1. Аритмія на майданчику

Повітря в спортивному залі університету Стенфорд-Бей можна було різати ножем — настільки воно було густим від запаху тальку, поту та концентрованої неприязні. Свисток тренера луною відскакував від високих стель, але для двох хлопців на майданчику він звучав як гонг до початку чергового раунду їхньої нескінченної війни.

Хан Джісон, зірка нападу і основний догравальник, стояв у четвертій зоні, важко дихаючи. Його каштанове волосся, промокле від поту, прилипло до чола, а в очах безперестанку палав той самий вогонь, який його численні фанатки називали пристрастю, а товариші по команді — неконтрольованим божевіллям.

Він щойно хвацько вколотив м'яч у підлогу, але замість радості відчував лише дратівливе свербіння, яке завжди концентрувалося в районі потилиці, варто було йому опинитися на одному боці сітки з Лі Мінхо.

Лі Мінхо був повною протилежністю Джісона. Якщо Хан був ядерним вибухом, то Лі був ядерною зимою: холодним, розрахунковим механізмом. Сполучний, мозок команди, людина, яка керувала ритмом гри так, немов диригувала оркестром. Він стояв біля сітки, навіть не захекавшись, і його погляд, гострий, наче скальпель, був прикутий до Джісона.

— Хане, якщо ти ще раз вистрибнеш раніше, ніж я торкнуся м'яча, я просто перестану тобі пасувати, — голос Мінхо прозвучав лякаюче спокійно, що бісило ще сильніше, ніж якби він просто кричав.

— Тоді давай пас швидше, Лі! — Джісон різко випрямився, роблячи крок до сітки. — Ти затягуєш передачу так, ніби чекаєш на схвалення від королеви Англії. Я вже в повітрі, я чекаю на м'яч, а ти все ще приміряєшся!

— Я не приміряюся, а чекаю, коли блок суперника смикнеться вбік, — Мінхо склав руки на грудях, дивлячись на Джісона трохи зверху вниз, хоча вони були майже одного зросту. — Але твоє его, мабуть, займає стільки місця в цьому залі, що ти не бачиш нічого, крім свого бажання скоріше вдарити по м'ячу. Це командний вид спорту, недоумку. Спробуй бодай раз увімкнути мізки, а не тільки м'язами крутити.

— Ах ти ж… — Джісон смикнувся вперед, стискаючи кулаки.

— Досить! — ревіння тренера перервало чергову назріваючу бійку. — Обидва! До мого кабінету, швидко!

Решта команди завмерла. Чанбін, ліберо і за сумісництвом єдина людина, яка ризикувала ставати між цими двома, лише співчутливо похитав головою. Сутички між Джісоном і Мінхо вже стали притчею во язицех. Вони були найкращими на своїх позиціях, але їхнє невміння знайти спільну мову перетворювало кожну гру на лотерею: або вони знищували суперника своєю агресивною енергією, або знищували один одного, програючи матч.

У кабінеті тренера пахло старою шкірою та міцною, терпкою кавою. Джісон сидів на самому краєчку стільця, нервово дригаючи ногою. Мінхо ж умостився на сусідньому, але максимально відсторонено, вивчаючи якийсь диплом на стіні, ніби Хана взагалі не існувало.

— Ви серце цієї команди, — тренер ударив долонею по столу, змусивши Джісона здригнутися. — Але ваше «серце» б'ється в аритмії. Хане, ти найкращий догравальник, якого я бачив за останні п'ять років. Твоя сила удару — це дар, не інакше. Але ти абсолютно не чуєш сполучного.

Джісон хотів був вставити своє «але», та погляд тренера змусив його передумати й одразу стулити пельку.

— А ти, Лі, — тренер повернувся до сполучного. — Ти бачиш поле як ніхто інший. Твої передачі — це мистецтво. Але ти не довіряєш своїм нападникам. Ти намагаєшся все контролювати сам, і в підсумку твої паси стають занадто складними для виконання.

Мінхо ледь помітно піджав губи. Це була правда, яку він відчайдушно не хотів визнавати.

— У мене немає часу на ваші дитячі образи, — продовжував тренер. — Через три тижні фінал університетської ліги, і ми маємо туди потрапити. Якщо я побачу ще бодай одну перепалку на тренуванні, якщо ви не почнете працювати як єдиний механізм — ви обидва сядете на лавку. Мені начхати на ваші таланти. Я випущу другий склад, який, може, грає слабше, але натомість знає, що таке дисципліна. Вільні.

Джісон кулею вилетів із кабінету першим, ледь не зірвавши двері з завіс. Він ненавидів почуватися винним. Особливо коли частина цієї провини автоматично ділилася з цим нікчемним, самовпевненим Лі Мінхо.

Мінхо вийшов слідом. Його хода була розміреною і цілком спокійною, але кісточки пальців, що стискали спортивну сумку, вмить побіліли.

— Це все через тебе, — гаркнув Джісон, не обертаючись, коли вони вийшли в порожній коридор університету. — Якби ти просто пасував так, як я прошу…

— Якби я пасував так, як ти просиш, нас би зачохлили в першому ж сеті, — відрізав Мінхо. — Ти занадто передбачуваний, Хане. Ти б'єш в одну й ту саму точку, сподіваючись на чисту силу. У професійному спорті таких, як ти, з'їдають на сніданок.

— О, вибачте, майстре спорту! — Джісон різко зупинився й розвернувся. — Нагадай-но мені, чому ти все ще тут, а не в національній збірній? Ах так, мабуть, тому, що ніхто не хоче грати з роботом, у якого замість серця, бляха, калькулятор!

Мінхо зупинився за крок від нього. Коридор глухо відбивав від стін лише їхнє важке дихання, яке й так тонуло в цій пронизливій тиші.

— Знаєш, у чому твоя проблема, Джісоне? — Мінхо заговорив дуже тихо, і від цього тону Хану раптом стало ніяково. — Ти боїшся. Боїшся, що якщо ти не будеш найгучнішим і найсильнішим, тебе ніхто не помітить. Твоя так звана пристрасть — просто білий шум. А мені не потрібен шум. Мені потрібен партнер, на якого я можу покластися.

— Я… я чудовий партнер! — викрикнув Джісон, хоча голос зрадницьки здригнувся. — Усі хочуть бути зі мною в команді!

— Крім мене, — Мінхо окинув його холодним поглядом з ніг до голови. — Але, на жаль, у мене немає вибору. Нам доведеться терпіти один одного до фіналу. Тому постарайся бодай не зіпсувати мені статистику.

Мінхо розвернувся і рушив геть. Його кроки гулкою луною віддавалися в порожньому холі. Джісон залишився стояти один, відчуваючи, як усередині все клекоче від люті та чогось іще, чому він зовсім не міг дати визначення.

«Ненавиджу його, — думав Хан, люто стискаючи ремені рюкзака. — Ненавиджу його рівну поставу, його крижаний тон і те, як він дивиться на мене, ніби я якась прикра помилка в його ідеально вибудуваній схемі».

Джісон підійшов до вікна. На вулиці починався дощ. У відображенні скла він побачив своє обличчя — почервоніле, зле. І десь там, глибоко під спортивною курткою, на лопатці, почала свербіти шкіра в тому самому місці, де з народження була виведена акуратна фраза англійською.

Він ніколи не замислювався серйозно над сенсом цих слів. Він взагалі намагався не думати про сенс такого поняття, як соулмейти. У його власному світі, де все вирішувала фізика м'яча та швидкість реакції, покладатися на зумовлені фрази здавалося цілковитою дурістю й слабкістю.

«Просто дожити до фіналу, — повторив він про себе, немов завчену мантру. — Просто виграти кубок і забути про Лі Мінхо назавжди».

***

Джісон неспішно йшов до парковки, штовхаючи дрібні камінці, що самотньо траплялися на шляху. Його думки все ще крутилися навколо фізики. І зовсім не тієї, що була старанно розписана в численних підручниках, а тієї, що відбувалася на полі. Кінетична енергія м'яча, кут замаху, сила стрибка. Він розумів ці речі на інстинктивному рівні. Але він не розумів Мінхо.

Мінхо був як складна задача, в якій постійно бракувало якихось даних. За два роки в одній команді вони не обмінялися жодною фразою, яка б не стосувалася волейболу чи взаємних образ. Джісон знав, що Мінхо любить котів (бо один раз побачив шпалери на його телефоні) і що він п'є тільки гірку чорну каву без цукру. І це було все.

Для Джісона, який звик бути відкритою книгою, така закритість Мінхо була особистою образою.

— Гей, Джісоне! — Чанбін раптом наздогнав його біля машини. — Ти як? Тренер сильно лютував?

— Сказав, що посадить нас на лавку, — буркнув Хан. — Уявляєш? Мене! Через цього крижаного принца, бляха.

— Ви обидва молодці, — розуміюче зітхнув Чанбін. — Слухай, сьогодні ж у Чана вечірка, пам'ятаєш? Приходь, тобі варто розслабитися. Випити й забути про волейбол бодай на пару годин. Там буде купа народу, може, навіть із кимось познайомишся.

— Не знаю, Біне… — Джісон відчинив двері машини. — Настрій такий, що хочеться лягти й здохнути.

— Твоя колишня там буде, до речі, — додав Чанбін, хитро примружившись. — Здається, вона прийде з тим хлопцем із юридичного.

Джісон завмер. Думка про те, що його колишня побачить його в такому розбитому стані, вдарила по самолюбству сильніше, ніж будь-які погрози тренера.

— Буду за дві години, — відчеканив він. — І передай Чану, щоб підготував багато пуншу. Мені сьогодні потрібно щось міцніше, ніж поради тренера з приборкання цього придурка.

Чанбін реготнув і задоволено поплескав його по плечу. Хан сів у машину, дивлячись на порожніючу будівлю спортзалу. Десь там, у роздягальні, Мінхо напевно затримувався, щоб до блиску натерти свої кросівки перед виходом у світ — такою вже він був людиною.

«Ну нічого, Лі Мінхо, — подумав Джісон, заводячи мотор. — Сьогодні я хоча б на один вечір забуду про ці твої ідеальні паси».

Він натиснув на газ, не підозрюючи, що за кілька годин його вечір набуде абсолютно непередбачуваного повороту.

О, він обіцяв бути довгим. Джісон поспіхом заїхав додому, переодягнувся у вільніший одяг — широкі джинси та оверсайз худі, які приховували його атлетичну статуру, але яскраво підкреслювали юнацький вигляд. Він подивився на себе в дзеркало й скуйовдив волосся. Хан безумовно мав гарний вигляд. Так, він виглядав як людина, у якої взагалі немає проблем.

Але всередині нього все ще настирливо скиглило й дерло шлунок від слів Мінхо.

«Твоя так звана пристрасть — просто білий шум».

— Я покажу тобі шум, — просичав він своєму відображенню. — Довбаний недоумок.

За деякий час Джісон нарешті вийшов із дому. Дивне передчуття накривало з головою, а дощ лише посилювався, перетворюючи яскраві вогні міста на розмиті плями.

До будинку капітана команди їхати було близько п'ятнадцяти хвилин. П'ятнадцять хвилин, за які Джісон устиг прокрутити в голові десяток сценаріїв того, як він ефектно ігнорує колишню або ж перемагає її нового хлопця в якомусь німому поєдинку. Але в жодному з цих сценаріїв не фігурувало те, що мало статися насправді.

Світ навколо немов затамував подих. Зовсім скоро все мало змінитися.

Фізика вчить нас, що кожна дія викликає протидію. Хан ще не знав, що його дії на цій вечірці викличуть ланцюгову реакцію, яку не зміг би прорахувати навіть аналітичний розум Лі Мінхо.