб зробити їй подарунок. Діти скинулися на подарунок йому особисто.

Вони з мамою спекли торт, але старша сестра Платона не знала й розрізала його собі та молодшим сестрам. На той час грошей на новий не було, а мама лише відчитала сестру й нічого не зробила. Платон пояснив ситуацію друзям у гуртку, але йому не повірили, і так він став крадієм, якого всі ненавиділи. Хоч над ним і не знущалися, але ходити в гурток було страшно, а діти з ним не спілкувалися.

Наступного разу діти почали ставитися до нього нормально, коли його костюм виграв внутрішній конкурс. Вони не знали, хто пошив сукню, а коли дізналися — половина раптом захотіла дружити знову. А проблема була в тому, що це був його останній день у гуртку й у школі. Він не дав їм другого шансу — але інколи думав: а може, варто було?

Ось чому він спробував зробити це з Андрієм. Хоч той зробив значно гірше, ніж ті діти.

— Ти допомагаєш усім, — Андрій Мороз киває, і в очах ніби промайнула тінь розуміння. — Є одна людина, яку я хочу вразити. Хочу прийти в нормальному костюмі, який їй сподобається.

— Якщо ти про Катю, то не треба вдавати, що не знаєш її імені, — каже Платон, дістаючи кілька ескізів, які вже почав. — Очевидно, що вона тобі подобається.

Жодного очікуваного збентеження. Андрій лише стискає губи й дивиться в підлогу, ніби тримає правду всередині.

— Це що таке? — різко питає він, і Платон підводить голову від малюнків. — Ти вже комусь робиш костюми?

У голосі дитяча цікавість, наче він натрапив на меч Екскалібур і зрозумів, що може його витягти. Платон навіть міг би підібрати Андрію такий образ: перука, довге волосся, «середньовічна» мішура — було б ідеально.

— Т-так… це для хлопців, — чомусь голос тремтить, стає невпевненим. — У всіх супергеройські прізвиська, і вони хочуть вдягтися так, ніби вони команда.

— Йой, це круто, — захоплено каже Андрій і підіймає червоний шолом, у якому віддзеркалюється його обличчя. — Вау. Ти сам це зробив?

Він дивиться на Платона через плече — без насмішки, без оцінювання. Справді захоплено. Це не клеїться з образом Андрія, якого Платон знав у школі. Наодинці він зовсім інший, приємний і навіть чарівний, під стать зовнішності. У Андрія були великі чорні очі, медова шкіра й густе чорне волосся, закручене на висках в різні боки. Він не виділявся зростом, був навіть трохи нижчим за Платона, але широкі плечі та сильні ноги одразу видавали в ньому спортсмена.

— Замовив, — відповідає Платон. — Треба ще поставити світло, щоб очі світилися. Це для костюма Дем’яна, він — Red Hood. Казав, що в нього є куртка й штани, тож я зробив тільки жилет із символом кажана і замовив шолом. Він ще не знає.

Андрій сміється й заглядає всередину, тикаючи пальцем у прорізи для очей.

— Знаєш, Дем’ян не з тих, хто оцінить такий жест, — каже він. — Але буде радий і вдячний, це точно. Я можу допомогти зі світлом, якщо хочеш.

Платон завмирає, не розуміючи, що сказати.

— Мені потрібен клей і якась викрутка, — каже Андрій так, ніби вже все вирішено. — Ти купив LED?

Платон відкриває шухляду й дістає потрібне. Він сам не дуже розуміє, що саме купив — у магазині сказали, що підійде. Він рідко робив у костюмах підсвітку, бо гірлянди мають інший механізм.

— Найс, — Андрій сідає в крісло біля столика, де Платон зазвичай робить макіяж. Смішно бачити його навколо перук та палеток для макіяжу. Він не вписувався у інтер'єр так само, як сюди б не вписався Дем'ян. Це настільки не їхня ніша. — Батарейки краще розмістити по периметру, щоб не заважали, коли він одягатиме шолом. Я впораюся за півгодини. Клей?

Платон оглядає кімнату, знаходить клейовий пістолет, але в ньому закінчується рідина, тож доводиться йти на кухню по новий. Андрій нічого не питає — просто крутить батарейки й ізоляцію, ніби так і треба.

— Як же дивно, — видихає Платон уже на сходах.

Він швидко знаходить палички клею і відразу поповнює запас, відбиваючись від настирливих спроб Галини Михайлівни дізнатися, що він хоче на вечерю. Вона, як завжди, наполеглива, але Платона рятує дзвінок у двері.

— Я відкрию, — каже він навіть тоді, коли Галина Михайлівна вже поспішає до дверей. — Відпочиньте.

Чарівна усмішка працює. З повними руками Платон йде відчиняти й чує, як на другому поверсі хтось ходить. Григір, батько, рідко спускається з кабінету. Вечерю йому зазвичай приносять туди, інколи він навіть засинає на дивані. А гості в цьому домі поводяться стримано. За ті кілька хвилин, що Платон стоїть біля дверей, дзвінок пролунає вже двічі.

А на третій раз він відчиняє й ледь не впускає щелепу разом із клейовим пістолетом.

На порозі Дем’ян, такий же здивований, ніби натиснув не на той дзвінок. Хоч помилитися тут складно, бо треба пройти довгим садом, щоб дістатися цих дверей.

— Привіт… — видихає Платон, опускаючи пістолет. — Ти що тут робиш?

Дем’ян абсолютно розгублений. Тисне руки в кишенях, озирається назад, ніби хтось має підказати йому відповідь, відкриває рот, але замість слів виходить невпевнене «ем» і важкий видих.

— Я купив машину, — раптом випалює він і киває через плече.

Платон уперше бачить у нього таку усмішку: суміш шоку, радості, якогось жалю і… трішки сорому. З-за спини Платона підходить Григір Анатолійович і кладе руку йому на плече, легенько стискаючи.

— Чим можемо допомогти? — питає він дипломатичною ввічливістю. Платон майже певен: це професійна звичка, не настрій.

— Це мій друг, Дем’ян Мороз, — каже Платон. — Дем’яне, це мій батько, Григір Анатолійович.

Батько цокає язиком і простягає руку. Дем’ян обережний. Його погляд метається від обличчя Григіра до Платона, шукає щось для оцінки. Батько, як завжди, холодний і терпляче чекає на рукостискання, а Дем’ян (боже) вперше виглядає так, ніби це його втоптали в землю.

Свіжий подив. Не той, що коли він бачить новий костюм Платона, то із радістю та захопленням. Не той, що коли Платон відчинив йому, там були розгубленість і невпевненість. Тут є щось знайоме… і дуже приховане.

— Зайдеш? — питає Платон.

— Я на пару секунд, — бурмоче Дем’ян. — Просто… захотілося похвалитися.

Він відступає вбік і показує чорний Ford Focus із увімкненими протитуманками на під’їзді. Дем’ян отримав водійське посвідчення у 17 років, але, здавалося, у цьому місті небагато поліцейських хвилювали очевидні підлітки за кермом.

Платон уже збирається сказати комплімент машині, коли з другого поверху чути кроки: Андрій спускається, розглядаючи ізоляційну стрічку в руці й видає «пу-пу-пу». У Платона всередині смикається, як перед відчуттям, що зараз станеться погане.

— Платоне, мені потрібен паяльник, — каже Андрій, повертаючись до кухні, і лише там підводить голову. — О… — Він виходить у коридор і майже врізається в компанію біля дверей. — Добрий вечір, Григір Анатолієвич.

Григір Анатолійович одразу простягає руку, демонструючи всю свою «дипломатію» гостям.

— Ви син Мороза? Нового очільника з атомки? — питає він і тисне руку. Платон боїться дивитися на Дем’яна й не зводить очей з Андрія.

— Так, — усміхається Андрій. — Дикі вибачення, я не знав, що ви вдома. Інакше привітався б раніше.

Дем’ян прочищає горло й нарешті зустрічається поглядом з Андрієм. І Платон бачить у Дем’янових очах лють чисту, як вогонь. Наче всередині спалахнули червоні маяки. Як стоп-сигнали. Платону хочеться прикласти долоню до грудей Дем’яна, відтиснути його, сховати, щоб він нічого не бачив… проте пізно. Навіть Андрій цього не очікував і шумно ковтнув.

— Я… — Андрій запинається й програє битву поглядів, озирається на Григіра. — Я допомагав Платонові з… деякими речами. І тоді…

— Закінчимо іншим разом? — Платон різко звертається до Андрія. Дивиться зверху вниз — той стоїть зовсім близько. І ця різниця в зрості чомусь тисне Платонові на нерви. — Потім. Я напишу.

— Ой, ні, — голос Дем’яна стає вищим, ніж зазвичай. — Це я прийшов без запрошення. Мені вже час. Якщо ти зайнятий, тоді покатаємося на моїй новій машині іншим разом.

Злий і покинутий, Дем’ян відступає. Платон майже каже: «але я хочу зараз» та стримується при інших. Григір Анатолійович знизує плечима, тримаючись за ручку дверей.

— Допомогти виїхати з території, Дем’яне? — питає він.

Дем’ян не відводить очей від Андрія, вдихає глибше.

— Дякую, дядько Григір, — каже він і нарешті дивиться на чоловіка. — Буду вдячний.

— Із задоволенням, — усміхається батько.

Андрій смикає Платона за рукав.

— Побачимося у школі, — кидає Дем’ян швидше, ніж прощається.

— Бувай, — ніяково усміхається Андрій і тягне рукав Платона сильніше.

Він справді його рятує, навіть не знаючи, чому тут така напруга. Батько зачиняє двері й заводить із Дем’яном якусь безглузду бесіду про погоду. Платон хапається за голову.

— Блін… вибач, якби я знав… — каже Андрій і звучить так, ніби справді шкодує.

— Тобі краще піти, — кидає Платон. — І все це… це була помилка. Погана ідея. Просто йди й удавай, ніби нічого не було.

Дем’ян стільки разів захищав Платона від Андрія. Стільки разів рятував і попереджав. А тепер він побачив, що Платон спілкується з Андрієм за його спиною. І це не пару повідомлень на уроці й не взаємні підколи — Андрій був у домі гостем, поводився так, ніби належить цим стінам і картинам.

— Платоне, я дуже хочу все виправити, — відчайдушно каже Андрій. — Будь ласка. Дозволь…

— Ні. Не треба. Просто йди, — гарчить Платон і демонстративно штовхає його в плече, коли той проходить повз.

Злість така, що слів уже немає. Печуть очі від гидких сліз. Вони приходять від самоненависті й відчуття, що нічого не можна полагодити. Платон завжди все ламає, коли проявляє доброту.

Андрій мовчки зникає, забираючи з собою незручність, співчуття… і червоний шолом.

⋯⋯ ✰ ⋯⋯

Треба віддати Андрію належне: він не ускладнював. Не притягнув готовий шолом у їдальню й не влаштував демонстративне шоу. Не нагадав Дем’янові про Платона. Взагалі не реагував.

Катя мовчки передала пакунок із шоломом і сказала, що Андрій справді шкодує й не очікує від Платона допомоги у відповідь. Але хоче запропонувати свою.

— Він щиро радий, що трохи ближче тебе пізнав, — каже Катя й заспокійливо плескає Платона по плечу. — Андрій не такий поганий, як намагається бути. Він просто… боїться.

— Він один із найпопулярніших у школі. Чого йому боятися? — фиркає Платон, зачиняючи шафку.

— Справжнього… себе, — каже Катя, і в Платона всередині боляче відгукується знайоме відчуття. Та сама тривога. Страх перед майбутнім? Німіючий провал, аби ж хтось може викрити правду.

— Не суди його надто жорстко, — продовжує Катя. — Він щиро хоче виправити…

— Як вчорашнє побачення? — Раптом з’являється позаду Дем’ян, не реагуючи на те, як Катя злиться через обірвану фразу. — У Платона останнім часом багато нових друзів, про яких ми навіть не знали, так?

Платон завмирає, гарячково шукаючи виправдання, але Катя перша стає між ними.

— Стоп. Це була моя ідея помирити його з Андрієм, — пирхає вона й легенько шльопає Дем’яна по шиї. — Дипломатія рятує стосунки. Ти ж не можеш вічно виховувати його силою.

— Міг би спробувати, — посміхається Дем’ян і отримує від Каті легкий стусан по потилиці, від чого Платон мимоволі сміється. — Я не зміню думки. Сніг білий. Земля кругла. Андрій Мороз — мудак. Прості істини.

— Пласкоземельники з тобою б посперечалися, — голосно каже Лілія, ефектно розвертається і спирається на Платона. — Це ті, хто вірить, що Земля пласка.

— То ти тепер захищаєш Андрія? — Дем’ян заводиться. — Тут що, його фан-клуб?

— Я? — Лілія нервово сміється. — Ні. Просто маю думку, що людям треба давати другий шанс. Не те щоб Андрій був ідеальним прикладом, але якщо Платон так вирішив, я не буду його засуджувати.

— Дякую, Лілеє, — тихо бурмоче Платон.

— Не називай мене так, — одразу бурчить Лілія. — Бо я тоді стану на бік Дем’яна.

— Та ти й так часто на його боці, — хихикає Катя. — У вас з ним ідеальний варіант від ненависті до кохання, давайте чесно.

Дем’ян страшний у люті. Але ще страшніший — коли намагається її стримати, як зараз. Його кулаки стиснуті до білих кісточок, і він скорочує дистанцію так різко, що майже шипить крізь зуби:

— А ти дала б Ярославу другий шанс?

Лілія здригається, але погляду не опускає. Видно, що у ній миготять спогади, але кращого прикладу не знайти. Платон кладе долоню Дем’янові на груди й м’яко відсовує, захищаючи подругу від злості друга.

— Досить.

Під його тиском м’язи Дем’яна трохи розслабляються. Він відводить очі, й бурштиновий погляд м’якшає.

Лілія затамовує подих і відвертається, ніби ховає щось.

— Вибач, — швидко каже Дем’ян і робить крок назад. — Я…

— Забий, — видавлює Лілія хрипко. Вона опускає голову і проштовхується між Катею та Дем’яном, зачіпаючи обох плечем.

Платон кидається за нею, вперше усвідомлюючи: Лілія не зла і не відбивається. Вона просто мовчки плаче, не піднімаючи голови. І може заспокоїти себе тільки сама. Увечері після тренування на акаунті «Андрій у багнюці» з’являється нове відео: Андрій спльовує землю й траву. На фоні маячить Дем’ян, ніби це й не він.

⋯⋯ ✰ ⋯⋯

Не дивно, що геловінську вечірку проводять у Романа Данька. Вони збираються завчасно, щоб приміряти костюми, які для них зробив Платон. Для нього це справді важливо: уперше його костюми в Сяйві хтось носитиме не в стінах будинку, а на людях. Допомога Лілії не рахується.

Червоний шолом Дем’яна лежить окремо від решти аксесуарів — ніби головний скарб на вершині піраміди.

Першою вдягається Лілія. На ній фіолетовий костюм Джокера і яскрава жовта краватка. Вона накручує волосся в дрібні кучері й фарбує його зеленим спреєм. Макіяж теж простий: жовтий грим на обличчі. Виглядає дивно… але дуже ефектно в приталеному костюмі.

— Ну що, я зірка цього вечора, — самовдоволено підсумовує Лілія, розглядаючи себе в дзеркалі.

Тим часом Платон займається костюмом Павла.

— Дивись, я зробив образ Starfire, але це дівчина, і в неї там весь прикид — це смужки тканини, тож… Я зробив тобі накидку про всяк випадок: низ прозорий, верх щільніший, — пояснює Платон, поки Павло слухає уважно. — А основа… ну, я зробив її з манкіні, тож…

— Та ну, я сподівався, що ти зробиш максимально сміливо, — зітхає Павло, насупивши густі брови. Він нагадував балерину у фіолетових велосипедках. — Це тіло проситься на увагу.

Він стоїть, склавши руки на грудях. Половина шкіри в нього в тимчасових татуюваннях із дешевої крамнички. Було б кумедно, якби не лячно розуміти, навіщо вони йому: так він ховає шрами.

З важким зітханням Платон простягає костюм — він вміщається в пакет для пончиків. Платон уже готується до того, що Павло почне нити й відмовлятися, але той робить протилежне: захоплено сміється.

— Вау! — Павло верещить і лізе обіймати Платона. — Це саме те, що я хотів! Платоне, ти геній!

За хвилину Павло вже в костюмі, який ледь можна так назвати: він максимально відкритий і тримається на чесному слові. Платон простягає довгу накидку, але Павло спершу її відкидає, а потім зав’язує тільки прозору нижню частину — легку, лілову.

— Господи, що за фокуси, — демонстративно заплющує очі Дем’ян, коли заходить в кімнату.

На ньому берці й штани, чорна футболка з червоним кажаном і коричнева шкіряна куртка — як на фото, яке Платон знайшов в інтернеті. Лиш бракує червоного шолома, й образ Red Hood буде ідеальним.

— Саме цього я й хотів, — щасливо сміється Павло, зав’язуючи прозору тканину на шиї. — Дякую за весь костюм, Платоне, але я піду так. Це найкраще, що в мене було. Я — Starfire, гайс!

Павло свистить і виходить, але його радісні крики чутно ще довго по всій хаті.

— Бляха… — тільки тоді чується голос Лілії з якогось кутка, де вона завмерла в шоці.

— Так-так, ми зрозуміли, ти вражена, — фиркає Дем’ян, жартуючи, аж поки не ловить погляд Платона. — А де твій костюм, Nightwing?

На Платоні повністю чорний лук: гольф, джинси, черевики. Жодних синіх елементів, поки що.

— Спершу я вдягаю всіх вас, а потім себе, — відповідає він і повертається до коробки зі шоломом. — До слова, ось остання деталь твого образу. Ти… не мусиш його носити, але… я хочу, щоб він у тебе був. Як подарунок. Як згадка про цей день.

Дем’ян мовчки бере коробку й посміхається. Платонові хочеться, щоб це була особлива посмішка. Але ні, Дем’ян завжди усміхається так.

— То я можу викинути червону картонну коробку? — знову жартує він, і Платон киває. А тоді Дем’ян уже тихіше, не зводячи з нього очей, додає: — Дякую.

Тільки крик Романа змушує Платона збентежено опустити погляд.

— Хто, бляха, замовив гарбузові кульки?! — Роман влітає в кімнату. — О, Демо, сьогодні ти міг би хоча б костюм вдягнути, а не прийти в повсякденному.

Дем’ян закочує очі й відкриває коробку.

— Це і є мій костюм, додік, — каже він. — А де твій?

— Ось, — відповідає Платон замість нього й простягає Романові інший пакунок. — Тут твій. І мій. Вони схожі — сподіваюсь, це не проблема.

— Будь-який костюм від тебе — найкраще, що з нами могло статися сьогодні, — каже Роман, плескаючи Платона по плечу, а другою рукою бере пакунок, одразу розгортає й стогне. — Вау… Це… трохи занадто, якщо чесно.

Платон щасливо усміхається. Костюм Романа — бронежилет із емблемою Robin і чорні шкіряні крила майже до підлоги. На кінчиках пір’їн — червоні вогняні переливи, що змінюються під світлом. Роман виглядатиме як фенікс, який щойно піднявся з полум’я.

— DC може просто забрати цей костюм у фільм, він точно кращий за той із маскою сови, — заглядає в кімнату Павло.

— Павле! — верещить Роман і різко відвертається. — Вдягнися нормально!

— Я вже вдягнений! — обурюється Павло. — Це мій костюм!

— Ти взагалі себе бачив?!

— Радій, що можеш споглядати це все власними очима!

— У тебе яйця вивалилися! — Роман кидає в нього пустий пакет.

⋯⋯ ✰ ⋯⋯

У Платона синьо-чорні крила. Він так довго обдумував ідею, так багато разів перемальовував, а потім збирав, що зрештою злився з костюмом. Наче він — це просто крила й нічого більше. Вони кріпляться спереду на грудях і виглядають як емблема птаха. Дуже красиві, зручні й продумані — це те, чим Платон справді пишався.

— Неймовірно, — підсумовує Роман, коли застібає конструкцію. — Ти… геніальний дизайнер. Я в шоці.

— Може, не помічав, але Платон розумний, — бурчить Дем’ян з іншого боку кімнати. — Він просто мало з тобою говорить, але…

— Не кусайся, Демо, — солодко посміхається Роман. — Я ніколи й не думав, що Платончик дурний, але от ти…

У відповідь чується тільки короткий смішок Дем’яна. Платон теж дозволяє собі один.

— І Платончику, — Роман прибирає пакунки в шафу. — Тобі дуже пасують й чоловічі образи. Маскулінність прям твоя фішка, або ж то я звик бачити більше фемінного, не знаю. Тобі треба частіше таке робити… — Він підводить на Платона винуватий погляд. — Не тому, що я… ну, ти розумієш. Просто ти реально дуже круто виглядаєш. Я б тебе навіть не впізнав.

— Хіба це не є сенсом сьогоднішнього дня? — кидає Дем’ян. — Ми всі станемо на одні вихідні тими, ким не можемо.

Питання лишається без відповіді.

⋯⋯ ✰ ⋯⋯

Вечірка, як завжди, гучна. Підлітки на першому поверсі — п’яні. У підвалі — «під кайфом». На другому поверсі хтось, мабуть, блює й… робить ще купу дурниць. Повітря в домі наче менше, бо костюми займають забагато простору.

Головна зірка — Павло, і йому це явно подобається. Всі розпитують про татуювання і старанно роблять вигляд, що нічого зайвого не помічають. Лілія (боязка, як завжди) ховається, лише відправляє Платону повідомлення: «мені так ніяково, що я зараз згорю від сорому». І цього цілком достатньо, щоб зрозуміти її проблему. Якби Павло знав, він би точно побіг її рятувати, але Платон вирішує мовчати.

Андрій і Катя більшу частину вечірки тримаються разом, але нічого інтимного, навіть поглядів. Вони виглядають друзями навіть більше, ніж Дем’ян із Платоном, і це не допомагає. Роман відверто ревнує, і, чомусь, це бачить тільки Платон.

Дем’ян десь губиться, і саме тому Платон встрягає в цю розмову.

— Так, вона мені подобається, — Роман уже достатньо напідпитку, щоб говорити впевнено. — Так, для мене вона — прекрасна квітка посеред цього тупого пустельного цирку. Андрій у порівнянні з нею — якийсь кактус. Ні, гірше: алое! Трахнуте алое! Господи, вони ж… ну… були разом. Він сказав, що так. Тож він буквально — трахнуте алое.

— Ти несеш маячню, — сміється Платон і забирає келих. Йому вже досить.

Роман зітхає. Минає кілька хвилин, і він знову починає говорити. Очей із пари не зводить.

— Це тупо, якщо чесно, — каже він. — Катя думає, що між нами прірва. Типу я багатий, а вона — ні. Я розумний, а вона — ні. У нас різні хобі, але спільне минуле і… ми одне одного розуміємо. Не завжди, як усі, але все одно. Це її думка. Я не можу її змінити.

Платон киває, стискає губи. Він знає, що відчуває Роман.

— А ти як це все бачиш? — питає Платон.

Роман рідко говорить особисте, але алкоголь розв’язав язик, тепер його не зупиняє ні шум, ні натовп. Якби хтось хотів пліток, вони б слухали… але всім байдуже.

— Я думаю, що в нас більше спільного, ніж у будь-кого в цій кімнаті, — чесно каже Роман і нарешті опускає погляд на підлогу. Тихо гмикає. — Так, моя сім’я багатша, але це єдина різниця. Мене всиновили. Мама зробила це, бо їй треба зображати «ідеальний шлюб». Картинка: чоловік і жінка, які люблять одне одного, і синочок — гордість батька й радість матері. Найрозумніший хлопець міста. Найпопулярніший. Найкращий.

— Ого… — тільки й каже Платон, здивований.

— Я став таким, бо хотів, щоб мама мене любила. А їй начхати. Я для неї ще один «проєкт», який вона просуває як якісь телезіркові… короче. Наскільки це хворо? Добре, що я зрозумів це ще дитиною — тепер не так боляче. Іноді думаю: краще б я виріс у дитбудинку. Багатство — красиво, тато — чудова людина. А в Каті вітчим — мудак. Повний виродок. Я б уже колись відполірував йому обличчя, коли він поліз до неї.

— У Каті є мама й вітчим? — питає Платон.

— Мама в неї… залежна від знеболюючих. А вітчим працює, але бухає. Катя в нашій школі за грантом. Її батько домагався з дванадцяти. Вона казала мамі — та не вірила, — говорить Роман. — Він ще не дійшов до кінця, бо Катя завжди тікає, щойно починається… Вона ЗАВЖДИ тікає і зникає. Інколи це рятує. Але чому вона тікає і від мене теж?

— Ми завжди тікаємо від того, що вважаємо не своїм або від того, що не заслуговуємо, — каже Платон. — І часто закохуємося у тих, хто здається підходящим, хоча вони жаливо ставляться до нас. Якщо ти хочеш бути з нею — зроби щось. Бо Катя думає, що ти «занадто ідеальний», і через це ти їй не по зубах.

— Вона знає справжнього мене, — заперечує Роман. — Іноді навіть краще, ніж я сам. І це лячно, але… хіба не так і має бути? — Він питає так, ніби Платон знає відповідь. — Хіба не в цьому суть: щоб людина, яка тобі подобається, знала тебе найкраще?

— Якби ж я знав… — зізнається Платон.

⋯⋯ ✰ ⋯⋯

Шолом Дем’яна привертає все більше уваги, тож Павло надягає його й ходить по вечірці так, щоб власник не одразу помітив. Хтось ляскає Павла по… ну, нижче спини, лишаючи «відбиток долоні», Павло тихо скавчить «та що за…», і зрештою червоний шолом опиняється в руках Дем’яна, поки той із кимось базікає.

Переважно про те, який крутий цей шолом, і що його зробив для нього Платон.

Насправді вклад Платона в цей шолом мінімальний: він просто замовив і забрав у кур’єра. Навіть Андрій зробив більше, коли акуратно приклеїв LED, поставив батарейки, кнопочку. І Платону від цього соромно, бо Дем’ян не знає. Якщо дізнається, то може викинути й шолом, і своє ставлення до Платона.

Та Дем’ян ніби й так розуміє, що Платон не паяв його власноруч. І все одно говорить про шолом із захопленням, наче це цінність. У якийсь момент Платон не витримує.

— Знаєш… — каже він, коли вони удвох на ґанку, Дем’ян затягується сигаретою. — Підсвітку в цьому шоломі встановив Андрій.

— Мороз?

— Ага.

Пауза. Дем’ян не вдихає дим глибше, але й не видихає. Ніби стоп-кадр. Потім на його обличчі з’являється невдоволення і трохи злості. Платон уже готується витримати удар: якщо його звинуватять у зраді, він прийме. Почекає, поки Дем’ян пробачить.

І тоді стається диво: Дем’ян раптом розслабляється і слабко усміхається.

— Тепер зрозуміло, чому там усе криво, — видихає він разом із димом. — Я ж нічого не бачу, та ще й смердить суперклеєм, бо приклеєно абияк. Андрій, ну жук. Завтра добряче покатаю його в багнюці.

Платон мовчить. Дем’ян хмикає.

— Ти його не викинеш? — здивовано питає Платон. Він ледь не каже «ти мене не викинеш?», але заміняє на: — Навіть якщо Андрій допоміг?

Дем’ян дивиться на нього з подивом.

— Як я можу? Я недолюблюю Андрія, але цей шолом — твоя робота. І якби я його викинув, то показав би, що для мене гордість важливіша за тебе, — він викидає недопалок і повністю повертається до Платона. — А ти для мене важливий. Дуже. Дуже-дуже, Платоне.

У Платона всередині щось пищить, рот прочиняється, але слів немає, бо жодне не підходить. Дем’ян дивиться втомлено, з кривою усмішкою, і підіймає шолом.

— А це — нагадування, що я важливий тобі теж, — додає він і робить крок ближче.

Платон відсахується, але Дем’ян просто надягає шолом йому на голову.

Усередині темно. Нічого не видно. Платон тягнеться, щоб увімкнути світло, і його руку накриває зверху чужа, міцна й притискається до шиї. Платон відчуває власний пульс під пальцями, шалено швидкий, як після марафону. А дихання у Дем’яна гаряче, з запахом цигарок, і тільки додає ваги.

Незрозуміло, що відбувається. Минає з десятка секунд, Платон і далі нічого не бачить у шоломі, а Дем’ян не прибирає руки з його шиї. Він лише повільно проводить пальцями по шкірі, а потім знімає шолом.

— Тобі личить, — тихо каже Дем’ян. Усмішка сумна, очі опущені туди, де його палець, здається, стирає якийсь слід. — Може, тобі навіть пасує більше, ніж мені.

Він підводить погляд тільки тоді, коли стирає слід поцілунку з червоного шолома остаточно.

⋯⋯ ✰ ⋯⋯

Як на будь-якій вечірці, найгарячіше починається ближче до півночі. А яка ж вписка без бійки? Особливо коли дім забитий п’яними й веселими підлітками. І, звісно, натовп збирається на «шоу».

— Відпусти її. Зараз, — голос м’який і тягучий від алкоголю, але наполегливий. — Гей, ти мене чуєш!

Платон тягне Дем’яна за рукав у бік звуку. Дем’ян майже задрімав під холодом зоряної ночі й гуркотом музики всередині.

Вони бачать високу постать із зачіскою, яка здалеку нагадує то Андрія, то Павла. Але костюм Чорного впізнається одразу, тож це не він. Дем’ян різко підводиться й перемикає світло біля дверей — двір заливає сяйвом гірлянд.

Це справді Андрій Мороз. Він тримає якогось хлопця за комір, незнайомого й старшого, можливо, студента. Той трохи поплив, якщо досі дозволяє до себе торкатися так грубо. На його шиї висить дівчина, чиї ноги не тримають, і вона перехрещує їх для рівноваги.

— Відвали, — бурчить грубий, але тихий голос. Андрій відштовхує його й хапає дівчину за лікоть, та мало не падає. — Ти що робиш, придурку?

Дем’ян іде до них швидко. Платон за ним. Ситуація мутна, і хтось має її розрулити. Але хто?

— Що відбувається? — питає Дем’ян здалеку. Його ніби не чують.

— Вона ледве дихає, куди ти її тягнеш? — кидає Андрій і не відпускає дівчину.

— А тобі яке діло? — той хлопець смикається, намагаючись вирватися. Не виходить.

— Бо… — Андрій тягне дівчину ближче до себе. — Відпусти її, і я не зламаю тобі щелепу.

— Та відчепись ти, га?

Дем’ян збиває хлопця з ніг, як потяг на ходу. Андрій лише встигає підхопити дівчину, і вона невдоволено бурмоче, повисаючи на його руці, ще трохи і вирубиться.

— Вона зараз відключиться, ідіот. Це взагалі не схоже, що ти її додому ведеш, — шипить Дем’ян, притискаючи хлопця до землі. — Вали, поки кабіна ціла.

Бійка коротка й відносно тиха, але глядачі все одно підтягуються під яскраве світло. Андрій тримає дівчину на руках, і в цю мить підбігає Катя, відкидаючи волосся з чола незнайомки. Платон бачив цю дівчинку в школі кілька разів — їй п’ятнадцять, мила, і їй би краще бути вдома. Вона в костюмі зайчика й без вушок, а колготки-сітка порвані на стегнах.

— Гей, Кіра, ти як? — Катя гладить її по щоках. — Вона зазвичай не напивається… Поклади її на землю.

Андрій слухається. Катя нахиляється до дівчини, та просить води.

— Ти їй щось дав? — Дем’ян майже дозволяє хлопцеві підвестися, але одразу стискає кулак у футболці, щоб той не втік. — Що з нею?

— П’яна, як і всі тут, — гарчить той, смикаючи руками. — Розвели трагедію. Вона не була проти.

— Вона майже непритомна, — з огидою каже Платон.

— І що? Вона й так тут усім підряд… — починає той.

Удар. Різкий, сильний, несподіваний. Навіть Дем’ян відскакує, ніби вдарили його. Роман Данько шипить від болю й струшує кулак, яким влучив хлопцеві в вилицю.

— Міг би хоч раз попередити, що коли б’єш, — він злісно дивиться на Дем’яна, — боляче й тобі теж.

Дем’ян надто шокований, щоб одразу відповісти.

— Ви всі… ненормальні, — просичує хлопець в щоку, яка миттєво пухне. — Ярослав казав правду: ви кінчені. Спочатку дружите з геями, тепер рятуєте якусь прошманде… Вона така ж, як оця, — він тикнув на Катю. — Яка різниця? Вам же байдуже!

— Закрий пельку, — гарчить Роман кроком уперед, але Дем’ян зупиняє його.

— Не тут, — каже він.

Про репутацію Романа знає навіть Дем’ян. І саме він зупиняє друга від наслідків. Платон підхоплює Романа під ушкоджену руку.

— Треба лід, — каже він.

⋯⋯ ✰ ⋯⋯

Катя знає, де живе Кіра. Вони готові відвести дівчину додому, аж як на горизонті з’являється її подруга Марія.

— Я весь вечір її шукала! Де вона була? — обурюється Маша, нервово оглядаючи обличчя Кіри. — Що з нею? Вона ж не п’є!

— Може, підмішали або вона щось спробувала, — бурмоче Дем’ян, прикладаючи пальці до лоба дівчини. — Температури нема. Все буде нормально. Їй просто треба поспати.

Маша налякано дивиться на нього й притискає Кіру до себе.

— Я займуся народом, — каже Роман як господар. Він дивиться на Катю, і та киває. — Не йдіть без мене.

— Добре, — погоджується Дем’ян. — Я допоможу.

Маша тривожно дивиться на подругу.

— Я… ми не можемо привести її додому в такому стані. Її батьки більше ніколи не відпустять її зі мною, — тараторить вона. — І я не можу…

Павло Чорний зітхає і підходить ближче. Він п'яний, але не сильно і на диво, виглядає взагалі не як Павло, а серйозно, зібрано, рішуче.

— Ходіть до мене, — каже він. — Гостьовий будиночок вільний. Платоне, я можу підвезти тебе додому.

Він злегка ворушить своїми крилами й киває. Дем’ян швидко дивиться на нього, притискаючи шолом до грудей.