3

На якусь мить час завмирає, а потім вистрілює стиснутою пружиною і летить зі швидкістю світла.

Ми слідом за нею вибігаємо з командного відсіку у носову частину — до, так званої, обсерваторії. Тут шість великих моніторів та ціла купа датчиків: все-таки цей батискаф — дослідницьке судно. Ми витріщаємось на екрани. Ніби там показують щось цікаве.

Ні, не показують. Принаймні не на глибині двадцяти двох кілометрів.

Екрани демонструють чорну товщу води. Час від часу, у промінь прожектора потрапляють зграйки місцевих глибоководних люмінотів — дрібних й напівпрозорих. Вони лякаються світла і намагаються знову сховатись у темряві. Але люміноти нікого не цікавлять. Всі ми, як зачаровані, дивимось на верхній зліва екран, на якому з’являються символи. Три крапки, три тире, три крапки.

— Він живий, — Каріна обертається і дивиться на мене очима, повними сліз. — Живий…

Мені бракує повітря. І ноги не тримають. Але ще не дозволяю собі вірити.

— Вдалось вийти з ним на зв’язок? — питаю охриплим голосом.

— Ні, — дівчина хитає головою. — Поки тільки сигнал. Але я визначила його координати. Він прямісінько під нами.

Киваю, бо слова не йдуть з пересохлого горла. Його батискаф не розтрощило силою тиску. Гарна новина.

Ти підходиш нечутно і обіймаєш мене. Шепочеш, що все буде добре. Обіймаю тебе у відповідь. І боюсь у це вірити. Просто не витримаю удруге пережити його смерть.

— На якій глибині вперше з’явився сигнал? — Твій голос лунає над моїм вухом.

— Двадцять один з половиною, — швидко відповідає дівчина.

Звіряюся з датчиками, глибина двадцять три. До критичної позначки — це два кілометри й чотири хвилини. Мені здається, що навколо нас стискаються стіни.

— Впевнена, що батискаф витримає?

Питання невчасне, знаю. Про це треба було запитувати раніше, перед тим як занурюватись.

— Мусить, — її голосу бракує впевненості. — Після останніх випробувань, ми з Марком внесли декілька змін в будову корпусу.

— В бортовому журналі зазначено, що цей батискаф спускався на максимальну глибину двадцять п’ять кілометрів. Далі корпус не витримав тиску.

Говорю і злюсь сама на себе. Якщо мій син ще живий — яке це має значення?

— Кажу ж, — дівчина нервово смикає себе за руду косу, — ми доопрацювали баґи, просто нагоди випробувати не було. Якщо батискаф Марка в нормі, то і наш буде.

«В нормі? Тоді чому він не може самотужки піднятися?»

Ні, цього не промовляю вголос, але стримати роздратування не в силі.

Ти теж мовчиш і дивишся на мене з насторогою. Ніби боїшся, що примушу нас все покинути та піднятись на поверхню. Невже дійсно цього не розумієш? Зараз, після отримання сигналу, мене б не зміг примусити повернутись навіть пістолет біля власної скроні.

— Стежте за показниками внутрішнього тиску, — говорю і зосереджуюсь на моніторі біля приладової панелі.

Позначку у двадцять п’ять кілометрів ми долаємо без пригод. Як і наступні п’ять. З кожною хвилиною чекаю, що корпус не витримає й от-от зі стелі потече цівка води. А потім батискаф сплющиться з такою швидкістю, що ми навіть злякатися не встигнемо. Та все гаразд.

Намагаємося зв’язатися з Марком. Але відповіді немає. Точніше, вона незмінна: три крапки, три тире, три крапки.

Раз чи два, мені здається, що у світло прожектора потрапляє гігантська риба, але ні — це просто гра світла й уяви.

На глибині тридцять з половиною кілометрів датчики оживають: лампи на панелі блимають помаранчевим, а бортовий комп’ютер повідомляє про «критичний рівень зовнішнього тиску» і рекомендує негайно підійматися. Ви дивитесь на мене. Зі страхом. З надією. Тільки на що ви сподіваєтесь?

Вимикаю звук. Тепер ми продовжуємо спуск у тиші, у помаранчевому світлі ламп.

— Ось він! — Каріна вскакує зі свого місця, мало не вдаряючись чолом об монітор.

Ми витріщаємось на екран.

Дно чужого океану біле. Чи то просто ми його таким бачимо? Маркова субмарина теж здається білою, хоча знаю, що насправді вона жовта. Придивляюсь ближче. Батискаф виглядає покритим нальотом так, ніби провів на дні щонайменше місяць, а не кілька годин.

Удар об дно виявляється несподівано жорстким. Чую як рипить оббивка. Або мені лише здається, що чую. Навколо нашого батискафа здіймається хмара мулу і на хвилину ми залишаємось без картинки. Чекаємо, поки курява осяде, щоб діяти далі.

Проходить хвилина, коли нарешті можна щось роздивитись. Зображення не чітке, ніби всі наші датчики забруднились. Мабуть, так і є.

— Вмикай маніпулятор, — кажу охриплим голосом.

Ти натискаєш важіль і наш човен трясе. Помаранчеве світло змінюється червоним.

— Щось не так, — промовляєш ти, хоча це і так зрозуміло.

Активую верхні камери та перемикаю їх зображення на монітор. На екрані все біле. Люк, з якого має вийти «рука» маніпулятора майже не видно. Він не відкривається. Ніби заклинив, або заіржавів.

— Ви бачите? — дівчина показує на екран, проте, крім білої імли, нічого не бачу, — воно рухається. Що це?

Налаштовуємо зображення, збільшуючи його. Вдивляюсь уважніше. Це не мул і не імла. На екрані тисячі, десятки тисяч дрібних молюсків, що обліпили наш батискаф зі всіх боків. Бачу, як вони метушаться, вовтузять своїми напівпрозорими лапками. У них немає очей, але їхні крихітні пащеки заповнені рядами доволі гострих зубів. На щастя, молюски і справді дрібні — навряд чи їм вдасться пошкодити корпус. Але мені б не хотілося опинитися зовні, сам на сам з ними.

— Бачили щось подібне? — питаю тихо. Всі лиш мовчки хитають головами.

— Що вони роблять? — ти вдивляєшся в екран. — Вони хочуть прогризти корпус?

Ще хвилину ми спостерігаємо за їхнім метушінням. Люк з маніпулятором так і не відкрився. Щось йому заважає.

— Не прогризти… — шепоче Каріна. — Вони огортають нас чимось. Наче…

— …коконом, — висловлюєш ти свою здогадку.

Ми знову дивимось на екран: на метушливих зубастих молюсків, на білий наліт, що виділяється з їхніх пащек та осідає на корпусі батискафа. Наш човен роздирає від скреготу: маніпулятор б’ється об зачинений люк. Думка в голові вибухає сигналом тривоги.