4

— Запустіть двигуни! — кричу, хоча кричати немає потреби.

Ти дивишся на мене з нерозумінням та вже за мить бачу у твоїх очах усвідомлення. Кидаєшся до пульта, натискаєш важелі. Корпус вібрує і скрегоче, двигуни гудуть, але не запускаються. Наче бетоном залиті.

«То ось що сталося Марковим човном».

Тепер ми це розуміємо. За усвідомленням приходить паніка.

— Ми не зможемо піднятись? — в очах Каріни сльози. Боїться?

— Можемо спробувати дещо, — кажеш із сумнівом, — але це може виявитись небезпечним.

Посміхаюсь. Небезпечним? Справді? Більш небезпечним, ніж застрягнути на глибині без надії на порятунок? Ти розумієш всю безглуздість своєї тези й посміхаєшся у відповідь.

— Нам треба об щось струсити цей наліт. І цих тварюк заодно.

Об що? Скільки сягає світло прожектора — дно рівне. Тільки Марковий батискаф поруч.

— Не смій, — кажу тобі.

— У нас немає іншого вибору.

Звучить як вирок, хоча вибір насправді є. Не робити нічого і гарантовано загинути від браку повітря за кілька годин. Але цей час ми можемо витратити на пошук кращих варіантів.

— Як ми до нього підпливемо?

Ти підходиш до пульта і шлюзи закриваються. Ми опиняємося в герметичному просторі. Не впевнена, що у випадку пробоїн на такій глибині нас це може врятувати, але протокол вимагає чинити саме так. Хоча й протоколи писались не для цих глибин. Запасів повітря поменшає, але зараз нас це не турбує. Все одно питання вирішиться найближчим часом.

— Ми все ще можемо рухатись горизонтально, — тиснеш на важіль і наш човен просувається вперед.

Повільно, шкрябаючи дно та піднімаючи куряву. Ти не спиняєш хід і ми йдемо на таран.

Батискаф здригається від удару. Ти відпливаєш і вдаряєшся знову.

Дивлюсь на все, ніби зі сторони. Наче це все відбувається не з нами. Ніби це не ми, з ризиком отримати пробоїну, таранимо човен Марка.

Мовчимо. На екрані з’являється попередження про можливі пошкодження. Камери на носі вмирають. Гул двигунів змінюється. І я не одразу розумію, що означає новий звук.

— Працює, — промовляєш одними губами.

Не поспішаю радіти, але датчики підтверджують: ми вільні. Та підійматися ще рано. Врешті-решт, вдається відкрити люк і вивільнити маніпулятор. Без носових камер, схопити батискаф вдається лише з третьої спроби, але відірвати його від дна — задача не з легких. Враження, що днище вросло у ґрунт.

За марними спробами втрачаю лік часу. Скільки вже минуло? Тридцять хвилин? Сорок? Зустрічаюсь поглядом з Каріною.

— Ми не можемо покинути його тут, — каже вона. А в очах сльози.

Серце стискається, коли дивлюсь на неї.

— Впевнена? — Моє питання про інше.

Час спливає і кисень разом з ним. Шансів повернутись на поверхню меншає з кожною хвилиною. Я це розумію, проте не в змозі наказати зупинитись. Якби вона попросила, то напевне змогла б. Але Каріна мовчить. І дивиться з вдячністю.

Через п’ятдесят сім хвилин напруженої боротьби, батискаф піддається і ми можемо почати підйом. Час знову завмирає.

— Необхідно подати кисень через маніпулятор, — у твоєму голосі немає радості. Лише надія.

Заплющую очі.

— Іване…

— Якщо Марк там ще живий — це подарує йому шанс.

І може вбити нас. Та лиш киваю, надаючи мовчазну згоду. Не пробачу собі, якщо не зроблю цієї спроби.

Резервуари з киснем пустіють. Але наших запасів мало б вистачити.

Програмую максимально допустиму швидкість. Бортовий комп’ютер показує час підйому: чотири години, сорок хвилин. Не три з половиною, як могло б бути за умови відсутності додаткового вантажу.

— Як гадаєш, — дивлюсь на тебе, — Марк там ще живий?

Логіка та здоровий глузд підказують мені правильну відповідь. Та мені потрібна крихта надії.

Ти обіймаєш мене і мовчиш. Ми зробили все, що могли та все одно почуваюся винною. Обвожу всіх поглядом, хочеться плакати, але очі сухі.

Лампи миготять червоним. Дані на моніторі повідомляють, що подача кисню до другого батискафу не зупинилася вчасно. І що наших запасів залишилося лише на сорок сім хвилин.

Сорок сім хвилин, щоб попрощатись. Цього ж достатньо?