Перцева м’ята у носі і персиковий рум’янець на щоках

Матвій оглядає Драгомира з обережністю, ніби бачить не перевертня, а зомбі.

— Упевнений? — всоте запитує він.

— Слухай, я довго не хотів у це вірити, але певні моменти змусили мене визнати поразку.

— Але це нереально: я ніколи не чув, аби перевертні таврувалися з вампірами. Навіть як виняток.

— Ми і є виняток, — Драгомир потискає плечима.

— Може, це протилежне тавруванню, але коли ти маєш намір вбити вампіра, з яким у тебе є зв’язок?

Фенікс напроти них невдоволено пирскає іскрами й кліпає крихітними чорними оченятами.

— Я теж так думав, але коли ти сварився з Марком, мені хотілося прибити тільки його, бо він робив тобі нерви.

— Шикарно, — галантно відповідає Матвій. — Зате від тебе не смердить.

— Перестань, — гмикає Драгомир.

— Якби ти смердів, то жив би у будці на вулиці.

— Це буквально те, що сказав Марк, коли дізнався про нас, — сміється перевертень. — Тобі варто познайомитися з ним ближче, він класний.

Матвій киває і замовкає.

— Нам доведеться повідомити про заставрування професорам. Вони розкажуть більше.

— Ага. Проведуть купу експериментів. Станемо їх піддослідними щурами.

— Єдиним піддослідним щуром будеш тут ти, коли я розкажу батькам, чому у нас в хаті завівся вовчара.

Секунда тиші, і обидва починають тихенько сміятися, розносячи шум втомлених голосів по аудиторії.

— Драго?

— Мм?

Матвій набирає побільше сміливості в груди.

— А чим пахну я?

Перевертень повертає голову на зацікавлені, але зніяковілі вампірські очі. Теплі як кава, кольором як бурштин, 

— Ти ж знаєш, у вампірів немає запаху.

І це правда. Єдиний запах, який кровопивці носили на собі, — запах смерті. Кров їхніх жертв або парфуми, які вони наносили на себе. Нічого іншого. Хіба що легенький дух магії.

— Та все ж ви нас якось відчуваєте.

Драгомир видихає і повільно нахиляється до вампіра, втягуючи повітря навколо нього, вловлюючи найдрібніші деталі: запах пилу, новонародженого фенікса, і навіть запах сливових цукерок на губах Матвія, які він їв декілька годин тому.

— Ти пахнеш перцем, — вирішує перевертень, — як і магія. Слабо зараз, але я все одно відчуваю. І солодкою м’ятою. Ось вона — це тільки твій запах, не штучний.

— Значить, перець і м’ята? — посміхається вампір, оголюючи гострі, акуратні ікла.

Драгомир киває.

— Гаразд, вовчара, — Матвій витончено підіймає пальцями підборіддя хлопця й змушує подивитися в його очі. Ті самі бездонні, які й запустили функцію таврування. — Нам доведеться звикнути один до одного.

Шкіра вампіра не холодна, на подив перевертня — навпаки, дуже тепла і м’яка. Очі холодні тільки на фоні такого ж стриманого виразу обличчя, а зараз — багряний відблиск у зінницях палав гарячим полум’ям.

Драгомир соромливо мнеться на місці й переводить погляд на птаха.

— Ти можеш поспати прямо тут, а я прослідкую за Феніксом, — обривисто каже той, коли посувається ближче до птаха.

Вампір теж рухається вперед, вдивляючись в обличчя перевертня, але знизує плечима.

— Думаю, тобі можна довіряти, після всього, — просто говорить він і вкладається поряд із Драгомиром, запахуючи мантію тугіше, замість ковдри. А потім пірнає під руку перевертня і кладе голову на його стегно. — Розбуди мене через годину, — спокійно прохає той, ніби нічого і не сталося. А Драгомир завмирає, як статуя, у цій позі й намагається не зводити очей із пташеняти. Поки його зводить з глузду запах перцевої м’яти в носі й довкруги, заполоняючи розум юнака.

Матвій посміхається крізь сон і заливається персиковим рум’янцем.