2. Кухонний гамбіт та угода

Будинок Чана цілком нагадував розтривожений вулик. Музика тут гуділа й пульсувала в стінах, віддаючись у підошвах кросівок і змушуючи напої в пластикових стаканчиках братися дрібними бульбашками догори. Джісон пробирався крізь натовп, намагаючись зберігати на обличчі вираз нудьгуючої зверхності, хоча всередині в нього все стискалося від передчуття неминучої катастрофи. Він уже встиг випити склянку пуншу — нудотно-солодкого й підступно міцного, — але це зовсім не допомогло. У повітрі пахло дешевим парфумом, розлитим пивом і підлітковим азартом. Чанбін не збрехав: народу було стільки, що здавалося, ніби тут зібрався весь університет.

Хан сподівався загубитися в натовпі, але в якийсь момент доля (або його власне невезіння) вивела його просто до кухонного острівця. І саме там він побачив її.

Його колишня, Міна, вальяжно стояла, спираючись на мармурову стільницю. Вона виглядала зухвало ідеально — акуратні темні локони, бездоганний макияж і хитрий лисячий погляд, у якому читалося стільки зверхності, що Джісону в ту ж мить захотілося негайно розвернутися й піти геть. А поруч із нею топтався той самий раніше згаданий хлопець із юридичного — високий, статний, з сяючою усмішкою, яка буквально кричала про його успішне й самодостатнє майбутнє. Життя як по маслу, не інакше.

— О, Джісоне! — писк Міни прорізав гул голосів, немов гостра голка. — Не очікувала тебе тут побачити. Думала, ти зараз оплакуєш чергову поразку або... що там у вас, волейболістів, відбувається, коли ви не можете влучити по м'ячику?

Джісон завмер, відчуваючи, як усередині закипає знайома йому лють.

— Ми виграли останній матч, якщо ти не помітила, — буркнув він, стискаючи свій стакан трохи сильніше, ніж треба.

— Виграли? — вона театрально підняла брову, кидаючи короткий погляд на свого хлопця, який співчутливо хмикнув. — Ну, вітаю. Хоча, судячи з твого обличчя, перемога не принесла тобі щастя. Знаєш, Джісоне, я завжди казала: ти занадто нестабільний. Ти як оголений дріт — іскриш, шумиш, але від тебе лише проблеми. Не дивно, що ти досі один. Ніхто не захоче зв'язуватися з кимось настільки... неврівноваженим.

— Я не один, — випалив Джісон перш ніж устиг подумати. — З чого ти взяла?

— Справді? — Міна картинно роззирнулася на всі боки. — І де ж твоя пасія? Мабуть, лише в твоїй уяві? Чи ти соулмейта свого знайшов? Покажи-но мені свій напис, і я скажу, наскільки все безнадійно.

Джісон відчув, як кров зрадницьки приливає до обличчя. Він наче потрапив у пастку. Його гордість, його клята уражена гордість вимагала негайного реваншу. Йому потрібно було довести їй — як і самому собі, — що він ніяка не «проблема», що він затребуваний, що він...

І в цю мить час немов уповільнився.

З натовпу, пробиваючись до столу з напоями, вийшов сам Лі Мінхо. Він виглядав так, ніби взагалі не належав цій вечірці: чорна обтисла водолазка, холодний погляд, ні краплі поту чи метушні. Він просто хотів наповнити свій стаканчик новою порцією пуншу й піти назад у тінь, подалі від усього гамору. І навіщо він узагалі сюди прийшов?

Джісон спочатку навіть не усвідомив, що робить. Його тіло спрацювало швидше за мозок — рефлекс, відточений тисячами стрибків біля сітки. Коли Мінхо порівнявся з ним, Хан різко скоротив дистанцію.

— Оце й він, — полегшено видихнув Джісон, дивлячись прямо в розширені від подиву очі Міни.

Мінхо встиг лише підняти брову, відкривши рота, щоб поставити якесь уїдливе запитання, але не встиг видати й звуку. Джісон схопив його за комір чорної водолазки, вимогливо притягнув до себе і, заплющивши очі, впився в його губи незграбним поцілунком.

Світ навколо ніби перестав існувати. Не було більше музики, не було сміху натовпу, не було Міни та її нового бойфренда. Навколо не було нічого. Тільки різке, приголомшливе відчуття тепла чужих губ і запах Мінхо — щось холодне, м'ятне й лякаюче спокійне. А ще — гострий смак щойно випитого пуншу на язиці, який наполегливо бив у голову. Поцілунок був невмілим, відчайдушним і занадто довгим для простого видовища. Джісон відчував, як завмер Мінхо в його руках — тіло зв'язуючого скам'яніло, стало жорстким, наче сталева балка.

Упродовж цих нескінченних п'яти секунд Хан відсторонився, важко дихаючи. Міна все ще стояла поруч із відкритим ротом, а її хлопець із юридичного виглядав так, ніби щойно побачив привид своєї померлої бабусі.

— Оу... — тільки й змогла вичавити Міна. — Ви... з Лі?

— Ми, — жорстко відчеканив Джісон, відчуваючи, як сильно тремтять його пальці, що все ще стискали тканину одягу Мінхо. — А тепер, якщо ти не проти, у нас є справи важливіші, ніж обговорювати моє особисте життя.

Він не став чекати на відповідь. Перш ніж Мінхо встиг оговтатися і, ймовірно, вдарити його просто тут, на очах у всіх, Джісон схопив його за руку й потягнув геть із кухні. Він діяв на чистому адреналіні, пробиваючись крізь натовп до вузького коридору, який вів, напевно, до гаражу. Він не був упевнений, але там було темно й майже тихо.

Щойно вони опинилися в тіні, Мінхо з силою вирвав свою руку. Він штовхнув Джісона в груди так, що той утратив рівновагу, відлетів і вдарився спиною об холодну бетонну стіну.

— Ти зовсім, бляха, мізки втратив? — голос Мінхо був не просто холодним, а крижаним. Його очі в напівтемряві здавалися двома чорними дірами, готовими поглинути Джісона цілком і повністю в цю ж секунду. Винищити й розірвати на шматки, а потім спалити.

— Послухай, — Хан підняв руки в захисному жесті. — Це було... це була екстрена міра.

— Екстрена міра?! — Мінхо зробив крок уперед, безцеремонно вторгаючись в особистий простір Хана. Кумедно, адже той уже порушив його в десятикратному розмірі двома хвилинами раніше. — Ти щойно поцілував мене перед усією командою й половиною університету! Ти, недоумку, розумієш, що завтра про це знатимуть усі, від прибиральника до ректора? Ти хоч розумієш, як це вдарить по моїй репутації?

— Та кому яке діло до твоєї репутації?! — раптом зірвався Джісон. — Вона знущалася з мене! Вона сказала, що я нікчема! Я мусив щось зробити!

— І ти не придумав нічого кращого, ніж використати мене як свій щит? — Мінхо усміхнувся, але в цій усмішці не було ні краплі веселощів. — Ти довбаний егоїст, Хане. Самовпевнений, імпульсивний придурок. Я завтра ж заявляю всім, що це була твоя п'яна витівка, і...

— І тоді тренер посадить нас обох на лаву запасних, — перебив його Джісон, змусивши Мінхо замовкнути. — Ти ж чув його сьогодні. «Єдиний механізм», Лі. Якщо всі повірять, що ми пара, тренер вирішить, що ми нарешті знайшли спільну мову. Це врятує наші місця в стартовому складі.

Мінхо раптом завмер. Його щелепи були щільно стиснуті.

— Мені не потрібен такий порятунок. Я всього досягну своєю грою.

— Не досягнеш, — Хан стишив голос, відчуваючи, що нарешті намацав його слабке місце. — Тому що ти ризикуєш завалити фізику, Мінхо.

У коридорі повисла важка тиша. Мінхо повільно звузив очі.

— Звідки ти...

— Чанбін пробовкався, що професор Чон пообіцяв тобі «незарах» за семестр, якщо ти не перездаси лабораторні до кінця місяця. А ти знаєш професора Чона. Він ненавидить спортсменів. Без фізики тебе не допустять до фіналу. Тренер дізнається про це в понеділок.

Мінхо промовчав, але Джісон бачив, як смикнулася жилка у нього на шиї. Для Мінхо, який звик бути найкращим у всьому, це було навіть не поразкою, а цілковитим крахом.

— Я найкращий на потоці з фізики, — послужливо вів далі Джісон, роблячи крок назустріч. — Я можу написати за тебе всі лаби. Я можу пояснити тобі термодинаміку так, що ти здаси цей клятий залік із заплющеними очима.

— І яка твоя ціна? — запитав Мінхо, і в його голосі тепер чулася втома навпіл із презирством.

— Просто грай роль, — Джісон проникливо дивився йому прямо в очі. — Три тижні, до фіналу. На людях ми найбільш обговорювана пара університету. Це змусить Міну закрити рота, це заспокоїть тренера, і це дасть тобі час підготуватися до заліку. Ніхто й не здогадається, що це брехня.

Мінхо довго дивився на нього. У його голосі напевно вирував складний мисленнєвий процес — він зважував ризики, вигоди і, зрештою, рівень своєї відрази до Джісона. Фізика була його ахіллесовою п'ятою. Волейбол був його життям. А Джісон щойно запропонував йому рятівний круг, обмотаний колючим дротом.

— Жодних дотиків без нагальної потреби, — нарешті вимовив Мінхо. — Жодних сопливих зізнань. Ми з'являємося разом, створюємо видимість і розходимося. Ти вирішуєш мої проблеми з навчанням, а я допомагаю тобі не виглядати жалюгідним перед колишньою.

— Домовилися, — Джісон самовдоволено простягнув долоню для рукостискання, видихаючи.

Мінхо подивився на його долоню так, наче це була отруйна змія, але все ж простягнув свою у відповідь. Його рука була холодною й сухою. У момент, коли їхня шкіра доторкнулась, Джісону здалося, що по його кисті пробіг слабкий розряд струму, але він одразу списав це відчуття на адреналін і полегшення від угоди.

— І запам'ятай, Хан Джісоне, — Мінхо різко притягнув його ближче, міцно утримуючи за руку й змушуючи дивитися впритул. — Якщо ти хоч раз перейдеш межу або якщо про це дізнається хтось зайвий... я зроблю так, що твій наступний стрибок закінчиться поїздкою в травматологію. Ти мене зрозумів?

— Зрозумів, — глипнув Джісон. — Взаємно, Лі.

Вони розійшлися в різні боки. Джісон повернувся в будинок, відчуваючи всередині дивну суміш полегшення й жаху. Він щойно уклав угоду з дияволом у волейбольній формі. Він отримав те, що хотів — спосіб утерти носа колишній і зберегти місце в команді. Але якою ціною?

***

Тієї ночі, коли Хан нарешті дістався свого ліжка, він довго не міг заснути. Місце на лопатці, де була прихована його частина фрази, дивно пашіло. Він завів будильник і заплющив очі, намагаючись викинути з голови фантомне відчуття чужих губ на своїх власних.

«Це просто фізика, — переконував він себе. — Просто зіткнення двох об'єктів, що викликало тимчасову реакцію».

Але в глибині душі він чітко відчував, що ця реакція тільки почалася. Вона стрімко набирала обертів, і жодні розрахунки не допоможуть йому передбачити, що станеться, коли ця «точка дотику» перетвориться на щось більше.

А десь на іншому кінці міста Лі Мінхо сидів за своїм столом, каламутним поглядом дивлячись на підручник фізики, який він яро ненавидів усім серцем. Він торкнувся своїх губ, усе ще відчуваючи там нав'язливий присмак чужої імпульсивності й клятого пуншу. На його боці, прихованому під цупкою тканиною футболки, нила шкіра.

Він прекрасно знав свою фразу. Він знав, що вона вимагає завершення. Але він ніколи не наважився б припустити, що «ціль», яку він мусить «ідеально доставити», матиме таке нестерпне обличчя, як у Хан Джісона.

Гра почалася. І правила в ній диктував уже далеко не тренер.