Фенікс, повний місяць, багряні очі

Здається, Драго з'їжджає з глузду, коли хоч одна думка про це спливає у свідомості. Те, що повинно було статися ніколи, відбулося прямо зараз. У голові не вкладалося, зуділо в грудях, та навіть незрозуміло від чого — хвилювання, передсмаку чи страху.

— Реально думаєш, що затаврувався із кросісею? — кривиться Славко. Його коментарі не приносять полегшення, хоча й дають можливість аргументувати, чому він отримає книжкою в обличчя, якщо бовкне ще раз хоч щось.

Старший перевертень рве на собі волосся, витоптуючи підлогу у кімнаті. Ніякий бал їх більше не цікавив — у Драгомира сталася первісна істерика, як тільки Джун відвів Матвія назад до зали.

— Я не знаю? — спалахує Драго. — Звідки мені знати? Затавровуються тільки раз. Може, це щось інше… типу… бажання прибити його, а?

Марк облизує губи.

— Ти не переплутав би таврування ні з чим, ясно? От мене ніби втягнуло у величезну трубу, а потім виплюнуло. І все, щось змінилося у мені — бажання захищати Кая в’їлося, як стара фарба в кеди. І ще тривожність за нього з’явилася, але це вже після того, як ми познайомилися ближче. Він спотикається на рівному місці, уявляєте. Але це мило…

Слава плескає долонями, щоби зупинити потік мрійливих роздумів Марка про свого підопічного.

— Твій Кай принаймні напівкровка, а не бісовий вампір, якого я повинен хотіти вбити, а не… а що я взагалі хочу з ним робити? — ще сильніше панікує Драгомир, бігаючи очима по кімнаті.

— Оберігати? — невпевнено зауважує Слава.

— Авжеж. Якщо щось з ним станеться, клянусь, ця академія згорить і перетвориться на купу попелу, — раптово випрямляється брюнет і приймає серйозну позу.

Молодший тяжко видихає.

— Чувак. Ти стопудово затаврований з Матвієм.

— Є і хороша сторона — він вампір. Із багатої сім’ї. Розумний, найкращий у всій академії. Якщо повезе, навіть зможеш жити поряд із ним в будинку, а не в будці надворі, — Марк невинно кліпає очима.

— Дуже смішно! — гарчить Драгомир, зтягуючи з себе краватку та розстібаючи ґудзики сорочки. — Я просто не буду нікому про це розказувати. Удам, ніби нічого не сталося.

Марк невдоволено цокає язиком.

— Не думаю, що кровосісі зрадіють, коли наступного повнолуння знайдуть у ліжку Матвія пса.

Драгомир закидає голову назад і вже готовий вити на місяць від злості.

Основна хороша сторона таврування для перевертнів — вони стають спокійними оповні, здебільшого обираючи у вовчій подобі знаходитись поряд зі своїм підлеглим. Вовки без таврування — нервові й злі. Вони метушаться весь період перевтілення, подалі від людей, полюють на диких тварин або ж влаштовують бійки за територію.

А після затаврування вони, як вірні пси, залишаються біля колін підопічних, адже головна мета життя перевертня тепер — захищати. І основна проблема для Драгомира в тому, що в цей період він не зможе керуватися своєю людською частиною свідомості, яка б і близько не допустила його до Матвія.

Інстинкти та поклик просто перевтілять хлопця у чорного вовка із золотими очима, який крізь усі перепони добереться до підопічного, аби сторожувати його всю ніч. І останнє, чого він хотів, — це щоб Матвій на ранок знайшов голого перевертня біля свого ліжка.

— Я маю йому сказати до повного місяця, — відрубує Драгомир.

— Який на наступному тижні, — сміється Слава. — Краще поспіши, а то раптом щось піде не так, і ти перетворишся раніше.

Марк дає малому запотиличник.

— Сплюнь! — сахається він, звертаючись до закону підлості.

Цієї ночі Драгомирові вдається поспати спокійно.

☾ ☾ ☾

День без дурних запитань від Джуна був би марно прожитим, тому парубок не відстає від перевертнів навіть за обідом, коли навколо повно напівкровок та інших резидентів академії.

— Чи може перевертень зачати перевертня у вовчій подобі? — цікавиться хлопець.

Слава аж давиться булочкою й задихається, поки відкашлює їжу назад у тарілку. Марк поряд із ним постукує його по спині і застережливо качає головою.

— Може, — Драгомир відповідає спокійно.

— А якщо пологи почнуться у вовчій подобі, то вона народить перевертня чи людину?

— Людину, — продовжує Драгомир.

— О Боже, Джун! — вибухає Марк. — Це все є в підручнику з ліканології, хвате задавати нам такі дивакуваті питання. Чому ти не підеш і не станеш питати у вампірів про них?

— Ти серйозно думаєш, що я не питав? — пирхає парубок, ніби Джуна образила така невпевненість у його настирності. — От ти знав, що вампіри можуть пити кров один одного, якщо вони голодають? Або те, що їх тіло не холодне, а доволі таки тепле, просто виглядають вони блідими? Або те, що вони швидко ростуть до 30 років, а згодом дуже повільно старіють, навіть можуть вмерти від старості?

— Так іди до них і дізнайся побільше нового, а не зачіпай нас, — Марк нахиляється і випихує хлопця з-за столу.

Джун активно протестує, чіпляючись за дерев’яну лавку, а далі — і за Драгомира.

— Я б із радістю, але вони прогнали мене, бо від мене тхне псиною, — заперечує він. — Я просто одягнув худі Драгомира.

— Якого біса ти взагалі вдягнув мій одяг?! — нарешті хлопець кидає погляд на малого. Точно, той у його синій кофті, котру він шукав від початку тижня.

— У мене нема чистих речей, і я поцупив твої. Та, вочевидь, навіть порошок не виводить запах собаки! — обурюється хлопець й підводиться.

Сусідні столики біля них замовкають і синхронно обертаються на повільно прямуючого до хлопців витонченого вампіра, у формі свого факультету — довгій чорній мантії з червоним ободом внизу.

У грудях Драгомира нагрівається казанок.

— Джун, ми запізнюємося до професора Лорека, — спокійно зазначає хлопець, коли звертається до друга, а потім оглядає решту компанії. — Привіт, собаки.

— Ох, бачу, ти знайшов мужність навіть підійти до нас? — просторікує старший перевертень.

— Марк, — попереджає Драгомир, піддаючись невблаганному тиску у животі.

— Ох, дідько, пробач, забув, — звертається до нього хлопець, але закочує очі.

— Це не мужність, Марк, а милість, — з ввічливою усмішкою зауважує Натопельний. — Жоден поважаючий себе вампір не бажає ганьбити власний дух появою на боці перевертнів. Та ось я тут заради Джуна. А тепер бувайте.

Марк стискає губи, щоби не розреготатися уголос, і подає Драгомиру знаки, аби той нарешті заговорив з вампіром і повідомив йому, що він тепер навіки зганьблений перевертнем.

Джун підіймається з місця й бере блідого під руку, развертає його й уводить подалі від небезпечної зони.

— Ти теж думаєш, що від мене смердить собакою? — цікавиться він на шляху до виходу.

Матвій повертається і втискається носом у вигин його шиї, міцно вдихає запах хлопця і толстовки на ньому.

— Ні, — заявляє він й задумливо кліпає. — Ти пахнеш кондиціонером для білизни, свіжою кавою і трохи м’ятою, — посміхається, — мої улюблені запахи.

☾ ☾ ☾

До повного місяця залишалося три дні, і Драгомир все ще жодного разу не поговорив з Матвієм про те, що він з ним затаврувався. Хоча варто визнати — останнім часом він бачив вампіра частіше, ніж за всі шість років, які Джун намагався їх познайомити.

Чи мало це стосунок до ліканського прокляття — неясно. Або ж Драгомир відчув на собі увесь спектр феномену Баадера-Майнхофа.

Так чи інакше, дещо він зрозумів за ці дні.

— Такою ж мірою, як я хочу прибити його за зверхність, я хочу прибити і вас за ненависть до нього, — гарчить він на друзів.

— Час не чекає, — Марк тарабанить пальцями. — Чи ти серйозно збираєшся навести шуму в академії, коли увірвешся вовком у корпус вампірів? Ти хоч уявляєш, чим це може скінчитися? У гіршому випадку тебе присплять на місяць для дослідів.

Драгомир тяжко зітхає. У словах Марка був сенс. Він дійсно міг передбачити, як усе закінчиться.

Чорний вовчисько влізе у спальний корпус вампірів, і по запаху знайде свого підопічного. Скоріш за все, перелякає до всирачки усіх, у тому числі й Матвія. Особливо коли почне облизувати йому руки. До того ж, він засмердить усю їх спальню справжнім запахом псини, а він в рази гірше людського. Він сам знав — після перетворення ще три дні в носі стоїть запах плоті і тваринного поту.

І так, шерсть теж відхаркуєш час від часу.

— Цікаво, як Матвій буде терпіти твій запах, — хмикає Слава. — Я бачив, як вампіри задихалися, коли я проходив повз. А ти його страж, і йому доведеться мінімум раз на місяць терпіти цей сморід.

— Переживе, — зауважує Марк. — Не буде дихати поряд з Драгомиром, ось і все. Головне — не помічай територію навколо нього.

Драгомир дивиться на нього важким поглядом, а Марк просто потискає плечима.

Джун якраз вчасно вривається у вітальню, захекавшись, із широкою посмішкою і підпаленими бровами.

— Швидше, за мною! — кричить він і хапає за руку того, хто ближче до дверей. Ним виявляється Драгомир, і йому нічого не залишається, як коритися, поспішаючи за тріумфуючим хлопцем.

— Ми з Матвієм стільки намагалися це зробити, але згодом професор Лорек пояснив, що нам потрібне багаття і магія вогню, аби цього добитися. І прийдешній повний місяць, звичайно, — хлопець повертається із сяючою посмішкою.

Він заводить друзів у кабінет тваринології і травотруття, і тільки тоді відпускає Драгомира. Маленька фігура хлопця ховається за передніми партами, де мерехтить легеньке золоте світіння.

Троє перевертнів обережно принюхуються, але пахне хіба що білком від яєць, серед усіх інших запахів пилу, трав і…

— Магія, — шепоче Слава, зморщуючи ніс. — Тут вампір.

— Догадливий, — холодно розноситься по аудиторії.

Марк підпихає Драгомира вперед, здіймаючи брови і невдоволено бурмочучи під ніс. Вони обидва відчували вплив місяця на собі, і перетворення уже кусало за булки — тікати було нікуди.

Слава лине вперед від хлопців і охає від несподіванки, коли роздивляється золоте світіння. На його губах розкривається м’яка посмішка, і виривається захоплене воркотіння.

— Це Фенікс? — з ентузіазмом запитує хлопець.

Марк і Драгомир кидаються вперед, настромлюючись поглядами на маленьке, беззахисне циплятко з оранжевим оперенням, все ще мокре після вилуплення.

— Ну, не жабокур же, — пирхає Матвій і отримує стусана ліктем під ребро від Джуна. — Тільки не зжеріть його — ми довго старалися.

— Ми вовки, а не орки, — ображено наголошує Марк, складаючи руки на грудях.

— Я сказав йому те саме, тому що нам із ним треба перепочити після заклинання, а хтось повинен наглянути за Орео, — збурюється Джун.

— Я висмоктав із себе всю магію не для того, щоб ти назвав нашого Фенікса маркою пряників! — Матвій надуває губи.

— Твої пропозиції? — хмуриться Джун.

— Святозар? —  вампір складає руки на грудях.

— Він птах, а не меч чи дамський клинок, — знову сердиться Джун.

Блідий цокає язиком і закочує очі.

— Обговоримо це після того, як пташеня переживе ніч, — зазначає він. — Не можна спускати з нього очей.

Буревісний жваво киває й оглядає перевертнів.

— Ось тому я і позвав сюди їх, — він обводить рукою компанію ликанів. — Ми можемо відпочити, поки вони приглядають…

— Ти думаєш, я довірюся їм? — зі зневагою видає Матвій і зводить брови.

Драгомир невдоволено видихає і сідає поряд із вампіром, від чого той відсахнувся. Перевертень клацає пальцями із закляттям «сві-ва», і навкруги пташеняти повільно запалюються дві кулі тепла.

— У тебе немає вибору, — констатує хлопець й не відводить очей від Фенікса. — Ти заснеш, якщо не будеш рухатись. Навіть не помітиш, коли.

— Ти знав, що вампіри можуть обходитися без сну до трьох діб за потреби? — зухвало бормоче Матвій.

— Вампіри повні сил, — відзивається Драгомир і повертається до хлопця, зустрічаючи його багряні очі, повні невдоволення. — А не ті, що витратили всю внутрішню магію на Фенікса.

— Цьому яйцю дві тисячі років, і ми все одно змогли дістати з нього живе створіння, ти можеш таким похвалитися? — сперечається вампір.

— Я один із небагатьох перевертнів, який уміє використовувати магію, — спокійно веде Драгомир, — ти можеш таким похвалитись? І закляттям «закриття» я можу закрити не тільки віконниці, а й твій паскудний писок.

— О, а є в тебе закляття, щоб прибрати цей бридкий запах мокрого собаки із кімнати? — пирхає Матвій.

— Є, але, боюся, ти від нього задихнешся.

У вампіра на цей коментар тільки відкривається рот, і він німо ворушить губами, так і не знайшовши відповіді.

— Що? Дай вгадаю, навіть без кисню ти би чув, як я смерджу псом, так? — лукаво шкіриться Драгомир, коли нахиляє голову вбік. — У вас, кровожерів, на все завжди один аргумент. Ми в курсі, що пахнемо для вас собакою. Не дивно, ми ж наполовину вовки, так? Але нам не треба пити кров живих, щоби поповнювати джерело магії.

Матвій кліпає від осягнення, а згодом опускає голову донизу й спокійно видихає.

— Ти правий, — визнає він.

— О? — здивовано видає Джун.

— Мені почулося? — викочує очі Марк.

Матвій підіймає на нього невдоволений погляд червоних очей.

— Але від вас справді нереально смердить собакою, — продовжує молодик, робить глибокий вдих і одразу насуплюється. — Чи ні… — він з тим же виразом обличчя дивиться на Драгомира. — Чому від тебе пахне м’ятою і кондиціонером для білизни? І кавою, свіжою. Але ніякого собаки, це від цих двох, точно. Але ти…

Марк хапає Славу і Джуна під руки і з нервовою кривлею вибачається перед парочкою на підлозі.

— Мабуть, залишимо вас удвох, — цідить він крізь зуби і поспішно тягне за собою навіть обуреного Джуна, якому вже не сила чекати, щоб дізнатися, чому Драгомир не пахне собакою для Матвія.

Перевертень облизує губи і думає, як би акуратніше повідомити новину для вампіра.

— Щось тут нечисто, — проникливо помічає Матвій.

Драгомир повільно киває, зважуючись не таїти більше правди.

— Так, тому що я не знаю, як би тобі це озвучити… пом’якше.

— Озвучити що? — злякано запитує хлопець, коли розплющує очі й кидає погляд на Фенікса. — Ми розбудили звичайну курку? Чи химеру? Але химери народжуються страшними.

Драгомир посміюється над ним.

— Ні, з Феніксом усе буде гаразд, якщо доглядати. Я про інше.

— А, фух, добре, все інше — пусте, — заспокоюється Натопельний, і риси його обличчя теж м’якшають. — Говори, що сталося, а то ти так напружився, мені навіть стало тебе шкода. Ти вивчив нове заклинання, і тому не пахнеш собакою? Тоді наведи його на весь факультет, і ми, вампіри, навіть готові зіграти з вами у баскетбол.

Драгомир прикусує губу в посмішці з тихим шипінням, пожимає плечима.

— Боюсь, це заклинання працює тільки з тобою і зі мною, — повідомляє він.

— Чому? — зводить брови вампір.

— Я затаврований на тобі.

Секундне ніяковіння на обличчі Матвія. І згодом крик найвищим голосом, який Драгомир коли-небудь чув.

— Ти що?!