1

Ти говориш. Говориш без упину. А я дивлюсь. Не на тебе — на своє життя. Посміхаюсь. Знову ж, не тобі, але ти цього не розумієш. Мабуть, тобі моя посмішка здається недоречною. Припускаю, що навіть — глузливою. І, очевидно, ти маєш рацію, хоча й не здогадуєшся кому це глузування присвячується.

Навколо нас кілометри води чужого моря. Тиснуть. Випробовують на міцність.

В командному відсіку мало місця для нас обох. Але ти тут. Хоч формально, керую тут я. Тебе ніколи не спиняли подібні перешкоди.

Я б могла наказати. Все-таки, я вище за рангом. Та ти не послухаєш. Знаю, що ні.

Могла б збрехати. Але брехати не хочеться. Не тобі. Не зараз. Не при цих обставинах.

Часу обмаль. Треба щось вирішувати. Ми падаємо. Наш син вже впав.

Різниця між нами очевидна: ти віриш, що його ще можна врятувати, я ж просто хочу впасти слідом за ним.

— Якщо не запустиш двигуни протягом… найближчих двадцяти хвилин, — промовляю, звірившись з бортовим комп’ютером, — нас затягне на дно.

Мій голос врізається в потік твоїх слів. Ти затинаєшся і витріщаєшся на мене, як на незнайомку. Втім, так і є: по стількох роках близькості, ми стали чужими.

— Геть здуріла, Ларо? — хапаєш повітря, ніби тобі його бракує. — Наш син там!

Ти підвищуєш голос. Гадаєш, що вищі децибели сприятимуть кращій передачі інформації?

— Мертвий. — Мені нема чого додати до цього слова.

— Ми не знаємо напевно, — намагаєшся торгуватись.

— Після тринадцяти годин на глибині понад тридцять кілометрів? — говорячи ці слова, мій голос тріскає. Ще одна тріщина і моя броня розкришиться, мов яєчна шкаралупа.

Для того, щоб похитнути твою віру, додаю:

— Ми знаємо.

Про те, що запаси кисню розраховані лише на десять годин, не говорю. Тобі це теж відомо.

Відводиш погляд. Хочу щоб ти пішов, але ти стоїш.

— Тоді навіщо ти тут?

Брови злітають до середини лоба. Мене дивує питання. І те, що воно від тебе. Хоча, гадаю, що нікому іншому не спало б на думку запитати. Тому відповідаю. Правду, але не всю:

— Він мій син, Іване.

Для всіх інших цієї відповіді було б достатньо. Для тебе — ні.

— Ти не віриш, що він живий. Не хочеш, щоб ми спустилися донизу і спробували його врятувати.

— Я не хочу, щоб у безглуздій спробі врятувати труп, загинули інші. Каріні лише двадцять, у неї все життя попереду. Вважаєш, вона заслуговує на таку безглузду смерть?

— Вона тут з власної волі, — ти більше не кричиш. І сил в тобі майже не лишилось. Але твоя впертість непереможна. — Вона його кохає. А Марк — наш син!

— Вона теж чиясь дитина.

Діти не повинні помирати. Навіть заради кохання. Особливо — заради кохання.