2

Ми дивимось у різні боки. Ти — на синюваті лампи приладової панелі, світло яких робить риси обличчя різкішими. Я — на показники глибини і тиску на моніторі.

П’ятнадцять хвилин.

І що? Миттєва смерть? Навряд чи. Ніколи не вірила в її милосердя. Не хочу думати про те, як помирав Марк. Чи розтрощило його батискаф від тиску одразу, чи він поволі задихнувся від браку повітря.

— Я б і слова не сказала б, якби її тут не було.

— Каріна повнолітня, — сухо відповідаєш очевидне. — Це її власний вибір.

— Марк теж був повнолітнім, — голос затинається на слові «був», та продовжую: — Він теж зробив свій вибір.

Зараз брешу. Не тільки тобі, а й собі. Хіба у хлопця був вибір? Справжній вибір? З такими батьками? Що він у своєму короткому житті бачив, крім проєктних лабораторій та морських глибин? Він міг би досліджувати космос, а вибрав дно океану на чужій планеті. Як його батько. Як його мати.

Наша дослідницька група вже сьомий рік на Елладіумі — планеті, чия поверхня повністю вкрита водою. Тут є життя, але воно ще не еволюціонувало до розумної форми. Лише химерні риби, всіх розмірів і кольорів. Можливо, саме так зароджувалось життя на Землі мільйони років тому. Саме з цієї причини, Елладіум — ідеальна планета для досліджень. Місцева фауна тут мирна, хоча можливо просто не розібралася, що людей теж можна їсти. Та й самих людей тут не багато. Тисяча, не більше. Запускати кораблі у космос з поверхні води — справа не дешева, тому й відрядження тривалі. Не кожен згодиться провести купу років, борсаючись у хвилях чужого океану. Хіба що, такі ж одержимі наукою, як ми.

Маркові батискафи обіцяли зробити прорив у глибоководному зануренні. Згодом, за кілька років досліджень і випробувань. Але грантову програму вирішили закрити і, замість того, щоб шукати іншого спонсора, мій недалекоглядний син вирішив, що найкращим сценарієм буде самостійно зануритись на дно найглибшої на Елладіумі западини.

— Він завжди був впертим, — кажу я.

«Як ти», — кажемо ми обоє. І усміхаємось.

Усмішка тебе змінює. Ніби й не було цих років. Лише зморшки у кутиках очей стали виразнішими. Та тобі личить.

Дванадцять хвилин.

— Іване, — підхожу ближче, заглядаючи тобі у вічі. — Запусти двигуни, поки не пізно. Висадимо дівчину на поверхні. А потім, обіцяю — ми повернемось по нього.

Твоя усмішка зникає. Ніби рукою стерли. Відвертаєшся, відступаєш на крок. Далі відходити все одно нікуди.

— Ні, — твої слова колючі й жорсткі. — У нашого сина часу і так обмаль, я не буду забирати зайвого.

Ти дійсно віриш, що зможеш його врятувати. Твоя віра настільки заразна, що породжує в мені зерно сумніву.

— Глибина понад тридцять кілометрів.

Факти — надійний аргумент проти сумнівів.

— Тридцять один, — уточнюєш. Так, ніби це має хоч якесь значення.

— А батискаф Марка глибше двадцяти п’яти не спускався, — намагаюсь говорити спокійно. — І навіть на цій глибині були проблеми.

— Він доопрацював недоліки.

Ти захищаєш його переді мною, але не зміг захистити від життя. Від смерті. Я тебе в цьому не виню. Тобі досить власних звинувачень.

— Очевидно, не всі, — підіймаю руку, щоб торкнутись твоєї, але твій погляд зупиняє мене і рука опадає. — Навіть якщо так, ми не можемо бути впевненими, що ті ж помилки усунуті й на нашому батискафі.

Марк з командою працювали над двома взірцями одночасно. Пробували різні комбінації, перевіряли ризиковані теорії. Дещо вдавалось, дещо — ні. Тож батискафи виглядали однаково, але начинка у них була різна. Марк любив експериментувати та страшенно не любив вести записи.

Вперше за весь час на твоєму обличчі з’являється тінь сумніву. Відкриваю рота, щоб повторити своє прохання. Але ти мене випереджаєш:

— Тоді поясни, просто скажи мені свою причину: чому ти тут? Ти ж не віриш ні в те, що наш син живий, ні в те, що вдасться вижити нам. Тоді навіщо?

Дивлюсь на тебе і не розумію: невже мені справді потрібно це пояснювати? Хитаю головою. Зараз ми чужі, як ніколи.

— Навіщо ти взяв на борт його дівчину? — питаю натомість. — Тобі ж відомо про ризики. Тільки, будь ласка, не кажи, що їй теж.

Ти відводиш погляд, відчуваючи провину. Я тобі за це не дорікатиму. Мабуть, якби мала хоч краплину твоєї віри, то зрушила б гори, а так — просто чекаю коли наш батискаф розтрощить від тиску.

Вісім хвилин.

— Я не зміг її відмовити.

— Ти просто не захотів витрачати на це час.

Я не бачила, як Каріна опиналась на борту: була зайнята налаштуваннями перед спуском. А коли зрозуміла, що це навіжене дівчисько тут, то єдиним шляхом було повернутись на поверхню, висадити її та спустися знову. Так, ми втратимо час, але хіба життя дівчини не важливіше?

На мить мені здається, що перемогла. Що змогла тебе переконати. Та двері в командний відсік відчиняються. Різко, без стуку. На порозі завмирає Каріна — рудоволоса і нестерпно юна. Зараз її губи розтягнуті від вуха до вуха, а в очах палає надія.

— Сигнал, — каже вона віддихуючись, ніби бігла. — Я зловила сигнал…