Нетямущий, але найкращий кровожер

Джун намагався познайомити Матвія зі своїми друзями-перевертнями кожного навчального року, скільки Драгомир пам’ятає. Але завжди траплялися випадковості, які переносили зустріч.

Та й варто визнати, що Матвій та їхня компанія уникали один одного, як могли. Наче, якогось року вони майже зустрілись, але згодом Драгомир «ненароком» перевернув підсвічник прямо на капелюх їх фізика пана Буві, і тому його швидко відвели у кабінет директора. Що, як гадав Драгомир, краще за зустріч із вампіром.

Але варто визнати — йому завжди було цікаво, як же насправді виглядає Матвій.

Усі вампіри однакові за загальними характеристиками — високі, але худі, витягнуті та стрункі, як гілочка молодого дерева, з блідою, холодною шкірою, непомітною вночі, але іскристою та з відблисками світла вдень. А ще — не по-людському вродливі, із заворожуючими, сталевими очима і невеликими іклами, що оголялися при скромній посмішці.

Мабуть, перевертнів теж підганяли під характеристику — широкі, сильні, смердять собакою. Драгомир подивився на себе у дзеркало, поправив фрак для Геловінського балу, і вирішив трохи приправити образ парфумами.

Ніби вони могли приховати його вовчу натуру.

— Слухай, а ти, коли перевтілюєшся у вовка, ти, типу… мітиш територію? — Джун хапає парубка під руку.

— Закладаюся, цього не було у тесті з ликанології, — повертається до нього Драгомир. — Так, ми мітимо територію. Як звичайні вовки.

На обличчі хлопця з’являється гримаса відрази.

— А вилизуєте себе?

— І потім ще тиждень відхаркуємо шерсть, — влізає у розмову Марк. — Крисані, панове.

Цього року темою балу став джентельменський набір — молодики у фраках і капелюхах, дівчата в красивих сукнях, небінарні персони. Тільки от костюми все одно прикрашалися милими і не дуже страшними речами. Так, на Драгомирі скромно красувалися портупеї, а на Джунові — товстезний ланцюжок з підвіскою-казанком.

Марк обвішався ланцюгами, як справжній собака.

— Мовчи, — зауважує він, коли Слава хоче пожартувати з цього приводу.

Джун хапає друзів залізною хваткою, і, якби в нього була третя рука, то пришив би до себе ще й Славка. Добре, що в нього є магія, котра веде наймолодшого за ними, як на повідку, у повітрі.

— Цього року я не повторюю помилок минулих літ, — видає юнак. — Спершу ми знайомимося з Матвієм, а потім можете хоч на вовків перетворюватися, хоч мітити кожен куток академії. Ясно?

Марк невдоволено видихає, волочачись за всіма.

— Невже нам так необхідно з ним знайомитись? Він же блідий. А ми перевертні. Нам на роду написано бути ворогами.

— Дурацькі стереотипи! — Джун вибухає перед дверима в зал, де проходить бал. — Ви всі мої друзі, і я вже не можу розриватися між вами. От якби ви познайомилися і подружилися, то все було б добре. Вампіри не такі вже й жахливі. Вони п’ють синтетичну кров раз на день. А ви жерете диких тварин раз на місяць!

— Ми це не контролюємо, — пирхає Марк і складає руки на грудях.

— Вони теж! — заперечує Джун. — Слухайте, просто познайомтеся, окей? І все. Не треба спілкуватися чи дружити. Просто представтеся.

Перевертні поглядають один на одного й потискають плечима.

— Гаразд, але після цього ти від нас відчепишся, — пропонує Драгомир.

— Да без питань, — погоджується Джун. — Щоб вас ніхто не бачив разом, я приведу його сюди, окей? Але якщо ви драпанете звідси, то обіцяю — перетворю вас на жабокур на тиждень.

Хлопці відповідають сміхом на погрозу мага і спостерігають за ним, поки той щезає за широкими дерев’яними дверима в зал.

Чекати його доводиться довго. До цього моменту Слава встигає один раз відлучитися в туалет, а Драгомир за допомогою своїх скромних навичок розтоплює цілу воскову свічку біля входу. Марк майже засинає, обпершись об кам’яну стіну.

— Джун, це обов’язково? Може не треба? — в широкому коридорі з’являється ехо від низького, але схвильованого голосу. — Мені достатньо запаху мокрого собаки ще в залі, ми всі ледь не задихнулись, коли вони увійшли. Якщо я зараз потисну руку вовкам і принесу цей запах, мене…

— Закрийся, Матвію, у них же вовчий слух, — Джун шипить майже по-кошачому.

Драгомир скалиться у відповідь.

— Ми вже все почули, — бормоче він. Марк гмикає, а Слава змахує бровами. — Кровосос.

— У вампірів теж відмінний слух, — голос ще далеко, але завдяки гостроті чуття, вовки чудово чують насмішку в голосі. — Смердючі пси.

— О боже! Закрийтесь всі! Інакше…

— Перетвориш нас на жабокур? — цікавляться одночасно два голоси. Драгомир і Матвій.

Драгомир підіймає голову і зустрічається з фігурами хлопців. Джун, як завжди, куций і з яскравими, живими барвами на обличчі. А поряд з ним високий, худий і з рівним станом хлопець — блідий, неприродний, як манекен. Якби вони могли бути напівмертвими. Але все ще до неосяжного прекрасний, яким би тільки міг бути вампір в очах перевертня.

— Натопельний Матвій, — заявляє хлопець, без погляду на перевертнів, бо задирає підборіддя вгору.

— Марк, — говорить Джун, вказуючи на хлопця, що перебирає пальцями, кокетливо вітаючись. — Наймолодший і найвищий — Славко. Я тобі про нього казав, розтяпа.

— Ей! — невдоволено відзивається малий й перехрещує руки.

— І ось цей, он, сам знаєш хто.

— І хто ж? — з насмішкою нахиляє голову Драгомир й ще більше вибішує сердитого Джуна.

— Той, хто шість років підряд уникав знайомства з Матвієм, наче за ним йшла інквізиція.

— Драгомир, значить, — тихенько видихає вампір під ніс, повільно промовляючи його ім’я, ніби смакує вино.

Очі Матвія заплющені, а довгі, темні вії ясно виділялися на блідому рум’янці вампірської шкіри. Схоже на яблука на снігу, та тільки Драгомир знав, що такі фрукти — несмачні.

— Так, правильно, — зазначає вовк і не втрачає єхидної посмішки. — А ти той самий найкращий серед найкращих, вампір Натопельний Матвій.

— Кращий? — Ікла поблискують в іронічній усмішці. Матвій розплющує очі, трохи закочуючи їх при цьому, ніби розмова йому наскучила. — Не я це сказав.

Драгомир чмихає в зневірі, відчуваючи пафос у себе під носом, як парфуми Джуна ще з учора. Драго вперше говорив з вампіром, але йому вже вистачило цих кількох хвилин, щоби більше ніколи в житті з ним не зв’язуватися.

Він знову переводить погляд на Матвія з наміром ще раз огризнутися.

Джун влізає між ними з похмурим обличчям.

— Ви могли хоча б заради мене вдати, що все гаразд, — бурмоче він. — Вампіри і перевертні давно живуть у мирі. Чому ви не можете?

— Це не я назвав незнайомця «кровососом». Це слюр! — Матвій розплющує темні очі й переводить погляд на Драгомира. — Розумієш, псина?

Світ вовкулаки розпадається на частини.

Драгомир провалюється у прірву перед собою, ніби кам’яна підлога розломилася надвоє і поглинула його, засмоктуючи вниз, глибоко під землю, поки серце зтиснулося в одну молекулу й вибухнуло на цілу галактику й тисячі зірок секунду по тому.

Він кліпає, та не виринає з того бездонного простору, в який його затягнули іскри, буря і шторм всередині та ззовні. Драгомир ковтає, з надією, що відчуття зникне, але згодом у голові клацає, й він відчуває те, про що раніше ніколи й не думав — відповідальність. Шепіт турботи, яку ніколи й ні до кого не проявляв. Ніби він шукав останній, забраклий пазл своєї особистості й, нарешті, поставив його на місце.

І все це він бачить прямо перед собою у фарфоровому обличчі Матвія. Вампіра, якому він повинен бажати перегризти горлянку.

Не так собі Драгомир уявляв таврування. Іншого він би й не бажав. Адже долю не обирають.