3. Театр одного актора та прокляття міток

Понеділок в університеті Стенфорд-Бей почався геть не з кави, а з гулу шепотіння, яке переслідувало Джісона від самісінької парковки. Чутки в студентському містечку поширювалися швидше за вірус, і до восьмої ранку п'ятничний поцілунок на кухні Чана обріс такими надуманими пристрастями й подробицями, що Джісон і сам почав сумніватися — чи не пропив він тієї ночі всю свою памʼять?

Він ліниво стояв біля шафки, удаючи, ніби вкрай зацікавлений вмістом своєї сумки, коли раптом відчув на плечі важку чоловічу руку.

— Джісоне-е, — голос Чанбіна звучав підозріло весело. — Весь кампус гуде. Ти і Мінхо? Серйозно? Ти ж ще в п'ятницю на тренуванні обіцяв придушити його волейбольним тросом.

Джісон проковтнув в'язкий клубок у горлі, відчуваючи, як по спині пробігає холодок. Точнісінько по тому самому місцю, де була прихована від сторонніх очей його фраза.

— Іноді... обставини змінюються, Біне, — вичавив він, намагаючись зобразити загадкову усмішку, яка, ніде правди діти, більше скидалася на судому.

— «Обставини»? Чуваче, Міна весь ранок виглядає так, ніби їй в обличчя смачно плюнули. Вона всім навколо розказує, що ви найбридкіша пара цього універу, не може закрити рота ні на секунду. План працює?

— Схоже, краще, ніж очікувалося, — Хан грюкнув шафкою й тої ж миті здригнувся.

У кінці коридору раптом з'явився «О-великий-Лі-Минхо-король-майданчика». Він неспішно йшов своєю звичною, котячою ходою, і натовп студентів мимоволі розступався перед ним. На ньому мішком висіло молочне худі з капюшоном, яке геть зливалося зі світлою шкірою, і виглядав він до переляку спокійним. Але коли їхні погляди зустрілися, Джісон із жахом помітив в очах сполучного обіцянку довгої та болісної смерті.

Мінхо підійшов упритул. Чанбін, відчувши різке падіння температури й настрою в радіусі двох метрів, поспішно ретирувався.

— Доброго ранку, любий, — картинно вимовив Мінхо. Це слово в його виконанні звучало як завуальована образа. Або, що ще вірогідніше, як посилання до сраки.

— Привіт, — Джісон змусив себе не відступати й спробував зобразити задоволене обличчя. — Готовий до першого акту?

Мінхо ж нічого не відповів. Замість цього він зробив те, від чого в Джісона ледь не підкосилися коліна: простягнув руку й власницьким жестом поправив лямку рюкзака на плечі Хана, на мить торкнувшись пальцями його шиї. Шкіра в місці контакту обпекла, наче до неї приклали розпечений метал.

— Усміхайся, Хані, — єхидно прошепотів Мінхо йому на вухо, і його подих одразу обпалив чутливу шкіру. — Міна стоїть за десять метрів ліворуч. Якщо ти зараз знепритомнієш, уся наша угода піде коту під хвіст.

Джісон із явним зусиллям змусив себе вишкіритися у відповідь. Він перехопив руку Мінхо — його долоня досі була крижаною — і спішно переплів їхні пальці.

— Ти теж старайся краще, Лі. Твоє обличчя зараз виражає таке неймовірне щастя, наче ти стоїш на похороні. Моєму, ймовірно.

Вони рушили коридором, старанно сплівши руки, і Джісон, на свій великий жаль, відчував кожен міліметр їхнього дотику. Це було сюрреалістично. Людина, яку він вважав своїм головним ворогом, зараз йшла поруч, а їхні долоні потіли від взаємної напруги. Кожне «Ой, дивіться!» з боку студентів додавало Хану нову порцію адреналіну. Вони грали свої ролі бездоганно, але всередині кожного з них вирував шторм.

***

Вечір того ж дня застав їх у бібліотеці — у найдальшому кутку, заваленому запиленими томами з вищої математики та механіки. Тут не було непроханих глядачів, тому всі маски були зірвані з такою швидкістю, що повітря, здавалося, затріщало по швах.

— Це неправильно! — Мінхо швирнув зошит на стіл, заледве не зачепивши лампу. Його вкрай рідко вдавалося застати збентеженим, але фізика справлялася зі своїм завданням на «ура». — Чому тут виходить негативне значення? Енергія не може бути від'ємною в цій системі!

— Вона може бути від'ємною, якщо ти, бляха, генію, неправильно вибрав точку відліку! — Джісон утомлено потер скроні. Він уже дві кляті години намагався пояснити Мінхо основи потенціальної енергії, але Лі був упертий, як стадо мулів. — Ти мислиш як волейболіст, Мінхо. Ти думаєш про м'яч, а не про вектор. Подивись на схему!

— Я дивлюся на схему! — просичав Мінхо, нахиляючись уперед. Його очі, здавалося, палали праведним гнівом. — І я чітко бачу лише те, що твій почерк схожий на записки божевільного. Як я маю хоч щось зрозуміти в цьому хаосі?

— Мій почерк — це найменша з твоїх проблем. А от якраз-таки твоя найбільша проблема в тому, що ти не вмієш відпускати контроль. Навіть у фізиці ти намагаєшся диктувати законам природи, як їм працювати. Просто прийми цю кляту формулу!

— Я не приймаю нічого на віру, Хане. На відміну від тебе, недоумка, я звик розуміти механіку процесу.

Вони сиділи так близько, що Джісон міг би розглянути кожну вію на очах Мінхо й маленьку родимку в нього над губою, якби його це цікавило. Напруга між ними була майже відчутною на дотик. Це не було схоже на ту фальшиву близькість у коридорі. Це була їхня справжня динаміка — щира, груба, просякнута духом суперництва.

— Знаєш що? — Джісон грюкнув підручником. — На сьогодні досить. Твій мозок перегрівся, а я не хочу, щоб ти знепритомнів прямо на моїх конспектах й залив їх кров'ю з носа. Завтра тренування, нам треба бути у формі.

Мінхо глибоко зітхнув, заплющуючи очі й масажуючи перенісся.

— Тренер сьогодні дивився на нас так, наче виграв у лотерею. Твій план спрацював у цьому моменті. Він навіть не кричав, коли ти запоров подачу.

— Я не запоров, а експериментував, — огризнувся Джісон. — Але так, він задоволений. Думає, що ми типу «знайшли спільний ритм».

— Ритм... — Мінхо усміхнувся. — Якби він тільки знав, що наш справжній ритм — це бажання придушити один одного.

Вони почали збирати речі в похмурому мовчанні. Джісон чомусь відчував дивну втому. Акторська гра на людях вимотувала його сильніше, ніж три сети поспіль. Постійно контролювати свої руки, погляди, дистанцію... Це вимагало просто колосальної концентрації. Легше було вже застрелитися.

***

Наступного ранку тренування було особливо інтенсивним. Тренер готував їх до півфіналу, і навантаження було просто нереальним. Зал був наповнений глухими звуками ударів м'яча об підлогу та постійним скрипом кросівок.

Сьогодні Джісон явно був в ударі. Він відчував кожен рух свого тіла, буквально кожен мускул. Він злітав над сіткою, ніби в цей момент у нього відростали крила. І, як не дивно, паси Мінхо сьогодні були трохи... іншими. Вони були не просто точними, а якимись майже інтуїтивними. Схоже, Мінхо точно знав, у якій саме точці простору Джісон опиниться всього за частку секунди.

— Ще раз! — вимогливо крикнув тренер. — Хан, захід із шостої зони! Мінхо, дай йому висоту!

Джісон зірвався з місця. Він бачив, як Мінхо приймає м'яч — м'яко, самими лише кінчиками пальців, наче пестячи його. І в цю мить Хан просто стрибнув. Він відчував, що летить занадто високо, занадто швидко, здавалося, ще мить — і він промахнеться. Але пас уже був там. Ідеальний. Наче м'яч сам просився в його долоню.

Джісон ударив. М'яч зі свистом пролетів повз блок і з гуркотом врізався у підлогу по інший бік сітки.

Але приземлення Хана вийшло невдалим. Його нога послизнулась, і він стрімко повалився назад, тягнучи за собою й Мінхо, який не встиг відскочити. Вони рухнули на паркет нерозбірливим клубком кінцівок. Футболка Джісона задерлася майже до самих лопаток, оголюючи спітнілу спину.

Мінхо, який опинився зверху, раптом завмер. Його рука вперлася в паркет поруч із плечем Джісона, а погляд упав на оголену шкіру догравальника. Там, на правій лопатці Хана, чіткими чорними літерами була виведена фраза:

«Target acquired...»

Світ для Лі Мінхо немов зупинився. Звуки залу повністю стихли, перетворившись на глухий гул. Він дивився на ці слова, і в його голові раптом щось із характерним клацанням стало на місце. Це не могло бути збігом. Не могло.

— Гей, ти чого? — Джісон спробував підвестися, відчувши дивну тишу з боку напарника. — Злазь із мене, придурку, ти важкий!

Мінхо ж не ворушився. Його обличчя зблідло, а очі розширилися від жаху й усвідомлення. Він повільно перевів погляд на обличчя Джісона — розгублене, мокре від поту й дратівливо красиве.

— Твоя фраза... — прошепотів Мінхо. Його голос тремтів так, як Джісон ще ніколи досі не чув.

І тут Хан раптом похолов. Він різко смикнувся, поправляючи футболку, але було вже пізно. Він побачив погляд Мінхо. Наче погляд людини, яку щойно засудили до смертної кари.

— Що... що такого? — Джісон сів на підлозі, його серце шалено калатало в грудній клітці, мов спійманий птах. Підсвідомо він уже розумів, до чого все йде. І це було пиздець як погано. — Послухай, Мінхо, що б ти собі не надумав...

— «Target acquired»? — Мінхо різко підвівся на ноги, його хода чомусь була непевною й трохи збитою. Він виглядав так, ніби його зараз знудить. — Ти хоч знаєш, що написано в мене?

Він різко смикнув край своєї футболки вгору, оголюючи лівий бік, якраз під ребрами. Джісон затамував подих. Там, на блідій шкірі Мінхо, несподівано зібралася друга половина пазла:

«...and perfectly delivered.»

Вони стояли посеред шумного спортзалу, оточені товаришами по команді, які пішли на перерву й зовсім нічого не помічали, але для них двох у цю хвилину простір стиснувся рівно до розмірів цих двох фраз.

— Ні, — видихнув Джісон. — Ні, ні, ні. Всесвіт не може бути настільки жорстоким.

— Це якась помилка, — Мінхо притиснув футболку назад до тіла, його пальці зрадницьки тремтіли. — Це не можеш бути ти. Ти суцільна катастрофа. Ти імпульсивний, шумний, ти не знаєш навіть азів хімії, ти...

— О, а ти, значить, у нас просто подарунок! — раптом зірвався Джісон, піднімаючись на ноги. Його паніка швидко трансформувалася в захисну агресію. — Холодний, зарозумілий сноб, який думає, що він вищий за всіх! Ти думаєш, я мріяв про такого соулмейта? Я хотів когось теплого, когось, хто буде мене підтримувати, а не критикувати кожен мій вдих! Я хотів людину, а не робота!

— Ти хоч розумієш, що це, бляха, означає? — Мінхо підійшов до нього впритул, переходячи на лютий шепіт. — Це означає, що наша клята «угода» — зовсім не проста гра на публіку. Це означає, що ми пов'язані. Назавжди, недоумку.

— Нічого це, сука, не означає! — люто вигукнув Джісон, привернувши увагу кількох гравців. — Ми можемо це ігнорувати. Ми будемо, так. Зараз двадцять перше століття надворі, ніхто не зобов'язаний слідувати цим чортовим написам. Ми дограємо цей сезон, ти здаси свою фізику, і ми розійдемося як у морі кораблі. Зрозумів?

— Ти ідіот, Хане, — Мінхо дивився на нього з якимось несподіваним гірким жалем. — Ти справді думаєш, що зможеш просто ігнорувати цей зв'язок? Ти вже відчуваєш це, чи не так? Те, як ми грали сьогодні. Те, які я давав тобі паси. Це не тренування, ні. Це чортова синхронізація.

— Закрий свій блядський писок! — Джісон схопив свою пляшку з водою і, не озираючись, кинувся до виходу із залу.

Йому терміново треба було бігти. Подалі від Мінхо, подалі від цих проклятих слів на шкірі, подалі від того лякаючого відчуття правильності, яке виникало щоразу, коли їхні погляди перетиналися на полі. Бігти якомога далі.

***

Весь вечір Джісон провів у своїй кімнаті, вимірюючи кроками простір від вікна до дверей у сотий раз. Він почувався загнаним у клітку звіром. А лопатка страшенно свербіла, і йому здавалося, що літери випалюють його плоть.

«Target acquired».

Він завжди думав про цю фразу як про щось спортивне. Про досягнення цілі. Про перемогу. Він ніколи не думав, що «ціллю» виявиться людина, яка змушує його сумніватися у власній адекватності.

Телефон на ліжку раптом завібрував. Повідомлення від Мінхо. Ну звісно ж. Джісон хотів би проігнорувати його, але пальці самі зрадницьки тягнулися до екрана.

Мінхо: «Завтра о 18:00 у мене вдома. Нам треба закінчити звіт з лабораторної. І... нам треба поговорити. Не намагайся втекти, Хане. Фізика не терпить порожнечі, а я не потерплю твого дезертирства».

Джісон злісно швирнув телефон у подушку.

— Ненавиджу тебе, — прошепотів він у порожнечу кімнати. — Ненавиджу за те, що ти правий.

Він підійшов до дзеркала й спробував вивернути шию, щоб побачити свою спину. Літери тепер здавалися йому яскравішими й чіткішими, ніж зазвичай. Вони наче глузували з нього.

Усе своє життя він будував навколо себе захисний бар'єр. Він був гучним, щоб не чути тиші. Він був сильним, щоб не відчувати слабкості. І тепер клятий Лі Мінхо — людина, яка бачила його всього й наскрізь, — виявився тим самим, хто мав завершити його удавану історію.

До чого ж абсурдно.

***

Наступного дня атмосфера між ними в університеті стала ще більш натягнутою. Якщо раніше їхня старанна акторська гра була просто втомливою, то тепер вона стала ще й болісною. Коли Мінхо обіймав його за плечі перед Міною, Джісон відчував не просто тепло, а електричний розряд, який болісно прошивав його до самісіньких кінчиків пальців.

— Ти сьогодні занадто тихий, Джісоне, — зауважила Міна, коли вони зіткнулися в кафетерії. — Що, Лі Мінхо нарешті знайшов спосіб заткнути тобі рота?

Мінхо, який сидів поруч із Джісоном, притягнув його до себе трохи ближче. Хан у цей момент з особливим зусиллям придушив блювотний позив.

— У нас просто був довгий вечір... за навчанням, — хитро вимовив він, і в його голосі промайнула та сама інтонація, що змусила Міну почервоніти й спішно піти геть.

Джісон різко відсторонився, щойно вона зникла з віку.

— Переборщуєш.

— Я роблю те, чого вимагає від мене наша угода, — холодно відповів Мінхо, навіть не дивлячись на нього. — Не забувай, хто з нас у якій ситуації.

— Я пам'ятаю. Повір мені, я пам'ятаю кожну секунду цього кошмару.

І не збрехав же. Але хотів би забути більше за все на світі.

Вечір у Мінхо вдома почався в повному гробовому мовчанні. Квартира Лі була такою ж, як він сам — бездоганно чистою, мінімалістичною й функціональною. Жодного хаосу, жодних зайвих меблів чи декору. З незвичного — тільки три коти, які одразу ж почали підозріло обнюхувати кросівки Джісона. Його теорія з екраном блокування все-таки підтвердилася.

— Сідай, — Мінхо кивнув на стіл, завалений паперами. — Нам залишилося розібрати закон збереження імпульсу.

— Іронічно, — буркнув Джісон, дістаючи ручку. — Імпульс — це якраз те, що зруйнувало наше життя тієї п'ятниці.

— Ми не будемо обговорювати це, поки не закінчимо роботу, — відрізав Мінхо.

Але робота зовсім не йшла. Джісон постійно плутався в розрахунках, а Мінхо тричі перепитував одне й те саме, зовсім не вловлюючи суть. Повітря в кімнаті ніби було до краю наелектризованим. Здавалося, якщо хтось із них зараз чиркне сірником, усе злетить у повітря.

— Досить. — Джісон відкинув ручку. — Я не можу більше вдавати, що ми тут просто лабу вирішуємо. Мінхо, що нам із цим, бляха, робити?

Мінхо повільно підвів погляд. У його очах не було звичного холоду. Там була розгубленість.

— Я не знаю, Джісоне. Я завжди планував своє життя. Я знав, до якого університету піду, в якій команді гратиму. Я навіть знав, яку машину куплю за п'ять років. Але я ніколи не планував... тебе.

— Ти думаєш, я планував? — Джісон схопився зі стільця. — Моє життя — це суцільний хаос, так. Але в цьому хаосі завжди був я один. А тепер там є ти. І цей текст, господи... він страшенно свербить. Він реагує на тебе, і я так більше не можу. Я ніби божеволію.

— Мій теж, — тихо зізнався Мінхо. Він відстебнув верхній ґудзик сорочки, наче йому стало не вистачати повітря. — Щоразу, коли ми торкаємося один одного «для виду», я відчуваю, як воно горить. Це проста біологія, Джісоне. Ендорфіни, окситоцин, дофамін... наш організм упізнає свою пару. Ми можемо заперечувати це розумом, але наші тіла вже давно здалися.

— Я не хочу здаватися, — голос Джісона здригнувся. — Я не хочу бути просто «реакцією», не хочу піддаватися якимось інстинктам. Я не тварина, зрештою. Я ж маю право сам вирішувати.

— А чого ти хочеш? — Мінхо неспішно підвівся й підійшов до нього. — Ти хочеш продовжувати цю війну? Хочеш до кінця життя ненавидіти людину, з якою намертво пов'язаний червоною ниткою?

Джісон мовчав. Він дивився в очі Мінхо й бачив у них своє власне відображення. Вони наче були двома половинами одного рівняння, яке ніяк не хотіло вирішуватися.

— Ми закінчимо цей сезон, — нарешті сказав Мінхо, і його голос став звично твердим. — Ми виграємо цей кубок. Ми доведемо всім, і насамперед собі, що ми — найкращі з найкращих. І якщо після цього... якщо після цього нічого не зміниться, якщо ми все ще хотітимемо вбити один одного... тоді ми подумаємо, як із цим жити. Але зараз нам треба стати командою по-справжньому.

— По-справжньому? — переспитав Джісон.

Мінхо обережно кивнув. Він простягнув руку.

— Жодних секретів на полі. Жодного егоїзму. Ти і я. Сполучний і догравальник. Соулмейти чи ні, ми мусимо перемогти.

Джісон довірливо подивився на його руку. Потім на обличчя, в бездонні очі. Він відчував, як всередині нього щось із тріском і гуркотом ламається — та сама стіна, яку він будував, старанно зводив роками. Він вклав свою долоню в долоню Мінхо.

Цього разу не було звичного удару струмом, що доходив у кожен куточок тіла. Але було дивне, глибоке відчуття спокою. Наче два шматочки пазла нарешті знайшли один одного.

— Добре, — прошепотів Джісон. — Давай виграємо цей чортів кубок.

Вони не знали, що чекає на них попереду. Вони не знали, що фінал не стане кінцем, а тільки покладе початок чомусь новому. Але тієї ночі, сидячи в невеликій тихій квартирі Мінхо, вони вперше за довгий час перестали боротися з фізикою. Вони дозволили їй просто бути. Існувати, переплітатися між їхніми душами хитромудрими візерунками та реакціями.

«Target acquired and perfectly delivered».

Ця фраза тепер не здавалася Хану прокляттям. Вона здавалася обіцянкою чогось більшого на шляху до своєї мрії. До їхньої спільної мрії. І він готовий був зробити все, щоб ця обіцянка була виконана.

Їхній вечір підійшов до кінця досить пізно. Коли Джісон йшов, Мінхо провів його до дверей. Один із його котів, рудий і найнахабніший, потерся об ногу Джісона, і той мимоволі усміхнувся.

— Побачимося на тренуванні, — сказав Мінхо.

— Ага. І... Мінхо?

— Так?

— Твоя фраза... вона мені насправді подобається. Вона звучить так, ніби ти завжди знаєш, що робиш.

Мінхо ледь помітно усміхнувся. Це була його перша щира усмішка, подарована Джісону.

— А твоя звучит так, ніби ти завжди знаходиш те, що шукаєш. На добраніч, Джісоне.

Хан йшов до своєї машини під ясним зоряним небом. Він усе ще ненавидів фізику, хоч і знав її на відмінно. Він усе ще вважав Мінхо зарозумілим придурком. Але тепер він плекав у голові одну-єдину думку: завтра, коли він вистрибне над сіткою, злетить у прекрасному польоті, пас уже чекатиме на нього там. Ідеальний. Доставлений точно в ціль.

І, можливо, соулмейти — це не так уже й погано. Якщо твоїм соулмейтом є Лі Мінхо.